Початок кінця

— То у тебе теж така є? —  хлопець відкинувся на спинку крісла на колесах й, піднявши дивний чорний зошит вище, взявся розглядати його уважніше.

— Конєчно, я же… — почала було страшна, на перший погляд, істота, як хлопча раптом перебив:

— Або розмовляй людською, або взагалі мовчи, — скривившись, виплюнув. Істота знизала плечима:

— Как знаєш. Хотя, на твойом мєстє я би бил повежлівєє.

— А то що? — крісло жалібно заскрипіло, коли хлопча натиснув на бідну спинку ще більш. Навіть на хвилину у порожній голові не майнуло, що якщо він продовжить у тому ж дусі, то перекинеться к хуям. Але свого він досяг —  хоч й опинився догори ногами, але зміг заглянути в очі страшній істоті. Отак нахабно розмовляв з богом смерті, ніби й не боявся взагалі. А він й справді не боявся. Ні тоді, коли це страхіття забралося до його кімнати, ні тоді, коли почало балакати з ним, ні зараз, коли так зухвало грав з ним у глядалки. Звичайний школяр, у руках якого опинилася така сила, про яку мріяли десятки й сотні людей — ох, він завдасть усім жару.

Співрозмовник скинув брови — принаймині, так це виглядало, хоча брів він не мав взагалі:

— Інтєрєсний ти, Ягамі Лайт, — й, нарешті перейшовши на українську, — добре, рософобе, хай буде по-твоєму. Я розмовлятиму “людською”.

Здвалася б — “ура, побєда”. Але хлопець й уваги не звернув на те, що істота прислухалася до його слів — насупившись, він спитав:

— Звідки ім’я моє знаєш?

— Я хіба не казав? Я бачу ім’я кожного, на кого дивлюся. Дату його смерті — також.

— Нічого собі, — хлопець здивовано скинув брови. Від довгого знаходження у перевернутому становищі починала боліти голова, тому він нарешті прийняв зрівняно нормальну позу, спершись ліктями на спинку. —  То всі боги смерті так можуть?

— Так, — кивнув той. — Хоча ми й не бачимо імен та дат смерті один одного. Один власник зошита не може бачити інформацію про іншого — такі правила. І тобі я теж можу надати таку можливість —  варто лише попросити.

Але Лайт не такий простий, його не наїбеш — схиливши голову набік, він запитав:

— Ціна?

Відповід не змусила чекати на себе:

— Половина твого життя.

— Тоді відмовлюся, — вже було зацікавившийся, хлопець знову загубив усе миттєве захоплення.  — Такого добра мені не треба. Й без цього розберуся.

— То ти, я бачу, вже розібрався, — реготнув Рюк. — Нащо ти президента Російської Федерації вбив?

— А нащо він треба? — парирував Лайт й, криво посміхнувшись, відповів вже серьозно. — То тільки початок. Я збираюся позбавити цей світ усіх поганих людей. Й почати я вирішив з найогидніших — москалів. Я знищу усю їх націю, — збуджений цією ідеєю, він нахилився нижче, тиснучи на нещасну спинку крісла ще дужче, — й суспільство стане набагато ближчим до…

Й трапилось те, що повинно було трапитися ще давно, на що скрипуче крісло недвозначно натякало останні кілька хвилин. Удар був гучним, але, на щастя, не сильним — врятував килим. Рюк зайшовся сміхом — ото справжній український націоналіст, так тримати! Навіть крісло його на помилці зловило.

Але, якщо серьозно, він зацікавив Рюка. Настільки впевнених у собі й своїх цілях людей серед попередніх власників зошита він ще не бачив. А цей ще й, здається, має файну мотивацію. Непогано.

Лайт сів на підлозі й, потираючи забиту потилицю, закінчів:

— …Ідеалу. Чого регочеш?- останнє адресувалося вже не захоплюючим мріям про неперевершене суспільство без кацапів, а Рюкові, що ніяк не міг припинити сміятися.

— А ти забавний, — стало відповіддю. – Добре, продемонструй, до чого ти здатний.

Ягамі просто посміхнувся хитро — ох, він готовий показати. План був вельми простим — спочатку він розбереться з усіма російськими політиками. А коли у й до цього неблагополучній країн почнеться справжній хаос, біднесенькі кацапи почнуть вирішувати проблему масовим самогубством. Можливо, комусь для цього й запис у зошиті не знадобиться — знаючи гідність цього народу, в них й до цього цей варіант розглядався хіба що не повсякденно. Бо як же то — вирішувати свої проблеми? Ні, вони так не вміють! Вони вміють тільки жалкуватися на своє життя у бідності, паралельно обговорюючи за скляночкою дешевого пива зі своїми друзями-патріотами, який же ото гарний президент — Володимир Володимирович Путін! Немає кращого, країну з колен підняв! А те, що з цим Зеленський ширинку защибнув, вони ігнорували.

Хоча ні, помилка виходить — є в них ще улюблене вирішення. Виїхати кудись закордон, засісти у русифікованому районі й… А, нє. Більш нічого не змінювалося — вони так і продовжували пиздіти про “вєлікую расію”, тільки вже у іншій країні, що, парадоксально, називається в них “загнівающєй Європой”. Коротше, максимально безглузді люди, що лише повітря марно витрачають. Якщо їх позбавитися, усім краще буде. Й саме цим Лайт планує зайнятися вже сьогодні вночі. Але спочатку треба сходити до магазину, бо, як він встиг зрозуміти, той їбучій Рюк не планує заспокоюватись доти, доки не отримає свою порцію ябук.

Чому він так полюбляв той фрукт хлопцеві знати дано не було, але він й не претендував — хай ість, йому-то що? У нього важливіші справи є.

Бо нема нічого важливішого за геноцид росні.

***

Прокинувся Лайт невиспаним, але знаменити. Очі буквально злипалися після двох годин сну — решту ночі він присвятив вбивствам усіх політиків, що прийняли бік Путіна. Й на цей раз він був куди креативнішим, ніж вперше.

Неприємним у цьому ранку було лише те, що прокинувся він не від будильника, а від того, що хтось дуже голосно хрумтів яблуком прямо поряд з його ліжком. Хто то був здогадатися не складно, й Ягамі ледь втримався від того, щоб запустити у нахабного бога смерті подушкою. Але він же чемний хлопець, йому не можна. Тому, абияк продерши заспані очі, він поплентався вмиватися. Сьогодні ще й до школи треба, згоріла б вона до дідька, як московія їбуча.

Доречі, про московію. Продивляючись новини за сніданком, хлопець внутрішнє тріумфував. Ох, який же він молодець, який же батьків розумничка! Таке ж ще вигадати треба. Усі ЗМІ буквально кричали — пропутінські півники раптово з’їхали з глузду!

Ягамі ледь помітно посміхнувся. З’їхали з глузду, ага. Чесне слово, ніби вони колись адекватними були. Але своєю працею він справді був задоволений. Одна новина про те, що Кадиров позбавив себе життя, перед цим своєю ж кров’ю написавши передсмертний лист, у якому розповідав, що привид Бандери переслідує його й більш він це не витримає, чого варта. А ондо новини про Червону Площу… Хлопець скривився. Ні, позбавити себе марної праці, звичайно, було непоганою думкою, але передивлятися фотографії купи розчленованих тіл на палаючій площі він бажанням не палав. Але треба віддати Кадирові належне — впорався він аж ніяк краще.

Скинути усю брудну роботу на нього було навіть логічно — усім зрозуміло, що в цього чоловіка вдома далеко не всі. Й те, що він раптово скликав усіх так званих “колег”, перерізав їх й спалив площу було хоч і трохи дивно, але цілковито списується на його проблеми з башкою кацапською. Та ще й улюбленого лідера напередодні втратив… Мозок потік та й все.

Коротше, виконанням першого етапу свого геніального плану школяр залишився цілковито задоволеним. У дивовижно гарному настрії закінчив трапезу й, намагючись аж ніяк не показувати того самого настрою, побіжав до школи. Саме побіжав — надто вже захопився читанням новин, а тому ледь не запізнився. Але ні — встиг.

Усе йшло, як по маслу.

***

— …Рука Дмитрія Шалькова була знайдена у кілометрі від місця вбивства з затиснутою в руці запискою. “Кінець Росії наближається” значилося на клаптику паперу, — Соітіро підняв погляд на монітор. — Вам не здається, що те, що трапилось, виглядає як початок дуже поганого фільму?

— Згоден, —викривлений комп’ютерною програмою голос був вельми неприємний слуху. — Але чи очікували Ви іншого кінця для цієї держави?

— Якщо чесно… — Ягамі старший закашлявся, прочищаючи горло. Доволі важко було розмовляти з кимось таким чином, та що робити? Цей підозрілий тип надто потайний, але детектив з нього, треба відзначити, дуже файний. — Так, я очікував, що початок кінця цією держави буде трохи… Трохи тихшим.

— Вони люблять бути у центрі уваги, — стало відповіддю. — Це все, що Ви хотіли, Ягамі?

— Так. Але я хотів би заручитися вашою допомогою у разі чого, — продовжував гнути своє Соітіро. — Ця ситуація — щось з ряду геть. І якщо це продовжиться… — він позіхнув. — Боюся, це може стати всеукраїнською проблемою. Бо ніхто окрім нас й поляків не настроєний проти Росії настільки серьозно.

На хвилину повисла тиша. Здається, людина поза екраном розмірковувала над словами поліцейського. А це й справді було доволі логічно. Ситуація досить незвичайна й виправдати її доволі складно навіть враховуючи ненормальність Росії цілковито.

— …Я поміркую над цим, — нарешті відгукнувся чоловік поза екраном. — Поки що просто будемо слідкувати за розвитком подій, а там вже подивимося.

А розвиток подій обіцяв бути стрімким й ох, яким цікавим…