Jesus Christ Superstar // never really understood

Someone will love you,
Bur someone isn’t me.
© Halsey — Sorry

* * *

— Не треба зі мною панькатись, — шипиш, шарахаючись від теплих турботливих долоней.

Одразу спотикаєшся, рикаєш крізь зуби матом, обтрушуючи і до того заляпані рвані джинси. Але ж гордий, але ж сильний — і банку з-під пива з гуркотом жбурляєш в смітник, і сам ледь туди ж не валишся.

А в синіх очах жаль. В синіх очах смуток, непокоєння, співчуття.
Нахуй воно все тобі не потрібно.

Ти того не заслуговуєш жодною клітинкою свого їства — в’їдливо нагадує внутрішній голос.

— Звали, — шепочеш, заплющуючи очі, хитаючись, втрачаючи відчуття землі під ногами. Опора тане, тобі немає, за що триматись; ти розгублений, загублений, загиблий.

Від короткого ласкавого дотику під шкірою досі пече.

Джудас тремтить від злості й від болю, Джудас обіймає себе за згорблені плечі, лише на мить виблискуючи отруйною зеленню очей.

— Відчепись вже, господи, чистоплюйко. І не шкода руки бруднити… Я й без тебе впораюсь, цуценя.

А він стоїть терпляче на відстані кроку. І погляд сумний не відводить, і побачити можна, як серце за тою блакиттю йде тріщинами, розломами, крихке, вразливе.

— Все одно я буду тебе любити.

Каже спокійно, виважено, приречено.

Джуд тільки криво всміхається — так, що під вилицями залягають глибокі тіні. Врешті-решт, хто він такий, щоб заважати чужому мазохізму.

Тільки від болю синіх очей все ж моторошно стає всередині.

* * *

Краплі обличчям стікають, біжать з волосся заворот, а серце грюкає під ребрами, пропускаючи удари. Посеред весни всередині холодніше, аніж взимку, коли притулявся щокою до крижаних батарей. Грошей на опалення в сім’ї не було, відколи він себе пам’ятав; синці на обличчі були відтоді, відколи він навчився стояти за себе. Батькові на підпитку було байдуже, кого бити, а рука важка; Джудас впивався темною радістю, коли вдавалось дістати його у відповідь.

Шкода тільки, що цей покидьок досі був сильніший. Досі міг вигнати з дому без куртки і двері замкнути, і чекати, поки синочок не «отямиться», не приповзе на колінах назад із вибаченнями… Джудасу от хіба на це ще гордості вистачало. Не приповзати. Його вже кілька разів швидка забирала з обмороженням — правда, чомусь цього щоразу виявлялось замало для позбавлення батьківських прав.

Так і цього разу. В День народження під дощем в одній майці — хепі бьоздей, синку, вся любов! Читати як «здохни, мразото, я тебе породив — я тебе і вб’ю».

— Ходім.

Джудас здригається, підіймаючи похмурий погляд, пильно розглядаючи тонкі протягнуті до нього пальці. Скептично пхикає, відкидаючись потилицею назад до холодної брудної стіни.

— Тут як тут, благодійник, — він розтягує слова, наповнюючи кожне слово зневагою; зітхає втомлено. — Парасольку забув. Не розтанеш, цукрочок?

— Ходім.

Ну що за вперта скотиняка.

Джудас головою хитає, загрібаючи нагору мокрі пасма, що вже почали лізти в очі. Давно протерта кожанка не захищає від холоду, і в кроси залилася вода, але він краще здохне тут, аніж дасть комусь ще в цьому світі привід казати, що він комусь щось винен.

— Джудас… Будь ласка. В тебе вже губи сині.

Чужий голос на мить перехоплює тривога, і Джуд недовірливо коситься на святу чистюлю.

Ця тремтлива благодійна квіточка чіпляється до нього з самого дитинства. «Ми ж сусіди, будем дружити?», «а давай разом ходити до школи?», «а я тобі з історією допомагатиму, хочеш? а ти мені з математикою!». І завжди ця безмежна доброта в наївних очах, і завжди ця тотальна несправжність — ну ж бо не буває в світі дармового добра. Просто не буває, і все, Джудас те вивчив з дитинства: якщо хтось до тебе лагідно ставиться — він точно від тебе щось хоче. Допомоги з контрольною чи контакт місцевого ділера — не так вже й важливо, що саме. Важливо, що правило працює.

З усіма, окрім от цього. Ангелочка безгрішного, блять.

— А тобі яке діло?

— Я казав вже не раз, — хлопчик-святість в цей момент здається майже роздратованим; Джудас може присягнути, що він навіть очі закотив на мить. — Про те, як я до тебе ставлюсь.

— А мені яке діло? — ліньки тягне Джуд, відверто насміхаючись.

— Тому що мені, курва, не байдуже!!! — він здивовано підіймає брови. Оцінююче зміряє тонку, вже наскрізь мокру фігурку прискіпливим поглядом. Джизас зітхає, поводячи плечима та беручи себе в руки, помітно жалкуючи про короткий зрив. Повторює знову, стиха: — Будь ласка. Може, я єдиний, кому не байдуже. Але це вже щось, правда? Ходім. Заради мене.

Джудас, стискаючи зуби, тероризує поглядом тонкі хлипкі пальці.
І все ж хапається за них, здаючись.

— … В тебе ж батьки, мабуть. Чи бабуся? Я пам’ятаю, ти колись казав, що з бабусею живеш. Я напевно заважатиму. Ти не маєш того робити. Гей, Джей, я краще додому піду, ну… Ну нічого, що п’яний, він вже, мабуть, відключився. Не треба мене рятувати, теж мені рятівник знайшовся, кожен має свої проблеми вирішувати самотужки, ну Джей…

Він віднікується весь шлях до сьомого поверху. Весь шлях, що Джизас тримає його за руку і повільно веде сходами, ніби відчуваючи, як в нього після холоду тремтять коліна. Весь шлях, що серце розганяється, наздоганяючи і переганяючи кляту норму принаймні вдвічі.

Тільки вже під самими дверима кидає відсторонено:

— Стули пельку.

Джуд давиться черговою порцією аргументів.
І покірно переступає поріг.

* * *

— Тут… нікого немає?
— Так.
— Ти сам живеш?
— Так.
— Давно?
— Відколи бабуся пішла.
— І відколи?

Сині серйозні, надто дорослі — чомусь Джуд помічає це тільки зараз, і по спині пробирає липкий піт, — очі дивляться довго і вдумливо. Тонки губи раптом вигинаються ледь помітно.

— «Мені тринадцятий минало…» — іронічно декламує Джей. А Джудаса неіронічно нудить.

От тобі і «сусіди», от тобі і «друзі». Де він був вісім років?.. От тобі і «завжди буду любити» — Джудас раніше тільки сміявся над бідолашним: ну хіба можна таке лайно, як він, любити? — а тепер думає те саме вже без сміху.

Хто для кого завжди був поряд.
Мовчки, без зайвих слів і виїбонів.
Хто простягав руку і зігрівав у холод.
Хто і досі продовжує це робити.
Хто з них…

— Ти божевільний, — Джуд, падаючи на стілець у кухні, видихає пригнічено. — Як ти можеш мене…

— Люди називають це «коханням», — зі спокійною посмішкою тисне плечима Джей, ставлячи чайник.

— Тобі б звідки знати. Ти ж не людина. Надприродня істота, інопланетянин, щоб тебе…

— Та так, чув десь…

Джудас задивляється на смішинки в синіх очах — і сам не вловлює момент, коли несвідомо посміхається їм у відповідь: щиро, поламано, боляче.

«Сам винний, сам. Все світле в своєму житті профукав, все впустив. У своєму бруді заляпався з ніг до голови; втратив право на чужу чистоту. Яка б вона не була тобі віддана — але вона знайде когось кращого. Когось більш гідного цієї чистоти».

А сині очі ніби до серця торкаються. Ніби кожну думку читають, кожне почуття.
«Все одно я буду тебе любити».

— Пробач.

Джудас не розуміє, що з ним коїться, але по щоках раптом градом течуть сльози; він шепоче і підривається, в коридор вилітає, поспіхом взувається, не встигаючи витирати вологу з обличчя.

— Пробач, я не можу так, пробач, пробач…

Тонкі пальці розгублено ловлять за лікоть. Шукають пояснення, просять відповідей — боже, та немає в нього жодних вибачень, окрім безглуздого слова і почуття сорому — такого глибокого, що пригвоздило і розп’яло серце на ребрах…

— Ти заслуговуєш на всю земну любов, — слова все ж знаходяться. Важкі, відчайдушні, щирі слова, які ніколи — ніколи — не можна буде повернути назад.

Зелені очі знаходять своє відображення у власноруч розбитих синіх.

— І хтось подарує тобі цю любов, — губи видихом торкаються губ. — … Але це точно буду не я.

По блідих щоках повзуть сльози.
Джудас одну з них ледве відчутно стирає поцілунком.

І вибігає за двері.