Вітряно

Навзаході сонця нас було двоє.

Він грався з моїм волоссям і щось лагідно шепотів мені на вушко, а я всміхалася і раділа кожному дотику. Ми разом спостерігали, як останні теплі промінчики сонця ховалися за горизонтом і містечко готувалося до сну. Хвилини, тягнучись, переходили в години.

Скоро з даху моєї багатоповерхівки вже було видно перші зорі. Вони несміливо миготіли під пильним наглядом пана Місяця.

У такій романтичній обстановці він, здається, намагався стягнути з мене кардиган, але я увесь час поправляла його і лише кокетливо куталася сильніше.

Тоді він став холоднішим. Різкішим. Настирнішим. І все агресивніше тягнув мою кофтинку. А шепіт потроху переходив в крик. Вуха починали боліти від тих погрозливих поривів.

Проте, я не боялась. Я точно знала, на що спроможний мій старий друг. Знала, де його межа. Він лиш трохи пограється зі мною, ніби випробовуючи на стійкість, і ми розійдемося знову.

Навзаході сонця, на даху мого будинку, нас було двоє.

Я і Вітер.