Вступ

В той день було досить тепло, для Хоккайдо наприкінці осені, але і вельми неприємно. Місто, пофарбоване в холодні сумні відтінки, не випромінювало той позитив і ласкавість, як це було зазвичай. Густі хмари грізно нависали над будинками, ніби, погрожували, що, ось-ось, на землю поллється сильна злива, але дощу так і не було. Люди, повністю переймаючи всю цю похмуру атмосферу природи, бігали вулицями горбатими коконами, не звертаючи жодної уваги один на одного.

Саме в цей, не найкращий день, у будинку Нісіди Тетсуї — дуже розумного, але трохи шаленого й недооціненого вченого — пролунав перший дитячий крик. Оскільки, його дім знаходився на самій околиці міста, а їхати до пологового будинку молода сім’я не наважилася, тому було вирішено, що пологи будуть проводитись удома, під пильним наглядом лікарів. На щастя, все пройшло доволі гладко і, за кілька годин, коли сутінки вже лягали ковдрою на землю, а кілька промінців сонця, що ховалось за обрій, змогло пробитися через щільні хмари і дістатися кімнати, маленька новонароджена дівчинка мирно сопіла у мами на руках.

— Навіть сонце вирішило привітати її з початком нового життя, — батько стояв біля вікна і посміхався, як ніколи, від щастя. — Та й дощ сліпий пустився.

— Амея… — молода жінка погладила свою дочку по голові.

– Що?

— Вечірній дощ… Амея… Як тобі таке ім’я?

Очі Тетсуї завмерли, показуючи повну зреченість чоловіка від світу на найближчу хвилину, а потім знову засувалися в азарті.

— Краще за Амайя. Це хоч і не наше ім’я, але дуже гарне. Воно допоможе їй надалі, я певен.

— Якщо ти так кажеш, то нехай буде. Наша маленька Амайя…

— Дякую тобі за дочку, Кейко.

***

З того часу минули роки. Маленька Амайя росла дуже тямущою і активною дівчинкою, але слабкий імунітет весь час піддавався різним дитячим хворобам, які іноді навіть давали серйозні ускладнення. Так, під час однієї з таких складних хвороб, реакція пішла на очі і маленька Нісіда почала втрачати зір.

До п’яти років, карі, з холодним сірим підтоном, очі дівчинки вже бачили далеко не ідеально, що сильно притупило реакцію і влучність малюка. Саме тоді Кейко, не витримавши холодного клімату та сильного захоплення чоловіка роботою, зібрала речі свої та дочки та пішла. А зупинилась в Токіо, де в них почалося нове життя.

Життя в столиці було далеко не таке, яке вони залишили у рідному місті. Матері доводилося багато працювати, щоб прогодувати доньку, лікувати її, та ще й вчасно платити за оренду житла. На щастя, старший Нісіда іноді допомагав їм фінансово, коли згадував, і висилав подарунки на кожен день народження свого нащадка.

Щодо самої дівчинки, вона ще нічого не розуміла. Будучи зовсім маленькою, Амайя жила у своєму світі. Весь час співала, гралася в іграшки та гуляла. Поки, одного разу, не зустріла якогось дідуся, який був явно здивований, побачивши маленьку дитину одну.

— Що ти тут робиш, дитинко? — він присів біля дівчинки та оглянув її.

– Гуляю. А ви хто? – маленька трохи відступила назад, адже незнайомець зовсім не викликав у неї довіри.

— Мене звуть Сано Мансаку. Я живу недалеко, чи чула ти про мене?

Нісіда похитала головою. Та й звідки їй знати, хто такий Сано.

– Я проводжу заняття для дітей у нашому сімейному додзьо. А як тебе звуть?

— Нісіда Амайя, — трішки налякана раптовим знайомством, дівчинка все ще була напружена.

– Незвичайне ім’я. Де твої батьки?

– Мама на роботі. Тато у Хоккайдо.

— Не страшно гуляти?

Амайя знову похитала головою. Де ж вона зізнається, що зараз їй дуже страшно.

– Давай, я посиджу з тобою, поки мама не повернеться.

– Не потрібно.

– Чому? — дідок сів на лавку біля гойдалки.

– Вона ще не скоро прийде.

— У мене багато часу сьогодні, а люди в цей час бувають злі. Ще вкрадуть таку гарненьку дівчинку.

— Дідусю, а якщо ви мене вкрадете?

Таке запитання навіть змусило Мансаку замислитись на декілька секунд, але, згодом, він засміявся.

— Я так силько схожий на лиходія?

– Не дуже…

— Втім, це добре, що ти не довіряєш першій-ліпшій людині. Це вбереже тебе в багатьох випадках, Амайя, – серйозний погляд старого пробігся по дитині, проте потім він знову посміхнувся – Але я хороший. А щоб мама не переживала за тебе, коли буде на роботі, я сам запропоную їй, відводити вранці тебе до нас, а ввечері забирати.

– А це буде правильно? — дрібна вже й сама сіла біля Сано.

— У мене щодня багато дітей, а мої рідні онуки будуть тільки раді новій подружці. Особливо Емма.

– Емма – це ваша онука?

— Так, вона дуже хороша і хотіла б мати подругу. Думаю, ви зможете порозумітися.

Дідусь потріпав довге волосся маленької Амайї та, як і обіцяв, весь день провів поряд із нею.

А, згодом, і сама дівчинка виросла майже на його очах.