Аїдове кохання

Червоний цвіт троянд у королівському саду, де вони любили гуляти, зустрічаючи захід сонця, зблід, залишивши по собі невиразний відголосок минулої краси. Чорні стовбури дерев втрачали листя, що на осінь вкрашалися барвами кращими од королівських одеж та дорогоцінних каменів, від котрих король і досі крутив носа. Яскраві одежі червоного та жовтогарячого кольорів, до яких так прикипіло серце Артура, довелося змінити на стриманіші, холодні відтінки синього та бузкового. У його гардеробі вимушено з’являлися хутрові накидки, що мали б зігрівати його вечорами та у тривалих поїздках. Зима цього року обіцяла бути холодною, тож марно було сподіватися на врожайні літо та осінь. Багацько дерев замерзли цього року, тож на краще сподіватися наразі не доводилося.

– Дядьку! – голос Артура наче грім серед ясного неба, але все ж змушує посміхнутися та обернутися до любого племінника. Розпашілий зі здоровим яскравим рум’янцем на щоках та зі світлою щетиною він усе ще нагадує йому юнака, чия поява у замку стала для нього прикрою випадковістю. Всіма правдами та неправдами намагався зжити його зі світу, знищити, а натомість залишився при ньому, давши клятву вірності своєму правителю. Часом Вортігерн дивувався тому, що люди й справді можуть змінюватися неначе пори року.

– Дядьку, – знов гукає його Артур, привертаючи усю увагу до власної персони, змушуючи Вортігерна відірватися від безцільного споглядання саду.

– Артуре, – короткий кивок головою та припіднятий куточок зблідлих губ свідчать про його гарний настрій.

– Я шукав тебе з самого ранку, – жаліється Артур, підійшовши ближче, аби впевнитися, що перед ним не чергова мара чи обман від власної втоми.

– Невже? – награно дивується Вортігерн. – Тож ти міг послати по мене слугу, а не носитися замком, як королю робити не личить.

Його погляд гострий, а голос звучить з властивою йому суворістю, бо ж в Артурі все ще мало було від короля. Він ледве засвоїв елементарні правила етикету, та Вортігерн не міг бути аж надто прискіпливим до племінника.

– Слуги шукали б тебе до завтрашнього ранку, а ти потрібен мені сьогодні, – віддихавшись, відповідає йому майже сердито Артур. – Що ти взагалі тут робиш? – питає він роздратовано. – Тут страшенний холод, – і у доказ Пендраґон клацає зубами, здригнувшись та обійнявши себе за плечі.

Дитя. Завжди хотів отримати все й одразу і з віком це анітрохи не змінилося. Вортігерн не звик з’являтися за одиноким покликом, тож на роздратованість Артура нині не зважає.

– Королівський радник має право гуляти замком, – терпляче пояснює Вортігерн, зустрічаючи невдоволений та навіть ображений погляд блакитних очей.

– Має, звісно, але не тоді, коли потрібен королю, – супиться Пендраґон, спираючись на стіну та опускаючи погляд на сад, що занепав з роками та не тільки від холодів. Артур втомлено проводить долонею по обличчю, зачісує назад світле волосся і підіймає погляд до похмурого неба.

– Рік видався неврожайним, – говорить король, тяжко зітхаючи, – кажуть, що й на той рік врожаю гарного нам не дочекатися.

Страхи його справджуються. Ще будучи підлітком та зростаючи у борделі Лондініуму, Артур знав, чим є голод та ніколи більше не бажав з тим зіткнутися. Відчуття порожнечі та безпорадності змушували красти, вихляти, обдурювати таких же волоцюг, яким був і він, у надії з’їсти хоча б шматок черствої хлібини та запити її водою. Він не бажав того для Камелоту, для країни, за яку віднині ніс відповідальність, мов власний хрест.

– Правду кажуть, – погоджується Вортігерн і від його слів починає нудити. – Наші землі ніколи не були багаті на врожаї, але останнім часом зовсім занепали. Певне Персефона занадто довго гостює в чоловіка, – всміхається невесело королівський радник, опускаючи долоню між гострих лопаток Артура, відчуваючи наскільки він напружений. 

Голод і він пам’ятає, все ніяк не викарбує з пам’яті жахливі картини селян, що кидалися під кінські копита, молячи про шмат хліба.

– Це ти до чого? – перепитує Пендраґон, розгублено кліпаючи очима та намагаючись пригадати хоча б щось із занять з дядею. Певне він не раз розповідав йому про цю Персефону та зараз сподівається, що до племінника дійде сутність його слів.

– А ти не пам’ятаєш? – хитро посміхається Вортігерн, на що Артур тільки невпевнено знизує плечима і відводить погляд. Певно, що не пам’ятає. – Персефона була богинею родючості у міфах давніх греків. Коли Аїд оженив її на собі, забравши від матері, Зевс розсудив, що три чверті року Персефона має бути з матір’ю, а чверть – із чоловіком, – розповідає Вортігерн, нарешті зустрічаючи розуміння в очах Артура, що повільно, але вдумливо киває.

– То вона не кохала Аїда? – питання короля дивує, адже неочікувано, що племінник питатиме в нього про такі несуттєві подробиці.

– Припускаю, що ні, – Вортігерн дозволяє собі короткий смішок. Долоня його ковзає по напруженій спині короля, гладить, намагаючись подарувати хоча б примарний спокій.

– Бідна Персефона, – пирхкає Артур і закочує очі до неба, цокнувши язиком. Аж потім переводить погляд на дядька і, обійнявши його за талію, змушує стати ближче, впираючись підборіддям у його плече. – То чому ж гостює у нього так довго, га? – питається король з хитрою посмішкою на вустах, які так і ваблять до себе, яких хочеться торкнутися у поцілунку. 

– Можливо, Аїд вирішив стати добрим чоловіком, змінився і вона раптово побачила, що він не такий вже й бевзюк, – Вортігерн навіть не намагається заглушити власний сміх, спостерігаючи за думками, що одразу відображаються на обличчі його короля. – Люди часом змінюються заради кохання, Артуре, – він знизує плечима.

– Хочеш сказати, що я вже не такий бевзюк, яким був раніше?

Артур встає за спиною дядька, обійми його робляться міцнішими, руки схрещуються на чужому животі, а підборіддя ще й досі впирається у плече. Вортігерн хмикає тихо, трохи повертає голову, аби побачити племінника хоча б краєм ока і отримати від нього короткий цілунок у куточок губ.

– Скоріше, це я вже не такий, як колись, – тихе зітхання і погляд зелених очей направлений кудись за горизонт.

– Я помітив.

– Справді? – дивується Вортігерн, знов повертаючи голову до короля, чиї обійми, здавалося, здатні ледве не розтрощити його ребра.

– Так, – якомога серйозніше відказує Артур, але губи його розповзаються у широкій лисій посмішці, – ти ж більше не намагаєшся мене вбити, – над вухом Вортігерна роздається голосний сміх, що змушує його здригнутися від несподіванки.

– Сили небесні, – шипить він, – з ким я тільки зв’язався, – у голосі чути роздратування, але воно награне, зовсім вже не серйозне, бо ж на Артура неможливо сердитися надто довго. Вортігерну нині взагалі доволі важко уявити себе розлюченим поряд із племінником. Занадто сильно вони обидва змінилися заради один одного.

– В мені тече твоя кров, – зауважує Пендраґон, – тож не дивно, що я такий упертий. 

– Чверть пінти хіба що, – відмахується Вортігерн. У нього скорше язик відсохне, аніж він визнає правоту Артура хоча б у чомусь, особливо, що стосується його самого. – То чого ти мене шукав? 

– А, – коротко хмикає король, – це може почекати до завтра. Один день ніц не змінить, на жаль, – він зітхає тяжко, а його долоні накривають руки дядька, погладжують, забираючись під вільні рукава. Кінчики пальців, ледве торкаючись, пестять шкіру.

– Ти безвідповідальний і безалаберний король, Артуре, – якби він тільки міг, то одразу ж нагородив би племінника засуджючим, суворим поглядом, але у його обіймах аж надто добре і тепло, аби розривати їх. Зима й справді обіцяє бути холодною, а голод ось-ось може заполонити їх королівство. Однак, поруч з Артуром цей холод анітрохи не лякає. В серці жевріє надія на милостиву богиню родючості, що зглянеться над ними і хоча б ненадовго полишить чоловіка. 

– Бідна Персефона, – шепоче йому на вухо Артур після довгої мовчанки, залишаючи на щоці вологий слід від власних губ.

Робота написана у рамках челенджу на пісню Vivienne Mort – Персефона.