таємний шанувальник

Таємний шанувальник був надто наполегливим, залишаючи вже котрого листа. Кривий почерк на пожовклих аркушах наштовхував на думку, що його старанно підробляли. Втім, горе-письменнику й справді вдалося досягти свого — його особистість досі залишалася не розкритою, принаймні він так думав, доки йому нічого ніхто не пред’явив. Не дивлячись на те, що ні на одне своє послання він не отримав відповіді, хлопець продовжував залишати їх прямо під дверима в кімнати юних адептів ордена Гусу Лань —Лань Сиджуя та Лань Дзін’ї. Листи адресувалися старшому з них — Лань Сиджую, який дбайливо складав кожне з них у рівний стос на полиці. Юнак ніколи й думки не допускав, що стане комусь настільки цікавим, що та людина, ризикуючи бути спійманою на місці злочину, буде так наполегливо виявляти знаки уваги. Однак тепер і припускатися не доводилося: це повторювалося далеко не вперше.

— Знову лист, — зневажливо закочуючи очі, прошипів Лань Дзін’ї. Хлопець тільки-но повернувся з вечірнього тренування, страшенно втомлений і злий. Все чого він хотів — лягти спати, чи хоча б поїсти, але точно не розбиратися з черговою дурною записочкою, адресованої його старшому товаришеві. — Розберися вже з ним. А не хочеш, так я сам! У цього юнака явно відсутній інстинкт самозбереження, коли він досі від тебе не відчепився!

— Чому ти вважаєш, що то юнак? — Лань Сиджуй допитливо глянув у бік розлюченого Дзін’ї.

— Сам посуди, дівчині було б досить проблематично чи не щодня прибувати на територію чоловіків і залишатися при цьому непоміченою. Ти чудово знаєш про правила нашого ордену, але й досі наївно вважаєш, що твій таємний шанувальник юна сестриця?

Лань Сиджуй сперся спиною в стіну і мрійливим поглядом глянув у стелю, щось невиразно пробурмотівши. Дзін’ї ж безглуздо дивився на підлогу, розмірковуючи про щось своє.

Наївно, якраз таки, з його боку було вважати, що суспільство чоловіків, у якому, згідно з правилами їхнього ордену, прекрасні створіння жіночої статі були дуже рідкісними гостями, або той самий приклад двох татусів Лань Сиджуя змогли якось на нього вплинути. Його друг був нормальним дорослим хлопцем, увагу якого привертали милі сестриці з їхнього ордену, побачити яких він міг хіба що кілька разів на рік на зборах орденів.

— А-Янь неймовірно симпатична дівчина… — ледь чутно пробурмотів Лань Сиджуй, не відриваючи пильного погляду від стелі, — але ти справді маєш рацію: правила ордена забороняють дівчатам і чоловікам як-небудь контактувати під час навчання. Жахливе правило, мені здається. Може це й юнак… — на його губах розцвіла зухвала посмішка.

— Лань Юань, який ти впертий баран!

— А ти жахливий актор, А-Дзін’ї, не знаходиш? Наступного разу придумай ще щось краще… ― видавши незграбний смішок, Лань Сиджуй сповз по стінці, приймаючи лежаче положення, з головою накриваючись ковдрою. — Вже пізно, а ти був на тренуванні, хіба не втомився? Лягай спати, продовжимо завтра.

Лань Дзін’ї шумно втягнув повітря, активно хитаючи головою з боку в бік, відганяючи непрохані думки. Він приречений. Приречений на вічні страждання!

Знову. Все як в перший раз.

Бездоганний спосіб, Лань Юаню, уникнути цієї розмови вже вкотре! Він згадує їх першу серйозну перепалку через кляті листи. І якщо ти чудово знав, що листи від нього, якщо знав, що пожовклі сторінки вирвані з його записника, котрого він ховав під подушкою, що він постійно вимушений так сильно псувати свій майже ідеальний почерк до невпізнання, то, значить, це ти чудовий актор! Вже вкотре вони повертаються туди звідки починали, вдаючи, що нічого не було.

На відміну від свого нещасного друга, А-Дзін’ї, який колись так наївно думав, що його настільки маленька незначна витівка виявиться непоміченою, що ти просто промовчиш, але ти… Пробач, Лань Юаню, що він, Лань Дзін’ї, такий поганий в акторській майстерності, навіть не дивлячись на те, що щовечора він старанно зображував злість на автора листів, яким сам і був. Адже  він так і не зміг приховати в очах блиск надії та страху, що їх ти зумів розгледіти. Чортів Сиджуй читав його як відкриту книгу, вся ця вистава була йому лише на потіху! Кожного разу.

— Яку причину ти вигадаєш завтра, щоб знову залишити мене без відповіді? Минулого разу, коли ти зрозумів, що квіти теж від мене ти говорив так само. І нічого не змінилося, — сумно прошепотів Лань Дзін’ї, знімаючи з себе верхній одяг. — Як не змінилося і після того, як ти дізнався, що й сніданки для тебе готував я, хоча це міг бути будь-хто…  Невже я даремно намагаюся, невже настільки став тобі огидним, що ти навіть не хочеш повернутися до мене обличчям?

З-під купи ковдри пролунав тихий смішок, а слідом за ним пролунав ледве вловимий шепіт:

— Чого ти домагаєшся, А-Дзін’ї? Квіти, сніданки, таємні листи — це все, звичайно, приємно, безперечно, але… Навіщо це все? Я не вартий і краплі тої уваги, що ти до мене проявляєш. Зрештою, ти можеш хоча б не намагатися робити це таємно?

— Як це чого я домагаюся? — на обличчі Лань Дзін’ї проступила суміш незрозумілих емоцій: від жаху до щирого подиву. — Тебе, звичайно, — з презирством процідив він крізь зуби, відпускаючи ситуацію на самоплив. Лань Дзін’ї ніколи не славився хваленим гусуланівським самоконтролем, на відміну від того ж Лань Сиджуя.

— Мене… Це добре. Я вже зрозумів. Однак, відповідай мені все ж таки на запитання: навіщо? — нехай і змінивши положення, як припускав Лань Дзін’ї до нього обличчям, Лань Сиджуй так і не виліз з-під ковдр. — Що взагалі штовхнуло тебе до таких безрозсудлиих дій. Ти вирощував заради мене квіти десь потай, щоб ніхто не дізнався, і приносив їх до нас під двері, ти прокрадався на спільну кухню, куди вхід суворо заборонено після витівок тата Вея, тільки для того, щоб приготувати для мене щось особливе. Для мене! Навіщо це все? Чому, А-Дзін’ї? Все під тими ж дверима ти залишав листи з такими прекрасними поетичними рядками, ризикуючи, що хтось тебе помітить.

Лань Сиджуй говорив тихо, з-за ковдр його голос було майже не почути, проте кожне слово луною відбивалося у свідомості Лань Дзін’ї. Так, він намагався. Намагався привернути його увагу, але водночас боявся невідомого: можливо, він втратив би кращого друга, а, може, вони стали б один для одного чимось більшим. Але він побоювався, тому робив усе таємно, мовчки спостерігаючи за тим, як реагує Лань Сиджуй на кожен його жест. Той дбайливо ставив квіти у вазу, писав записки, залишаючи їх на столі, в яких палко дякував за найсмачніший сніданок, адже ніщо так не піднімало настрій після пробудження як щось смачне, а не прісна їжа їхнього ордену, а кожен лист він спочатку зосереджено читав , прикусуючи кінчик великого пальця, і складав на полицю до решти. Іноді він навіть брав їх перечитувати, ділячись з Лань Дзін’ї кожним рядком, що сподобався. Але, виявляється, старався він дарма. Сичжуй знав про все це з самого початку, можливо, Дзін’ї видав себе, коли з широкого рукава верхнього ханьфу випала записка з подяками за сніданок, або тоді, коли Лань Юань обробляв його рани від гострих шипів троянд, а може зовсім недавно, коли він вголос продиктував одного із рядків свого листа. Знав із самого початку, але просто мовчки спостерігав за ним, не говорячи й слова, щоб припинити все це. І недарма мовчав, адже кожного разу вони сварилися, і з кожним разом ставало все важче вдавати ніби все добре.

— Смієш сміятися з мене, А-Юаню? Смішно тобі? А мені навпаки здавалося, що тобі це подобається, — праве око юнака нервово смикнулося, коли він зробив крок до ліжка друга. — Ти не поговорив зі мною з того часу, як дізнався про квіти, — ще одним кроком він подолав відстань між ними, — нічого не сказав і вдруге. Я зробив висновок, що тобі подобається ця гра, якщо ти просиш припинити її лише зараз. Це ти маєш відповісти мені чому! Чому такий холодний до мене і чому, навіть знаючи про мої дурні почуття до тебе, все ще смієш говорити мені про сестричок з нашого ордену? — останнім величезним кроком він у щільну підібрався до ліжка Лань Сиджуя і одним спритним рухом руки стягнув з нього ковдру. — Спочатку постав крапку у цьому питанні. І якщо залишуся твоїм другом, так і бути, поділися своїми любовними переживаннями, що стосуються А-Янь. Але зараз я не хочу нічого про неї чути, поки сам гублюся в невідомому, не знаючи, хто ми один одному!

Лань Сиджуй дивився на нього величезними зляканими і чомусь червоними від сліз опухлими очима, відкривши рот у німому запитанні і важко дихаючи.

— Ти! Що з тобою не так? — опускаючись перед ним на коліна, гнівно вигукнув Лань Дзін’ї, схопивши Сиджуя за руки. — А-Юаню, це мені тут плакати треба, скажи мені, якого біса ти тут влаштував? Мало тобі моїх душевних страждань через те, що ти мовчиш, то ти мене змушуєш дивитися на твої сльози? Який же ти підступний негідник, А-Юань!

— Я не можу повірити, що це все насправді відбувається, А-Дзін’ї, — незважаючи на опухле від сліз обличчя, голос Лань Юаня звучав рівно і спокійно. — Ти такий чудовий, а вибрав мене, того, хто не заслуговує і краплі твоєї уваги.

— Ось як… — руки Лань Дзін’ї здригнулися, випускаючи руки Лань Юаня. — Я не знав, що ти можеш так думати. Ніколи б не подумав, що така людина, як ти, може сумніватися в чиїйсь щирості. Добре чужий, але ж це я, А-Юаню! І я завжди був чесний з тобою, навіть зараз.

Голос юнака тремтів, він щосили намагався стримати сльози. Він не міг зараз узяти і сховатись під ковдрою, як це зробив Лань Сиджуй, цього разу він піде до кінця, не дивлячись на те, скільки це йому коштуватиме. Дзін’ї так довго вимагав від Сиджуя хоч однієї виразної відповіді, що припинив вести рахунок своїм безуспішним спробам. Треба ж було так потрапити, щоб його серце вистрибувало з грудей лише побачивши на горизонті гордий силует його найкращого друга! Треба ж було статися такому, що саме А-Юань дасть йому привід дихати щодня!