Фронтові листи

Ми тіло лишаємо. Душу беремо із собою. Й у світ між дерев пірнаємо. Туди де просочилась воля. З вітром між порухами листя.

Олена лежала в ліжку огорнена пітьмою. Поглядом на стелі споглядаючи життя поколінь. Усе крутилось, гойдалось, вертілось. У голові шуміло. То не шум карпатських річок заплетених вдень у коси, то навіжена, брудна кров б’є все сильніше в скроні, пожираючи останні сумніви. Діями своїми підштовхувала дівчину до руху.

Олена все лежала. Зберігала спокій. Адже дівчата, то й за призначенням берегині. Берегині дому, родини, любові.

Олена не була берегинею, вона була відьмою. Так казали всі односельчани. Та ж вона була коханкою. Так казала сама собі. Так вона лишалась для себе берегинею правди.

Тепло хвилями розносилось тілом. У грудях свербіло. Там де ребра не мають влади ґрат. Про те місце ще кажуть «зараз серце вистрибне».

Воно вже давно в неспокої. Вона вже давно не спить. Світ крутиться. Перед очима темно. У скронях гудить.

Час вставати.

Як вдень ми знімаємо одяг, полегшуючи, муки тіла, так і вночі можна звільнити душу.

У тому самому місці, де найдужче болить з’являється шнурівка. Потрібно мати вправні прудкі пальчики, аби її розв’язати.

Олена підвелась із ліжка. Біла сорочка обвивала її тіло.

Легким рухом вона смикнула за довший кінець мотузочки і тканина впала додолу. Місяць сором’язливо освічував її оголене тіло. Тіло молодої прекрасної дівчини. Піддивлювався крізь маленьке віконце одним оком. Спостерігав.

Місяць, то найліпший друг відьом. Мовчазний прихильник. Освітить ваші гріхи та не розповість. Спіть спокійно.

Перший замок було знято.

Олена легенько доторкнулась до давно зарубцьованого шраму.

Уверх вниз.

Вліво вправо.

Через хрест.

Зробити «бісову» справу.

Вона знайшла слабке місце в шнурівці і вправно розмотала вузол.

Народилась душа.

Притримуючи тіло і кладучи його на підлогу на огляд місячному другу показалась дівчина. Мініатюрна версія самої себе. Чорноволоса красуня трохи злякана та збуджена. Довге волосся якої прикривало секрети від місяця.

Можливо, то відійшло все зрадливе. Залишившись ідеальним ядром подумала дівчина.

Потрібно йти далі.

То все за Вашими оповідками відьми перетворюються на кота, порося. За Нашими ви їх просто не бачите. А вже кинуте тіло перетворюється на скотину, аби не знайшли.

Дівчина летіла поміж хатами, торкаючись, землі кінчиками пальчиків. Так було легко і відрадно на душі.

Вона хапалась руками за місячне проміння. Перестрибувала калюжі. Ба, був дощ. Хотілось знати доторк води, та ще було зарано.

Напрямком до лісу збуваються всі надії.

Поряд звуки гірського моря. Поряд високі гори. Десь біжить їжачок. Коровам не спокійно. Та то най буде в таку ніч.

Зірвавши голос вереском вода зашуміла сильніше, кинувшись, на супровід Оленці.

Але ж між гілок лісових ялиць буде вже важко прорватись, а вона хотіла зі справжньою душею возз’єднатись. Не місяцем одиним ситий будеш.

Кидавшись із кручі на кручу вода підіймалась догори. Допоки ні одне людське око не бачить можна сміливіше навідати старих друзів.

Розділившись на два потоки ріка утворила коридор для чарівної Олени.

Тепер можна торкатись вод.

Водяниці махали їй з-за скла.

Олена переступала з ноги на ногу і з кожним наступним кроком бачила на собі нове вбрання втоплених дівчат.

Від весільного убрання до простої порваної, закривавленої сорочки.

А чи ти маєш наміри дізнатись про їхні долі й життя?

Оленка оплакувала і прагла допомогти, та потрібно було йти.

Річка не хотіла нагадувати про спільний дівочий біль та таким солодким і жаданим був момент возз’єднання.

З першим доторком оголеного тіла до колючок лісових ялиць магія гір пропала. Там були інші ґазди.

Йди Оленко, біжи. Ця ніч занадто коротка.

Ніжки не кололо, шкіру не шкрябало. Вітер стих і забрав із собою звуки всі. Прорізаючи руками густе повітря доводиться далі йти.

Полум’яний вогник вискочив і замиготів. Перший орієнтир у вирі днів.

Олена прискорилась. Бігла до центру подій.

Нутро лісу розривала галявина освітлена величезною ватрою. Порівняти яку можна з маленьким сонцем.

Навколо неї вже танцювали дівчата, мріючи, про нове життя. Вони всі шепотіли свої сокровенні бажання. Лишень зараз можна розказати світу праву. Усі вони були без шнурівки.

Пластаючись у звіриному танці молодиці звільнялись.

Погляд Олени спокушала ця сцена та вона була не її. Не її частина. Не з її частинок складалась молода душа дівчини.

Потрібно далі рушати.

Тіло на хвильку огорнуло тепло вогнища. Вона ще раз зі спокусою глянула позаду себе.

— Сестри, на жаль, я маю йти.

Ви мене не зрозумієте. Просто відпустіть.

Щойно темрява знову прийняла тіло дівчини галявину пронизали крики. Душі втратили одну.

А вона рвонула далі до лісу. Поки краєм вуха не почула шум. То Вітер розганяв Бісиць. Олена мала його зловити.

Бігти наввипередки з вітром складана штука. Прудкістю його не наздоженеш. Лиш хитрістю можна за волосся вхопити.

Для серця молодого й душі можливо все. Олена лиш тепер зрозуміла значення цих слів. Вона перестала бігати за недосяжним вертихвостом.

Зупинившись на місці руки розвела дівчина й не проронивши ні слова закричала. Закричала та так голосно, що шум повернувся до лісу.

Тріпот крилець пташок розізлив Вітер.

Від марень живого світу й порушення лісового порядку він ставав тим самим виром подій, що захоплював усіх і кожного.

Олена стійко стояла поки він зганяв привидів своїх образ на неї.

Вітер не вщухав, дерева гнулись. Уже не чула голосів із галявини й тупот ніг від танцю.

Тисячі гілочок летіли і впивались у шкіру молодиці. Олена прикрила лице руками. Ще трохи протриматись най би сили стало.

Вона зрозуміла, що вже не так болить. Що руки зашкарубли, а голочки продовжують летіть та осідати попелом на ній.

Тепер вона тікати має.

Усе важче бігти. Ноги в землі залишаються. Вирвавши перші корінці Олена продовжила рух. Потрібно зупинитись біля краю лісу, аби її знайшли.

І там, майже на межі, де Річка, Місяць, духи гір, Олена вкопаною встала.

Її ногами землю пронизало, а руки вітами вічнозеленими стали.

***

— Остапе, ану йди суда бігом, курвин син. І сокиру кігни.

— Та дєдю зараз лиш 5 ранку. Куда ви спішете?

— Єк я тобі ґаздівку передам, єк ти вмієш лиш їзиком чесати? Рубай ціхо.

— Кілько?

— Поки я не скажу доста.

— А це кілько?

Батько зміряв неслуха презирливим поглядом.

— Видиш ту молоду ялицю? От до неї й рубай.

— Почну відти. Там хоч стовбур тонший.

— Та зроби вже хоч шош!

І хлопець пішов. Заніс сокиру вперше. Вдарив.

— Батько…

— Що ще?!

— Вно плаче.

***

Ні за рік.

Ні за два.

Не закінчується війна.

Мрію дізнатись,

як у тебе справи.

Прочитавши листа.

 

— Хлопці танцюйте!

До великого намету увірвався старшина.

— Що се сталось?

— Прийшла гуманітарна допомога.

— Оооооо.

Шатром лунали збуджені крики надії.

— Крім усього решти нам прислали трохи паперу. То можете додому відписати.

— Нарешті!

— Тільки дивіться каліграфічним почерком. Гарненько. Без помилочок.

Приговорював старший, пихаючи, у брудні протягнуті руки солдат папір.

— Кожному лиш один лист.

— Та зрозуміли ми, зрозуміли.

— Цікаво, де то вони папір узяли? Уже кілька місяців не було.

— Дерев нових нарубали! Ворушись давай. Узяв свій і відходь.

У цьому невеличкому просторі кожен знайшов собі окремий куточок, аби написати про найсокровенніше.

— Матвію, ти кому писатимеш?

Хлопчина, у якого з-під берета виглядали руді кучерики повернувся, почувши, своє ім’я.

— Матері?

— Та ні, я ж сирота. А ти?

— Напишу один для всієї родини й хай уже ділять. То не моє діло.

 

Ластівковий хлопчина, не знайшовши, кращого місця кинув куртку на землю, а на неї обережно поклав клаптик білого паперу. Зігнувшись вдвоє над ним він розпочав свою фронтову розповідь словами:

— Люба моя Олено…