Пролог

Протягом усіх часів існування світу люди ненавиділи відьом. Це пов’язано з тим, що вони не знають ані нашої історії, ані наших традицій та культури. Нажаль, мало хто розуміє, що, як і будь-який вид істот, відьми також поділяються на види та підвиди… Видів усього два: добрі та злі, в той час як підвидів безліч. Бувають земні, повітряні, водні, вогняні, матеріальні, духовні, привидові, лісові… Їх так багато, що перелічити всі дуже важко. І кожна відьмочка за щось відповідає. Доречі, відьми — це теж один із видів, але вже магії. Окрім нас існують маги, феї та духи. Найвеличнішими та найсильнішими є, звісно, духи. Вони ніби повилителі, яким підкоряються всі інші види.

Але, не звертаючи на це уваги, люди ненавидять лише відьом… Фей вони опоетизували так, що навіть розповідають маленьким дітям казочки про них; духів вони вважають за своїх богів, тому поклоняються їм; а маги, хоч і мешкають на землі так само, як і ми, вважаються за провідників до духів.

Тому відьми вважаються нижчим класом. Ми вже звикли до того, що кожен зустрічний відкрито показує свою ненависть до нас.

Пам’ятаю, як в дитинстві, коли я гралася надворі, мене часто ображали, називаючи “бездарною відьмочкою”. Ну і що з того, що у мене немає дару?! Зате он які зілля я вмію варити! Кожна поважаюча себе відьма позаздрить такому таланту.

Хоча це і дивно, що у досить видатних відьом такий потомок… Ну хоч зовнішність від предків дісталась: руде кудряве волосся, зелені, смарагдового відтінку, очі та маленькі рожеві вуста. Насправді, всі відьми славляться своєю красою. У людей навіть є легенда, що жінка, яка гарно виглядає, відьма… Ті створіння такі дурні!

* * * * *

Я з дитинства полюбляла читати, тому не дивно, що всі мої знання про наш світ із книжок. У нас вдома є величезна бібліотека, де знаходиться приблизно ста тисяч книжок. Вони збиралися віками, тому тут можна знайти будь-яку інформацію.

Читаючи одну з цих книг, я не помітила, як настав ранок. Час, коли все прокидається і приступає до своєї роботи. Але не я. Так як у мене немає ніякого дару, то і роботи теж немає. Звісно, окрім практики в зіллях. Я вільна робити те, що хочу, але як було б добре, якби я мала своє призначення… Ні, ну це здається таким дивним, що навіть в голові не вкладається! Я перечитала дуже багато книг про відьом і все, що з ними пов’язано, але ще не було жодного випадку, коли б відьма не мала свого дару… Чесно кажучи, іноді мені здавалося, що не все тут так просто, що є щось набагато більше, ніж ми знаємо… Хотілось би в це вірити, але дарма. Я навіки залишуся бездарною відьмою, тому нема чого даремно складати надії і тішитись тим, чого нема.

З такими думками я залишила своє тепле ліжко, і передягнувши нічну сорочку на буденну сукню, я вирушила в ліс. Треба було назбирати трохи моху та кори дуба для зілля.

Блукаючи лісовими стежками в пошуках інгредієнтів, я натрапила на дещо дивне… Квітка, яку я раніше не зустрічала, світилася і ніби щось говорила… Хоча ті звуки, які вона відтворювала, більше нагадували якусь мелодію. Вона здалася мені такою рідною… Я присіла, щоб бути ближче до цього дива. Вслюхаючись, я намагалася згадати, де б раніше могла її чути, але дарма. Все, що я згадала, це те, що ця квітка дуже рідкісна… Вона утворюється зі сліз єдинорога та пилку феї, і виростає лише раз на тисячоліття! Щойно я подумала про це, як мелодія стала дещо гучнішою, і пелюстки, які до цього були червоного кольору, почали жовтіти і ніби витягуватись, стаючи довшими… Раптом, я почула крик. Здається, мене шукає мама. Дивна мелодія, яка до цього набирала обертів гучності, одразу припинилася, і пелюстки прийняли свій початковий образ… Здається, щось тут нечисто! Пообіцявши собі повернутися ще раз, я прикрила квітку листям папороті, що росла неподалік, і хутко побігла додому.

* * * * *

— От бісова дівка! Де тебе носить вже?! – розгнівана ненька кричала так, що, здається, її гомін чули аж у дальніх кутках міста.

— Мамо, не кричіть! Що трапилося? – Я поставила свого кошика на лаву, яка стояла біля стіни дому.

—Дивись, у нас гість. Всі зайняті, а тобі всеодно нічим зайнятися! От і приймеш його. – Поруч із мамою стояв чоловік, якому на вигляд приблизно двадцять п’ять – тридцять років. Він споглядав на мене, посміхаючись. На мить мені здалося, що та посмішка була зовсім не щирою, і це мене трохи насторожило.

— Добре, мамо, йдіть. – Проводивши неньку, я повернулася до гостя, — мене звати Гета, а вас?

— Ларіон, можна просто Ларі, – він якось дивно глянув на мене, тому я просто кивнула головою, показуючи, що зрозуміла.

— То може чаю? У мене є засушені дикі ромашки, думаю, вам сподобається.

— Гаразд, чай, так чай. Доречі, давай на ти?

— Згода, але я думала, ти старший за мене… – Я навіть не встигла закінчити фразу, як він мене перебив… Такий невихований!

— Мені всього лиш двадцять шість, – я була права щодо його віку, тому в серці зраділа, — а тобі, крихітко? – ееее, це ще що таке?!

— Не називай мене так, Ларіон!

— Ларі, – і знову ця посмішка! Та що ж це таке, звідки взялося це дивне відчуття?!

— Я називатиму тебе так тоді, коли ти хоч трохи показуватимеш свою вихованість! – Ми зайшли в дім, поки я готувала трави для відвару, він вже сів на крісло, що стояло поруч. Мене, буду чесною, дуже здивувала така поведінка, він почував себе ніби вдома… Та я спробувала не звернути на це уваги, хоча мої спроби були невдалими.

— Окей, без питань. Так скільки тобі років? – Щось дуже легко він погодився…

— Сімнадцять.

— Оо, то ти ще навіть не повнолітня відьма… – Ці слова здались мені образливими, хоча я розуміла, що це абсолютно нормальна реакція.

— Можна й так сказати. Доречі, чому ти завітав до нас?

— Мені здається, ти знаєш чому…

Я здивувалася ще більше. Невже він прийшов через мою відсутність дару? А може він знає щось про ту квітку?! Я споглянула на нього, ніби питаючи, що він хотів цим сказати, та він лиш, усміхнувшись, відвернувся і почав вдивлятися у вікно. Мені не сподобалась його поведінка, тому я вирішила бути відвертою.

— Що саме я знаю?