2

Мейбл з цікавістю розглядала співрозмовника. Ох, вона звісно велелюбна натура, але настав час дорослішати. Якщо вже переїхати вирішила. Але прощатися з дитинством так не хочеться… «Останній раз!» — рішуче подумала вона.

— Так, я тебе слухаю, — пролепетала дівчина. — Я Мейбл, до речі! Тільки переїхала! — одразу ж затараторила вона, повертаючись у реальність.

Здається, незнайомець міркував: чи варто говорити? І половину словесного потоку Пайнс пропускав крізь вуха. А дівчина задивилась в його очі. Такі порожні та неживі, сумні, трохи божевільні. Будь-яка нормальна людина злякалася б його.

А їй чомусь стало шкода свого сусіда.

— Ох чорт, я жахлива господиня! Заходь, я зараз чай заварю, обережно, там коробки, але чай і два стільці точно є! Ідемо! — вона схопила його за руку і затягнула в квартиру, голосно грюкнувши дверима.

Хлопець тихо ойкнув, коли його посадили на стілець, і вже було відкрив рота, щоб нарешті відповісти їй, але Мейбл продовжувала щось белькотіти. Йому це здалося милим, що було дуже незвично для нього. Останнім часом він зовсім не відчував емоцій через хворобу. Прокашлявшись, він привернув увагу Пайнс, яка відразу замовкла і подивилася на сусіда.

— Я Білл. Не смійся з мого прохання тільки, гаразд? — монотонно казав він, але дівчина все одно усміхалася. — Якщо ти відмовиш я зрозумію, звичайно.

— Я вже згодна, — засміялася Мей, але Білл не оцінив її гумору.

— У мене є дивна звичка. Хоча як звичка… Останнім часом це тільки й тримає мене на плаву.

— В сенсі? — стрепенулась дівчина.

— У мене є хвороба, — він не дуже хотів пояснювати, тому іронічно посміхнувся на цих словах, щоб почувати себе менш жалюгідним. — А це… Відволікає. бачу, що йому… ай, неважливо. Я прийшов до тебе, щоб хоч якось повернути фарби до життя.

— О, це я вмію! — і знову сміх дівчини. Білла він дратує.

— Так ось, — він згадує, що йому потрібно пояснити своє прохання. — Щоранку та щовечора я спостерігаю за сонцем. А у мене вікна виходять лише на один бік. Поки ти сюди не приїхала і квартира була порожньою, я приходив сюди, а зараз… Вже два дні не зустрічав світанків, так жахливо почуваюся. — розповідав Білл. Здавалося, йому було складно говорити це все якійсь малознайомій дівчині.

— Я розумію, — кивнула вона. — Зараз дам тобі дублікат ключів і можеш приходити, коли захочеш! — вона простягнула йому чай і втекла в іншу кімнату, мабуть, за ключами.

«Боже, Мейбл Пайнс, ти дурепа!» — думала дівчина, проклинаючи себе. «Бачила б тебе твоя мама! Впускаєш в квартиру незнайомців, та ще й ключі даєш…» — продовжувала міркувати Мей, але чомусь все одно взяла ключі і винесла їх хлопцю.

— Тримай. Тільки цейво… Я спати люблю, — захихотіла дівчина. — Тому навряд чи завжди зможу скласти тобі компанію, ти вибачай.

— Мені не потрібна компанія. Дякую, — він взяв ключі, легенько вклонився їй і пішов на вихід. — Завтра загляну.

Білл пішов півгодини тому, а Мейбл сиділа і продовжувала дивитися на двері, відчуваючи дуже дивні і змішані почуття.

— О мій бог, що це було… — прошепотіла вона, отямившись від своїх думок. — Так! Треба закінчити з прибиранням, щоб завтра не зганьбитися перед ним! — вирішила дівчина, чим і зайняла весь свій день. Хоч якийсь стимул для прибирання з’явився.

***

Рано-вранці.

Навіть сонце ще не піднялося. Лише темрява потроху відступає. А Мейбл вже на ногах. Вона сама дивувалася — як це так, а як же священний сон? Але заснути вона не змогла. Просто сиділа і від будь-якого шурхоту відразу летіла до дверей. Дві чашки чаю стояли на підвіконні біля балкона і, здається, вже охолонули. Дівчина почала втрачати надію, подумавши, що її просто розіграли.

Але ось, новий шурхіт, хтось намагався відчинити двері. А вже за півхвилини — відкрив їх, підкинувши в руках ключі. Білл увійшов в чужу квартиру і навіть не здивувався, помітивши Мейбл. Абсолютно беземоційне обличчя, здається, він не здивувався б навіть кінцю світу.

— Ось, — пролепетала дівчина, відчиняючи двері на балкон. Його все ще не засклили, ніхто не встиг, тому знаходитися там зранку було прохолодно. І перила були низькі. Все чудово видно, але й водночас можна легко впасти.

Білл легенько кивнув головою і пройшов уперед. Мейбл хотіла зайти слідом, але він відразу зачинив за собою двері. Дівчина здивувалася такому нахабству, але потім лише знизала плечима. Нехай. Попереду буде ще багато світанків.

Чашки з чаєм давно охолонули, Мейбл сиділа у себе на ліжку і з сумним лицем розглядала спину і потилицю Білла. А потім хлопець (ніби по годиннику) розвернувся і пішов. А Мейбл продовжила зачаровано дивитись йому услід.

Так пройшов перший ранок.

Наступного ранку вона знову схопилася дуже рано. Ще один плюс від Білла — тепер їй не потрібен будильник.

Ще кілька світанків повторювалися. Білл приходив, закривався на балконі, сидів там і мовчки йшов. Але ця монотонність швидко набридла Мей. І вона вирішила бути наполегливішою.

Наступного ранку Білл зайшов на балкон, а за кілька хвилин до нього зайшла Мейбл, яка відразу ж зрозуміла, чому йому так подобається зустрічати світанки.

А наступного ранку вона простягла йому чашку чаю і широко усміхнулася.

Декілька наступних днів дівчина намагалася його розговорити, але це було дуже складно. Білла це дратувало, але водночас… Дивне почуття.

Так тривало з дня у день. Здається, Мейбл змогла знайти причину, щоб прокидатися вранці, щоб жити. А на обличчі Білла все частіше можна було помітити емоцію — випадкову усмішку. Коли Мей врешті-решт вдалося його розговорити, виявилося, що Білл досить приємний співрозмовник і багато чого знає. Слухати його було набагато цікавіше, ніж брата.

А через місяць вони вже були найкращими друзями, які зустрічаються лише вранці та п’ють чай на балконі. Здавалося, що Білл ніколи не виходив з дому.

Якось, як завжди, сидячи з Мейбл на балконі Сайфер заговорив першим.

— Знаєш, я ж тобі не розповідав про свою хворобу? — монотонно, як завжди, промовив він. Мейбл звикла до цього тону. Він не лякав її, як багатьох. І вона навряд чи злякалася б від того, що Білл їй розповість.

— Ні, — хитнула головою Пайнс, хоча Сайфер і не чекав відповіді — все одно розповів би.

— У мене часті та досить тривалі деперсоналізації. Ах так, ти не сильна в цьому… Це один з симптомів моєї хвороби… Я не сприймаю себе. Відмовляюся від життя і бачу себе як людину збоку. Мерзенну людину. Я не можу ні на що вплинути, я певен, що це вже кінець… Я втратив контроль над своїм життям. Ще давно. Це не можна виправити. Моя психіка також давно зруйнована. І це майже завжди призводить до… летального кінця, — намагався підібрати слова.

«Знову незрозумілі слівця!» — під кінець розповіді в голові дівчини промайнула невдоволена думка. І поки вона усвідомлювала все сказане вище, на очах виступали сльози. І вона стримувалась, щоб не налетіти на Білла з обіймами — він її не зрозуміє.

— Даремно я тобі це розповів, — погодився він сам з собою і різко підвівся. Світанок вони зустріли, все, що його тут тримає?

А Мейбл проплакала майже весь день.

Просто сиділа, обіймалася з подушкою та плакала. Вона не розуміла чому, але знала, що не проживе ні дня без Білла.

Наступного дня він прийшов. І наступного теж. І кілька тижнів ще приходив, вони сиділи, пили чай, але тепер більше мовчали. Іноді Білл міг щось розповісти, якщо у нього був хороший настрій, але в цілому це відчувалося дуже ніяково. Між ними була дивна напруга.

А потім Білл не прийшов. Мейбл сиділа на балконі, пила чай і плакала. Одна. Хитрий розум підкидав різні картинки того, що могло статися з Біллом. А набратися сміливості та зайти до сусідньої квартири було страшно.

Наступного дня він також не прийшов.