Чому саме я?

Чуя Накахара – син повії. Свого батька він ніколи не знав і знати не хотів. Матір померла коли йому було всього 12, з того часу він жив на вулиці та аби не померти з голоду, мусив жебракувати чи займатись дрібними крадіжками.

Сьогодні йому виповнилося 15.

Чуя ледь втік від чоловіка, що стояв за прилавком з фруктами. Його “улов” був доволі скупий, підлітку вдалось на ринку вкрастити кілька абрикосів, а у кишені вистачало грошей лише на шматок хлібу. Він йшов вулицею а його шлунок нестерпно нив. “Я надіявся що хоч у день свого народження мені пощастить. Звідколи базарники стали такими уважними?!”.

Дійшовши до бульвару, хлопець сів на найближчу лавочку і зітхнув з полегшенням. Він дістав абрикоси з кишень та перерахував їх.

– Курва… – тихенько виялався він. Чуя був впевнений що вкрав саме 5 абрикосів, а не 4. Схоже, що одного загубив, поки втікав.

Поки хлопець обідав, він роздивлювався прохожих. Можливо, примітить якогось роззяву, у якого можна стирити гаманець. І поки хлопець доїв, він жертву таки знайшов. То був на вигляд солідний чоловік років 45. На ньому був пречудовий костюм та яскраво-біла сорочка. Певно, чоловік при грошах. Він стояв, зосереджено дивлячись у телефон, наче від побаченого на екрані залежало його життя.

Чуя знав як діяти. З такими найчастіше проходив один і той самий план – звести відстань до мінімуму, вхопити будь що з його кишені та чим швидше втікати у найближчі перевулки, які він прекрасно знав. Підліток був впевнений, що його сьогоднішня жертва нічого і не встигне второпати. Але нічого не встиг второпати саме Чуя. Як тільки він підійшов та зібрався засунуту руку чоловіку в кишеню, цей чоловік схопив його за руку та міцно стис.

– Так-таааак. А хто це у нас такий маленький, а вже шариться по кишеням прохожих? – чоловік огидно усміхнувся та подивився в очі малому. – Викликаємо поліцію?

– Це не те що ви подумали! – вигукнув хлопець, – я лише хотів прогнати комаху, вона сиділа на вашому піджаку!

– Не верзи дурниць, – чоловік стишив голос, – я бачив як за тобою гнався якийсь продавець, у якого ти, вірогідніше за все стирив ті самі абрикоси, які ти сидів жер. Ти думаєш я візьму і повірю в те що ти підійшов до мене тихо та зі спини з добрими намірами, волоцюго? Викликаєм поліцію?

– Все, що завгодно, тільки не поліція… – Чуя аж ніяк не міг уявити, наскільки сильно він потім жалітиме через цю фразу.

Чоловік зареготав та повторив за малим.

– Все, що завгодно… – він оглянув хлопця. Він був замурзаним, у лахмітті, але цілком гарним хлопчиком, хоч і низького росту. Рудий, але без ластовиння. Очі були глибокого синього кольору, а губи ніжно-рожеві та пухкі. – Як скажеш. Працюватимеш на мене.

Чуя здивовано усміхнувся. Все-таки йому пощастило у його день народження. Він мріяв про роботу, якою б важкою чи принизливою вона не була, адже робота означала прибуток, тобто йому ніколи в житті не доведеться красти харчі, він їх просто куплятиме. Також Чуя розумів, що можливо у нього буде навіть дах над головою.

З того часу хлопець працював у стриптиз-клубі. Він роздягався перед збоченими чоловіками та жінками і що вечора надіявся на одне – його не викличуть на приватний сеанс. Дівчатам з того клубу було суворо заборонено вступати у інтимну близкість з клієнтами, але Чуя був “особливим” і на нього це правило поширювалось лише частково – виклик на “приват” означав те, що сьогодні він однозначно буде смоктати огидному багатому діду чи робити кунілінгус не менш багатій дамі, якій далеко за 40. Клієнтам дозволяли робити з Чуєю все, окрім одного – ніякого проникнення в анал Чуї. Хоча кілька разів, його все-таки гвалтували.

***

Сьогодні хлопцеві виповнилося 17. Його штовхає брутальний охоронець уперед по коридору.

“Чому саме я?”.

Він до деталей пам’ятав той день, рівно два роки назад, коли він почав займатися тими огидними речами. Він знав, до кого саме його ведуть, але не знав чому. У голові хлопець перебирав десятки варінтів, переважно найгірших, що саме йому прийдеться робити у тому кабінеті. Чуя не одноразово чув про збочення Дазая, адже той не раз був клієнтому у тому стриптиз-клубі.

Вони дійшли до кінця коридору та стали біля дверей, що вели у кабінет Дазая.

– Відкривай двері і заходь. – звелів охоронець.

Хлопець без ніякого бажання відкрив двері та переступив через поріг. Він подивився перед собою та побачив його,  Дазая, який сидів у шкіряному кріслі за масивним робочим столом з якогось темного дерева. Шатен окинув поглядом хлопця та усміхнувся йому.

– Ну привіт, танцівнице. – він стиха реготнув з свого жарту.

Чуя почув як закрились двері кабінету. Він розумів що шляху назад нема та й не було, це лише більше нарощувало тривогу. ”

“Чому саме я?”