Чарівники і пірати

Справа не в проклятті, і не в несумісності характерів. Альбусу не потрібні додаткові причини, щоби ненавидіти Скорпіуса. Йому їх і так вистачає. Самі погляньте.

Скорпіус Мелфой не надто здібний чарівник. Над цим не кепкує лише лінивий. Щоправда, кепкує як правило, стишеним тоном і в колі лише хороших знайомих, а то і взагалі воліє змовчати. Бо, хоч і єдиний нащадок древнього аристократичного роду уже не перший тиждень хапає лише тролів, і — оце біда! — так і не здав Макґонеґел всі домашні з трансфігурації, та все ж малий крутій уміє зібрати навколо себе свиту із таких же бèздарів і нероб які, зазираючи йому в рот, готові визубрити усі непрощенні, тож до нього таки не варто лізти.

Албуса Скорпіус не терпить. І це звісно взаємно. Ще під час першої їхньої зустрічі Ал зрозумів, що ніколи в житті не товаришуватиме із таким самозакоханим козлом.

***
А все почалося у крамниці Олівандера за тиждень до вступу у Гоґвортс. Албус до того часу уже не перший рік марив про паличку, і от його здолав новий (навіяний Джеймсом звісно) страх, що його паличку — ту, що призначена саме йому — може купити хтось інший. І хоч мама запевняла його, що такого бути не може, та Ал вже не міг дочекатися. Тож вони домовились, що поки мама купуватиме підручники, Албус зможе на декілька хвилин швидше приступити до вибору палички.

Коли він зайшов до крамниці то одразу побачив світловолосого хлопця своїх літ. Албус хотів був привітатися і може навіть познайомитися, але відразливий вираз, що застиг на блідому обличчі, поки хлопець безладно перебирав палички, справив відштовхуюче враження.

— Ця якась крива, — скаржився хлопець. — А ця надто коротка.

Старенький і згорблений продавець, що напевно був містером Олівандером, лише встигав подавати нові коробки, і все розпачливо зітхав, вислуховуючи нехороші відгуки про свої творіння.

— Юначе,— зрештою, не витримавши, сказав Олівандер, вибачливо склавши руки на грудях — здається, у моєму скромному закладі для вас немає підходящої палички.

Албус досі зі сміхом згадує яким обуреним стало обличчя Скорпіуса, і як кумедно він тоді пирскнув “Та як ти смієш!”. Тоді він теж не посоромився показати своє ставлення до ситуації тихим, але доволі показним смішком. Скорпіус негайно звернув на нього увагу.

— Ану припини, — наказав він і презирливо скривився. — Для такого жалюгідного маґла як ти, тут точно немає палички! — і він з розмахом скинув зі столу усі палички і футляри до них.

У Албуса від такої нахабності аж подих перехопило. Хлопець скористався цим і втік, зачепивши рій магічних дзвоників над дверима, які злякано задзеленьчали.

Старий Оліванер тут же почав підіймати палички з підлоги, дбайливо кладучи кожну у свій футляр, і Албус кинувся йому допомагати.

— Ой лишенько, — розпачливо мовив Олівандер, коли вони не змогли знайти останню паличку. — Дитино, ану поглянь, може вона закотилася під прилавок.

Албус встав на коліна і притиснувся щокою до підлоги, заглядаючи у пильну шпарину, але палички там не було.

— Це напевно той хлопець її украв! — висловив він здогад.

Та Олівандер заперечно похитав головою.

— О, ні, ні. Певно просто кудись закотилася. Палички часто губляться, але потім обов’язково знаходяться, — запевнив старий, сумно поглянувши на пустий футляр. — Підберемо краще щось для тебе.

Через деякий час прийшла мама, і Албус вийшов із крамниці міцно стискаючи в руках паличку. Каштан і волосина єдинорога, одинадцять дюймів. Олівандер запевнив, що вона ідеально йому підходить, але десь на закутках свідомості пробивалася думка, що це не так.

Албус не страждав на провали в пам’яті. І точно не був боягузом. Тому, першого вересня, на платформі дев’ять і три четверті, квапливо попрощавшись із батьками і заскочивши в найближчий вагон, він витягнув із сумки дбайливо загорнену мамою у рушник паличку, і пішов обшукувати потяг.

Роуз не надто розділяла його мстиві мотиви, і здається пішла з ним просто щоб подивитися як він по-дурному мовчки відчинятиме і зачинятиме двері кожного купе у пошуках якогось нахаби.

Зрештою, Албус його таки знайшов у купе із двома іншими однолітками.

— Попався! — вигукнув Ал на зразок крутого героя із кіно.

Білявий хлопчина із блідим обличчям вигнув брову і поглянув собі за спину, наче ще хтось міг протиснутись між ним і сидінням.

— Перепрошую? — спитав він з виглядом людини, яка не впевнена, що говорять до нього.

Але Албус був впевнений як ніколи.

— Це ти украв паличку у містера Оліванера! Я тебе впізнав!

Хлопець вдав страшенне здивування. А його сусіди мовчки перезирнулися і знизили плечима.

— Тобто ти, — презирливо окинувши Албуса поглядом, мовив той — хочеш сказати, що я украв у старого паличку за декілька серпиків?

У купе загиготіли, і Албус почервонів від обурення.

— Це був ти! Я тебе запам’ятав!

Хлопець знизив плечима.

— Ти обізнався — відповів він спокійним і повільним тоном. Не залишилось сумнівів, що він повторював цю фразу не один раз.

— Ти брехло! — вигукнув Албус. — Я викликаю тебе на дуель! — і націлив на нього паличку.

Хлопці в купе нарешті зрозуміли, що опинилися не в тому місці не в той час.

— Скорпіусе, що відбувається? — спитав один.

Крадій паличок, Скорпіус, на мить зблід, а тоді крикнув до них:

— Ану прокляніть його! Негайно!

Майбутні першокласники метушливо повитягали свої палички і націлилися на Албуса.

Вони всі троє простояли так пів хвилини, поки Роуз у коридорі не захихотіла, і до всіх не дійшло, що ніхто у купе не вміє ще чаклувати. Навіть Албус. Коли це дійшло до Скорпіуса, той глузливо посміхнувся.

— Ну і хто тут брехло? — спитав він. — Брауне, Маклаґене, ану покажіть йому де раки зимують.

Хлопці націлилися йти в бій врукопашну.

Тут вже розійняла їх Роуз. Яка чарувати трохи уміла. Але замість того, щоб заставити Скорпіуса плюватися слимаками, вона націлила паличку на Албуса і штрикала його нею усю дорогу до купе.

***
З тих пір, Албус і Скорпіус прославились на весь Гоґвортс як закляті вороги. “Я бачу кровне прокляття! Один паде від руки іншого!”— натхненно напророкувала професорка Трелоні, випадково ставши свідком їхньої перебранки. “Несумісність характерів” — хитали головами інші викладачі. І навіть Рита Скітер згадала цей факт у своїй (доволі терпимій, на думку Роуз) статті “Міжфакультетна ненависть”.

Всі вони добряче діють на нерви. Справа не в проклятті, і не в несумісності характерів. Албусу не потрібні додаткові причини, щоби ненавидіти Скорпіуса. Йому їх і так вистачає. Самі погляньте:

1. Скорпіус крадій.

У цьому уже не залишилося сумнівів. Чарівна паличка його не слухається. “Вони мають свою душу” — любовно сказав тоді містер Олівандер, і Албус одразу ж сприйняв це на віру. Витівка Скорпіуса дорого йому коштувала. Він прив’язав себе до палички, яка його не вибирала. А отже не належала йому. Що би він їй не наказував, вона не підкорюється. Наче він мертвий для неї.

2. Скорпіус хам.

Та ще й який! На фоні його діянь протягом останнього часу, розкидані палички — просто дитяча примха. Він звик купатися у вседозволеності, і не відповідати за свої вчинки. Скорпіусу хватало нахабності прогулювати уроки, а ті, на які він все ж приходив — перетворювати в фарс.

“Ей, Поттере! Може покличемо на урок твого батька? Хто “за”, підніміть руки! Складаймо петицію! Сам Гаррі Поттер, народ! Хай прийде і навчить свого сина хоча б мітлу прикликати” — весело горланив той, хто на свою мітлу навіть не подивився.

3. Скорпіус бездарний.

За цей пункт його можна було би навіть пожаліти, якби не його самозакоханість, що своєю руйнівною силою змітає всі жалощі.

“Це надто складно! Ми першокласники, забули?”, “Хто видав вам ліцензію? Ви ж не компетентні!”, і “Мій дід дізнається про це!” — Скорпіус навіть не намагається навчатися. І найгірше, він і іншим не дає це зробити.

Серед однокласників він, наче щур, що розносить чуму, просуває ідеї неробства і безладдя. І цим згуртовує навколо себе лінивців і двієшників. Якщо Скорпіус щось відмовляється робити — не роблять і вони. І тоді у класі починається хаос.

Оборону тримає лише Макґонеґел. Спершу Скорпіус намагався дебоширити і на її уроках теж, та коли побачив, що вивести її з себе не вийде, просто перестав до неї приходити. Та директорка Макґонеґел не була би собою, якби все ж не виловила його і не заставила ходити на свої уроки. Альбус її обожнює. І боїться. Втім, Скорпіус боїться її більше. На уроках Трансфігурації, він щоразу тихо мимрить, що скоро обов’язково здасть всі практичні, і сідає на останню парту, жалюгідно скрючившись, щоб не потрапляти у її поле зору.

Ходять слухи, що Макґонеґел уже намагалася відрахувати Скорпіуса, але відмовилась від цієї ідеї, коли його родичі пригрозили підірвати Гоґвортс. Але Албус впевнений що це просто плітки. Гоґвортс своїх не кидає. Навіть якщо ці “свої” і заслуговують на це.

4. Скорпіус щось задумав.

Хоч як би Албус не заперечував очевидне, він знав, що Скорпіус далеко не дурень. І справа не в тому, що той вживає такі слова як “петиція” і “компетентність” у буденній розмові без затинок, чи що, якогось дива, за ним бігає півкласу, мов за королем. Просто інколи Албус ловив Скорпіуса на брехні, що була абсурдною.

Наприклад, якось Мелфой зі злим всезнайством бовкнув, що Півза варто було виштовхати з Гоґвортсу ще у дев’ятсот дев’яностому. А через декілька днів, на запитання професора Бінса, у якому році заснували їхню школу, лише байдуже знизив плечима.

Або, одного разу, на уроці Макґонеґел, Мелфой так і не зміг трансфігурувати воду у лід. І того ж таки дня, Албус у коридорі послизнувся на замерзлій калюжі на сміх слизеренцям, найгучніше з яких сміявся саме Скорпіус.

Навіть Сортувальний Капелюх довго не міг визначити, куди його направити. Він протримав Скорпіуса довгих сім хвилин, перш ніж озвучити і так усім зрозумілий “Слизерин!”. Албус впевнений, що весь цей час Капелюх копався в мізках Мелфоя, щоб вивідати якийсь його таємний план.

Бо хто при здоровому глузді буде прикидатися дурнем? Тільки той, хто щось задумав.

5. Скорпіус ненавидів Албуса.

Це, звісно, було взаємно. Проте, за льодову калюжу він ніяк не помстився. Не тому, що не хотів. Просто Роуз уже замучила його із своїм “будь мудрішим!”. Тож Ал проходив повз усміхненого Скорпіуса у гордій мовчанці. Але той, схоже, цього не цінував, і для Албуса кожен закуток Гоґвортсу перетворився на мінне поле.

Дитячі витівки типу підніжки у найнесподіваніший момент, чи жаби у сумці ще можна достойно витерпіти. Зілля опіку у горняті замість соку було жорстоким і болючим. А учора Албуса все ж довели до сліз — на нього напала зачаклована ворона.

Розказувати комусь про це не хочеться. Розлючена ворона — не той супротивник, якого не соромно злякатися. Але це створіння наче було із самого пекла, налетіло як ураган із гострих пазурів і клюва, вчепилося в обличчя, тріпотіло темними крилами, б’ючи і не даючи дихати. Але найгірше у цій історії не переляк, і навіть не пекучі подряпини. Найгірше — у боротьбі Ал зламав свою паличку.

Як це сталося він і сам не пам’ятає. Відбивався Ал наче ошалілий, поки Роуз не гримнула приблуду здоровенним посібником з Історії магії, врізавши при цьому і Албусу, від чого той упав. Тоді птиця всеж відчепилася і зі закривавленими пазурами полетіла в сторону Рейвенкловської вежі, а він залишився на підлозі із переломаною навпіл паличкою.

Роуз тоді сіла поруч, розділяючи із ним його горе. І Албус укотре подякував небесам за такого хорошого друга, сприймаючи її мовчання за співчуття.

Але, наступного дня, вона ошелешує його своєю безтактністю.

— Я все розказала Макґонеґел, — випалює вона за сніданком поки Албус чекає коли зачарований горщик із цукерками підлетить ближче.

Сьогодні тридцяте жовтня, тож Гоґвортс звідусіль прикрашений гарбузами всіх можливих розмірів і виглядів, над головами безупинно літають сови, приносячи привітання із дому, а і без того святковий обід доповнений солодощами із “Медових руць”.

Від слів Роуз увесь святковий настрій враз згасає, але, на всяк випадок, Албус перепитується:

— Про що?

— Про Скорпіуса. І його витівки, — Роуз зітхає. — Ти був правий. Скорпіус дійсно щось приховує. Я не сприймала це серйозно раніше, але він набирає оборотів — і в зовсім не хорошому сенсі, — вона дивиться на його подряпини. — Макґонеґел перевірить його паличку. Якщо закляття співпадуть, вона підніме питання про його відрахування.

Албус декілька секунд дивиться на неї, серйозно обдумуючи правильність її рішення, а тоді встає з-за столу.

— Зараз ми йдемо до Макґонеґел, і ти скажеш їй, що поспішила з висновками, — твердо говорить він і, взявши Роуз за руку, тягне її із їдальні.

Роуз нахабно впирається усю дорогу, тож Албус заледве не несе її на собі.

— Ніхто не вважатиме тебе ябідою, — випереджує вона його думки. — Зло має бути покараним, сам казав, — давить на почуття справедливості.

— Та не боюсь я… цих слизеренців, — захекавшись каже він, тягнучи її сходами вверх. — Якщо батько дізнається… мені кінець… припреться, і буде повчати.

Вони вже дійшли до головного коридору, коли угледіли світлу маківку Скорпіуса, який заходить до кабінету, і високу постать Макґонеґел, що закриває за ними двері.

Спізнився!

Роуз нарешті кидає свою дурнувату гру у впертість і разом з Албусом підбігає до зачинених дверей. Вони притискують вуха до шпарини, намагаючись щось почути.

— Кхм.. молоді люди — незадоволено відгукуються двері і діти злякано відскакують.

— Ой, вибачте — перепрошує Роуз.

Двері було піджали губи, але враз розслабились.

— Та це нічого, я сам, буває люблю підслухати чужі розмови — зізнаються вони. — Але мені можна, бо я просто двері, на відміну від вас.

Албус і Роуз пристиджено опускають голову, і відступають.

Ал похнюплено спирається на стіну.

— Чому ти ображаєшся? — стогне Роуз, присідаючи біля нього. — Якщо Скорпіуса відрахують, тобі від цього буде ліпше.

— А якщо це не він? — враз питає Албус.

Роуз знизує плечима.

— Якщо він не винен, його паличка це підтвердить.

Албус не знає чим їй заперечити. У відкрите вікно залітає запізніла сова, і ледь не зачіпляє його величезним пакунком, тож він, задля безпеки, вирішує посидіти біля Роуз.

Через деякий час двері відчиняються, і з кабінету виходить блідий і похмурий Скорпіус. Він не помічає Албуса і Роуз, що сидять на підлозі біля стіни, а просто стоїть і дивиться на свою паличку.

Албусу бува причувається схлип, але тут Скорпіус замахується і зі всієї сили жбурляє свою паличку у відкрите вікно.

— Що ти робиш? — підхоплюється на ноги Ал.

Скорпіус повертається до нього і скривлюється.

— Що, тепер я не такий страшний і небезпечний? — питає він і з розгону штовхає Албуса на стінку. Поки Ал падає, Скорпіус поспішно відступає на декілька кроків, але напорюється на ельфа у шапці з понпонами, що несе золотий пилок.

— Гііі! — розпачливо видає ельф, притуливши руки до щік. У результаті зіткнення увесь блискучий золотистий пилок опиняється на Скорпіусі і на підлозі навколо. Той злісно обтрушується і йде геть швидким кроком.

Албус підбігає до вікна і висуває голову назовні. До землі щонайменше два десятка метрів.

— Роуз, ти це бачила,— невірячи вигукує Албус — він позбувся доказів!

Ця здогадка здається йому неймовірно розумною і вірною, але Роуз лише хитає головою.

— Макґонеґел би не віддала йому паличку, якби виявила злі закляття — задумливо говорить вона. — Дивний він.

— Ох, дивний — погоджується ельф з понпонами і прикликає усі золотисті пилинки піднятися у повітря. Він зручніше перехоплює відро і маленькою зморшкуватою рукою загортає їх до середини.

Хмарка із золотистого пилку переливається під сонячним промінням і святково виблискує. Албус і Роуз допомагають ельфові, збираючи пилок у жмені.

Необережно вдихнувши декілька пилинок, Албус чхає, і раптом бачить, що від хмарки тягнеться мерехтлива смужка просто до повороту, за яким зник Скорпіус. Пилинки виблискують і кружляють у повітрі у лівому коридорі, над сходами на шостий поверх та навколо ручки дверей, які ведуть до Астрономічної вежі.

У самій вежі пилинок майже не видно, а на пів дорозі до даху їх уже зовсім немає. Албус віддихується, а тоді вилазить через люк на широку кам’янисту верхівку. Він якось був тут уночі з Джеймсом, але, випрямившись у весь ріст і озирнувшись, Албус признає, що у безвітряну погоду і при світлі дня це місце справляє набагато краще враження. А ще, на противагу шумним коридорам, на Астрономічній вежі доволі тихо і спокійно.

Скорпіус стоїть схилившись на перила, і похнюплено опустивши голову. Його вигляд настільки нещасний, що Албусу вже навіть трохи перекортіло дати йому здачі.

— Ти нащо паличку викинув? Зовсім здурів, чи як? — питає він незлобивим тоном, підходячи до перил і спираючись. З вежі видно більшу частину Забороненого лісу, дерева якого уже набули кольору усіх відтінків жовтого.

Скорпіус спершу злякано сіпається від його голосу, але потім складає руки на грудях і гордовито-недбалим тоном заявляє:

— А я кидаю Гоґвортс. Набридло мені тут.

Албус хитає головою.

— Точно здурів. — виносить він вердикт. Це ж треба, “Кидаю Гоґвортс!” — І що ти робити будеш?

Очі у Скорпіуса червоні і блискучі. Коли він говорить то постійно наче недбало струшує плечима.

— Та втечу, що ж іще? Приєднаюся до зграї вовкулак, що на півночі від Уельсу. Трохи з ними побуду, а тоді, — ну не знаю, — проберуся на якийсь корабель і стану піратом.

Нескладно здогадатися, що Скорпіус просто фантазує. Але, знавши Скорпіуса, Албус міг припустити, що той достатньо відчайдушний щоб спробувати утнути таке. Тож вирішує обережно його осадити.

— А твої рідні? Вони не будуть хвилюватися?

— Та нє, — бурмочить Скорпіус все тихіше і тихіше. — Вони знають, що я за себе можу постояти. В мене старі понятливі — на останньому слові він затинається. А тоді тихо видихає щось на кшталт “скоро всі дізнаються”.

— Що ти там кажеш? — перепитує Албус.

— Кажу: це не я. — кривиться Скорпіус.

— Га?

— Чув, що тебе дістають. — пояснює він. — Це не я.

Албус дивиться на нього з явною недовірою.

— Справді? Але ворону на мене наслав ти. — каже він впевнено.

— Ні, не я, — мотає той головою.

— Зате зілля ти мені підсуваєш.

— Ні.

— А лід під моїми ногами теж не твоїх рук справа?

— Ні, ні і ні. Я так не вмію. — врешті видихає Скорпіус і стомлено сідає на дах. Він виглядає таким засмученим, що Ал йому вірить. Заклавши руки в кишеню, він теж присідає, щоб не стовбичити.

— Не вмієш, — зітхає він і тужливо дивиться на металеву стрілу флюгеля, яка безперевно крутиться. — Тоді коли і ти цьому навчишся, мені вже зовсім життя не буде.

Деякий час вони мовчать. Албус все обдумує слова Скорпіуса, і доходить до висновку, що дійсно несправедливо звинуватив його. Неприязнь, що виникла між ними у першу зустріч надто вплинула на нього, і засліпила.

Враз Скорпіус тихо озивається:

— Не навчусь. — бурмоче він. — І піратом я не стану.

Албус нерозуміючи дивиться на нього, коли він прикриває лице руками.

— Я не кидаю Гоґвортс. — ледве чує Ал. — Мене відраховують. Точніше, скоро відрахують.

— Що? — шоковано перепитує Албус. — Ти ж казав, що ти не винен!

— Так, — киває хлопець.

— Тоді чому тебе відраховують?

Скорпіус глибоко вдихає і видихає. А тоді тихо каже:

— Мені тут не місце, розумієш?

Албус не розуміє. Він уважно дивиться на Скорпіуса, шукаючи ознаки того, що той просто жартує, незрозуміло і затягнуто. Бо як комусь може не бути місця у Гоґвортсі?

Скорпіус зітхає.

— Навіть лист не прийшов. А дід так чекав. Що я мав йому сказати? Сказав, що загубив.

Албус все ще не розуміє.

— Тато у Парижі все літо. Мамі без нього гіршає, тому лікар просив його залишатися у Франції. Обіцяв приїхати першого вересня, але…

Ал, який все літо мріяв нарешті позбутися батьківського нагляду, відчув укол провини.

— А дід? — нарешті тихо питає він.

— Дід нізащо би не зрозумів, — мотає головою Скорпіус. — Все казав, що у Гоґвортсі моя магія нарешті прокинеться, і я стану могутнім чарівником. А ти поглянь на мене, який з мене чарівник? Я крадій. Оліванер казав, що я відчую — моя паличка чи ні. Але я нічого не відчував. А тоді ви стали сміятися наді мною. І я просто взяв одну.

— Ти не виглядав розгубленим, — згадує Албус. — Ти просто вів себе некультурно.

— Я надіслав Олівандеру гроші совою, — каже Скорпіус. — Ну, після того як ти мене викрив.

Албус задумливо киває, а тоді запитує, уважно спостерігаючи за його виразом обличчя.

— То що… — починає він, — ти додому повертаєшся?

Скорпіус налякано мотає головою.

— Я не повернусь у маєток. Дідусь буде розчарований.

Албус дивиться на нього і згадує всі пакості, які Скорпіус йому влаштував, і всі в яких він його звинуватив помилково, і врешті випалює:

— Тоді залишайся, — план визріває раптово. — Я нишком допомагатиму тобі на Трансфігурації. А Історію магії ти і так знаєш, правда?

— Так, — Скорпіус спантеличено киває, — Якщо бути двієшником, то по всіх предметах, щоб не запідозрили.

— А зілля? Там магії майже не треба.

Скорпіус зітхає.

— А у зіллях я справді невдаха.

— То я тебе підтягну, — усміхається Ал. — Але хай спершу Роуз підтягне мене.

Скорпіус невірячи дивиться на Альбуса.

— То ти… допоможеш мені?

Албус, для якого найбільшим жахом було вилетіти з Гоґвортсу, згодженно закивав.

— Звісно! — усміхається він. — Ти найбільший слизеренець із усіх слизеренців. Нечесно буде, якщо тебе виженуть.

Скорпіус теж усміхається.

— Капелюх так і сказав.

Албус здивовано підійняв брови.

— Ти розмовляв з Капелюхом?

— Ага, — киває Скорпіус і зізнається. — І благав, і погрожував. Зараз розумію, що це була дурість. І як він тільки до мене дослухався?

— Ти погрожував Капелюхові? — перепитує Албус, і тихенько сміється.

Скорпіус засоромлено усміхається і теж починає реготати.

***

— Окей, давай повторимо: я зараз йду до Макґонеґел і домовляюся про здачу практичних, бо у тебе є якийсь суперплан як обвести її круг пальця, і вдати, що я чаклую. Так?

— Аґа, — відповідає Албус. Вони якраз спускаються по сходах, такі впевнені, якими тільки можуть бути одинадцятилітні хлопчаки, які вперто налаштовані на грандіозну витівку, — але нам доведеться дещо викрасти у мого брата, — додає він.

Скорпіус з легкою недовірою, і з великим переляком дивиться на нього, але все ж киває.

— І що я тобі буду винен? — діловито питає він.

Ал обдумує це питання, і висуває три вимоги:

— Перше: ти допоможеш мені знайти того, через кого я зламав свою паличку

Скорпіус задумується і знову киває.

— Я маю щонайменше три ідеї як йому помститися.

— Так, і це теж, — погоджується Албус. — Друге: ти вибачишся перед Роуз за те, що обізвав її рудою всезнайкою.

— Та це навіть не образа! — щиро дивується Скорпіус, але все ж погоджується. — Подарую їй французькі цукерки.

— І третє: ти перестанеш вести себе як козел, — вимагає Альбус. — Більше ніяких бійок, крадіжок і обзивань, ніяких зірваних уроків і згадок про мого батька.

Скорпіус обурено пирхає. Дійшовши до кабінету директора він за звичкою гримає:

— Відкривайся, дерев’яшко.

— Кхм-кхим, — нагадує Албус.

—Ем… будь ласка, — докінчує він.

Двері чемно прочиняються.

Скорпіус заходить у кабінет, але раптом завмирає на порозі. Його очі розширюються від жаху, а рука вчеплюється у дверну раму.

— Тато? — невірячи говорить він.

Албус обережно заглядає через його плече, і бачить поруч з Макґонеґел високого чоловіка із білим, зализаними назад, волоссям. На його обличчі застиг був тривожний вираз, але дивлячись на Скорпіуса він зм’якшився.

— Скорпіус, — він робить один незграбний крок в їхню сторону. — Ей, малий, усе добре.

Албус відчуває як від цих слів Скорпіус весь тремтить і зіщулюється.

Видихнувши, Драко Мелфой ступає ще один крок і одним рухом пригортає до себе сина.

— Усе добре, Скорп, — каже він. — Я люблю тебе.

У Албуса до горла підступає гіркий ком. Тепер він розуміє що плащ-невидимка йому не знадобиться, Макґонеґел не буде обманута, а три ідеї помсти залишаться нереалізованими. Але плечі Скорпіуса здригаються, а його лице ховається у батьковій сорочці, і Ал думає, що може це на краще.

***
— Знаєш, я колись любив читати книги про піратів. Вони постійно закопували награбовані скарби, — усміхається Албус, розгортаючи болото руками.

Роуз, вимащена грязюкою з ніг до голови, втомлено зітхає.

— Якби не ті божественні цукерки, я б в житті нічим подібним не займалася б.

Вона піднімає свої блакитні очі до неба, але її погляд натикається на вікно на третьому поверсі з якого Скорпіус викинув свою паличку. Роуз знову зітхає і повертається до пошуків.

— А ти впевнений, що вона тобі підійде? — питає вона.

Албус знизує плечима. Він якраз витяг із багнюки палку, але вона виявляється звичайним трухнявим патиком.

— Та в мене не те щоби був вибір. Ледве вмовив Макґонеґел не розповідати моїм батькам про паличку і все інше. Хочу сам із цим розібратися.

Роуз встає і обтрушується, змінивши стратегію пошуку, і дивиться на поле повністю, з висоти свого росту.

— Ти, до речі, вже дізнався, чиїх це рук справа?

Албус киває.

— Перед тим як поїхати, Скорпіус трохи розпитав слизеринців і склав список, — говорить він, — Найймовірніші варіанти — це Дерек Стоун із рейвенкло, та Мері Колінз зі слизерену.

— Як він там? — цікавиться Роуз. Скорпіус покинув Гоґвортс учора, а всю історію вона дізналася лише сьогодні вранці.

— Та начебто добре, — зітхає Албус. — Він страшенно зрадів коли батько сказав, що забирає його до Франції, хоч ясно що йому там прийдеться несолодко. У нього ж там мама лікується, і їй гіршає. А ще вони таки мають заїхати в маєток, щоб все розказати його дідусеві, — Ал сумно хитає головою, щоб якось виразити усю безстрашність цього їхнього рішення. — Обіцяв написати, як все пройде.

Він наполегливо шарить руками по мокрій землі, і раптом на щось натикається.

— Роуз, глянь!

Албус з торжеством дивиться на чарівну паличку у своїх руках. Вона чорна і гладенька, і вимащена грязюкою. Він не знає з якого вона дерева, і яка у неї серцевина, але Скорпіус довірив йому її в знак дружби, тому байдуже з чого вона зроблена і як виглядає — для Албуса вона цінна.

Паличка, наче прочитавши його думки, приємно тепліє в долоні і сяє як справжнісінький скарб.