Івана Купала

Світало.

Мама збудили мене рано, тому я швидко вмилась, одягнулась і вийшла надвір. Потрібно було поносити води. Не зволікаючи, взяла коромисло і пішла до криниці. Опустила довгий важіль з мотузкою, а потім почала піднімати наверх, вслухаючись у стукіт деревини.

Навколо було тихо. Я чула лише спів птаха в садку і спокій у повітрі, який, ніби заспокоював мою душу, і волів їй розслабитися, не думати про сьогоднішній день. Ранній підйом дозволяв мені постояти на ґанку і подивитись на схід сонця, від якого не можна було відвести погляду. Він мінився оранжевими барвами і змінювався кожної секунди, через що хотілось споглядати ще і ще. 

Сьогодні свято Івана-травника. І нічого не віщувало горя, але безпідставно моя душа тріпотіла тривожними гуками. 

– Іванко! 

Я стрепенулась від слів матері, яка крикнула мені з хати.

– Чого ти там стоїш? Чи тобі роботи мало?

– Йду, мамо. Йду, – я побачила, як вона похитала головою, покритою синьою хусткою, і сховалась за дверима.

Пішла до хліва, попоралась біля худоби. А тоді вже й сонце повністю виглянуло і день почався. І промені його так гріли, так пекли. Сьогодні буде душно. Йдучи до хати, я помітила, що розкрились бутони квітів у саду, і не втрималась, аби не зайти ближче і не вдихнути запах свіжої ріллі, різнокольорових пелюсток, які скинули вранішню росу і тягнулись до сонця. 

Мати кликали мене до столу, тому я зайшла до хати, де на столі стояла духмяна каша. Чекаючи поки всі всядуться, я черговий раз обвела оком стіни рідного дому. Бо я любила тут усе. Старанно вибілені стіни, вишиті власноруч покривала і на них горою поскладані подушки, ікони і вишитий рушник праворуч. Посередині найбільшої кімнати був стіл з лавами, а трохи далі пічка, розмальована півниками, сонцем і орнаментами у червоно-чорних відтінках. Біля вхідних дверей теж стояла лава.

А тим часом за столом сиділа моя сім’я, я подала води бабі, батькам і двом молодшим братам, а далі й сама сіла.

Та день минув швидкоплинно. За роботою. По обіді пішла до тата в поле, віднесла обід і почала косити. Піт заливав очі, а сонце нестерпно напекло голову. Влітку потрібно працювати, зціпивши зуби. Допомагаючи матері, цілий день споглядала на рідкі хмаринки в синьому небі, які сьогодні вабили мене своєю простотою. А під вечір відпросилась у батьків на Купала.

– Ти сьогодні наробилась, доню, відпускаю тебе до ранку, – сказав мені на те батько.

І я була рада, забігши в свою кімнату. Тіло ломило від важкого дня, а коли прилягла на постіль, то дуже захотілось спати. Але ж ми з дівчатами чекали цього дня цілий рік. Щось тепле жевріло в мене в грудях і я з посмішкою встала до скрині. Очі мої засвітились. Я дістала білу сорочку, подекуди вищиту червоними нитками, одягнула довгу голубу спідницю і вишиту запаску. Акуратно зав’язала бордовий пояс з випущеними вкінці ниточками. Взула черевики, а своє довге світле волосся заплела у коси, вплітаючи червоні стрічки. Обернулась у дзеркало й не пізнала себе. Рожеві губи розтягнулись у посмішці, а зелені очі ще трішки й світилися б у темряві. Я була гордою, з піднятим підборіддям, вирівняла спину.

Ступила до батьків і побачила дві пари піднятих очей, які не могли погляду відірвати від мене. Я не чекала їх слів.

– Не хвилюйтеся, мамо. Не хвилюйтеся, батьку.

– Щасливо, – кинули мені вслід.

А я степом йшла до річки. Тримала в руках кілька барвистих стрічок.

Я любила степ. Ще зелені колоски звертали до мене свої стебла й заглядали у вічі. Попереду пролітали комахи й стрикози. Вечірнє сонце переді мною ще не поспішало ховатися за горизонт. Воно лище палким світлом освічувало мені дорогу. Білі хмари розступилися перед богом сонця, який цієї ночі правив землею.

І все в моїй душі грало гармонією. Все сміялося. Й моє тіло, підкорене душі, не чуло ні втоми, ні суму. Ноги здійснювали оберти, чобітки вдало вдарялися об суху землю, здіймаючи куряву. Спідниця розвивалась і довгі яскраві стрічки у волоссі крутилися навколо мого танцю.

Я різко тупнула ніжкою і подивилась вверх, розкинувши руки. А потім йшла, широко посміхаючись.

– Вітаю, дівчата!

Вони сиділи на крутому схилі, де внизу текла бурхлива ріка. Розлогі дерева затуляли собою сонце, і вітер від води змушував обійняти себе за плечі від різкої зміни погоди. 

– Ви ж без мене не почали?

– Ні, любонько! – відказала мені Ганя, – лише тебе й чекали.

І я сіла коло них, починаючи плести вінок. 

У кожної він виходив різним. Особливим. І повністю відображав ту дівчину, чиї руки його плели. Хтось впліта чим більше кольорів, а хтось один – щоб підходив під колір очей чи стрічок у волоссі. Я любила плести з бутонів мальв, інколи розбавляючи білим деревієм. А ще вплітала багато калини. І в руках я тримала свій оберіг, в який вкладала силу пісень і могутність природи. 

На березі нас зібралось вже багато. Наші голоси почали лунати.

В саду осіннім айстри білі

Схилили голови в журбі,

В моєму серці гаснуть сили, 

Чужою стала я тобі,

 

В моєму серці гаснуть сили, 

Чужою стала я тобі..

 

Ми спустились до річки, кінця якої не видно було за горизонтом. Вінки попливли під пильним дівочим оком або тонули, або зупинялись, або пливли далі й далі, поєднуючись з течією прохолодної води. 

Потонув – не чекати тобі щасливого кохання.

Зупинився – заміж не вийдеш цього року.

Поплив далі – чекай на суженого.

І ніби всі вірили в це повір’я, з надією споглядали за своїм оберегом. Вінків меншало, а самі вони перетворювались у маленькі цяточки, віддалялись. Квіти ловили промені західного сонця і, немов ще більше розкривались їхні бутони, робились яскравішими кольори. 

Вилізши на пагорб, я повернула голову, аби останній раз вловити оком безмежну красу цього пейзажу. Промені виглядали крізь хмари, які невідь-звідки з’явилися, і заставляли примружувати очі. Мої ноги продовжували йти, тому я не бачила перед собою нічого. І враз зіткнулась плечем з чиїмось станом. Стрічки випали з моїх рук, а, піднявши очі, я побачила незнайомого юнака. Його чорні зіниці обдивлялись мене з ніг до голови. Темні довгі кучері спадали йому на лоба, а на смуглій шкірі виділялась світла й широка посмішка. 

– Перепрошую.

Його голос пролунав тихо й низько. Він одразу ж зігнувся до моїх ніг і позбирав всі стрічки. Мої очі стежили за ним, а рука відчула холодний дотик, коли барвиста тканина опинилась у мене. Я хотіла відповісти йому, але горло, ніби здушила та стрічка, що в моїх руках, і я просто стояла перед ним. Враз я зрозуміла, що нічого не чула, бо у вухах лише дзвеніло. 

Труснула головою і знову натрапила на його стурбований погляд. Рука хотіла взяти мою, але я різко опустила її. Мороз пройшовся по шкірі, і його очі хотіли щось у мене запитати й не хотіли відпускати мене, але я швидко пішла до дівчат уперед, намагаючись не обертатись. Я відчувала погляд на своїй спині. Мені чомусь було соромно.

 

– Іванко, де ж ти бродила?

Дівчата вже почали прикрашати невелику берізку. Цього дня вона була нам за опудало. Зазвичай ми прикрашали Купайла стрічками та квітами. Підійшовши ближче, я побачила, як подруги вішали на тендітні гільця польові квіти й трави. Пізніше помітила кілька юнаків, які передавали Оришці і Раді назбирані рослини, весело стріляючи зіницями й підморгуючи. Моє серце відчуло радість і любов до такої атмосфери, а сумбурні почуття мінились на легкий спокій і тихе щастя.

– Ти стрічок нам принесла?

– Звісно, – я посміхнулась до них і поділилась стрічками з Катрею та Танею.

Червону стрічку чіпляла подалі від маку, аби не було багато однакового кольору з однієї сторони, біла підходила до любистка, а синю зав’язала поряд із жовтою.

А тим часом, на вигоні зібралось багато хлопців та дівчат. Тишу порушував гомін і сміх голосів, які приємно розливались по тілу, а сутінки розбавлялися тріском деревини великого вогнища, яке розводили юнаки подалі.

Моє лице вигнулось в хитрій посмішці і я вирішила почати пісню. Плеснула два рази в долоні, два рази по колінах і повторила так кілька разів, створюючи такт. Всі почали сходитись у коло. А моя душа грала й співала, танцювала й крутилася від сильних, розпираючих моє тіло почуттів.

– Гей! Гей, гей, гей!

Ой, є на Івана, та й є на Купала,

Ой, на Івана, та й на Купала!

 

Ой, є на Івана, та й є на Купала,

Ой, на Івана, та й на Купала!

Красна дівчина зіллячко шукала,

Ой, на Івана, та й на Купала!

 

Ой, є на Івана, та й є на Купала,

Ой, на Івана, та й на Купала!

Ой, є на Івана, та й є на Купала,

Ой, на Івана, та й на Купала!

 

Зіллячко шукала, віночки плела,

Ой, на Івана, та й на Купала!

 

Ми взялися за руки, по черзі – хлопець, дівчина, хлопець, дівчина. І почали водити хоровод навколо опудала, яке нещодавно прикрашали. Небо відлунювало звуки наших голосів, і ці звуки линули вгору, немов їх чув увесь світ. Горло пересохло від швидкого танцю, а ноги в чобітках починали боліти. Але ніхто не зупинявся, бо всі, як один, відчували гармонію і сильне почуття у грудях, яке здушувало, пробиралось доверху мурахами по тілу, запалювало в очах вогонь. Вже майже стемніло, але холодно не було. У повітрі витав святковий дух, а вітер посилав до нас теплі хвилі червоного полум’я. 

Ми змінили темп танцю і злагоджено утворили чотири маленьких кола, які рухались по орбіті навколо Купайла, немов навколо сонця. Опинившись у новому колі, я взяла протягнуту Василеву руку, а свою праву протягнула назад, аби хтось схопив її. Мої пальці відчули різкий знайомий холод і я повернула голову з витріщеними великими очима. Там на мене дивились чорні зіниці і присвячували мені широку посмішку. Мене, ніби снігом обсипало, і я на деякий час перестала співати, думаючи про щось своє. Але гул навколо не давав мені зосередитися і я забувала про що думала. Ніби навколо розлився якийсь п’янкий аромат, який розслабляв моє тіло й думки, підштовхуючи мене просто продовжити співати. І я здалась.

 

– Іванко, пішли папороть шукати!

Я почула позаду себе голос Орисі, яка разом з іншими дівчатами стояла біля дерев. З ними було кілька юнаків. 

Обов’язковою традицією на Івана Купала були пошуки квітки папороті, яка розквітала лише однієї ночі. За переказами, хто знайде той цвіт, то зможе розуміти мову тварин і рослин, а в майбутньому стати щасливим. Тому папороть потрібно шукати зі своїм коханим або коханою.

По правді, я не хотіла йти. Мені хотілось сісти на холодну землю і занурити ноги в річкову воду, насолодитись тишею у вухах і підняти очі вгору, спостерігаючи за зорями. Я хотіла просто посміхатися і відчути радісні почуття під шкірою. 

– Ні, ідіть без мене!

Я чула ще якісь вигуки, адресовані мені, але вже на них не реагувала, у намаганнях зануритись в себе.

Але знову не думалось. У голову лізли лише безглузді думки, мозок нагадував мені про моменти з дитинства або те, що я не дуже люблю згадувати. І коли це ставалось, я щосили трясла головою, аби на зміну цим думкам прийшло щось інше. І я то хмурила брови, то з силою кусала губу, то зжимала кулаки і рвала траву коло себе. Потім спробувала закрити очі й глибоко дихати. Нарешті звернула увагу на прохолоду ночі, яка війнула на моє обличчя. Відкривши очі, побачила яскраві зірки. Вдихнула запах свіжості, що йшов від річки. Я знову відчула той солодкий спокій, який дуже полюбляла. Тілу захотілось розслабитись, просто лягти на траву і довго й гучно сміятись. Я любила відчуття незалежності від людей, часу і обставин. Коли ніхто за тобою не споглядає й ніхто не дорікає, ніхто не кличе. Мені було чутно лише тріск багаття позаду, за яким слідкували хлопці.

 

Ой, у полі криниченька,

Там холодна водиченька-а!

Ой, там Роман воли пасе,

Катерина воду несе!

Роман воли покидає,

Катерину переймає,

Катерину переймає,

З відер воду виливає-є!

 

Мою пісню підхопив чийсь голос, що лунав за спиною. Я обернулась і побачила того незнайомого юнака. Він посміхався одним кутиком вуст, не широко розтуляючи рота для продовження пісні. Та широко розкриті очі дивились на мене і, ніби від того погляду я не мала куди сховатись. Я повернула голову в сторону річки, намагаючись впоратись з емоціями, які знову чомусь накривають мене потужною хвилею, придушують моє тіло і заважають дихати. 

Мій голос почав лунати впевненіше й голосніше. Я почала водити плечима і похитувати головою, підтанцьовуючи. Звідки взялась та впевненість, яку я відчула в своєму серці, й та гордість і виклик. Я не знала, чому моє тіло відреагувало так дивно під час нашої першої зустрічі, але зараз я почувала себе, як риба в воді. Я не дивилась на нього, але шкіра покривалась морозом від того, що його погляд блукав у моїх косах, на моїй спині, стані, шиї. 

 

Ой, Романе, Романочку,

Не гай мене до раночку!

Бо ця вода не літняя,

В мене мати не рідная.

Буде бити, ще й лаяти,

Ще й Романом дорікати!

-Де ж ти, дівко, барилася, 

вже й вечеря зварилася-а!

-Налетіли гуси з броду,

Намутили чисту воду-у!

Я, молода, постояла,

Поки вода устояла!

 

Коли ми перестали співати, незвична тиша здійняла між нами ніяковість. Він почав підходити ближче. Хода легка й розслаблена. Від нього віяло волею. Моє тіло чомусь дуже напружилось, я звела лопатки й витягнула шию. Мої очі дивились далеко прямо, ніби вони й не хотіли кинути свій погляд на нього. Руки почали зжимати спідницю. Це не була тривога чи страх. І в моєму брюсі не було лоскотливих метеликів. Я не відчувала нічого і просто терпляче чекала на подальший розвиток подій. А ще я помітила, що перестала дихати, а лише жадно й тихо хапала ротом повітря.

– Як тебе звати, зірко?

Я повернула до нього голову. Хотіла відповісти, але він озвався ще раз. 

– Я Роман. 

 

– І звідки ж ти, Романе?

 

Мені було цікаво познайомитись з ним, та дивилась я на нього з погордою, з чого він, здавалося, лише насміхався. Глибоко в душі мені, можливо, й було образливо бачити його посмішку, але я бачу його другий раз у житті і йому сподобатись не намагаюсь. Я сама здивувалась своїм думкам, через які я інколи забувала про розмову й лише окремі його слова долітали до моїх вух.

– З Купеля, – я відразу згадала мальовниче село за кілька хвилин від нашого, і теплі спогади з минулого виринули картинками перед очима.

Я різко повернула голову в його сторону, маючи намір щось спитати. Але з моїх губ злетів лише несподіваний зойк. Я відчула гарячу руку на своїй спині й вигнула її. Холодом опсипало через юнацьку руку за шиєю. Він наблизився до мене й, не чекаючи мого усвідомлення, торкнувся губами моїх. І ніби загострились всі почуття. Голими ногами я відчула лоскітливий дотик трави, чула, як пасма довгого волосся тріпотіло від легенького вітру. Відчувала кожну тріщинку його губ, і як його пальці повільно рухались по моїй шиї, змінювали силу натиску. Хлопець прижимав мене до себе так, що мої руки, які намагались відштовхнути Романа, не були здатні ні на що.

Коли він послабив хватку, я швидко виплуталась з його рук. Хлопець лише мило посміхався, але я вдарила його по щоці й розвернулась, зникаючи в стовбурах дерев.

Я була настільки обурена, що про контроль емоцій годі було й думати. Навіщо я дозволила йому це? Я просто була безсильна! Висока трава тріпотіла під моїми ногами, а розлогі крони дерев затулили всі зорі й місяць. Стало темно.
Мені не було страшно, але враз я зрозуміла, що не знаю, куди йду. Я просто рвалась уперед, подалі від тієї ненависної для мене ситуації. Навіть не дивилась назад, боячись побачити силует чи частинку тієї галявини. Сівши на корінь розлогого дуба, я з широко відкритими очима перебирала в голові думки. Це було важко, адже вони бурлили й виходили за береги. Ніби лава, яку вулкан стримати не може й в результаті вона вибухає, знищує все навколо, не контролюючи себе. Ніби водоспад, який з кожною своєю краплею збільшує силу свою на камінь, куди падає, намагається хоч кудись викинути ті емоції, дратується. Я рада, що опинилась сама в такий момент. 

Мої віднедавна палаючі щоки стали холодними, бо ніч у лісі була такою. Поступово стало холодно рукам, а потім ноги почали затікати й мерзнути. Я вирішила трішки порухатись і, переминаючись з ноги на ногу, хукала на руки.

– Потрібно вибиратися звідси.

Щоправда, я не дуже розуміла як. Я навіть забула звідки прийшла, а прислухавшись, було чутно лише тихе гугукання сови. 

Я йшла в той бік, де, як мені здавалось, виднілась хоч якась стежка поміж високих зарослих дерев. Але заходячи в глибину лісу ставало темніше, тільки інколи зверху пробивались до мене дві-три зіроньки. Серце почало тріпотіти від хвилювання, дихання стало нервовим і частішим. Кожен порух чи звук чомусь лякав мене й заставляв мене обертатись й тихо ойкати. З тим самим моє тіло прониклось холодом і тепер тряслось між лісових теренів, не знати від чого більше: чи то від страху, чи то від холоду. Через це стан погіршувався, згодом все частіше й частіше хотілось лише сісти, лягти, відпочити. Але я знала, що змерзну, тому переборювала своє нутро й буквально благала своїм внутрішнім голосом рухатися далі. Але й ноги почали підкошуватись, руки обіймали себе й намагались розігріти плечі. Навалився розпачливий сум.

Я вирішила просто прикрити очі..

 

Гарячі іскри вогню обпалювали моє лице. Запах горяного. Моєму тілу тепло, навіть жарко, але не можу розплющити очі. Ніби спала 3 дні й 3 ночі. Відчуваю краплі поту на лиці та за пазухою. Але привідкривши повіки бачу багаття і багато людей навколо. Вони всі мені знайомі, сидять, хто по парах, сміються й співають. Лише зараз мої вуха вловили звуки пісні, яка звучала з тріском деревини в такт. 

Мозок відтворив спогади. Скільки я пролежала там? Хто мене знайшов?

Ворухнула головою, й зверху одразу виринув чорний чуб. Я відчула, що мою шкіру обпалює шкіра його рук, а лише потім усвідомила – я лежу на його колінах. Ледве не закашлялась, однак різко встала, через що закрутилась голова, і я кліпнула очима, аби прийти в себе. Горло пересохло.

– Візьми води.

Мій погляд сфокусувався на його очах, які були прикриті пасмами волосся. Було близько. Взяла чашку з його рук. А хлопець не відводив від мене погляду. І я не хотіла. Щось приємно здушило мої груди. Я дивилась на нього без долі посмішки, але мої очі були проникливіші за будь-які слова. 

– Я знайшов тебе в лісі, біля джерела, – його голос прозвучав над моїм вухом, та й шия вкрилась морозом.

– Слава Богові, ти недовго була там, але встигла змерзнути. Зараз ти як?

Легкість між зіницями. Мені не було ніяково дивитись в його очі, не було соромно. Я знала, що вони зараз розповідають йому найпотаємніші секрети. 

Мені хотілось прижатись всім тілом до його стану. Добре, що нас ніхто не помічав, а юнаки й дівчата замовкли лиш на мить, щоб почати пісню. 

– Я Іванна.

Я хитренько посміхнулась йому, хижо, нахиливши голову. А потім полинула в жаркі обійми, не думаючи про наслідки. У кінці зустрілась поглядом з Орисею, яка весело підморгнула мені, а потім відвела погляд, продовживши співати.

Моя голівонька лежала на його плечі, а я вдихала аромат яблук. Водила пальчиком по смуглявій шкірі й час від часу кусала за вухо. 

Але посидіти довелось нам недовго. Залунав свист, дівчата з хлопцями почали вставати в колону, аби стрибати через вогнище. Цьогоріч воно видалось напрочуд великим і підступні язики полум’я ніби чекали часу, щоб вкусити когось за п’яту. 

Як настала наша черга, я бачила багряні відблиски в чорних очах, а потім залунав гучний вигук, який супроводжувався стрибком. Ноги, ніби обпекло, а горло різко пересохло, але на моєму лиці буяла посмішка. Безмовний контраст, бо на лице війнув лісовий вітерець, який отверезив молоду голову. 

Як ноги відчули холодну землю, я опинилась у руках Романа, які обіймали мене за плечі. А потім неочікуваний мій гучний дзвінкий сміх і гарячий погляд.

І не потонув же мій вінок.