Балада про життя

Зависли два духа-янгола над яйцем коричневим — один з луком в руках, інший без. Той, що з луком, мав білі-білі крила, що могли засліпити найяскравіше світло своєю білизною, а той, що без, був його спорідненою душею, рідною кров’ю — єдине, що розрізняло його від брата, були чорні як ніч крила.

І ось натягнув Білий дух лук стрілою, забриніла тятива передзвоном дзвінким — і ось гострий кінець її влучив точно у центр яйця, роблячи ідеально круглу вм’ятину. Народжується дитина, точно як яйце витікає з лушпиння.

І полетіли Духи наввипередки до нової душі, змагаючись у швидкості. Прилетіли вони водночас, як завжди було і буде на цій землі і світі всьому, водночас побачили її народження. Як дитя ще не встигло набрати в легені повітря, аби відзначити народження криком, Білий дух приклав свою пухку, м’яку руку йому на груди. У немовля вирослі такі ж пухкі і білі крила, як у нього, тільки не такі яскраві — просто білі.

Пропливав час, дитина росла — вже була вона не в колясці, а ходила сама, вже не з матір’ю вона була, а з товаришами. Ігрові майданчики, яслі, садочки — у них всіх їй допомагали крила, що підносили в душу добро, справедливість, благочесність. Завдяки їм вона була Світлом, Біле царювало у її душі.

А час не зупинявся — садочки перетворилися в яслі, іграшки перетворювалися у підручники, друзі одні змінювалися друзями іншими. Та ще не закінчилося дитинство: всі ті ж самі ігри були у неї на ногах, всі ті ж самі слова були на вустах, а білі крила так і пурхали у її невинних стрибках.

І час ішов далі: вже новий світ був навколо вже не дитини та ще не дорослої, старі, та ніби вже зовсім не схожі люди оточували її. Іграшки були залишені пилитися на полицях, були забуті старі слова: крила юначки стрімко темніли, ніби повільно, але миттю окрасилися в чорний. То Чорний дух непомітно від всіх, та все ж під пильним наглядом Білого брата, приклав долоню до її грудей.

Ніби хмара була над головою у дівчини. Зовсім не такою стала вона, як бувало: здавалося, перемінилася її душа, а крила все так само залишалися чорними. Все гострішим та болючішим був світ навколо неї, та, що брехати, у ній самій — а замість того, щоб порхати до Білого духу, так добре знайомого їй, вона відбивала його своїми новими гострими крилами.

Вже сивою зробилася ця жінка. Давно вона згадала про своє безневинне коріння дитинства та безневинності, високої Чистоти; та й не відкинула вона свою Чорну частину, яка зліпила з неї ту душу, якою вона стала, не забула вона про уроки її, що доповнювали сутність. Тож вона, горда, мов квочка, на правому плечі мала біле крило, а на лівому — чорне. А як два духи-янголи прийшли знову по неї, дві її повитухи, то вона відкинулася на своє ліжко, віддавши кожному своє крило, щоб ті помістили її назад в Яйце, готову до переродження.