будь на зв’язку…

зайшовши до кімнати, сяо тихенько прикриває двері і втомлено сідає на край ліжка. його сусіди вже давно бачать десяті сни, солодко посапуючи в ліжках, на відміну від нього самого, який давно зневажив усі заборони та покарання. та й що йому зроблять? вкотре відведуть до директора? погрозяться ще місяць не водити на знайомства з потенційними батьками? він давно звик до такого, давно змирився з долею, що його ніколи не усиновлять. Незабаром сяо виповнюється шістнадцять, він уже дорослий, доросла та проблемна дитина потрібна хіба що відбитим на всю голову батькам-екстрималам.

хлопчина шумно втягує носом повітря і застрибує на ліжко з ногами, притуляючись спиною до холодної стінки. поряд гидко вібрує телефон, подарований кимось із минулих вихователів, чи не з того, що їм було його шкода? телефон не дорогий, придатний лише на дзвінки і слабенький месенджер, хоча більшого сяо і не потрібно, він не користується ним і не збирається. у телефонній книзі записано лише два номери: директорський та його заступника, на випадок якщо хлопчик потребуватиме допомоги старших, але він все одно не носить телефон із собою, у цьому немає сенсу.

сяо втомлено прикриває повіки, згадуючи чим займався сьогодні весь день. в голову лізе лише безглуздий спогад про собаку, який украв у нього шматок макової булочки і живіт агресивно нагадав йому про те, що це була його єдина на сьогодні їжа. з гучним гурчанням шлунка змішався вібруючий під боком телефон, що сповіщає про нові повідомлення. сяо ігнорує його ще кілька хвилин, для вигляду, поки нарешті тремтить рукою не вистачає його і не відкриває вікно з діалогом.

тревелер:

привіт, сяо, як твій день?

знову довго не відповідаєш

ти напевно знову залишив телефон у кімнаті і нишпоришся по місту

сяо одного разу тебе зловлять і надовго закриють у якомусь підвалі, ти цього хочеш??

пройшов місяць з того моменту, як у цьому діалозі було написано останнє повідомлення. хлопчина радий до іскор в очах бачити ці повідомлення, але від останнього все одно сумно зітхає і ображено відвертається від екрану, втупившись у стіну. чому навіть найближчий друг постійно читає йому непотрібні моралі?

адепт:

та годі тобі, хто мене там спіймає? я швидко бігаю.

ітер… чому ти звучиш, немов матуся, яка вичитує дитину?

я дорослий хлопчик, тому досить акуратний, до того ж я збігаю не вперше і щось у цьому та тямлю.

тревелер:

я не матуся, сяо, дурень!

просто я хвилююся… візьми будь ласка наступного разу телефон із собою, і будь на зв’язку…

“будь на зв’язку…” з кожним разом сяо здається, що зв’язок між ним сплітається черговим вузлом, який болем відбивається у його грудях. зв’язок міцний, та куди він веде юнак досі не мав уявлення.

адепт:

а в сенсі не матуся? одного разу дехто обіцяв мені, що мене всиновить.

хоч це й було давно, ітер, чи не думаєш що я забув?

тревелер:

…

коли таке було?

адепт:

давно, дуже давно.

переслане повідомлення від тревелер:

“знаєш, я вперше радий, що цифри в моєму паспорті такі страшні… майже двадцять років, звучить як вирок, чи не так? а знаєш чим це добре? може у мене є шанс усиновити тебе? тоді ти будеш моїм сином, а я твоїм молодим гарячим татом, а…”

ну що, татусю? пригадуєш?

сяо подумки дав собі потиличник за те, що взагалі це написав, але ітер миттєво прочитав, відступати вже нікуди. хіба, що вдати з себе душевнохворого і сказати, що нічого не було…

тревелер:

я все бачив, ти навіщо прибрав? так було справа, звичайно, я пам’ятаю

адепт:

я знаю, що ти не можеш усиновити мене, бо різниця не велика, нічого страшного…

я змирився, до речі.

відкинувши телефон кудись подалі, сяо лише на секунду зіщулився, побоюючись як би той не розбився об стінку, але, на щастя, кидок був легким, а падіння м’яким. біль комом встала поперек горла і сяо ледве проковтнув його. це була безглузда обіцянка, дана ітером через кілька тижнів як вони познайомилися, сяо з самого початку розумів, що це неможливо, але зірка надії спалахнула в ньому в той момент, коли він втретє перечитав повідомлення, не вірячи своїм очам. ітер писав багато подібного марення: він взагалі був хлопцем простим, хоч і старшим за сяо, але все ще дитиною. на самому початку їх спілкування сяо не вірив своєму щастю, що йому вдалося познайомитися з такою багатогранною, чарівною людиною з таким дивним ніком “тревелер”, а головне він був реальним. не важливо, що десь там далеко, куди сяо ніколи не зможе потрапити, бо не знає куди, а важливо те, що він повністю довіряв цій людині, йому було з ним затишно як ніколи.

сон не йшов, сяо повертався з боку на бік, то лягав на живіт, то знову на спину, намагаючись просвердлити поглядом дірку в стелі. мабуть сьогодні мало нагулявся, раз не втомився і все ще бадьорий. а що заважає зараз піти та витратити її? в кишені завалялося ще кілька купюр, може вистачить на ще одну булочку з маком. тихо піднявшись і поправивши ліжко, сяо навшпиньках прокрався до дверей, але щось змусило його повернутися і не дивлячись схопити телефон, а потім поспішно засунути його до кишені. “будь на зв’язку…”. ці слова багато важили для нього.

вже сидячи на лавці під ліхтарем у порожньому парку, жуючи свіжу куплену булочку, сяо знову повертається до листування.

тревелер:

хей, не засмучуйся! я що-небудь придумаю

хочеш викраду тебе, га? прийду до свого директора з панчохою на голові і скажу “віддавайте хлопчика” ахахаха

хороша ідея, ще краще, ніж попередня

адепт:

я у парку.

сиджу на лавці … порожньо, людей зовсім немає. не особливо ще й пізно.

а ще я купив собі поїсти. макові булочки в цій пекарні найсмачніші. може, коли ти приїдеш я тебе ними пригощу.

тревелер:

може…

сяо, стоп… я не зрозумію, а якого біса ти забув у парку! миттю повертайся назад! гуляти одному вночі не безпечно!

боже чим ти тільки думаєш

на обличчі сяо на секунду прослизає тепла посмішка. і справді, як матуся-квочка. ітер смішний, коли хвилюється. хлопчисько нічого не відповів на останні повідомлення, натомість він перегорнув їхнє листування трохи вище, вихоплюючи поглядом повідомлення ітера.

“Сяо, я хвилююся!”, “Прошу повернися, інакше я сам тебе знайду і доставлю в безпечне місце”, “так, до себе додому, посаджу під боком і нікуди не відпущу”, “будь на зв’язку …”

погляд сяо чіпляється за зірку на обрії. вона горить яскравіше від інших, і він думає, що десь там обов’язково сидить ітер і теж дивиться саме на цю зірку, інакше й бути не може.

адепт:

гаразд, я повертаюся, не хвилюйся.

до речі, булочки справді смачні, спробуй.

відповіді не було.

не було його і наступного дня, і через тиждень теж. всього один день ітер пробув у мережі після місяця затишшя і знову пропав. здається, настала черга сяо знову хвилюватися. це відбувається постійно, дедалі частіше. ні слова не сказавши, ітер пропадає безвісти, а коли повертається робить вигляд, ніби це не він пропав на такий тривалий час.

адепт:

знову повернешся за місяць?

що відбувається, ітер? ти постійно хвилюєшся лише про мене, а про те, що останнім часом відбувається з тобою і слова не говориш.

щось серйозне?

прочитано. у відповідь мовчання. і сяо злиться. він ніколи ні про кого не хвилювався і тепер не буде. він вимикає телефон і вирішує, що більше ніколи його в руки не візьме, пропаде так само, як і ітер, а може і довше. і що він зробить?

свою обіцянку сяо тримає стійко. телефон лежить десь у тумбі, давно без підзарядки. хлопчику добре і без нього.

у житті з’являється дивна звичка. з тієї самої ночі він став вибиратися в парк ночами і ходити до тієї крамнички. з цього місця найкраще видно “їхню” зірку.

“Нехай у нього все буде добре”, — шепоче сяо наостанок, перш ніж повернутися в притулок і лягти спати. щільніше загортаючись у ковдру, тому що незабаром осінь: ночі вже не такі теплі як раніше.

він хоче побачити сон. сни не сняться йому давно.

у вересні сяо змушують зарядити телефон і взятися за розум. якщо вже гуляє допізна, то хай буде можливість з ним зв’язатися. відразу після включення гаджет розривається від повідомлень, а в горлі встає чергова грудка. сяо ковтає.

— Ти ще серйозніший, ніж зазвичай буваєш. поверніть колишнього сяо, він не виглядає так жахливо, — награно пхикає сусід по кімнаті.

— Заткнися, бо я вмію вбивати поглядом, пам’ятаєш? — безлобно шипить йому у відповідь сяо, а на душі кішки шкребуть. чи варто йому відкривати діалог, чи видалити його до біса?

тревелер:

та все як завжди в цілому

на роботі замотався, бос як розлючений пес. я йому що хлопчик на побігеньках?

ось попрацюю до зарплати, а після звільнюсь, набрид він вже мені, в печінці сидить

сяо

сяо… ти злишся чи що?

не ігноруй!

сяо півтора місяці минуло, де тебе чорти носять?

Ти так сильно образився на мене?

якщо ти прийдеш, то я розповім тобі, що сталося.

сяо, ти ж ще дитина…

адепт:

ну, е… ні, у мене гопарі віджали телефон.

але я з радістю послухав би, що ти там мені розповіси.

Розкажи, я вважаю це рівноцінним обміном на те, що про мене ти знаєш майже все.

треверел:

хвала небесам, ти живий! ти налякав мене до чортиків! не пропадай так більше!

якщо коротко, я не хотів тобі про це говорити, але в мене є деякі проблеми зі здоров’ям.

з легенями, більшу частину свого життя я провів у лікарнях, постійні крапельниці, пігулки. я змушений працювати, щоб витрачати всі свої заощадження на лікування, яке не дає жодних гарантій, з кожним роком стає все гірше і гірше, зрештою я можу і зовсім перестати самостійно дихати.

сяо до останнього не вірить, що по його щоках течуть сльози, доки сусід не пхає його ліктем убік.

— ти що там смерть побачив? що таке, дай глянути! — він намагається забрати в сяо з рук телефон, але хлопчина від душі штовхає його, та так, що інший падає на підлогу, і біжить геть.

він приходить до тями знову в парку. вечіріє, дуже скоро стане зовсім темно і люди перестануть тинятися туди-сюди в таких кількостях. а поки що сяо тримається. як і телефон у його тремтячих руках.

адепт:

ти жартуєш?

чому ти раніше нічого не говорив? і як давно?

тревелер:

ну ось… я не хотів цього говорити, щоб тебе не засмучувати. я ж гадки не маю як ти це сприймеш

адепт:

дуже погано сприйму! ітер, котись до біса!

адже я тобі довіряв. ти знав про мене все, а від мене приховав таке!

що мені робити, якщо ти раптом помреш? не вмирай, ітер!! я не виживу без тебе

тревелер:

дурний, що ти верзеш? не збирався я вмирати, я ж лікуюсь…

лікується він! а як же! сяо втирає сльози рукавом і бездумно витріщається в екран. відколи йому стала небайдужа чиясь доля? напевно, з тих самих, як його власна, переплелася з чужою. що з того, що вони далеко далеко? небо одне, воно з’єднало у своїх обіймах увесь світ…

адепт:

ітер…

глянь на небо. ти теж це бачиш?

тревелер:

я гадки не маю про що ти. можна скажу навмання?

зірка на горизонті дуже яскраво світить. як той ліхтар, під яким ти сидиш? я правий?

сяо завмирає. правий… правий!

адепт:

хех

яка ще зірка? так ти романтик, ітер!

хмар, говорю, тут повно, до дощу здається.

як добре. тепло тече по венах разом із кров’ю. ітер, ти теж це відчуваєш? чи ти все-таки нормальний? о ні, у цьому сяо сумнівається. ітер доросла дитина, це за ним потрібне око та око. сяо сміється, він буде за ним стежити, як сам трохи підросте.

тижнів зо два потому сяо нервово міряє кімнату кроками, а його сусід ліниво клацає насінням, кидаючи в стіну лушпиння.

— заспокойся, істеричка! ти такими темпами дірку в підлозі протопчеш. що сталося? — мляво питає той, а сяо лише кидає у його бік злий погляд.

— тебе з твоїми моралями не вистачало!

— відлипни від телефону. я вже починаю підозрювати, що в тебе є хтось. ти підчепив дівчисько на одній зі своїх вилазок…

у сусіда летить подушка і той поспішає замовкнути, поки в голову не прилетіло що важче.

— як же ви мене все дратуєте! — сяо зривається і вилітає з кімнати, залишивши сусіда дивуватися на самоті з насінням за компанію.

тревелер:

якщо ти про все вже знаєш, то я попереджу тобе, що пропаду ще на якийсь час. не хвилюйся, це по роботі. грошей не вистачає на деякі ліки, вони кожного разу дорожчають, довелося брати додаткової роботи…

адепт:

у мене є пара тисяч накопичених. говори номер карти, я кину!

тревелер:

ти дурний чи що? який карти, який номер? ти не пошкодився розумом?

адепт:

я ще зароблю. я хочу допомогти тобі, адже ти…

ти мій друг, ітер, я не зможу жити, знаючи, що я проморгав можливість тобі допомогти, прошу, кинь номер карти, я переведу.

тревелер:

ти дурень, ось і все, що я тобі скажу, не витрачай дурно гроші, копи краще, тому що в майбутньому вони самому тобі дуже знадобляться, бути дорослим не так просто як ти думаєш…

не нудьгуй, бідолаха, я напишу відразу ж як у мене з’явиться можливість.

***

довкола ні душі. ще торік ліхтар погас, і здається назавжди, господар пекарні збанкрутував і закрився, більше немає тих солодких макових булочок, але шлях до цього місця в його пам’яті не затьмариться ніколи. сяо виріс, телефон потрібен йому тепер, щоб начальство дзвонило знову його лаяти, бо вже котрий день він не з’являвся в офісі. а навіщо? звільнять, то хай! він нічим не хворий, лікуватися йому не треба, а якби навіть інакше — він не став би. у нього лише душа болить.

виріс наївний хлопчик, що чекав, що писав щодня в надії побачити відповідь, замість нього зараз на лавці сидить лише оболонка, що досі не може змиритися з втратою, а на горизонті так само горить “їхня” зірка, не так яскраво як раніше, вона тьмяніє, як і тьмяніють його надії.

“Хай з ним все буде добре, заберіть моє життя на заміну його”.

тревелер:

пам’ятаєш ми говорили про зірку?

я багато думав про це, адже кумедно, що для інших людей це не більше ніж небесне світило, проте для нас вона значно більше означає, ніж для них усіх.

я вражений, що настільки глибокі думки відвідують мене, а виною всьому ти, сяо!

адепт:

гей, це підло! я думав про це, бо думав про тебе, отже, ти винен!

мабуть, винні вони обидва, у тому, що багато думали, і кожен подумки, побоюючись ділитися думкою з іншим. у чому проблема була, ітер, поділитися з ним — з сяо — своїм лихом? що з того, що він був тоді дитиною, зрештою ви ж були… друзями? були. сяо опускає очі в землю, дивлячись на крихти хліба, розсипані кимось з ранку, мабуть голуби не доїли, і все продовжує думати про те, що багато років не може викинути з голови. тепер і йому двадцять, невже ітеру все ще…

— юначе, не зайнято? — світловолосий юнак у білому пальто і симпатичним картатим шарфом, що приховує половину його обличчя, не чекаючи відповіді сідає поруч. — у такий час дивно зустріти живу душу на вулиці, чому мерзнете, сидячи тут, а не підете додому? здоров’я берегти треба!

сяо невідривно дивиться юнакові просто у вічі.

— з якою метою ви підійшли до мене? довкола повно вільних місць.

— так і є, але зайняте лише одне, — не приховуючи усмішки, каже незнайомець, — я дивився по картах в інтернеті тут мала бути пекарня… але її немає, що трапилося?

— кажуть, власник збанкрутував і був змушений закрити її, _ з небажанням відповідає йому сяо, — у місті повно пекарень, чому ця?

– Так, повно, але я чув багато приємних відгуків про цю, кажуть у ній були смачні булочки з маком.

— так і є, — пошепки відповідає сяо, так само дивлячись у неможливі бурштинові очі навпроти.

десь вдалині на горизонті спалахує “їхня” зірка, як і надія в очах обох юнаків.