В усьму краще

Син маминої подруги

Славуся, Тоха не любив. Ні не так. Тоха Славуся терпіти не міг. По перше ну, що то за ім’я дурне: Мстислав? Його батьки, що забулися в календарі подивитися, яке сторіччя на дворі перш як назвати? По друге, мати пхала того Славуся на тему та без теми так часто, що в Тохи з’явилася стійка алергія на те ім’я.

Це були основні причини, інші менш вагомі, але все ще дратівливливі теж були. Ось хоча б до прикладу його гарненьке обличчя та ті довгі пасма світлого волосся. Славуся видавався всім нормальним хлопцям стереотипним геєм, а от дівчата в школі пищали та мліли, якщо таланило спіймати млосний погляд сіро-блакитних очей. То в таких чітких хлопцях, як Тоха викликало стійке роздратування. Однак, оскільки сам від відсутності дівочої уваги Тоха не страждав то зазвичай без ентузіазму погоджувався із пліткарями товаришами. Під час таких, так званих дискусій, на 80 відсотків сповнених заздрістю і десь на 20 відчаєм, сам Тоха думав про речі більш нагальні, такі як от, глобальне потепління або відхід нової серії “від пацанки до панянки”. Обговорювати гіпотетичного педика не було й в половину настільки ж важливо.

Інша річ, той факт, що Славуся був відмінником, ні навіть не так – медалістом. Кожна шкапа вчителька бачила своїм святим обов’язком, ткнути Тоху в те носом. Наче цього йому в дома не вистачало! І хай би грець із ним з тим Славусею та його оцінками, але всі чогось думали, що якщо самому не цікаво, як цій пасматій зубрилі сидіти над підручниками, щоб стати таки кращім в класі, то він напевно цим переймається! Се вже клятий наклеп! Він Тоха, класти хотів на ті оцінки, а вчительки продовжували дорікати йому за поведінку та журити, за лінощі.Ти ж такий розумний хлопчик Тоха, ти ж можеш краще. Звісно ж може, але ж не хоче.

З цим жити було значно складніше, але Тоха заспокоював себе, що лишилось вже не довго до випуску. А там і роз’їдуться по різних містах забувши одне про одного, як про страшний сон.

Останнім же було прибирання. Так, бісове прибирання, перед кожним візитом сімейства Омельченко. Мати от самісінького ранку й до темряви, ганяла Тоху з сестрою по хаті, наче до них не добра мамина подруга з сином в гості прийде, а санепідемстанція. День минав за протиранням навколішках пилу під ліжками, перетинанням огидного сервізу в серванті, який вони Лесею терпіть не могли, бо ні нащо окрім накопичення пилу цей радянський пережиток був не здатен, та повзанням по підлозі з ганчіркою.Тож в цілому в улюблених заняттях сучасної молоді, гріх і дорікати.

Леся, як старша от Тохи на два роки, останнім часом почала знаходити шляхи халявити, відбріхуючись чи то навчанням, чи то просто тікала з дому залишаючи Тоху сам на сам із чортовим прибиранням. Під час візитів Омельченко сестра вже рік теж не показувалась вислизаючи гуляти та змушуючи брата відстоювати ліміт ввічливості самотужки. Мати же йому, втекти не дозволяла. З її міркувань він мав розважати Славусю, якій неодмінно теж припреться. Чого він теж завжди приходить Тоха уявлення не мав. Певно теж примушують.

І всі ці візити нескінченний парад ніяковості. Вони зі Славусею, сидять одне на проти одного, поки матері вихваляють сина іншої. Тільки й чується “ні ні що ви, мій дурко такий сякий не те, що твій Славуся”, “та не наговорюй твій Антось оно який помічник, мій навіть полицю не приб’є”. І ото так з пів години, поки їх не проженуть до кімнати, а на столі не з’явиться пляшка вина.

Там в кімнаті вони за звичай, просто мовчки сидять кожний у своєму телефоні, та зрідка перекидаються кількома словами. Під час цієї процедури Тоха намагається виглядати, якомога спокійніше нічим не демонструючи свій дискомфорт і напруження от перебування фактичного незнайомця на своїй території.

Так вже вийшло, що Славуся до дванадцяти жив з бабусею в селі, аж поки мати його не забрала в місто знайшовши нового чоловіка, та перебравшись до нього в хату з малосімейки. Вже тоді відносини в них не склалися. Друзями дитинства вони не були, а мати з першого дня їх знайомства ставила сина подруги в усьому в приклад. Тоха ж у відповідь, бувши противним хлопчиськом “водитися з селюком не бажав” усяко те демонструючи.

І якщо зара, за ті слова й поведінку було соромно, то тепер, дати задню й вибачитися заважали впертість та гордість. А що? Хіба ж він янгол той Слава, що йому постійно їм поприкають? От він й крутив носом, прекрасно розуміючи яким бараном виглядає зі сторони й гнівлячись з того тільки більше.

Так мало б бути сьогодні. Але не було. Сьогодні все було, наче кляте пекло, серйозно. Вони з Лесею навіть відтерли ту плісняву в душовій кабінці на з’єднаннях дверцят, про яку згадували тільки під новий рік. Тут вже, що він що невдала втікачка Леся зрозуміли, їх в чомусь добре надурили. Це відчуття остаточно ствердилося коли мати почала перебирати чисту білизну. І якщо Тоха відчув лише сильну підозру, то Леся збагнула значно швидше.

– Вони що на ніч в нас лишаться!?

Мати подивилась на їх збентеженні обличчя, зітхнула й мовила:

-Ну то я ж вам це казала. Вже насправді три дні як сказала. Антось, затули рота.

Тоха рота затулив, але бажання сказати щось, що в слова він поки запакувати не міг нікуди не поділось. Букви все ж майже піддалися й він от от все-таки щось би родив, нехай і не печатне.

Леся як завжди виявилась швидшою.

-Та якого! Ти нічого не говорила! І взагалі, навіщо їм сюди!?

– Те що ви не слухаєте мене, не означає, що я нічого не казала. Пригадуй, ти тоді ще до гуртка збиралася.

– Авжеж! Згодилася напевно не розчувши та побігла, бо спізнювалася, а ти таке рішення без нас прийняла!

– То виходити раніше потрібно! І взагалі, нічого тут обговорювати, вони поживуть тут тиждень поки ремонт у ванній не закінчать і підуть. Все тема закрита!

І як це за звичай і буває мама не слухаючи буквально ніяких Лесиних вересків відвернулася, продовжуючи далі нащось прасувати білизну. Леся зрештою здалася та гучно хряснула дверима своє її кімнати. За мить та зачинилась на замок.

Тоха ж наче почав пригадувати, здається мати дійсно говорила щось таке, але він був не певен, бо майже не слухав.

Тоха був значно повільніший за сестру, тому деякі процеси в його голові протікали значно довше. Але врешті решт і він теж дійшов тих самих логічних ланцюгів, що і сестра.

– Ти не можеш от так без нашої згоди когось запрошувати гостити!

Мати не повертаючи голови, без зацікавленості, мовила:

– А що такого? Ви обидва реагуєте, наче я наркоманів в хату запросила, а не свого похресника з матір’ю. А тобі раджу прибирати в кімнаті, диван в тебе великий, Славусю в тебе постелимо.

– Що!?

Все таким же безбарвним тоном мати відмовила “що чув” і тепер в же Тоха наче істеричний підліток, влетів у свою кімнату й зачинився. Хоча “наче” все-таки певно зайве, бо нестримний на емоції Тоха, одразу пнув ногою розкиданий мотлох. Очевидно іноді карма все-таки працює, бо під купою брудного одягу, пакетів от чипсів і старих зошитів, знайшлась невелика, але все ще тверда гантеля. Тоха скрутився от болю, гантеля продовжила лежати також непохитна й байдужа. Коли біль схлинув Тоха от злості хотів її жбурнути, але стримався, та засунув разом з іншим під ліжко.

А хай йому, з прибиранням покінчили. Надто багато Славусю честі ще й для нього кімнату вилизувати.

Квартира в них була трьох кімнатна тож у них з сестрою у кожного був свій куточок, куди можна сховатися. Мати ж спала в вітальні. Кухня й ванна ж були крихітними й Тоха з жахом уявляв яка товчія тепер чекає їх з ранку.

Ох.

Хвилинку.

Тоху як по голові вдарило одкровення.

Цей гіпотетичний педик буде спати з ним в одному ліжку!

Всі процеси в голові Тохи завжди проходили трошки довше, бо він був повільніший за сестру, але правильні логічні ланцюжки будувати він таки вмів.

– Мааамо!

****

До приходу Омельченко залишалося нещасних пів години. Тоха ці пів години провів набичившись, як індик. Голові в нього не вкладалося. Отой хлопець з якого він кепкував у школі й ледь терпів у ті ніякові години перемир’я коли вони вимушені терпіти одне одного в його кімнаті, буде жити в них якийсь не визначений час. І хоча вже цього йому було вдосталь для стресу він ще й буде спати в його кімнаті. Спати на його ліжку. Спати з ним.

Ні ні в біса ні! Тільки лежати поруч!

Довбаний педик!

Вікно, біля якого сидів Тоха, знаходилося у вітальні й цього місця відкривався чудовий краєвид на усю кімнату, частину коридору, а також, якщо двері в них відчинені, на їхні з Лесею спальні. В дитинстві, Тоха полюбляв ховатися за диван перед важкою гардиною і спостерігати за сім’єю, про себе називаючи це стратегічною позицією. Зараз він виріс, а звичка лишились, тож всяк час варто було йому засмутитися й не бажати когось бачити він ховався саме там.

Ось почувся звук з яким відкриваються двері спальні сестри – дратівливий скрип, бо в Тохи все руки не доходять її змазати. Наступним шаркання Лесиних капць, та її дзвінкий голос. Не зацікавлений він продовжував сидіти в хованці, аж доки не почув:

– Так, так я готова можеш забрати мене, через пів години? Хочу в магазин внизу ще заскочити. Та та, мама згодилася, все ок, приїжджай.

Тоха різко визирнув.

Леся, а хто б ще це міг бути, стояла повністю вдягнена на вихід. Її світле волосся, було зібрано в високий хвіст, очі нафарбовані, в руках же вона тримала рюкзака.

– Ти чого знову туди заліз?

– Ти куди це зібралася?

Леся закотила очі, зайшла до коридору, нахилися вдягти кросівки, тож тепер Тоха бачив тільки її потилицю.

– Не відповідай питанням на питання. До Юльки я йду, на тиждень, її батьки у відрядження їдуть тож вони з братом самі будуть.

– Як!? А мама що? Не могла вона тебе відпустити.

Ночівлі були їх давньою важкою темою. Леся, не інакше передивившись серіалів закохалася в концепцію ночівлі в друзів. Закохалася то закохалася та от відпускали її хіба що на ночівлю до бабусі в передмісті. Скільки б Леся не вмовляла, як би не запевняла маму та була непохитна. Ніяких ночівель у друзів, не доросла.

Леся блиснула очима.

– Так то до приходу Омельченко було, а зара вони прийдуть, ну і треба ж кудись тітці Олені лягти. Збагнув?

Тоха, який не тільки був трохи повільніший за сестру, але й менш винахідливий, тільки й хлипав очима, докоряючи собі, що не здогадався й сам таке провернути.

– Чорт!

Леся просяяла посмішкою як ясне сонечко, кинула, “щасливо лишатися” й гримнула дверима.

Тоха у своєму закутку вилаявся.

– Мамо!

З ванної приглушено пролунало:

-Ну що?

– Мамо, можна я теж як Леся, до друзів?

– Що?

– На ночівлю піду!

-Не кричи, як циган, сюди йди! Вода працює, не чую.

Тоха пішов, повторив та це нічого не дало. Мама була, як завжди вперта та не зговірлива. І друзі його, на її думку шалопаї, і батькам їх довіряти не слід, і взагалі йому тільки п’ятнадцять, які ночівлі, малий ще. Всі можливості та лазівки вже, ну хто б іще, вже використала сестра. Тоха знову лишився з усвідомленням, що усі мізки в їх сім’ї відійшли Лесі, а мама його за щось таємно ненавидить.

До приходу Омельченко лишилося всього десять хвилин.