Розповідь однієї душі

…

Тварини прийшли надвечір.

І ні, то не вовки чи що.
Люди в воєнній формі, на ділі ж –
Не підберу слів, хто.

Спочатку їх було двоє.
Матуся тоді якраз
помила мені, малій, ноги,
Скориставши останній газ.

Вони вдерлись до нашої хати,
Я почула оглушливий бах –
То каменем доли впала мати,
Яка на дорозі стояла в них.

“Ми прішлі вас асвабодіть!” –
Кричали ті здоровані,
“Уйді с дароґі, старік”,
Та батько не зрушив із місця,
Лиш взявся за хлібний ніж.

Чекать вони довго не стали,
Випустили чергу із куль,
А я все сиділа під ліжком,
Зубами вчепилась в долонь.

Аби тільки не закричати,
нехай вони звідси підуть.
Я вилізу з укриття
і потім..

..розбужу своїх дивних батьків.
Чого вони лягли спати,
коли так потрібні мені?
Обіцяли до кінця захищати…

“Чи це і є той кінець?”

Згадую, мати казала:
“Молися, і Він почує”
Почала молитись.

До двох приєднались ще п’ятеро.
Облазили дім, шукали наживи.
Один зазирнув під ліжко.
Побачив мене.

Дитяче серце зжалось до болю.
Солдат щось крикнув своїм,

Поманив легенько пальцем,
Вичавив усміх легкий.

“Може, це і є спасіння?”
“Бог же мене почув?”

Яке там..

Що було далі,
Ви, певно, знаєте з новин.
Виявилось, їх було одинадцять.

Я пам’ятала шістьох.
А потім була темрява.
Вона була рятівна.
Не було вже болю,
страху чи відчаю.

Далі я бачила своє тіло.
Точніше, його залишки.
І тіла своїх мами і тата.
Плакати вже не могла.

“Чи це є спасінням?”

Зустріла батьків.
Тепер ми щасливі.
Тепер мені вічно дев’ять.
…