Палаюче небо

Читати роботу під ось цей трек: https://www.youtube.com/watch?v=IH01e19Hjmo

***

У мирний сон пари, що дрімала на ліжку, проліз невідомий шум.
Прокинувшись від пронизливого виття за вікном, хлопець припіднявся на ліжку. Шоста, лежача поруч, також заворушилася.
За вікном пронизливо вила й кричала гучна сирена, наче у фільмах. Звук був наростаючим, голосним і, ніби кричущим про небезпеку. Десь у душі від нього зародилася паніка.
Моно поглянув на годинник. П’ята година ранку. 24 лютого. Чого б це ото зранку…

Без слів зрозумівши коханого, дівчина схопила телефон.
– Заради Бога, чого так рано? У вас щось сталося? – хриплий голос батька здавався стурбованним.
– Я-я не знаю. У нас гуде сирена з самого ранку. У вас також?
– Га? Та ні… Та й я ж закордоном. Ану переключи на голосну, дай послухати…
– Якого біса їм закортіло вмикнути сирену зранку у Четвер?!
– Це сирена повітряної тривоги… Дивно… Можливо, вони просто вирішили перевірити її…

Стіни здригнулися. Вулицею прокотився гуркіт, тягнучий за собою вибухову хвилю, що вдарила по вікнах та вухах. Сердце ледь не вистрибнуло з грудей.
Кароокий миттю зпихнув дівчину на підлогу, віттягуючи подалі від вікон. Десь вдалині за будівлями замайорів густий чорний дим.

– Що це?!
Знов вибух. На цей раз ближче.
Вікна з гучним дзвоном розлетілися на скалки, покриваючи ними підлогу.
– Чорт! – Моно відштовхнув Шосту до коридору, відтряхуючи футболку від шкла.
– Що у вас там робиться?!
– Вибухи… Щось летить – голос дівчини затремтів.
– Я-я не знаю що це.. У нас мовчать. Навіть у новинах нічого. Тримайтеся головне…

Відійшовши від вікна, голос подав хлопець:
– Літаки. Вони літають над будинками. Кидають на них щось палаюче…

Міллер старший лише видихнув.
– Ховайтесь куди-небудь…
– Гаразд. Сонечко, ти сиди тут, я зараз візьму документи й спустимося униз. Гадаю залишатись тут небезпечно.

Будівлю трясло від лунаючих вибухів. За мить небо почерворіло – від диму й полум’я воно стало багряним, ніби налилося кров’ю.
Паніка росла, з’явилося дике бажання прокинутися й побачити, що це лише сон.
Моно вихрем залетів до кімнати й ухопив дівчину у свої обійми. Сумка з документами й речима висіла у нього на поясі.
Впавшим від поганого передчуття голосу, Шоста запитала:
– Щ-що сталося?…
– Там усе в вогні. Вулиця палає. Всюди вибухи й дим. Літаки зникли, але замість них з неба тепер падає щось… Це як дощ, проте воно горить. І його багато…
– Ти упевнений? По опису це заборонені фосфорні снаряди…
– Як ми можемо знати що це?! Що діється взагалі?! Що вони на нас кидають?! На віщо?!
– Я не знаю! Спускайтесь у сховище, вони мають бути позначені десь!
– Занадто пізно… Вони гатять по вулицях. Ми не можемо вийти, бо тоді помремо.

– Спускайтесь у підвал! – чоловік стиснув телефон пальцями, не вірячи власним вухам. – Тікайте! Тікайте, прошу…
Гуркіт, дзвін шкла й крики заполонили динамік. На екрані телевізора, крупним планом показали місто, потонувше у диму.
Язики полум’я пожирали будівлі та вулиці. Скрізь лежали тіла й шматки залізобетону. Великі букви заголовку кричали: Війна.

Наче читаючи думки чоловіка, на екран виплив знайомий будинок, охоплений вогнем та димом.
Зв’язок обірвався. Замість рідного голосу, телефон видав лише декілька гудків…

Кімната, яка до ранку ще була спальнею, перетворилася на пекло. Снаряд потрапив прямісінько у підлогу – як раз між поверхами. І перетворив квартиру на брухт.
Загальний коридор поверху був вщент переповнений наляканими людьми.
Десь кричали та плакали діти, гавкали та скавчали собаки, схвильовано перемовлялися між собою сусіди.

Вишка зі зв’язком також потрапила під обстріл, тож телефон лише загудів. Обіймаючи коханого, Шоста лише просила:
– Будь ласка, скажи, що все буде добре… Нехай це усе закінчиться… Нехай це буде сон.
– Сонечко, не хвилюйся. Я впевнений, усе буде… – хлопець перевів погляд на стовпи вогню, що летіли саме у будинок, та сковтнув, міцніше притискаючи до себе кохану. – …добре..

Сльози застигли в очах. Мить – усе спалахнуло…