les fleurs du mal

його сон, і без того нечастий, був бентежним та каламутним. втім, сон – надто сильно сказано. радше вже безсиле зціпеніння, коли дійсність зсувається настільки, що й не відрізниш уже, де реальність, а де – затишна рятівна пітьма, до якої він  силкується втекти. не виходить.

у цій темній, темній воді можна спіймати відгомін своїх відчужених, далеких думок. легко сплутати зі сном. хочеться сплутати, та зусібіч надбігає липуча нудота, вимиває всі натяки на напівсон, і не лишається більше нічого, окрім і надалі лежати на самісінькій межі сновидіння, майже несвідомо закопатися головою в подушку так, наче це допоможе. звісно, не допомагає.

мов усотавшись всередину крізь шкіру, огидне відчуття підступає від легень до горла. він чує, як тонкі слизькі волокна павутинням плетуться внутрішнім боком ребра, обминаючи серця, проростають дихальними шляхами, і йому хочеться кричати: від злоби, жаху, безсилля. він стомився, він такий виснажений.

та натомість він довго, натужно кашляє, спльовуючи вимазані оранжево-червоною кров’ю переламані стебла.

горло під час вдиху пече, дрібний мороз струшує драглисте марення, що лишилося хіба паскудним осадом на корені язика. втерши рота хустинкою, майстер абияк відкидає її вбік, і, розпростерши руки, падає назад на ліжко. згодом матрац перестає пружинити. майстру здається, що падіння триває.

здушений смішок, такий недоречний, більше схожий на плач.

***

на чорній одежі не видно кривавих розводів. безумовно, плюс, хоча він волів би взагалі не знати про таку її перевагу. навіть більше він не хотів дізнаватися про це з власного досвіду – та його ніхто не питав. це вже мінус, із яким, проте, доводиться примиритися.

якби хтось спитав, майстер міг би скласти цілий перелік таких вад, прикрих та дратівних, наче криво прибита картина – та цього, знову ж таки, не стається.

і дійсно – навіть якщо спитають, він не стане про це говорити. не тому, що не хоче. тому, що це жалюгідно – виказувати, що ти не в змозі впоратися з власним життям. (ні. зі мною все гаразд. голова трохи болить, але це мине. хвилюватися нема про що) тому, що майстер ладен радше добровільно кинутися в пекло, ніж здатися жалюгідним та безпорадним.

кумедно: коли він нарешті помічає стіни прірви, що зімкнулися над головою, стає вже надто пізно.

***

всупереч відомій фразі, до поганого, як і до хорошого, звикаєш швидко. може, до поганого звикаєш навіть швидше, якщо хочеш прожити ще один день і не збожеволіти.

і майстер, що давно вже збожеволів – від глухого бою барабанів, що невтомно стугонять у вухах, і слабким відгомоном – у грудях; від гарячої, болісної ніжності, яку він пильнує, як пильнують небезпечних злочинців – теж звикає.

не те щоб була якась альтернатива.

***

квіткова хвороба – красива назва; жахіття, що цією назвою приховане. квіткова хвороба – це повільна, тяжка і навдивовижу дурнувата смерть.

дивна річ, та всі більш-менш розумні істоти завжди прагнуть надати речам жахливим, навіть мерзенним, флеру витонченості, відлиск певної збоченої краси, до якої потім пориваються – і від якої гинуть.

численні поети сотень світів оспівують ворухливі рослини в легенях так, наче це справдешнє благословення, клята небесна відзнака. а решта: закохані й безталанні, невзаємні, зневажені й мовчазні – дослухаються до цієї маячні та плекають свій трунок з дурною дитячою гордістю – ще б пак, трагедія їхня така красива, відмирання – благородне!

вони крокують у безодню з високо задертими головами, бо інакше жорсткі стеблини до крові зідруть їм горла, і з останнім подихом виголошую присвяти своїм коханим, дарують їх, мов криваві букети, своїм убивцям. о, яка іронічна випадковість! – убивцями виявляються все ті ж кохані.

майстер з легкою відразою дивиться на всіх безталанних жертв цієї самоомани, і йому смішно.

щоправда, згодом – роздираючи пальцями шию, прагнучи видерти кожну трикляту квітку з коренем і клаптями легенів, аби ж тільки зробити вдих – крихітний, рваний, один-єдиний – сміятися вже не хочеться.

***

жах звалюється брудною різкою хвилею звідкись зі стелі, холодний, стікає волоссям, всотується в одяг. крик стрягне в горлі разом із листям та пелюстками, що лізуть назовні, перетоплений, обертається на надсадний, відчайдушний стогін.

ним трусить. глухе огидне відчуття під ребрами таке недоладне поряд з уриваною дійсністю, котра виглядає зараз приблизно отак:

примітивний страх викручує різкість на повну, підкреслює ядуче-яскравим окремі моменти реальності, і той же страх викидає решту світу на той бік, за брудне, каламутне, скло. “решта світу” чомусь охоплює й самого майстра, і йому не залишається нічого – лише зречене спостереження. лишатися на місці, дивитися на самого себе наче збоку – від цієї двоїстості тремтять руки й гуде у скронях. 

підлога надто холодна, і надто реальним є квітуче безумство, він відчуває його в собі гостро й хворобливо, наче рух власної струєної крові, надто голосно б’ються сполохані серця, надто яскраво, надто швидко, надто шалено.

він заходиться сильним кашлем, наче прагне скрутитися навиворіт, до решти вишкребти легені, згорбившись на підлозі коридору, позбутися в’язкої ваготи пелюсток, змішаних зі слизом та кров’ю – і так воно, зрештою, і відбувається

на чорній шкірі рукавичок крові майже не видно. світлі липкі пелюстки, навпаки, виглядають, наче знущання.

кляті земні анемони.