I. Конюх-бусурмен

На високому кам’янистому пагорбі стояв худорлявий середнього зросту чоловік. Погляд його великих брунатних очей був спрямований вниз на засніжену галявину. Там вигравали довгими гривами гнідий та вороний коні, витоптуючи копитами все ще зеленаву травицю, що де-не-де проглядала крізь пухнасту білу ковдру.

– Ось, яка вона, зима на Вкраїні, – роздумував чоловік, щільніше загорнувшись у сіру свитку й поклавши закоцюблі руки до кишень, – лишень холодна надто. Все в цих урусів не як у людей.

– Гамі-і-іде! Гамі-і-іде! – долинули раптом крики.

Гамід, а це був саме він, і далі стояв, удивляючись у далину. Невпинний потік думок відносив його за незліченні милі у рідну Туреччину.

– Де ти, Хатче, мила донечко моя? – згадав він свою пестунку, – чи не зобижає тебе часом Ферхад? Чи не полягли ви, діти мої, від рук непокірних рабів? Чи випаде мені шанс хоч на коротку мить звидітись з тобою?

Видіння змінювалися одне за іншим, каламутячи змучену свідомість. Так багато питань – і жодної відповіді!

Спагія ковтнув сльози, що пеленою наверталися на очі.

– Гамі-і-і-іде! Та де ж ти там? Довго ще вовтузитимешся? – почувся знов Арсенів голос.

– Гелді́м! Гелді́м!* – прокричав у відповів турок. – Оледжа́м!*

– Не барись! Мороз міцнішає!

Гамід гукнув на коней, труснувши відрослим за довгий час темним волоссям.

Втім, недосяжна відстань між ним та його обожнюваною донькою, як і це туманне зимове марево, має колись розвіятись.

Витягнувши вперед руку, спагія піймав кілька вертких сніжинок, що одразу ж розтанули на кінчиках довгих смаглявих пальців.

Гірко всміхнувшись чомусь своєму, Гамід узяв Гнідого й Вороного за поводи і попрямував до Дубової Балки.

Униз, до підніжжя пагорба, вела втоптана стежка. Обабіч неї стирчали невеличкі камені, здалеку схожі на самотніх птахів, котрі, забувши відлетіти у теплі краї, так і лишилися тут, припорошені імлистою білизною. Під ногами м’яко шурхотів сніг.

Коло двору сусідська дітлашня бавилася в сніжки та в квача, у гру, як зазначив Гамід, дуже схожу на турецького челика.

– Салям алейкум! Салям алейкум! – загомоніли діти, пробігши повз спагію.

Гаміда знали всі у Дубовій Балці та її околицях, і турок уже ні для кого не був настільки незвичною екзотикою.

– Салям-салям, – ледь чутно зітхнув бусурмен.

Гамідові згадалося, як нещодавно і маленька Хатче разом з іншими його дітьми гралися і пустували так само, і яким веселим та гамірним здавалося тоді широке затишне подвір’я замку Аксу.

– А зараз лишилася тільки Хатче, і та за сотні тисяч фарсахів звідси, – наплинули враз гіркі думи, – а інші… їх більше немає… зовсім… і замку теж немає…

Зір йому знову затуманили сльози, і болісно стислося змучене стражданнями серце.

На порозі стайні з’явився Арсен.

Миттю відвернувшись, турок вже вкотре змахнув потертим рукавом свитки солоні краплі зі щік.

– Салям! У чому справа, Гаміде? Зазвичай ти не затримуєшся на полонині, – нетерпляче заговорив Звенигора. – Як коні?

– Коні? Добре, – напруживши всі м’язи обличчя, вичавив усміх той. – Газай… ой… тобто Вороний любить сніг, та й взагалі йому, здається, тішить зір усе біле й пухке. Йому до вподоби ганяти по кучугурах та струшувати копитами сніг із зеленої трави. Аллах тому свідок, ледве вдалося загнати його до стайні. Ії атла́р, хороший кінь.

Вороний рисак, ніби погоджуючись, задоволено форкнув.

– Он воно як… – байдуже протягнув Арсен.

Йому спало на думку, що підлий бусурмен неодмінно знов готує свої каверзні плани.

Від вимушеної посмішки в турка нервово сіпнулася щока. Звісно, це не прослизнуло повз увагу козака.

– Ти часом не хворий, Гаміде? – здавалось, майже стурбовано спитав Звенигора, оглянувши почервонілі білки булькатих очей спагії та брудні патьоки сліз на блідому схудлому обличчі. – Щось трапилось? Ти наче гостем з того світу вернувсь.

– Йок-йок*, все гаразд, – швидко промимрив турок, змахуючи з довгого, спадавшого до самих брів, чуба та ношеної свитки талий сніг, ніби зараз це мало якесь значення.

– Ну, тобі видніше, – недовірливо гмикнув Арсен. – Якщо все-таки щось трапилось – не мовчи, може, дідусь Онопрій разом з Якубом зілля якого намудрують. Хоча мені здається, що ви, шановний Гамід-ага, підчепили нікому з нас тут не потрібну лихоманку.

– Та гаразд усе, кажу, – почав було дратуватись спагія, – нічого мені не треба, допомога старих тут зайва.

– Тоді закінчуй з кіньми та поспішай до вечері, – мовив наостанок Звенигора, виходячи зі стайні, – всі вже на тебе чекаємо.

За козаком важко гримнули пристебнуті хурделицею дубові двері.

Гамід зостався сам. Усю награну веселість, як рукою зняло. При тьмяному світлі запаленої головешки у його темному волоссі чітко виблискували кілька посивілих пасем, що їх ніби пофарбувала, танучи, імлисто-сніжна білизна.

Спагія завів коней до стійла, поклав їм свіжого сіна.

– Наче без мене клятим урусам шматок до горла не лізе, чекають вони, чув, Газаю? – прошипів він, звертаючись до Вороного.

Рисак поглянув на обуреного турка своїми розумними, опушеними рясними віями, великими очима.

Гамідів спалах гніву вмить згас.

– Ти мене жалієш, Газайчику? Лише ти жалієш мене, джа́ним.

Він обійняв Вороного за міцну шию. Схиливши на плече спагії голову, кінь лагідно дихнув йому у волосся. Тепло й затишно.

– Пам’ятаєш, любий Газайчику, скільки разів виручав ти старого вояку? – хвилину помовчавши, знову заговорив Гамід, пестячи довгу шовкову гриву, – і під час облоги Каменіче, і в Азові, й у Сливені, і навіть у тому невдалому поході на кляту уруську Січ… тьху, щоб її…

Вороний лизнув спагії руку.

– Мій ніжний, – заусміхався турок, – добре все-таки, що тоді я послухав Касима і придбав тебе на ринку у Кафі. Хитрий торгаш запросив за тебе з півтори сотні курушів, та я впевнений – ти коштуєш значно дорожче, бо ти найгарніший, найрозумніший і найвірніший кінь на всьому світі.

Співчутливо глянувши бусурменові в очі, Вороний сумно заіржав.

– Не тужи, не тужи, Газайчику, ще й у нашім селі байра́м* буде, – розраджував його спагія, – ми не залишимось тут назавжди. Ти будеш моїм. Я неодмінно викуплю тебе в цих урусів, хоч би й довелося заплатити навіть тисячу курушів.

Рисак уважно слухав колишнього господаря, ледь помітно ворушачи гострими вухами.

– А пригадуєш, як любила на тобі кататись крихітка Хатче? Як мчали ви по полю, а приємний вітерець розвівав її довге  волоссячко? – щільніше притиснувся до коня Гамід, він відчув, як по обличчю знову котяться сльози. – Геть усі проклинають і шпиняють мене в цій злощасній колибі: і Арсен із сім’єю, і той навіжений Палій, і воєвода, ба, навіть Адіке, а особливо невдячний пес Сафар-бей; поглянь-но, як швидко він переметнувся на сторону урусів, варто було їм лиш раз приставити йому шаблю до горла. Лише ти, конику, ані разу не глянув на мене скоса. Ти мій єдиний друг, Газайчику, справжній воїн Магомета, не такий, як гяур Гнідий.

Другий кінь, вдосталь наївшись свіжого сіна й напившись водиці, солодко задрімав у своєму стійлі.

– Хай береже тебе Аллах, Газаю.

Ще трохи погладивши лискучу чорну шерсть рисака, Гамід прихопив недопалок головешки і вийшов зі стайні.

Надворі вже стояла імлиста темрява.

У хаті було гамірно, та, навіть не дивлячись на голод, що мучив шлунок ще під час випасання на полонині, турок не бажав поспішати до вечері.

Він рачки поповз під тин. Десь там мала бути закопана глиняна чарочка. Покопирсавшись у сніговому заметі, Гамід таки відшукав її, та через лютий мороз вона просто-напросто тріснула.

– От шайтан! – роздратовано лайнувся спагія. – Це вже втретє. Треба ховати у більш підходящому місці.

Обтрусивши від снігу шаровари, він рушив до льоху. Пробирався старою трухлявою драбиною навпомацки, хапаючись за холодні слизькі стіни. Врешті-решт спустившись, турок роздмухав дотліваючі жаринки головешки.

Лише тут на Гаміда в будь-який час чекала розрада. Тільки в цій, по-своєму затишній, схованій від усіх, місцині міг він хоча б на півгодини спекатись настирних переживань.

Спочатку спагія за звичкою зазирнув до дерев’яних барилець. Та всі вони виявилися порожнісінькими.

Чи то  так багацько гостей бувало у Звенигор у хаті, чи то Гамід вже надто часто навідувався до льоху «за гостинцем», одне ясно – фруктовка* скінчилась.

Гарячково обнишпоривши високі полички, турок натрапив на якусь глиняну посудину. Вхопивши знахідку, Гамід уважно оглянув її. Це була продовгувата сулія з вичурно вигнутою ручкою. Такої він тут не помічав. Бусурмен миттю відкоркував пляшку.

У невеличкому приміщенні швидко розповсюдився різкуватий запах добре настояних трав.

– Ой вай-вай, – вдихнувши на повні груди пахощі, зрадів Гамід, – шукав мідь, а знайшов золото!

Отож, втративши чарку, турок вирішив, що нічого страшного не станеться, як він відхлебне прямо з горловини пляшки.

– Чого б і ні? Уруси все одно не знайшли б цю річ.

На мить у його голові промайнула думка про отруту, проте він так само швидко позбувся її. Зажмурившись, бусурмен обережно зробив декілька ковтків. Гамід ще ніколи не куштував незвичнішого напою. Він мав солодкувато-терпкий присмак.

По тілу одразу ж розлилось приємне тепло. Поринувши в млявий удаваний спокій, Гамід замріявся. На якийсь час усі негаразди відступили, він не згадував ні про Газая, ані про Сафар-бея та навіть про Хатче.

Так, забувшись, спагія осушив майже пів сулії. Перед очима заплигали кольорові плями, немов ті метелики в лузі.

– Харіка́, харіка́ *. Чудовий напій, – гикнувши, пробурмотів сам собі Гамід, – треба якось і в Аксу зготувати такий…

Бідолашний, він навіть не пам’ятав, що в нього вже немає замку.

А напоєм тим чудодійним виявилася звичайнісінька слив’янка, ще з літа настояна дідом Онопрієм на горілці й узварі з розмарину. Він мав кілька таких сулій, ось і в льосі одна завалялась.

Напій був неймовірно міцним, нічим козацькій фруктовці не поступався. Туркові почало паморочитися в голові. Охнувши, він важко присів додолу.

Коли дія розмаринової слив’янки послабилася, і безпам’ятство залишило його, Гамід спробував звестися на ноги, але у непроглядній темряві наштовхнувся на полиці, зваливши всі горщики та пляшки.

– Згасла, тепер вже ніяк не роздмухаєш! – жбурнувши дотлілу вуглинку, що лишилась від головешки, у куток, гнівно вигукнув бусурмен, – що ж вдієш, доведеться довіритись власному чуттю.

Гамід збагнув, що чудодійний напій, який приносить таке душевне полегшення, вкрай йому необхідний, тому, підхопивши сулію під пахву, став видиратись по драбині нагору.

У м’язах все ще відчувалася слабкість, від чого руки здавались ніби ляльковими, однак турок намагався якомога міцніше чіплятися довгими тремтячими пальцями за дерев’яні перекладини.

– Аллах екбер! – розпачливо скрикнув Гамід, вирячивши з жаху очі, як раптом загнутий носак його чобота зачепився за одну з напівпрогнивших східців.

На щастя, йому вдалося втримати рівновагу.

Чи дійсно спагії допомогло його природне чуття, а чи то милосердний Аллах, до якого він так ревно взивав, зглянувся на його неймовірні зусилля, однак, врешті-решт, знеможений, він знов опинився на снігу.

Зітхнувши з полегшенням, спагія погладив дивом уцілілу сулію і  знов припав губами до її горла.

Зненацька Гамід вгледів хиткий вогник, що, потроху наближаючись, блискотів, наче око дикого звіра.

Мороз і наростаючий страх враз протверезили нещасного бусурмена. Йому здалося, ніби це напали вороги, і що був то і не вогник зовсім, а палаюче дуло, направленого на нього, беззбройного спагію, пістоля.

Зіщулившись, Гамід, що аж ніяк не міг похвалитися сміливістю, позадкував, як колись при обороні Акерману, та, ледь не беркицьнувшись назад у льох, змушений був знов податись уперед.

І в цю мить він зіштовхнувся ніс до носа з… Якубом!

– Гаміде, ти?! – сполохано скрикнув старий, ледь не тицьнувши свічею у перекошене обличчя спагії. – О всемилостивий Аллах, так і до смерті чоловіка налякати можна!

Гамід не вимовив ні слова, знічено опустивши очі у витоптаний чобітьми сніг.

– Що ти тут робиш? – запитав Якуб.

– А ти? – відрізав замість відповіді спагія, швидко заховавши сулію за спину.

– Сметану братиму до борщу і приправи, – мовив спокійно знахар, удаючи, ніби не помітив того поруху. – Чом ти не йдеш до вечері?

– Я… Ну, в мене коні… справи невідкладні… – відвівши вбік очі, зам’явся Гамід. – Зараз буду.

І, різко крутнувшись на підборах, швидко закрокував у пітьму.

Знизавши плечима, Якуб поглянув услід колишньому товаришеві і поліз у льох, інакше довго ще довелось би всім смачного чекати.

Гамід відніс сулію зі слив’янкою до своєї комірчини, сховав її за лежанкою, мимохідь притрусивши соломою. Наостанок вдихнув терпкий запах чудодійного зілля.

Турок задоволено потер долоні. Тепер і в його скромному помешканні знайдеться чим тузі та горю зарадити.

– Принаймні декілька днів не доведеться лазити до клятого холодного підземелля, – потерши забите коліно, роздумував спагія, – і без чарки геть можна обійтись. Це означатиме, що я й досі залишатимусь непоміченим. Хоча…

Гаміду згадалась несподівана зустріч з Якубом. Це дещо схвилювало його.

Однак, голод, як то наші люде кажуть, і собаці не брат, тому турок відправився вечеряти. Потупцявши трохи на мерзлому ґанку, Гамід таки наважився відчинити двері.

Переступивши поріг світлиці, відчув, як по тілу знов розлилось хвилею приємне тепло, залишки розмаринового сп’яніння.

Коли очі після тривалої пітьми звикли до яскравого світла, турок побачив, що всі вже давно сиділи за столом. Арсен розповідав про свої пригоди, а саме про битви у Дикому Полі, а дід Онопрій всміхався у сивий вус, пригадуючи, яким все було за батька Хмеля. Семен Палій і собі вигукував іноді: «А у нас в академії! А як у нас в академії…» Але тоді або дід, або ж Арсен, поплескуючи дядька Семена по плечі, швидко переводили розмову на щось інше. Адже історії, що починались словами «а у нас в академії» були здебільшого часто повторюваними і такими затяжними, що до самих півнів комусь і слово вставити годі.

Якуб уже встиг повернутись, бо глек зі сметаною і криті дерев’яні посудинки з приправами стояли на столі, коло казана з борщем, а сам він, схилившись, шепотівся з Младеном, який тільки хитав головою.

Гамідові не знадобилося й хвилини, щоб здогадатися, що старий говорив воєводі. Тільки-но спагія увійшов, вони миттю припинили шепіт і розсілися, лиш зрідка обмінюючись красномовними поглядами.

Узявши себе в руки, турок попрямував до свого звичного місця і вмостивсь між Спихальським та Палієм, може й не смертельно ненависними йому людьми, проте обох Гамід добряче побоювався.

Розмови стихли. Усі присутні пильно подивились на спагію.

– Думали було, втік од нас такий єден, – порушив своїм громовим голосом мовчання пан Мартин, – видко, нікуди тобі подітись. Та й далеко до сторони бусурменської, ближче вже самому дзяблові в зуби, чи не так, турчине?

– Як там коні Гаміде? – знову спитав Арсен, – водиці їм налив хоч не холодної?

– Ії́дір*, я про все подбав, – коротко відказав спагія.

– Ну звісно, – пхикнув, втрутившись, Сафар-бей, – я впевнений, вкрав він їх, тому й спізнивсь до вечері. По пиці видно – недобре що затіяв, а очі блищать хитрюще-хитрюще.

Турок мовчки взяв стругану ложку і став помалу сьорбати борщ. Він навіть не намагався виправдовувати тих звинувачень, у озлобленого Сафар-бея їх все одно знайдеться безліч.

– Чого ти так, Ненку? – примирливо мовив Звенигора. – Коні наші ситі, чисті, вигуляні, та що там, кращого конюха, ніж Гамід годі й бажати. Врешті-решт, – усміхнувся він, – не шаровари йому тут у полоні протирати.

По світлиці прокотився дружний регіт

– Так-так, він завжди добре з кіньми ладив, – заговорив Младен, поплескавши роздратованого сина по плечу. – Ось, як є пам’ятаю: років з чотирнадцять тому захопили ми Гаміда в полон, коня в нього забрали й у нашій стайні закрили. Та він, шельма, зміг таки його розшукати.

– Хайре́т! – здивувався Якуб. – Стайня чужа, і там знаходилися ледь не всі коні вашого гайдуцького загону. Гамід тікав уночі. Але ж як знайти свого коня серед багатьох інших майже у суцільній темряві?

– Цей пройдисвіт привчив його відгукуватись на особливий тихий посвист. Так і вирвавсь од нас! – сплеснув руками воєвода. – Як заскочив він, ледь не перекинувсь, на того коня, як помчав галопом. Два кола навкруг фортеці відмотав, аж курява здійнялася. Ох і насміялись ми з другарями тоді, ох і нареготались. Думаємо, хай собі тікає, тим паче видав підлий зрадник усі військові таємниці свого загону. Тільки потім дізналися, що дітей нелюд викрав.

На останніх словах у голосі Младеновому вчувалися сердиті нотки, а Сафар-бей пронизав Гаміда спопеляючим поглядом.

Усі захоплено слухали розповідь воєводи. Яцько навіть про борщ зі сметаною забув.

Спагія почервонівши, мов варений рак, сидів, нервово смикаючи пальцями скатертину.  Неприємно було чути про свої колишні злочини, як-не-як зважаючи, що у більшості з них він дійсно гірко розкаювався.

Турок жалібно поглянув на Златку, але дівчина відвернулась.

– Правильно-правильно, Адіке, – подумки погодився бусурмен, – такий негідник, як я, не вартий твого співчуття.

Від цього Гамідові ще гірше кішки на душі зашкребли. Якою ж підтримкою послугувала б йому присутність тут зараз Хатче.

Далі на понурого спагію ніхто не звертав уваги.

Натхнений Арсеновими розповідями про Дике Поле, Палій і собі згадав непросту історію, як налетів з ордою ногайською на Київщину лютий мурза Елчі-бей. Семен, на той час учень старших класів Києво-Могилянської академії, взяв участь в одній зі своїх перших грандіозних битв.

– Не дали ми татарам на землі нашій панувати, – відламуючи кусень хліба, говорив він, – ох і різанина тоді зчинилася, та ми не з боязких, тому й одержали перемогу. Вдалося схопити самого Елчі-бея, але потім довелось обміняти його на наших полонених, як-не-як далекий родич самого хана. Мурза віддав мені свій ятаган зі справжнісінькими смарагдами на руків’ї.

При згадці про дорогоцінне каміння, брунатні Гамідові очі жадібно зблиснули.

– Однак, на превелику прикрість, – розсерджено завершив Палій, – Юрків родич Яненченко поцупив мій кращий трофей, а я зберіг би його на згадку й для поваги.

– Не переймайся, батьку Семене, – втішав його Арсен, – навіть без того ятагана знаємо ми, скільки звершив ти подвигів. А зрадникові й боягузові Яненченку шмат заліза з камінцями благородства аж ніяк не додав.

Усі ствердно закивали головами. Цього разу Палієва розповідь була дійсно цікавою і нарешті хоча б у ній одній не йшлося про академські п’янки. Хоча вони, звісно, послідували після перемоги і успішного обміну полонених.

Гамід тяжко зітхнув. Враховуючи всі підлості, його «героїзм» був на тому ж рівні, що й у Хмальниченкового полковника, ба навіть менший.

Закінчивши вечерю, стали лаштуватися до сну. Златка зі Стехою та Яцьком прибирали зі столу, Звенигориха зі Спихальським та дідом Онопрієм діставали зі скринь теплі ковдри й овечі кожухи.

Ненко, визирнувши у вікно, споглядав завірюху, що, прориваючись крізь вечірню імлу, вкривала білим усе довкола.

– Вай замело як! – вигукнув він, труснувши довгим густим чубом. – Дорога до маєтку Кара-аги, мабуть, перетворилась на суцільний замет. В Туреччині снігу майже не буває.

– До чийого-чийого маєтку? – не зрозумів Спихальський.

– Це вони звикли так називати Чорнобая, коли він, якшався з турками й татарами, – пояснив Арсен.

– Так-так, – ствердно хитнув головою Ненко, – Чєрнобая.

– Тим краще для нього, – також притулився задерикуватим носом до шибки пан Мартин, – бодай на тиждень припинить тут маячити, адже йому, Арсене, і пахолкам його коло твоєї хати ніби медом мазано. Це ж треба вміти одним тільки виглядом так дратувати чоловіка, Матка Боска!

Гамід, відсунувши порожню миску в сторону, і собі зібрався був іти. Думки про сулію з недопитою чудодійною слив’янкою тішили його.

Хоч Арсен та його товариші і звикли бодай у чомусь довіряти бусурменові, втім їхня довіра аж ніяк не була цілковитою. На відміну від усіх, спагія жив не в хаті, а в окремій комірчині між стайнею та курником.

Не встиг Гамід за дверну ручку взятись, як до нього звернулася Звенигориха:

– Мороз міцний надворі, азі буде холодно спати порізнь від інших, – зауважила вона, – слід тобі сьогодні у хаті лишитись, тут натоплено, затишно.

– Більш того, – додав козак, – як я помітив, він і так трохи нездужає.

– А де мені лягти? – втративши всіляку надію усамітнитися, округлив темні очі Гамід.

– Ну хоча б… – жінка роззирнулась, – хоча б у сінях разом… з Якубом.

 

1. Гелді́м! Гелді́м! (тур.) – Я тут! Я тут!
2. Оледжа́м! (тур.) – Скоро буду!
3. Йок-йок (тур.) – Ні-ні.
4. Байра́м (тур.) – свято.
5. Харіка́, харіка́ (тур.) – Чудово, чудово.
6. Ії́дір (тур.) – Все гаразд.
7. Хайре́т! (тур.) – Нічого собі!/Ого! (вигук, що виражає здивування)