2. Погляд зі сторони

Повернувшись додому, Герміона одразу ж дістала з сумки теракотову фігурку і поставила її на полицю біля каміну. Красива. Без сумніву, красива і оживляє інтер’єр. Варто було б і собі придбати щось подібне. З цими думками Герміона попрямувала на кухню – вечерю крім неї готувати нікому. Однак переступити поріг вітальні вона не встигла – в каміні раптом голосно затріскотіло, а наступної миті там з’явилась рудоволоса голова Джіні Візлі.

– Герміоно, нарешті ти вдома! – радісно вигукнула дівчина. – Я вже подумала, ти вирішила на міністерській тахті заночувати. Я загляну на хвильку, ти не проти?

– Я саме збиралась вечеряти… – Герміона невпевнено поглянула в сторону кухні.

– Чудово, вечеряй, – дозволила Джіні. – Я буду за двадцять хвилин.

Голова подруги розтанула в полум’ї саме у ту мить, коли Герміона хотіла додати, що після вечері буде зайнята. Хоча так мабуть навіть краще. Робота не втече, а за найкращою подругою Герміона вже встигла скучити.

Рівно через двадцять хвилин Джіні, як і обіцяла, вийшла з каміну у вітальні Герміони. Струснула попіл з пухнастого темно-червоного светра і, прискіпливо огледівши втомлене обличчя подруги, насупила брови.

– Ти коли останній раз нормально спала? – запитала вона суворо.

– Не починай, – відмахнулась Герміона. – Чай будеш?

– Буду, – відповіла Джіні все ще не відводячи пильного погляду. Добре все ж, що вона не знає, що собі запланувала Герміона. Відчитала б, без сумніву, як школярку-першокласницю відчитала б.

Поки Герміона заварювала чай, Джіні раз за разом кидала на неї стривожені погляди. І в цілому виглядала всерйоз занепокоєною. Звичайно, Герміона часом дійсно трохи перевтомлюється, але щоб аж так хвилюватись? Це було занадто. Чи причина тривоги була в чомусь іншому?

– Все добре, Джіні? – поцікавилась нарешті Герміона, розливши чай по чашках і всівшись за стіл навпроти подруги.

– У мене? – Джіні навіть здригнулась від голосу Герміони, так глибоко була вона занурена у власні думки. – Так, все чудово. А у тебе?

– Все прекрасно, – завірила подругу Герміона і зробила великий ковток улюбленого трав’яного чаю. У неї ж і справді все дуже добре, а ось Джіні, здається, таки чимось не на жарт занепокоєна.

– Рада чути, – якось натягнуто посміхнулась Джіні, а потім вмить стала серйозною і, знизивши голос, запитала: – Ти ж «Віщуна» читала сьогодні, Герміоно?

Герміона мимоволі напружилась. Перед внутрішнім зором знову постав вишукано одягнутий Мелфой, який міряв її з велетенської колдографії презирливим поглядом. І Асторія Грінграс поряд з ним, ніби маглівським супер-клеєм приклеєна. Треба ж, а Герміона, виявляється, крім новини про Мелфоя і не бачила більше нічого. Жодного заголовка. Невже пропустила щось справді важливе через цього пихатого індика? Самі лише неприємності через нього!

– Ну… полистала трохи, – розпливчасто відповіла Герміона.

– Отже, бачила, що Мелфой одружується?

Аякже! Хіба можна було не побачити?! Цілий розворот виділили на таку «важливу» для всієї магічної спільноти новину. Герміона відчувала, що її все більше і більше охоплює роздратування. Як і кілька годин тому у «Мітлі». Але чому Джіні взагалі говорить про Мелфоя? Не може ж бути його одруження тією новиною, яку вона бажає обговорити. Герміона поглянула на подругу і розгублено завмерла: Джіні виглядала так, ніби очікувала відповіді на питання, від відповіді на яке залежить майбутнє всесвіту.

– Бачила. – Герміона намагалася говорити спокійно, хоч і не подобалось їй все це. Ні тема розмови, ні загадкова стурбованість Джіні. Однак щойно Джіні почула відповідь Герміони, як відразу полегшено видихнула і посміхнулась.

– Отже, ти не засмучена? А я так хвилювалась за тебе…

– Так, Джіні, стоп! – вигукнула Герміона, ледве не підскочивши на стільці від обурення. – Поясни-но мені, будь-ласка, чому тобі раптом спало на думку, що я могла засмутитись? Як мене взагалі має обходити особисте життя Мелфоя?

Джіні опустила плечі і поникла, войовничий запал Герміони вмить розсіявся.

– Вибач, – вже тихіше промовила Герміона. – Просто я… я справді не розумію…

– Ні, це ти пробач, – хитнула головою Джіні. – Це не моя справа, я знаю. І якщо ти не хочеш обговорювати зі мною…

– Та до чого тут це, Джіні? – розгублено перебила подругу Герміона. Вона майже фізично відчувала, як розсипався на друзки вечір, що обіцяв приємні посиденьки, як танула затишна атмосфера, яку завжди приносила з собою подруга. І винен у тому знов ненависний Мелфой! Герміона стиснула кулаки від безсилої злості. Ну чому він не дає їй спокою? Чому вона не може просто посидіти з Джіні за чашкою чаю і побесідувати на якісь приємні теми?

А й справді – чому? В грудях похолоділо від усвідомлення простої істини: вона ж могла просто відповісти на запитання і забути про нього, але не зробила цього. Чому ж? Погляд потягнувся до подруги.

– Джіні, чому ти вирішила, що одруження Мелфоя може мене засмутити? – глухим голосом запитала Герміона.

– Ну… він же тобі подобається, – несміливо почала Джіні, і не почувши заперечень, продовжила вже впевненіше: – А ти – йому. Я ж не сліпа, я бачила, як ти оживала щоразу, коли Мелфой з’являвся у «Мітлі». І бачила, як він, ледь переступивши поріг, шукав поглядом тебе. Впевнена, він лише для того і приходив, щоб тебе побачити.

– Ні, Джіні, все було зовсім не так… – повільно промовила Герміона. Слова подруги звучали дивно, навіть дико. Їй подобається Мелфой? А вона йому? Та вони ж завжди ненавиділи одне одного. Але якщо Джіні не права, то чому слова про те, що Мелфой має до неї якісь почуття збурили кров не гірше уколу адреналіну? Чому серце б’ється так несамовито і ледве не вискакує з грудей? Продовжувати цю розмову, що перевертала душу, не було ані найменшого бажання, але хіба закінчиш її так просто? Герміона благально подивилась на подругу.

– Гаразд, – на диво легко погодилась Джіні, немовби прочитавши думки співрозмовниці. – Як скажеш. Я лише рада, якщо помиляюсь. Не хочу, щоб ти страждала.

– Звичайно помиляєшся! – квапливо запевнила Герміона. – Ти лише подумай, що ти кажеш: я і Мелфой? – Вона неприродньо засміялась. – Навіть не думала про нього ніколи в такому плані!

Щоки горіли вогнем. Герміона не могла бачити себе, але не сумнівалась, що червона, як варений рак. Що ж, в поєднанні з нервозністю та напускною веселістю вийшло дуже і дуже «переконливо». Однак Джіні лише лагідно посміхнулась, протягнула через стіл руку і і накрила долоню Герміони.

– Я зрозуміла, – тихо сказала вона. – Просто пам’ятай: якщо раптом що – я завжди поруч.