Парі

========== Парі ==========

Місто Лінкольн.

Штат — Небраска.

Весь тиждень в Лінкольні стояла сильна спека: асфальт потріскався, світлофори поплавились, дерева чахли.В обідній час лише безумні висунулись би на вулицю. Рано зранку усі бігли на роботу під прохолоду кондиціонера або відсижувались вдома, переводячи погляд на підпригуючу червону лінію термометру. Власники магазинчиків обмахувались віялами або сиділи направивши на себе одразу два стареньких  вентилятора. Ті обдували теплим повітрям, ніскільки не рятуючи від спеки. Дощі обіцяли ще на минулому тижні, але ось вже йшов сьомий день а на небі не було й хмаринки. Він поправив козир кепки й витер долонею великі краплі поту з лобу. Йти зосталось не довго. Вздовж довгого ряду квіткових магазинчиків, дві зупинки та одну велику піцерію, куди йому хотілось би завернути, адже він не їв з самого ранку і тепер шлунок жалібно вурчав. Лінкольн прийшовся йому по смаку. Мало людей, тихе місто і багато відмінних піцерій на кожному куточку. Був би тільки час зайти хоча б до одної.

– Вибачте, – звернувся він до жінки у віці, яка сиділа біля фонтанчика з білою парасолькою в руках. – Ви не могли б підсказати як пройти до Університету Небраски-Лінкольну?

– О, тут зовсім недалеко, – відповіла вона, поправляючи пляжний капелюшок.  Бачите ту десятиповерхівку з червої цегли? Йдіть донизу, прямо, до парку. Як вийдете так одразу й наткнетесь

– Дякую, – Чуя посміхнувся та почесав за вушком маленького пуделя якого вона тримала під пахвою.

Якби не його топографічний критинізм в суміші з пофігізмом університет він би знайшов ще дві години тому. Але було куди цікавіше ще побродити по новому місту та познайомитись з визначними пам’ятками. Пройтися біля Капітолія, котрий на фотографіях здавався йому куди вище. Зробити декілька добротних знімків та пізніше вставити їх в свій колекційний набір. Сходити до музею, обійти декілька забігайлівок з їжею швидкого приготування. Похила леді його не обманула. Університет насправді знаходився зовсім  не далеко. А він зробивши круг обійшов його з другої сторони, тим самим пропустив.

Лінкольн – місто невелике але його планування дещо дивне. Деякі вулиці вузькі та довгі, з двох сторін височіють високі споруди, кидаючи один на одного величезні тіні, а десь на величезні вулиці приходилось всього декілька старих кав’ярень де сиділо від сили чоловік п’ять, не більше. Напів пустий бутик та одна-дві піцерії. Яких, як здавалось Чуї, було занадто багато. Але це Лінкольну лише в плюс. Який ненормальний буде обурюватись подібному?

Він перекинув рюкзак на друге плече та встав навпроти роздвижних скляних дверей. З коридора віяло холодом та сирістю. З одної сторони, йому хотілось зробити останній ривок та відчути довгоочікувану прохолоду, а з другої – повернути назад та продовжити досліджувати нудне, безлюдне містечко. Після Японії це місце здавалось пустим. Покинутим. Та занадто тихим. Автомобілі майже не проїжджали. Частіше зустрічались люд на велосипедах, ніж на автомобілях.

Він віддав перевагу першому варіанту. Йти ще куди-небудь просто не було сил. Чуя був на ногах з самого ранку. З тих самих пір, як зійшов з літака.

Двері в надцятий раз привітливо відкрились. Від дотику вологої шкіри з холодним повітрям по спину пішли мурахи, волосся на руках встало дибки. Відомий в Лінкольні університет він уявляв трішки інакше. Але замість шумного привітання його зустріла тиша. Чуя швидко пробіг очима по величезним вітражним вікнам, картинам намальованим невідомим митцем, скоріш за все випускником цього ж університету. Кожну високу колону обвивали в’юнкі рослини, незрозуміло, справжі чи штучні.  Що Чуя не задумуючись і перевірив. Отруйно-зелений листок легко відпав та приземлився на його долоню. Трішки поодаль були чутні глухі удари, молотка та дзвін розбитого кафеля. Схоже, замінюють на новий. Він був зовсім старим, з вигляду потертий та облуплений. Покопавшись в кишенях Чуя дістав пом’ятий жовтий листок, видертий з блокноту та в сотий раз пройшовся очима по завченій на пам’ять цифрі “45”. Але як він повинен відшукати прокляту аудиторію якщо в ряду однакових дверей не було ніяких знаків, які б відрізняли їх один від одного. Стукати в кожні двері, виставляючи себе на посміх та запитувати в яку аудиторію він попав. Саме так він і хотів поступити.

– Ви когось шукаєте? – питав чийсь боязкий голос за спиною. Чуя відлип від листка та повернувся на голос. Молодик цей був занадто худим та високим. Одне око закривала  чорний масний чуб, а другий нервово, нерішуче обдивлявся його з ніг до голови, роблячи якісь уявні нотатки в голові. Цей погляд Чуя бачив багато разів. З розділу – “Друг чи ворог”

– Я шукаю свою аудиторію, але… – він, посміхаючись, обвів рукою ряд однакових дверей. – Дуже шкода що я не маю дару телепатії.

Хлопець засміявся та за час їх короткої бесіди масний чуб встиг заправити за вухо вже чотири рази. На ньому була університетська форма: біла сорочка, бордова краватка та бордові штани в клітинку. Форма виглядала смішно та явно була не по розміру. Доношує за кимось.

– А вам яку? У нас зараз ремонтні роботи. Усі таблички познімали. Міняють на нові.

Він нервово вкусив відросший широкий ніготь та став зіскрібати бруд з-під мізинця  випираючим нижнім зубом. Тепер вже Чуї не терпілось позбутись його компанії. Але ж не просто так він був постійним фаворитом фортуни.

-Сорок п’ять.

-Супер! Я також звідти. Можу провести. Мене, до речі, Райлі звати.

-Чуя…Накахара.- сказав він, стараючись видавити з себе щось схоже на посмішку.

Він відкрив було рота сказати ще щось, як раптом голосний, дратуючий дзвінок прозвенів майже над самим вухом. Райлі й зовсім підскочив з переляку. Над губою в нього тільки почав рости легкий пушок, коли всі інші хлопці вже брились. Величезний рот був оточений розсипом маленьких червоних прищів, від одного погляду на них у будь-кого зник би апетит.

– Радий знайомству! Пішли, я проведу тебе.

Двері аудиторій відкрились одночасно, як по команді. Чуя ліниво йшов за Райлі, не без інтересу роздивляючись інтер’єр. Скульптури, картини, декоративні вази та пусті рамки. Високі колони. слизьку та гладку плитку, стелю яка була майстерно розмальована. Хтось навіть намагався повторити знамениту стелю Сикстинської Капели. Та вийшло досить непогано. У вільний час Чуя й сам полюбляв провести день або вечір за полотном. Але ще більше йому подобалось зайняти якусь високу спостережну “вишку” та малювати рух. Не чіткі лиця людей та контури, а саме зображати їх в дії. Ця навичка потребувала хорошу пам’ять та спритність рук, чим Накахара, на щастя не був обділеним.

– Ось ті двері зліва, – казав Райлі, вертаючи свою нервовість та ніякове смикання рук.

– Угу, дякую, – кивнув Чуя, збираючись вже позбавитись компанії нового знайомого.

Двері аудиторії “45” розкрились та з неї дзвінко сміючись вийшли дві китаянки. А за ними решта, сумно згортаючи креслення та поспішно закидуючи товсті підручники до сумки. Чуя, збираючись нарешті ввійти до аудиторії та зайняти своє законне місце, раптово приріс до слизького кафелю та заворожено розкрив голубі очі.

– А це хто? – спитав він Райлі, котрий досі стояв біля нього. Райлі прослідкував його погляд та похолоднів. Довгі, жаб’ячі пальці знову з’явились у нього в роті. Він зробив декілька кроків назад, притискаючись спиною до холодної колони.

– Хто з них? Якщо цей чорношкірий, то це Бертон. Тупа агресивна собака, – не ховаючи свої ненависті сказав Райлі.

– Ні, не він…  відповів Чуя, посміхаючись невідомо чому. – Той що поруч.

– Ще гірше, – Райлі фиркнув. – Осаму Дазай, та ще гнида. Його татусь кожен рік жертвує кругленьку суму для університету. Тому, як ти вже сам зрозумів, він у нас “віп-персона”. Йому навіть викладачі бояться лишнє слово сказати.

– Ти його не любиш тому що він багатий? – спитав Чуя, виймаючи фотоапарат.

– Та діло не втому, – Райлі охнувши втиснувся в колону коли об’єкт його бурних пліток всього на секунду кинув на них рівнодушний погляд. – Він зло в людському вигляді. Повір. Спілкується з усілякими покидьками по типу Бертона. На них просто подивишся, вони тебе вже за це будуть головою в сортир мокати.

– Зрозуміло. – Чуя не міг відвести від нього погляд. Навіть фотоапарат все ще без роботи лежав у нього в руках. – Гарний, чорт би його побрав…

– Що? – Райлі здивовано витягнув шию.

Чуя вже в усю посміхався, дивлячись на нього. Не в змозі стримувати широку, радісну посмішку навіть прикусив губу. Дазай декілька разів ловив на собі його погляд і не менш здивовано озирався по сторонам, збитий з толку, не розуміючи на кого той вже п’ялиться 10 хвилин без перестанку.

А Чуя б не проти заради порядності хоча б на хвилинку опустити очі або перевести погляд на когось другого, але не міг. Його очі вперто повертались до споглядання його одного. Високого, гарного, статного. З теплими шоколадними очима, густим хвилястим волоссям яке він нервово здував з лиця. А милий вскинутий носик викликав дивне розчулення, бажання заключити незнайомця в сильні обійми та зізнаватися йому в коханні до труни. Це можна назвати коханням з першого погляду?

– Я невдовзі повернусь, – сказав Чуя швидко.

– Що? Ти куди? – Райлі хотів кинутись слідом за ним, але ранкові спогади про те, як Бертон мокав його головою до сортиру були занадто свіжими. Він залишився стояти там, де стояв. А новачка він попередив. У своїх бідах він буде винен сам.

Чуя тим часом обійшов трьох активно бесідуючих дівчат, протиснувся через компанію зубрил, допоміг підняти чийсь випавший підручник с креслень та спритно перекинув рюкзак на праве плече, став навпроти Дазая та Бертона. Якщо перший розгубився, то другий одразу насторожився, готовий до бійки в будь-який момент.

– Привіт, – сказав Чуя безтурботно. – Я тут новенький. Знайомлюсь зі своєю групою.

Дазай та Бертон здивовано переглянулись. У Бертона краватка недбало стирчала з кишені штанів. Та і вся форма в цілому виглядала на перекачаному тілі дуже неохайно. Чого не можна було сказати про Дазая, неохайний стиль якого лише додавав йому привабливості. Краватка була перекинута через плече. Рукава білосніжної сорочки були високо закочені, оголюючи крепкі, жилисті руки. Три верхні ґудзика булі розстібнуті, виставляючи на огляд білу шкіру та кадик

– Катись звідси. – сміючись мовив Бертон і знову повернувся до Дазая, щоб продовжити розмову, під час якої їх нахабно перервали.

– Так я і не до тебе звертаюсь, – сказав Чуя рівнодушно перевівши погляд на Дазая. – Хотів тебе клацнути на фотоапарат, якщо ти не проти. Я…. збираю фотографії для університетської газети.

Бертон хотів щось сказати, але Дазай приклав довгий палець до його уст та посміхнувся.

-Звичайно, не питання.

-Чувак, ти жартуєш?! – все не міг заспокоїтись Бертон.

– Ні, – Дазай нахилив голову в бік, розпливаючись у задоволеній посмішці. – Чого вилупився? Фотографуй.

Підступ був. Однозначно був. Але Чуя був з тих людей які живуть сьогоднішнім днем та не думали про те що буде завтра.

 

 

Райлі підловив його в їдальні та схопивши за руку посадив за свій столик. Сірі очі дивились з неприхованим страхом та інтересом.

-Навіщо ти це зробив? Хіба я тебе не попередив? – сказав він спішно закидуючи до рота маленькі шматочки томату, наче хтось ось-ось вискочить з-за колони та втече з його підносом.

-Про що? – спитав Чуя, склавши руки на грудях.

-Про них!

Декілька чоловік одночасно подивилися в  сторону їх столика. Райлі злякано ковтнув, очікуючи, поки про них знову забудуть.

– А мені здається,вони милі хлопці, – сказав він відкинувшись на спинку скрипучого стільця. – Ти завжди такий смиканий?

Райлі знову заправив чуба. Це починало дратувати. Чому б її просто не зрізати. Їжа на підносі стрімко зменшувалась. Чуя й самий був не проти перекусити, але віддавав перевагу соковитій піці з великою кількістю ковбаси, томатів, тягучим смачним сиром. Заради такого обіду і потерпіти годину-другу не шкода.

-В будь-якому випадку, я тебе попередив. І все-таки – Райлі приблизив лице до Накахари, швидко пережовуючи нарізані огірки. – що ти їм сказав? Дазай виглядав розгубленим коли ти підійшов.

-Сказав що хочу зробити його фото для університетської газети, – Чуя пожав плечима. – Та він люб’язно погодився.

Райлі завмер з відритим ротом.

-Якої ще газети? – спитав він.

-Тільки не кажи, що…

Райлі покачав головою.

-Чувак, серйозно? У кожному університеті є своя газетка.

-Ні, – сказав Райлі ковиряючи в зубах. – У нас її немає.

Чуя з хвилину мовчав, а потім почав голосно сміятись, викликаючи увагу оточуючих.

-Так ось чому він погодився.

-Тобі весело? – Райлі защурив одне, не закрите чубом око.

-Так. – реготнув Чуя.

Коли знову продзвенів огидний дзвін, Чуя ледве не розбив склянку з водою в руці . Він був дратуючий та незвичний після дзвінків у японських школах. Райлі поспішно закидуючи залишки їжі до рота та схопивши піднос поплівся здавати його до буфету. Через якісь дві-три хвилини він почув зляканий скрик, дзвін розбитого скла та сміх. Сміявся майже увесь натовп, що стояв у черзі біля буфету.

Чуя неохоче піднявся та протискуючись через щільний натовп дійшов до місця звідки роздався крик. Райлі повзав навкарачках, тремтячими руками збираючи побите скло та шматки їжі. Ніхто навіть не думав йому допомогти. Його, голосно сміючись, знімали на телефон, перешіптуючись та кидали гострі, брудні жартики. Щось підказувало Чуї, що впасти йому допомогли ті двоє, що опустивши руки до кишень ліниво спостерігали за ним.

Сам він ніколи не був прихильником насилля та грубої сили. Але Райлі він щиро не розумів. Йому навіть без дня в цьому університеті було зрозуміло, що цей хлопець тут козел відпущення, іграшка для биття. Так чому б не навчитись захищатись. Записатись на бокс, карате, та що завгодно. Ні, він не стане сильним за один день, не вивчить особливі прийоми, не поб’є цих хлопців. Але він дасть їм відпір. А підліткам тільки цього й треба. Якщо ти слабий та жалібно скулиш, тоді іграшкою для биття бути тобі аж до кінця навчання. Або Райлі не розумів цього, або його влаштовувало таке положення справ. Чуя навіть не думав допомагати йому або заступитись. Не тому що він боягуз та не через те що Райлі йому по правді ніхто. Він не хотів щоб хлопчак побачив в ньому захисника. Можливо, рано або пізно йому набридне витирати підлогу своїм тілом. Можливо, рано чи пізно бажання помститись буде сильніше страху.

Дазаю, схоже, спостерігати за його повзанням набридло. Він хотів було піти, але ненароком його погляд зачепився за Чую. Голубі очі дивились в упор, з якимось осудженням, можливо несхваленням.

Дазай витягнув руки з кишень та підійшов до нього.

-Ну що, як йдуть справи з газетою? – спитав він насмішливим тоном. Чуя пожав плечима.

– Я обманув, не було ніякої газети. – сказав Чуя, відповідаючи не менш зухвалою посмішкою. – Просто ти мені настільки приглянувся, що я вирішив запечатлити твоє миле личко на пам’ять.

Посмішка з лиця Дазая зійшла миттєво, а погляд став тяжким, злим. За його спиною в той же час виріс Бертон. Склавши руки на перекачаних грудях та став нерозуміючи дивитись то на Чую, то на Дазая.

Очі у нього були маленькі, і білки очей жовтуваті, з червоними судинами. На широкому лиці виглядали вони не природно й не гарно. Ніс картоплиною та пухкі губи, котрі смішно ворушились , коли їх господар щось говорив.

-Знову цей хмирь, – сказав він, порикуючи.

Чуя засміявся.

-Затормози, машина смерті, – він витягнув руки в примирливому жесті. – Ми просто мило спілкувались, – Накахара знову перевів погляд на Дазая. – Якщо хочеш я можу принести тобі одну копію знімку.

На гарному лиці виступили жовна. Кулаки яро стиснулись, а очі стали зовсім-зовсім дикими, злими. Але й тут Чуя мимовільно замилувався. Гарний, чортяка. І злий, і веселий, в навіть з огидно-прекрасною посмішкою на вустах.

-Якого дідька тут відбувається? – спитав хтось старечим, але гучним голосом.

Бертон закотив очі, Дазай відступив. Його лице знову нічого не виражало окрім всесвітньої нудьги та пофігізму.

-Гленн зараз приволочиться сюди, пішли, – сказав Бертон на вухо Дазаю. Він кивнув та вони разом покинули їдальню через чорний вхід. Дивні хлопці.

Хто такий Гленн, Чуя зрозумів коли мужчина підійшов ближче та окинув всіх присутніх сердитим поглядом. Райлі вже піднявся та знімав з колін картатих штанів залишки їжі, які впали коли Дазай турнув його в плече. Виглядав він так, ніби нічого незвичайного й не сталося. спокійно підняв підноса , забравши розкидану їжу та накульгуючи поставив його на круглий столик.

-Чиїх це рук діло? – спитав Гленн, поправляючи окуляри на носі. Під пахвою він тримав товстий підручник по архітектурі, карти та довгу лінійку. Виглядав він років на п’ятдесят п’ять, а то й більше. Очі бляклі, впалі, довгі брови, мало не спадаючі на очі та п’ятниста шкіра з величезною родимкою на кінчику носа.

-Я просто спіткнувся, містер Гленн, – сказав Райлі тихим голосом.

-Четвертий раз на тиждень?

-Так, – Райлі кивнув.

-Тоді може ти себе до ладу приведеш, щоб бачити обома очима, а не одним? Можливо, спотикатись будеш рідше.

Чуя розгублено подивився на старого викладача. Хіба він мав право спілкуватись, нехай і до студента, в такій грубій формі? А тим більш вказувати йому на особисті недоліки.

Натовп роззяв одразу розбігся. Залишись в їдальні лише Чуя та Райлі. Гленн перевів зацікавлений погляд на нього.

-Я вас раніше не бачив, – сказав він.

-Я новенький. Сьогодні перший день, – відповів Чуя байдуже.

-А звідки перевелись?

-З Японії.

-А чим вам університет в Японії не приглянувся, містер…

-Чуя, – сказав він. Райлі приснув. Звучало дійсно безглуздо та смішно. Чуя сам кусав губи, намааючись не засміятись в присутності можливого викладача. – Прошу вибачення, але ми повинні бігти. Не хотілось би запізнитись в перший же день.

-Так, звичайно, – Гленн швидко закивав.

По широкому коридору вони йшли в тиші. Чуя час від часу кидав косі погляди на Райлі, декілька разів відкриваючи рота , збираючись щось сказати, але замовкав на пів слові. Той виглядам розсіяним та задумливим. А погляд часом ставав таким, ніби він виношував якийсь план помсти.  На білій сорочці в області грудей красувалось велика жовта пляма, яке навіть серветками відтерти не вдалось. Штанина в області коліна трішки надірвалась та на краватці залишився жирний слід від пальців. Чиїх, ще посперечатись би. Можливо й самого Райлі.

-Прошу, нічого не говори, – сказав той, спіймавши на собі осуджуючий погляд Чуї.

-І не збирався.

-З цими хлопцями краще не сперечатись та не вступати до конфлікту.

-Прямо як ти? – Чуя посміхнувся. Райлі зупинився та піджав вуста.

-Вважаєш, я не намагався? Думаєш, я не давав їм відсіч? Все це безтолку, друже. Перший раз, коли я відповів тому покидьку Осаму, він моєю головою мало не проломив раковину в сортирі,- він показав пальцем на шрам біля скроні. – Бачиш? Він у мене з того моменту. Ще через два місяці він зломав мені носа, коли я ненароком задів його в коридорі. Бертон двічі ломав мені руку. Лише через те що я показав на нього пальцем. Та слухи ходять, що він людину забив насмерть, але богатенький батько його відмазав.

-Так Бертон із сім’ї мажористих?

Райлі кивнув.

-У моїх батьків немає стільки грошей щоб жертвувати їх кожен рік університету. Але я хочу достойно вчитись та знайти прибуткову роботу, – сказав він шмигаючи носом. – А твої батьки?

– У мене їх немає, – Чуя пожав плечима. – Я живу у тітки.

-Вибач

-Все нормально, – він заворожено дивився на розмальовану стелю.

-Доречі, ти вже вкурсі що занадто високий для японця?Скільки в тебе? Два метра? – спитав Райлі, стаючи на носочки та піднімаючи руку.

Чуя розсміявся.

-Думаєш усі японці низькі? Осаму, ось, також японець, а високий.

-Він не чистокровний японець. У нього мати європейка.

-Ось як… – Чуя мрійливо посміхнувся. Райлі закотив очі.

-Ти псих.

Чуя мало не пройшов повз заповітні двері, але Райлі його тихо окликнув. Подібне з ним ставалося кожен раз. Він міг загубитись де завгодно. В новому місті, в новій школі, в новому університеті. Навіть у великому будинку. що декілька разів і ставалось.

Коли вони зайшли до аудиторії, всі вже сиділи на своїх місцях. Не було тільки викладача та тих двох, що вислизнули через чорний вхід. Райлі, коротко кивнувши кинув свою сумку за першу парту. Чуя вигнувши брову пройшовся поглядом по кожному. За першою партою, тяжко було не зрозуміти, сиділи одні зубрили. Та Райлі був одним з них. Всі, як на підбір, з зализаним, масним волоссям та окулярах на половину лиця. Погляд у них був якийсь з-під лоба, підозрілий та недовірливий. Та всі якісь смикані. Схоже, були на то причини.

Решта віддавала перевагу відсиджуватись на останніх місцях, через що середина була пустоватою.

Запримітив два вільних місця біля вікна, він, не довго думаючи піднявся по слизьких плиточних сходах та кинув сумку на розмальовану парту. Та частина, що була ближче до вікна, чиста, без єдиної помарки, а ось інша списана вульгарними фразами та малюнками.

Чуя посміхнувся та витягнувши стілець сів на розмальовану сторону. Компанія заду, що раніше не звертала ніякої уваги на новенького, несподівано оживилась та стали тихо перешіптуватись. Хто сміявся, хто клацати на телефон, а хтось навіть співчуваючи покачав головою.

Чуя розслаблено покачувся на стільці зловив зляканий погляд Райлі. Але навмисно відвів погляд роздивляючись величезну аудиторію.

Обставлена вона була затишно та гармонійно. Між двома широкими колонами висів ряд портретів знаменитих архітекторів. Таких як Адольф Лоос з його знаменитою цитатою “Функція визначає форму”. Далі Алвар Аалато, Альберт Шпеер, Альдо Ван Ейк, Густав Ейфель та Джовані Лоренцо Берніні.

Величезна дошка, яка займає усю стіну була списана величезною кількістю записів креслень та рівнянь. В куточку лежала коробочка з різнокольоровою крейдою, губка забруднена крейдою. Трішки далі стояла невеличка широка шафа, де лежала довга залізна рейка, декілька видів трикутників, циркуль величезних розмірів, олівці, туш, рапідограф та зовсім новенька, ще не тронута готовальня.  У Чуї вона завжди недбало валялась в сумці.

-Це моє місце, покидьок.

В аудиторії повисла мертва тиша. Чуя спантеличено вигнув брову та повернувся. навпроти нього стояв Бертон, гнівно роздуваючи ноздрі. І без того маленькі очі були защурені, а великі руки крепко стискали ремінь сумки.

-Твоє місце? – з награним подивом повторив Чуя. – А як зрозуміти, що це твоє місце? – він підняв свою сумку з парти та став уважно вдивлятись в розмальований стіл. – щось ніде не бачу твого імені.

Дазай стояв позаду Бертона та ледве стримував сміх, витягнув стілець та впав на нього, з інтересом спостерігав за назріваючим конфліктом.

-Ти типу комік в нас тут, так? – проричав Бертон та грубо схопив його за сорочку.

-Містер Прайс, не бажаєте присісти? – роздався грубий, скриплячий голос викладача.

Чуя вирвав сорочку з його рук та став поправляти м’ятий комір. Бертон кидав розгублений погляд то на Чую то на викладача, то на Дазая. Останній сховав лице в згині ліктя, стараючись не засміятись у голос. Бертон же неохоче, скриплячи зубами й тихо лаючись спустився донизу та сів за пустуючу парту посередині аудиторії.

Коли шум навколо них, нарешті, влігся, Чуя непомітно підсунув стілець ближче до Дазая. Той впустивши голову на парту , нудьгуючим поглядом спостерігав за містером Тейджем, який активно жестикулючи руками розказував тему. Час від часу щось креслив на дошці , задавав запитання та сам на них відповідав. Бертон та Райлі іноді витягували шиї та дивились назад, намагаючись їх роздивитись. Якщо Райлі дивився занепокоєно та зі страхом, то у Бертона в очах була лише жага крові.

-Він завжди такий агресивний? – спитав тихо Чуя, звертаючись до Дазая.

Той його проігнорував, повернув голову до вікна та закрив очі. Чуя тяжко зітхнув. Протягнув руку та схопив пальцями каштановий,  хвилястий локон.

-Зробиш так ще раз, я зломаю тобі пальці.

Чуя посміхнувся.

-Знав, що не спиш.

Дазай різко повернув голову та защурив очі.

-Не сплю, що далі?

-Як думаєш, Осаму, це хороший момент щоб зізнатись тобі в коханні? – тихо прошепотів Чуя, з великим зусиллям стримуючи  посмішку та не без задоволення спостерігав за реакцією Дазая.

Дазай був збентежений. А коли до нього дійшов сенс слів Накахари так він зовсім впав у ступор. Схоже, раніше чоловіки ніколи не говорили йому про кохання. Але задивлялись точно. Він хоча б розумів наскільки він прекрасний?

Знову повернувшись Бертон побачив вираз обличчя друга, напружився. Але підвищений тон містера Тейджа змусив його повернутись та втупити тупий погляд в величезну, списану формулами дошку. Дазай з прострації нарешті винирнув та стряхнувши головою знову повернув маску рівнодушності.

-З якої псих лікарні ти втік? – спитав він, не розуміючи сміятись йому чи злитись.

-В тебе є дівчина? – відповів йому запитанням на запитання.

Чуя знову протягнув руку та безсоромно схопив каштановий локон. Хтось з протилежної сторони аудиторії клацнув їх на камеру на пирснув. Піднявся гул та тихий шепіт.

-Є. А ти в нас задньопривідний? – спитав Дазай посміхаючись та ляснув ого по долоні.

Чуя з невдоволенням відсмикнув руку та подивився на почервонілу долоню.

-Ні. Мені подобаються дівчата, – він відкинувся на спинку стільця й весело помахав рукою Бертону, який кидав на нього спопеляючий погляд. – Вважай, що ти виключення з правила.

– І чим зобов’язаний такої честі? – спитав Дазай з нотками роздратування в голосі.

– Тим, що ти мені подобаєшся, – вперто повторив Чуя, нахабно роздивляючись білу шкіру та кадик під трьома розстібнутими ґудзиками.

Дазая ця розмова більше забавляла ніж злила. Такий ось дивний, незвичайний новенький з чортами у голові. Він не підлизувався, ні. Таких слимаків Дазай одразу розпізнавав. Та тон його нехай і був глумливим, але в його словах відчувалась непідроблена істина.

Звичайно, при бажанні він міг легко піднятись та врізати Чуї. Тоді навіть присутність Тейджа йому не стала б на заваді.

-Вибач, приятель, але ти не в моєму смаку, – мовив Дазай сухо.

-Але, все рівно, ти продовжуєш мене слухати? – Чуя покрутив циркуль та перевів погляд на пустий зошит.

А ось компанія з першої парти голів не підіймали, щось жадібно записуючи та малюючи креслення. Бертон. втомившись ледарувати, пересів на другий ряд та знайшов собі нову розвагу в лиці Райлі та Ст’юї. Час від часу він грубо пихав ногою нижні стільці  та починав тупо сміятись, видаючи дивні звуки, ніби захлинаючись водою. Чуя на це закотив очі та знову подивився на Дазая. Той барабанив пальцями по столу та пропалював його сердитим поглядом.

-З чого ти взяв що я тебе слухаю? – спитав він.

-З того що ти ніяк не визначишся з емоціями. Чи я тебе дратую чи забавляю. З одної сторони моє признання образливо для тебе і тобі не терпится розфарбувати цю парту кров’ю з мого носу. А з другої сторони ти настільки мудак, що добра половина тебе та твого темношкірого дружка обходить стороною. А щоб хтось вів себе настільки відкрито та навіть в симпатії зізнавався. Боже вбережи! – Чуя покачав головою, коли Райлі на черговий удар ніяк не відреагував, низько опустивши голову та спускаючи пустощі Бертону з рук.

-А ти типу клятий психолог? – Дазай зняв тісну краватку та недбало засунув її в кишеню.

-Ні, непогано розбираюсь в людях. Ти, наприклад, розбалувана, зла на весь світ дитина, – Чуя привітливо помахав рукою Дженні, яка не зводила з них зацікавленого погляду. – Що, батьки не приділяють уваги?

-Замовкни вже, клоун, – Дазай помотав в повітрі зап’ястком, ніби відмахуючись від Накахари, як від надоїдливої мухи. Але Чуя, навпаки, підсунувся ще бижче. Лицем до лиця. Дазай спантеличено подивився на нього, але відсторонюватись не став.

-Перед тобою сидить людина яка клянеться тобі в коханні до труни.

-Ти смішний, – мовив Дазай.

-Добре, давай заключимо парі? – Чуя весело защурив яскраво-сині очі.

-Ну? Я весь в увазі, – сказав він, намагаючись прийняти як можна більш відсторонений вираз обличчя.

-Якщо закохаєшся в мене за цей рік, я виграв. І ти – мій. А якщо….

Дазай голосно засміявся на всю аудиторію. Бертон здивовано подивився на нього, не розуміючи причину раптових веселощів. Адже сміявся він рідко. Та ці моменти можна було перерахувати на пальцях.

-Можете посміятись за дверима! – голосно крикнув Тейдж.

-Як скажете, – сказав Дазай, досі сміючись, закинув підручники до сумки та піднявся зі стула. Слідом за ним й Чуя. Виходили вони під напружені, злякані погляди однокурсників та невдоволений – містера Тейджа.

В коридорі виявилось прохолодніше ніж в аудиторії. Чуя прислонився до стіни та дивився на бригаду з трьох людей, які виковирювали білу плитку з полу. Дазай продовжив реготати як божевільний, схопившись за живіт.

-Думаєш, це настільки неможливо? – Чуя посміхнувся.

Дазай витер червоні, сльозні очі та відповів посмішкой на посмішку. Тільки якоюсь гиденькою та темною.

-А якщо ти програєш? – спитав він, вдаривши товсту колону ногою від нудьги.

-Будь-яке бажання на вибір переможця, – сказав Чуя, опустивши руки до кишень.

-Йде, – одразу погодився Дазай.

Вони стояли, притиснувшись спиною до холодної стіни та з інтересом спостерігали за бригадою. За повним мужчиною, який висунувши язик клав плитку, та другим, що збирав стару в високу кучу.

-Завалиться.

-Ні, – мовив Чуя.

-Парі?