Це все через тебе

Ханахакі – рідкісна людська міфічна хвороба, при якій хворий відкашлює квіти через нерозділене кохання. Вона виникає лише в тих, хто шалено закоханий у когось.

Ґідеон хворіє.

Хворіє довго [уже років так десять якщо порахувати] і невиліковно.

Хворобою на яку він сам собі прирік, і тепер страждає.

Страдає і кашляє квітами з кров’ю.

Противні ромашки вириваються на зовні.

Хто б міг подумати, що такі ніжні, здавалося б ні чим не примітні квіти, можуть приносити таку нестерпний біль?

– Як іронічно, – Мейбл хмуриться, спираючись на одвірок, – ти можеш купити собі все, все окрім одужання, – в голосі звучить знущання. Зовсім не властиве їй, зовсім не в стилі доброї дівчинки Мейбл Пайнс, але для нього вона із задоволенням робить виняток, – і мені майже, що шкода тебе.

Брехня.

– Це все через тебе… – він шипить, як змія, важко дихає Дивитись на Пайнс зі злістю та відчаєм, і, здається, з легким відтінком ніжності.

Ґідеон хотів би сказати, що ненавидить її, [його кохання вона більше не заслуговує. Фиркає, закочує очі, морщиться… Не приймає, не розуміє, не хоче чути.]

Вона – причина його страждань. Криві квіти в раковині тому підтвердження.

– Я не змушувала тебе закохуватися в мене, – Пайнс знизує плечима, потихеньку підходячи до Ґліфула.

З кожним кроком йому стає легше.

– Ханахакі хворіють лише хворі… Безумно закохані люди, це також доволі іронічно, правда?

Ґідеон не чує, намагається набрати більше повітря в легені і рахує проміжки між припадками. Мейбл впевнена він – мазохіст. Йому б до лікаря, не до того, що бігає за ним хвостиком, щомиті, розпитуючи про самопочуття. Можливо тоді і кашель мине, і він почне мислити здорово [наголос нехай розставляє сам.]

Мейбл тут не через жалість, не через бажання допомогти, або просте, людське співчуття [а про кохання навіть мови йти не може] чи хоча б власної волі. А через те, що дядько Стен захворів. У нього проблеми із серцем, розгульне життя принесло свої плоди. І єдине, що йому допомогло, – операція.

На яку грошей у них не було.

Але були у Ґліфула

Бад прийшов до неї змучений і розгублений, але з милою усмішкою на обличчі та словами співчуття. Він довго, [і чесно зізнатися нудно,] розповідає про тяжкий стан сина, про страшну та маловивчену хворобу – Ханахакі і сльозно просив про допомогу, в обмін на оплату лікування Стенлі.

І ось вона тут. Тут, щоб продовжити життя існування Ґідеона хоч би на скільки, на скільки зможе. І, можливо, десь у глибині душі, Мейбл хотіла б пожати його, як жаліла кожну живу істоту на цій планеті, але не виходить, ну хоч помри!

У голові одразу образи того, як він відібрав у них Хижку, як викинув її із сім’єю на вулицю, як намагався захопити ціле місто, хотів зробити з неї особистий трофей, або, як він виразився «королеву»… Як він допомагав Білу Сайферу, як намагався підірвати живцем її та Діппера.

Вона може продовжити цей список нескінченно.

Ґідеон Ґліфул ніколи не був хорошою людиною. Мейбл думає, що, можливо, не всі заслуговують на співчуття.

***

У ті моменти, коли йому трохи легше, Ґідеон бере в руки стареньку, пошарпану часом книжку. Казку «Красуня і чудовисько». Історія про те, як прекрасна дівчина покохала монстра.

Покохала попри все.

Покохала нехай він і тримав її в полоні, мало не вбив її батька та багато інших, чесно кажучи, огидних вчинків.

Покохала, бо змогла побачити його хорошу, справжню сторону.

Ґідеон вважає, що це історія про диво і проводить паралелі. Це дає йому надію.

Мейбл вважає, що це історія про стокгольмський синдром, а вона таким не хворіє.

***

Улюблені квіти Мейбл – ромашки. Вона обожнювала їх з дитинства, плела вінки і обривала пелюстки. Ворожила любить чи не любить її черговий, симпатичний хлопчина. Але подорослішавши вона почала гадати про інше…

– Повернуся додому, чи ні? – пошепки запитує Пайнс, крутячи в руках чергову квітку.

Вона втомилася, вона хоче додому, до рідних. Але має бути тут. Така ціна за здоров’я дядька Стена. І Мейбл платить її сповна.

Повернуся.

Біла пелюстка падає на підлогу.

Не повернусь.

І ще одна.

Повернуся.

І так кілька разів.

І ось остання пелюстка.

Не повернусь.

У Ґідеона знову напад кашлю.

***

– Ми перемогли його багато років тому, – вже вкотре повторює Мейбл, але Ґліфул, здається, її не чує.

Він, наче одержимий, малює пентаграму, поки Пайнс сидить за його спиною в позі лотоса, відсторонено спостерігаючи за цим.

Ґідеон запалює свічки, вимовляє заклинання…

І Сайфер справді з’являється.

Такий ж яким вони його пам’ятають.

Трикутний демон, з циліндром та тростиною. Він дивитися на них своїми єдиними котячим оком.

Мейбл відчуває табун мурашок по спині.

Ґідеон із полегшенням видихає.

– Які люди! – Білл спирається на свою тростину. – Навіщо звали?

І як на зло, у цю саму секунду Ґліфул відчув біль у грудині, до горла підступила нудота, а потім кашель.

Ромашки вирвалися на зовні.

Мейбл рефлекторно схоплюється і підходить ближче, сідає поруч із Ґідеоном на коліна, кладе йому руку на плече.

Він посувається до неї ближче.

Вона з огидою морщиться.

Білл пильно спостерігає за цим, і нехай у нього немає обличчя, Мейбл упевнена, він хоча б подумки, але глузливо усміхається.

– Це через тебе, правда ж? – демон показує тростиною на криваві квіти. – Чарівно.

Сайфер завжди вважав людську почуття слабкістю, але тепер це перейшло на новий рівень.

Комічно.

– Допоможи мені… – коли напад відпустив, жалібно почав просити Ґідеон.

– Я не можу, але вона може, – Білл показує рукою на Пайнс.

– Не може…

– Тоді тобі час вибирати костюм для похорону! – демон сміється своїм металевим сміхом так, що кров ось-ось піде з вух.

***

У Ґліфула був ще один варіант врятуватися – операція. Вона б позбавила його всіх емоцій і проблема була б вирішена.

Але життя без емоцій – не життя. Просто жалюгідне існування. І Ґідеон чудово розуміє це.

Проте, чи можна назвати те, що відбувається з ним зараз життям? Хіба це не те ж саме жалюгідне існування, з тваринним страхом, того що кожен новий напад – останній?

Але Ґідеон ще вірить, сподівається і молиться богу. Але якщо йому не зміг допомогти демон, чи зможе Господь? Чи він остаточно відвернувся від нього?

Ґліфул перечитує перед сном Красуню і чудовисько, і сподівається на диво. Мейбл у сусідній кімнаті обриває пелюстки ромашок.

Зранку вона нарешті повернеться додому.