темне каміння

Всі ті камінці, всі ті камінці, що ми кидаємо в річку, чи в море, чи в озеро, не суттєво, не має різниці, всі ті камінці, всі ті камінці,

там, на дні,

складаються у картини.

На дні озера, річки, моря, не залежить від типу водойми, такі пейзажі, такі картини, ніякий Лувр, ніякий Ермітаж таких не бачив,

можливо бачив хол дитячої художньої школи номер сорок три маленького провінційного міста,

але і то не факт.

Жовтень часто приходить до річок, стоїть на березі, п’є гарячий шоколад з картонного стаканчика, і дивиться:

дивиться на місцеву річку, і під її водами він бачить ту частину картину, яка намальована на дні.

Це як оголене плече, з якого сповзла футболка, всього не видно, але перехоплює подих, але так красиво.

Жовтень не бачить всієї картини, та йому, можливо і не треба: йому достатньо і цього, достатньо і цього, щоб бути причарованим.

Він кидає темний камінчик, щоб доповнити картину, в цьому особлива краса пейзажів на дні річок, морів, озер: їх неможливо зробити гірше,

гірше їх робить лише винищення,

гірше їх робить тільки бездіяльність людей, і особливо те, що на них не дивляться, не намагаються дивитись.

Я за довгий час вперше прийшов на цей берег, прийшов в гості до річки, хоча раніше приходив так часто, так часто

я кидаю камінчик

ти кидаєш камінчик

я кидаю

ти кидаєш.

Я за довгий час вперше прийшов до річки; на березі вже давно стоїть жовтень. Як би я міг щось запитати в нього – то запитав би,

де він бере свій гарячий шоколад.

І більше нічого, і більше нічого.

Темне каміння на березі річки. Стоїть жовтень. Пахне річкою і трішки шоколадом.

Я кидаю камінчик,

ну і більше ніхто.