Читай між рядків

Тиха кімната і аромат старих сторінок подертої книги – щось таке називають романтикою або естетикою. Офф Джумпол це називає життям. Коли увесь світ перестає мати значення, а там, за плечима важкий день повний фанатів і чужих поглядів, які прикуті до нього 24/7. Йому подобається це відчуття самотності. Це не та самотність, коли мороз по шкірі, коли страшно розплющити свої очі, бо, в якійсь момент розумієш, що повільно тонеш в темній білизні свого ліжка. Це відчуття покою, повної згоди з собою – це те, що любить Офф. Не так багато речей, які він насправді цінує. Можливо робота і декілька гарних футболок, які він носить на свята, а ще пара книг, які він перечитує з року в рік, щоб зрозуміти себе і те, що з часом сприйняття змінюється. Його губи торкаються свого пальця, а потім, з інтимною обережністю він перегортає сторінку. Її легкий шелест, ніби осіннє листя під ногами на початку золотого сезону. Чоловік не звертає уваги на звук, він в світі чужої фантазії серед рядків намагається знайти себе. Йому дійсно цікаво, чим живуть інші? Чи розуміє хтось його самого? Він міг би запитати у друзів, або у матері, що підтримувала з самого дитинства, але як би то дивно не звучало, усі вони чужі для нього. Не розуміють його життя і думок. З книгами легше. Від шматка паперу ти не можеш очікувати більшого, ніж щасливий фінал і навіть якщо герой наробить дурниць, він має знайти вихід.

Офф знов перечитує попередній рядок, який загубив серед своїх думок, а потім ще раз і ще. Легка стурбованість дратує, а ще більше виводить з себе – неуважність. Десь там, на серці камінь, що не дає продовжити такий необхідний відпочинок, про якій він мріяв останні три тижні. Чого три? Бо роботи багато було. Зйомки, фанміти, фотосесії і новий рекламний проект. Така метушня не для нього, але нікуди він дітися від цього не може. Робота вимагає багато тих речей, до яких він не звик і не звикне ніколи. Чоловік знов замислюється над сенсом свого життя, над метою, яку колись давно поставив перед собою – «бути щасливим». Звучить просто, але на справді, хто знає, що таке «щастя». Багато хто вважає, що то кінцева точка, а хтось говорить, що шлях. Офф не знає. В нього немає остаточної відповіді на це важливе запитання, тому він просто їде вперед, сподіваючись зрозуміти з віком, що ж для нього раювання.

На годиннику десята вечора і телефон вже давно розрядився. Це не важливо, але Джумпол все ж таки підіймається з м’якого крісла, щоб зарядити засіб спілкування. Всього секунда, а екран вже миготить. Якісь нові повідомлення і знов та сама метушня, якої він уникав останні години дві. «Дратує». Він робить глибокий вдих и заплющує очі, намагаючись повернутися до того ритму життя. Знов перечитує пару десятків відкритих чатів. Менеджер в новому голосовому розповідає план на завтра і попереджує про те, що часу не буде на підготовку, а друзі домовляються про похід в новий бар, що відкрився нещодавно.

Бари і клуби не для Оффа. Там нема повітря і щоразу, коли ти намагаєшся набрати повні груди, легені стискає і ти відчуваєш легке запаморочення, що кроку зробити неможливо. А люди поряд того не бачать, вони занурені в склянки з алкоголем, або зникають в новому біті, що пропонує для них діджей. Для нього це дивно. Там нема слова «індивідуальність», лиш бруд і тіла, що не слухаються мозок зовсім. Чоловік знов перечитує повідомлення і відповідає щось на манер: «тільки знов не нажирайтеся, як свиноти». Знає, що ніхто його не послухає, але все одно чекає, коли з ним погодяться і виконають наказ. Але в чаті лишень жарти і згадки про ті моменти, коли нещасному Оффу доводилось забирати їхні тіла, що вже давно були на пів живими. Їм весело і Джумпол згоден, що немає ніякого права відбирати в них ці хвилини безтурботності.

В руці вібрує телефон і чоловік добре розуміє, що то зовсім не смс. На екрані маленький напис «Ган», але чомусь такий важливий. У грудях серце тремтить і той камінь, що заважав останні години, зараз зовсім зникає.

– Слухаю, – якось занадто спокійно говорить Офф, вражений своїми акторськими здібностями.

– Паппі, щось сталося? Що за старомодне «слухаю»? – Ган жартує, знає, що на такі невинні зауваження Джумпол обов’язково відповість.

– Воно не старомодне, а наповнене естетикою минулого часу, – якось занадто офіційно відповідає відповідає Офф, – Ти щось хотів?

– Просто поговорити, – обличчя Аттапхана видно в екрані телефона. Він вже лежить у своєму ліжку, дригає своїми ногами десь на фоні і посміхається так солодко, ніжно. Поруч з ним пухнаста грудочка – його собака, який притуляється зовсім близько до господаря, нібито шукаючи захисту. Серце колотиться, здається, ніби це той самий спокій, який завжди шукав Офф. Хочеться опинитися там, поряд з Ганом, лежати разом і дивитися стрічку інстаграму, яку молодший не гортає тільки в ночі, коли засинає.

– Привіт, Бібі, – тихо Джумпол звертається до собаки, який одразу реагує, шукає джерело звуку, – я прямо перед тобою, – Офф знає, що його слова не мають значення і наврядчи зрозумілі, але він все одно махає руками.

– З Бібі привітався, а зі мною ні, – Ган надуває губи, а потім посміхається знову, дає можливість зрозуміти, що він зовсім не ображається.

Взагалі, молодший ніби світиться від щастя і, можливо, вперше за тривалий період часу старший може сказати, що в посмішці напроти нема ні натяку на брехню. Аттапхан один з тих людей, хто буде сонцем і серцем компанії. Той, хто буде голосніше за всіх сміятися, хто буде обіймати і ластитися, немов кішка, той, хто буде в центрі уваги, щоб він не робив, і де б він не був. Але він зовсім не такий. Він боїться залишитися наодинці з собою, бо усі найгірші думки одразу дають про себе знати. В ті моменти, коли Офф радіє, що може почути себе, Ган біжить у ті самі клуби, щоб голосна музика заглушила ті голоси, що увесь час кажуть про недосконалості, про ті мінуси, які роблять його самого в своїх очах жалюгідним.

Вперше Джумпол про це дізнався роки два тому, коли молодший подзвонив десь о третій ранку і попросив не мовчати. Його голос тремтів і Офф майже на сто відсотків був впевнений, що абонент на тому кінці плаче. Він чув, як чужий голос підводить, як звичне голосне «так!» звучить невпевнено, як хтось шмигає носом і як з кожним разом слова стають тихішими. Наступного дня Аттапхан виглядав як завжди, живим і сповненим сил, але історія минулого вечора повторилася знов, а потім ще раз і ще. Молодший жодного разу не пояснив причини, просто просив розказати про погоду, або про книги, які так сильно любить старший. Джумпол не відмовляв. Він знову і знову розповідав про літо маленького Дугласа Сполдінга або про чоловіка, що маючи жалюгідне життя, над яким не мав влади, став крихітною істотою – жуком. Ган слухав уважно, але не часто щось говорив сам, лишень заплющував очі, заспокоював себе рідним голосом.

– Паппі, я помітив, що ти кудись зник, знов читав? – веселий голос відволікає від тих спогадів, що поселилися в голові.

– І як ти вгадав? – Офф, посміхається, з іронією розуміючи, що його відсутність для когось помітна.

– Це в твоєму стилі, – Ган проводить рукою вздовж шерсті собаки, чухає його десь за вухом, але так само дивиться в камеру, – кожен раз, коли ти не онлайн, я думаю, що ти сидиш десь біля вікна і читаєш одну з улюблених книг, як справжнісінький занудний дід.

Офф сміється. І справді, серед його друзів мало хто буде у вільний час братися за книгу, а тим паче, коли зовсім скоро вихідні. Ган, як ніхто інший це знає, бо часу разом вони проводять в рази більше, ніж порізно.

– А я вже злякався, що ти слідкуєш за мною.

– О так, я ще той сталкер, – Аттапхан підхоплює абсурдний жарт і Джумпол згадує, чого вони подружилися.

В ті часи, коли вони тільки починали працювати разом, Оффу здавалося, що шансів на те, що вони стануть хорошими приятелями зовсім немає. Характери різні, а поняття «особистого простору» і «спокою» Гану не були відомі зовсім. Але є такий тип людей, який дуже швидко засідає в голові, а потім і десь в глибині душі. Аттапхан був саме з таких. Його погляди на якісь прості речі були іншими, але кожен з них мав своє аргументоване пояснення, він вмів відстоювати свою точку зору і, що найважливіше, вмів визнавати свої помилки. Джумпол танув. Йому подобалися розумні люди, а розумні і адекватні, то було майже еротичною фантазією. Якщо раніше він намагався сидіти десь в закутку, створюючи для себе комфортну обстановку, то тепер все частіше обирав компанію колеги, який був зовсім не проти провести час разом. Робочі дні заграли новими фарбами. Вони зустрічалися раніше ніж мали б, а потім їхали разом додому. Інколи, вони ходили в кафе, або в магазини, не намагаючись сховатися від когось, просто вважали, що то їхній час на двох. Обидва розуміли, що це той самий «комфорт», про який так багато хто каже, але ігнорували факт «особливості». Оффу не хотілося визнавати того, що Ган вже давно не стоїть поряд з іншими його друзями, а молодший просто не вважав за потрібниме входити в рамки понять суспільства. Вони жили так, як було зручно, спілкувалися, жартували, сміялися, сперечалися, ображалися і знов продовжували свої нескінченні розмови.

– Взагалі-то, я хотів подзвонити раніше, але коли помітив, що ти вже довго не заходиш в соціальні мережі, вирішив, що ти будеш проти, – молодший говорить серйозно і це трошки бентежить.

– Вау, ти що, загуглив, що таке «особистий простір»?

– Ні, просто ми знайомі вже років шість, то потроху звикаю, – Ган вкладає свою голову на складені руки перед собою і тепер видно тільки його оченята і лоб, що ховається під темним волоссям, – може сходимо в кіно завтра?

– Чи не ти збирався у клуб? – Офф сподівається, що ні. Він хоче, щоб молодший сказав, що краще піде з Джумполом, але які шанси, що той скаже щось на стільки абсурдне.

– Ні, я думав піти, але мені кортить провести час з Паппі, – Ган бачить, як чужий погляд змінюється, як зазвичай без емоційні очі переповнюються усіма відчуттями цього світу.

– Тебе ще не нудить від мого обличчя? – Джумпол стримується, каже якісь дурниці, в які сам стовідсотково не вірить, але так само впевнено чекає на відповідь. Вона не те щоб має значення, вона достатньо передбачувана і від неї нічого не залежить, але почути прості слова так хочеться.

– Ні, я сумую щоразу, коли не бачу тебе, – Ган сміється, йому подобаються такі дурниці, які з часом і Офф перейняв з їхнього спілкування, – насправді, – Аттапхан продовжує, – мені не вистачає відпочинку з тобою, хочу погуляти разом, подивитися фільми, або краще трейлери, бо той зал буде пустим, хочу побути вдвох.

Серце знов заходиться і старшого вже трошки лякає ця тахікардія. Він дивиться на той екран, що немає ні свого дихання, ні серцебиття, а лише картинку, що зараз здається такою живою. В голові ціла зграя з думок, якими зараз, як ніколи раніше хочеться поділитися. Чоловік вдивляється в темні очі, і не реагує на шорохи, від кроків собаки. Ган ніби чекає і Офф розуміє, що зараз саме той час, коли їм обом треба визначитися, хто вони один для одного. Він знов прокручує в голові слова, що тільки що, секундою раніше, проговорив молодший, читає підтекст, який весь цей час шукав у книжках і знов вдивляється в екран. Що він має відповісти?

– Розумію, – він починає тихо, так, щоб не чути самому, того, що він давно визначив для себе в голові, але ще ні одного разу не дозволив собі проговорити в голос, – я теж хочу більше…

Тишина і занадто гучні секунди, що старанно відраховує годинник на стіні. Пусто і страшно. Долоні пітніють і Офф розуміє Гана, як ніколи, хочеться чути голоси. Зараз. В цю секунду, коли мозку не вистачає повітря. Джумполу тридцять років, а відчуває він себе, ніби тільки-но підлітком став. Хочеться кинути телефон, заховати голову в ковдрі, як він зазвичай робить, коли головний персонаж книги вимагає відчувати «іспанський сором».

– Паппі, – ледь чутно говорить Ган, – звучить занадто жалюгідно, ти зараз на жука перетворишся, – він сміється і ховає очі, намагається не дивитися на старшого. Плечі молодшого тремтять, а щічки червоніють, ніби спілий помідор.

– Радий, що тобі весело, – Джумпол відвертається, намагаючись знайти, за що б оку зачепитися.

– Так, Ган щасливий, бо кохає Оффа.