Побути нормальними

Вони сидять у затишному та дорогому ресторанчику і потай радіють, що цей вечір проведуть не наодинці. Могли б, якби Різі не стало духу запропонувати повечеряти разом. 

Так вже сталося, що вона була чи не єдиною, з ким уся рішучість полковника Мустанга раптом випаровувалася, тому доводилося брати справу у свої руки.

Але він, звісно, зрадів – вдома на нього чекала хіба що чергова партія в шахи із самим собою.

Різа навмисно вибрала місце, в якому майже не буває військових.

Тут їх ніхто не впізнає.

Тут вони можуть не прикидатися ніби між ними лише офіційні ролі начальника та підлеглої.

Різа робить ковток солодкого червоного вина і тихо говорить:

– Читала вчора в газеті. Мого найпершого командира було знайдено мертвим у річці. Лишив дружині записку й пішов топитися. Він був хорошою людиною. Ішвара далася взнаки. Намагався триматися, але, як бачиш..

– Несправедливо. – гірко відказує Рой – почуваю себе наївним хлоп’ям, але не можу змиритися з тим, що учинителі того побоїща зараз почувають себе прегарно. А ті, в кого лишилася совість, не в змозі собі пробачити.

– Таку річ, як справедливість рідко де зустрінеш, окрім концепції рівноцінного обміну. Чи ж нам не знати? – Різа сумно дивиться на свій келих, в якому грають відблиски штучного світла.

– Нажаль. – зітхає Рой. І додає:

– Ти здаєшся старшою у цьому вбранні. Тобі б набагато більше личило щось на кшталт…

Він легенько рухає пальцем, вказуючи напрям.

Різа повертає голову, аби побачити як за сусіднім столиком з насолодою затягується цигаркою якась вродлива білявка. На ній чудова вечірня сукня, що принадно оголює спину. 

На Різі ж скромна сукня із високим комірцем, яка справді додає їй літ.

– Я б і не проти носити таку – знизує плечима вона. – Але, сам знаєш…

– Знаю – Рой зводить очі додолу – Най сконаю, як забуду.

Йому боляче і соромно, і гидко від себе. Хоча не він татуював їй спину таємними знаннями, які не принесли світові нічого крім горя.

Ні, Рой Мустанг був тим, хто позбавив її цього тягаря. Вього-навсього опік – і з серця Різи Гоукай спав один тягар. Їй теж боляче і соромно, і гидко від того, що саме його вона змусила знищити дорогоцінні записи на своєму тілі, бо нікому іншому не змогла довіритись.

Але минуле не зміниш. Із ним можна тільки змиритися й жити далі. Або померти. Та вони із Роєм занадто вперті для другого варіанту. Тримаються, поки є за кого.

– То ми прийшли сюди помучитись, чи хоча б трішки побути нормальними людьми? – вона намагається додати в голос якомога більше невимушеності. – У нас і не так, щоб багато вільного часу.

– Як завжди, б’єш просто в ціль. – Рой вдячно їй посміхається. – Все, припиняємо сумні розмови, говоримо тільки про прекрасне: як я, ставши наступним фюрером, видам постанову, що всі дівчата-військовослужбовці повинні будуть носити міні-спідниці!

Різа жартівливо супиться.

– От вже мені… Гляди, ще скинуть тебе і самого змусять її носити. Може я навіть цьому посприяю.

У відповідь на неї дивляться поглядом цуценяти, що вчинило шкоду і Різа сміється голосніше, ніж треба.

Сьогодні ввечері вони дозволять собі перепочити.

А завтра зранку знову почнуть їсти себе поїдом. За тих, кого вбили, за тих, кого не врятували. За те, що болять одне одному.

І за те, що нічого не можуть із цим зробити.