3

За кілька днів Мейбл насмілилася підійти до його квартири. Подзвонила у двері, потім спробувала відчинити їх. Вони піддалися. Дівчина впевнено зайшла до його помешкання. Почала кликати його, але це було марно. В квартирі нікого не було.

Пайнс зайшла на відкритий балкон і на мить заплющила очі. Уявила, як тут сидів Білл і зустрічав заходи сонця. Сам. Наприкінці всі завжди залишаються самі, досить символічно. Світанки — початок. Захід сонця — кінець. Як і у будь-якій історії. І починала Мейбл завжди з Біллом, а закінчували — наодинці.

А люди, як відомо, не можуть бути одні.

І зараз Мейбл шкодувала, що ставилася до Білла та їхніх ранкових посиденьок так легковажно та безтурботно. Бо якби трохи більше наполягала, якби він справді був важливий їй — не кинула б його зустрічати заходи сонця наодинці з хворобою.

— Не можна так вбиватися та корити себе… — прошепотіла вона. — Білл мій друг. Чорт забирай, він дійсно важливий мені!

…

Наступного ранку Пайнс зустрічала світанок у себе на балконі. А надвечір пішла до сусідньої квартири. Так тривало близько тижня. Мейбл, чай, самотність, світанки та заходи сонця. Їй іноді здавалося, що вона захворіла так само, як Білл. А іноді — що він взагалі був плодом її фантазії, а вона — чортова шизофренічка.

Але ж Білл був цілком реальним…

На наступних вихідних у сусідню квартиру в’їхали люди. Звісно, будинок новий, та ще й розташування непогане — щоб купити тут квартиру, треба добряче позмагатися, великий успіх, що батьки Мей встигли купити її. Мейбл стояла на порозі своєї квартири і дивилася на те, як метушаться її нові сусіди. Похмурі, порожні люди. Лицемірні. Зовсім не такі як Білл. Якби вона попросила у них приходила на заходи сонця — вони б послали її куди подалі і навіть чаю не зробили б.

Зараз вона буквально почувала себе Біллом.

Мейбл не виходила з квартири вже три дні. Не зустрічала ні світанків, ні заходів сонця. Намагалася не думати про Білла. Але у неї не було інших думок. Все сталося занадто різко, вона до кінця не усвідомила, що він зник. І взагалі не знає, що з ним сталося.

Пайнс зрозуміла, що остаточно збожеволіла, коли почала шукати в інших людях Білла. Але його характер, манера поведінки та якась дивна харизматичність були занадто індивідуальними. Не було людей, які могли б замінити Білла. І Мейбл мало не кидалася на них за те, що вони не були Біллом. Навіть на рідного брата.

Після чого зовсім перестала спілкуватися з людьми.

До біса їх.

***

Пройшов цілий місяць соціофобії Мейбл. І їй надійшов лист. Був пізній вечір, якраз захід сонця. Але вона не зустрічала його. Дівчина неохоче взяла листа і кинула на стіл. Не хотілося сьогодні знову вбиватися і проплакати всю ніч. Все життя. Так, Пайнс чудово знала від кого цей лист. Невже совість прокинулася? Ахах, звісно.

Вона знала від кого лист. Не розуміла, звідки, але знала. Швидше за все, тому що більше нема кому, а це цілком в його аристократичному стилі. Але очей тієї ночі вона так і не зімкнула. Сиділа на ліжку і дивилася на листа так, ніби там сидів сам Білл. Справжній, живий.

А як тільки перші промені сонця торкнулися землі, вона зірвалася, схопила листа і забігла на балкон. Вона уявляла, як читатиме листа разом з світанком і насміхатиметься над кожним його дурним словом чи виправданням. Але нічого з її «планів» не здійснилося. Як тільки вона відкрила листа, сльози градом покотилися з очей.

Чорт забирай, тут навіть не було виправдань. Звичайно, це ж Білл!

Здивувало лише те, що…

«Життя вимірюється світанками, а не заходами сонця, Мейбл.
Привіт, мій світанок. І мій захід сонця.

(Я сподіваюся, ти зрозумієш мене і мої зплутані думки, тому що він зовсім не усвідомлюю, що він пише)

Ніч не може тривати вічно… Якою б нескінченною вона не здавалася, якою б темною не була, за нею завжди слідує світанок нового дня. Ніщо не може тривати вічно. Люди йдуть, заходи сонця теж. І життя, і почуття.
І я.

А зараз підніми голову і подивися на цей світанок.
Це восьме чудо світу. Заради цього треба жити. Щоранку насолоджуватися цим, насолоджуватися музикою, свободою. Для щасливого життя люди не потрібні.
Повір мені.
Я знаю, Мейбл. Не загуби себе.

А заходи сонця…
вони просякнуті смутком.
Тому що кожного разу, проводжаючи його, думаєш: яким би він не був, вдалим чи невдалим, день — це мій день, і він йде назавжди.
Заходи сонця завжди були сумними і будуть, незважаючи на те, як Ти додавала фарби в мої світанки.

Захід сонця — як кінець життя.
Але там, де закінчується одне, одразу починається інше. І твоє тільки-тільки починається. Все в цьому світі взаємопов’язане, Мейбл.

Прокидайся рано на світанку і пам’ятай, що захід сонця прийде тоді, коли зовсім його не чекаєш.
Я його зовсім не чекав. Але тобі ще довго. Дивися на заходи сонця і усміхайся. Я теж буду десь дивитися на них.
І також усміхатися.

Ти коли-небудь помічала, що захід сонця набагато гарніший, якщо милуєшся ним із дорогою тобі людиною?

А я…»

..Мейбл думала, що Білл не здатний на такі романтичні речі. А виявилося он як. Дивно.

Дівчина зігнулася й упала, затуляючи обличчя руками. Здавалося, сльози всередині закінчилися, але страшенно хотілося ще плакати. Все буквально скручувалося зсередини. Було важко дихати. Вона вже нічого не відчувала по відношенню до життя. У пориві істерики вона схопилася за перила балкона і підняла свій погляд вгору, на небо. Криваве, раніше вона такого не бачила. Але куди красивіше звичайного. Було в ньому щось містично-романтичне. Він ніби притягував до себе і Мейбл не могла відірвати погляду.

Світанок.

Одне слово, а скільки емоцій.

Посмішка спотворила її обличчя.