♡

Знову на вулиці дощ та морок, туман та холод. Жодної живої душі за вікном не видно, всі на роботі чи навчанні, і тільки головний герой залишився вдома. Він сидів на ліжку, його проїдало необґрунтоване почуття тривоги, він переживав, що буде щось погане, що хтось постраждає або помре. Ніхто не дзвонить і не пише, почуття ніби, всі його покинули. Час ніби зупинився, в голові крутилася лише одна думка: Чи думає він про мене?

Як завжди рука сама потяглася до старої, запиленої тумбочки, на якій лежали платівки зі старими піснями і телефон. Він узяв одну з платівок, напис на якій був вже стертий, і втомлено вставши з ліжка поплентався до такого ж старого, як і все навколо, програвача. Постоявши навпроти, він протер пил на столі, глянув на пальці. В голові промайнула думка: “Варто прибратися, коли-небудь”. Тепер гидкі звуки дощу розбавляла музика, він продовжив своє заняття, тільки вже під прекрасну мелодію.

Хлопець лежав на ліжку так само тривожно і не спокійно, як і раніше, але вже не стримував сліз, він ридав. Йому було погано і боляче від того, що відбувалося. З цього стану витягує повідомлення. Він бере в руки телефон, протирає очі від сліз та перевіряє месенджер.

*Повідомлення від “Така-чан♡: Ти як? Я скучив! Давай якось зустрінемося?”

Тут же Хаккай, до того млявий і втомлений, різко підривається з ліжка і відповідає: “Давай прямо зараз, якщо тобі зручно! Приходь до мене, слухатимемо нашу улюблену музику!!”

*Співрозмовник відповідає: “Вже збираюся, чекай! ♡”

Вставши з ліжка головний герой ліниво рушив до ванної. Стоячи перед дзеркалом, він оглядав свої мокрі, блакитні очі, шрам на губі і хитромудрий візерунок на скроні. Він умився. Заповз у душ. П’ять хвилин стояв під гарячою водою, думав про все. Потім прокинувся від думок і вийшов. Вирушив на кухню під супровід звуків бурчання шлунка та дощу. Заглянувши в холодильник він зрозумів – якщо не пересилить себе і не відвідає супермаркет, він не поїсть, але часу не залишалося, адже треба було ще й прибратися. Його коханий не любить безладдя. Тому він вирішив пошукати їжу у шафках. Знайшов щось, але воно не виглядало їстівним.

– Все-таки тобі доведеться вийти в магазин. – з цими словами хлопець вийшов із кухні.

– Якщо є для кого прибратися – значить, сенс життя ще не втрачено! Веселіше!

Все-таки зібравшись з останніми силами, він почав протирати пил.

Дощ не припинявся, лише посилювався, музика весь час повторювалася, нерви і сили закінчувалися. Він згадував той час, коли мама була ще жива і вони разом із сестрою та братом відвідували той парк атракціонів, що був дуже близько до його будинку.

Через хвилин 15 із прибиранням було покінчено. Хлопець похвалив себе і вирішив все ж таки змінити платівку. Порившись на тумбочці, він знайшов ще одну, таку ж потерту.

Коли він змінював платівки, музика на мить перервалася. Послухавши гул машин, веселі крики людей, що чомусь опинилися в парку, і все того ж набридливого дощу за вікном він повернувся в реальність, і зібравшись уже ставити нову платівку його відволік стукіт у двері. Синьоволосий підійшов до дверей.

– Добриий дееень!

На нього накинувся хлопець, на рік старший за головного героя, і почав обіймати так сильно, що молодший почав задихатися.

– Я приніс нам поїсти, адже ти не можеш сходити і купити собі принаймні локшини!

– Дякую велике, проходь.

Міцуя зняв взуття та пройшов далі по квартирі. Зайшов на кухню.

– Нус, приступимо! Постав музику, будь ласка! – не встигнувши домовити світловолосий почав розпаковувати пакет.

Хаккай же подався до кімнати і повернувся вже коли музика звучала на всю квартиру. Стіни тонкі, сусідам, напевно, не сподобається, але вони вже звикли то до постійних сварок сім’ї Шиба, то до гучних нот.

Шиба та Міцуя вирішили, що готувати разом буде веселіше, тож можна і кухню розгромити.

1 година часу та наші герої сиділи за столом

– Смачного!

– Смачного!

Готував переважно Такаші, Хаккай так, що чисто подавав інгредієнти. Але Міцуя все одно дякував йому за роботу.

~Все ж його їжа чудова! ~думав Хаккай.

Вже не так тривожно та страшно, адже поряд коханий. Прибравши за собою обидва хлопці лягли на ліжко. Говорили вони про все, що на думку спаде. Лежали і обіймалися, іноді схоплювалися і кидалися один у одного подушками, потім піднімали та мирилися.

Обидва хлопці ненавиділи людей. Обом набрид шум за вікном, навчання, вічні сварки, крики, скандали, бійки. Вони хотіли забутися в цих коротких секундах, що в такі чудові моменти тривали вічність. Їм не хотілося розлучатися, у такі моменти вони думали лише один про одного, не замислюючись про майбутнє.

Платівки, що заспокоювали обох, змінювалися один за одним, пісні повторювалися, а час летів, на вулиці ставало холодніше, темніше. Раптом почувся гучний звук, схожий на постріл. Хлопці не надали цьому значення, все ж таки час зараз не кращий, багато небезпечних угруповань. Вони продовжували веселитися. Тільки дощ не припинявся і тільки він був чутний навіть крізь музику та голоси хлопців. Він і не думав зупинятись, він тільки посилювався. Стих гул машин, птахи перестали співати, вулиці спорожніли, і чути було лише дощ, хлопців та музику. Незабаром вони заспокоїлися, заснули обіймаючись, не уявляючи, які новини їх можуть чекати. А платівка все ще крутилася та звучала…