вересневе повітря

Останній ковток вересневого повітря, а далі не можеш дихати: вересень закінчився, жовтень іще не настав,

і людям не вистачає повітря, людям не вистачає повітря,

тобі, особисто тобі, не вистачає повітря.

Ти забуваєш, як дихати: ти колись вчився цьому у вітрів, але особливістю отриманих знань виявилось те, що їх неможливо втримати в пам’яті,

жодна пам’ять не здатна їх втримати.

Неприємно, та ти не здивований: найважливіше втримати зазвичай найважче, ти намагався вдавати, що тобі ці знання неважливі,

але тоді вітри взагалі відмовились тебе вчити.

Останній ковток вересневого повітря, а далі не можеш дихати, адже ще не жовтень, адже втрапив у якусь пустоту,

вакуум, де немає сезонів, немає місяців,

повітря.

Чи один ти тут? Ні. Відчуваєш присутність когось поряд? Також ні.

Ти розумієш, що ти втрапив у якусь метафору, став художнім образом, деталлю якогось чи то механізму, чи то тексту,

тому ти тепер приречений на вічність, або хоча б на сотню-другу років існування.

Ти ж живий, не безсмертний, як всі живі чекаєш на жовтень, чекаєш нового повітря, свіжого, осіннього, бажано водночас і таке, і таке.

Але нового повітря немає, ти не дихаєш в цьому дивному-дивному вакуумі, але й не помираєш, навіть навпаки:

життя продовжується, життя подовжується, ти відчуваєш себе безсмертним, ти не можеш померти, страху смерті нема,

взагалі це їй треба тебе боятись.

Всім нам здається іноді, що ми безсмертні. Всім нам здається, що життя в нас вічне, у всіх бувають такі моменти.

А потім приходить жовтень, нарешті приходить,

(друже, не уявляєш, як ми чекали на тебе)

і ми розуміємо, що це зовсім не так.