1

— О та-а-ак, нова квартира! Доросле життя! Можна їсти стільки цукерок, скільки заманеться! — сміялася дівчина, енергійно крутячись навколо своєї осі.

Переїзд — справа дивна. Але це так ідеально підходить для Мейбл, дівчини, яка обожнює щось нове. А ще різні експерименти. В переїзді було все — і щось незвичне (нове) для її трохи не самостійного життя, і щось експериментальне — подивитися, чи зможе вона впоратися з дорослим життям. Пайнс, як завжди, була налаштована дуже позитивно та оптимістично.

Досить голосно співаючи нав’язливу пісеньку, Мейбл плавно ходила між коробками, дістаючи все найважливіше. Ну або не найважливіше — знаючи її, можна легко сказати, що коробка мармеладок і плюшевий єдиноріг були дуже важливими речами. Вона присіла на червоний пуф і закинула ногу на ногу, швидким поглядом помічаючи стрілку на своїх колготках. Пайнс безтурботно знизала плечима, ніби її зовсім не хвилювала та стрілка, і нігтиком підчепила упаковку мармеладок. Яскравий лак на нігтях трохи стерся від цієї дії, але зараз дівчину хвилювали лише солодощі, які неймовірно манили до себе.

— Смачного мені! — ляснула в долоні Мей і закинула собі до рота відразу три мармеладки.

— Не подавись, — пробурчав Діппер, заносячи в квартиру ще одну коробку. — Разом з тобою переїхали ще й цеглини з твоєї кімнати? — брат вигнув одну брову, але Мейбл лише відмахнулася від нього, продовжуючи трапезу.

— Якщо так втомився — можеш їхати додому. Я сьогодні залишусь тут. До ночі розпакую все найважливіше, решта на завтра, — ніби ненароком промовила дівчина, навіть не глянувши на брата. — Але спершу купи мені ще солодощів, окі? Я недалеко бачила магазин! — на одному подиху протараторила Пайнс і зробила просячі «котячі оченята».

У Діппера смикнулося око. Окрім того, що він дико втомився і просто хоче спати, так його сестра ще й добре знає, що зробити, щоб він не міг відмовитися. Шумно видихнувши, він ляснув себе по лобі і пробурчав щось нероздільне, з чого можна було розібрати тільки «Гаразд».

— Я тобі вже казала, що ти найкращий брат? — дівчина тут же кинулась на нього з обіймами і щасливим писком.

— Я не проти почути це ще раз.

— Тільки за порцію смаколиків!

Дівчина засміялася і відразу почала гіперактивно розгрібати коробки, ніби у неї відкрилося ще одне дихання. Зрештою, їй тут ще жити — отже, все має бути на найвищому рівні? Або хоча б, щоб вона мала де спати.

Діппер лише похитав головою, подумки дивуючись, як це чудо зможе самостійно жити. Але що ж, це не його вибір, а її. Але десь усередині він знає, що буде радий знову чути рідний сміх за стіною. Тільки не обов’язково про це бажання комусь знати…

— Гаразд, якщо я через десять хвилин не повернуся — мене з’їли гноми, — пожартував хлопець і швидко зник за дверима.

***

— Ех-х, як же я хочу спати! — втомлено сказала Мейбл, плюхнувшись на ліжко.

Після повернення Діппера вони влаштували невелике чаювання і нарешті поставили дівчині ліжко. Решту коробок вона клятвенно пообіцяла розібрати потім, хоча, чесно кажучи, навіть не уявляла, як завтра це робитиме.

Але зараз це не хвилювало Мейбл.

Зараз її хвилювала ця спокуслива подушка і те, що вони не повісили штори. Дівчина планувала спати довго, а вікна виходили на невдалий для соньки бік. Світанки гарні, тут навіть не треба сперечатися. Але сон гарніший.

Подумки лаючись найдобірнішою лексикою, Пайнс почала перебирати коробки. І це їй ще пощастило, що дбайлива мама точно поклала штори в якусь із цих коробок.

І все-таки Діппер має рацію, їх занадто багато.

Через хвилин двадцять ментальної лайки, вона все-таки змогла знайти малинові фіранки. А ось сірники, щоби вставити в очі — ні. Треба було все-таки їхати додому, ох треба було… Тоді не виникала б проблема за проблемою.

Бо наша наступна проблема — зріст Мейбл.

Дівчина була страшенно низькою. І те, що в підлітковому віці вона раділа, що була вище за брата — було її максимумом. Не треба було тоді жартувати про це, можливо зараз доля була б більш прихильною до неї.

Уявіть собі, виявилося, що на кухні було цілих дві табуретки! І сонна Пайнс змогла одну з них донести.

— Ех, може простіше повіситись на цих шторах? — зітхнула Мейбл, стоячи на табуретці зі шторами в руках. У неї нічого не виходило.

Гаразд, знущань на сьогодні досить.

І ні, доля не зжалилася над дівчиною, просто годинник пробив північ.

— Як же я люблю це життя, — пробурчала Пайнс і прямо зі шторами в руках впала на своє ліжко. Нехай іде куди йшло, а вона більше ні хвилини без сну не проживе. Не цього разу.

Мейбл заснула одразу ж як тільки її тіло торкнулося ліжка. Штори були досить затишною ковдрою, до речі. На обличчі дівчини застигла легка усмішка, а десь у підсвідомості вона раділа з того, що її доросле життя ось-ось починається. Ну, чи тому, що нарешті виспиться.

Мріяти ж їй ніхто не забороняє?

***

І все-таки розбудило дівчину це страшенно неприємне сонце. Його перші промені досить довго натякали їй про те, що треба вставати, але їй чудово виходило від них відмахуватися і ховатися в Ліжечколяндії.

Як і було сказано вище — мріяти їй ніхто не забороняє. Хованки — це, звичайно, добре, але рано чи пізно сонце все одно знайде її.

— Доброго ранку, світе! — цілком життєрадісно (з огляду на її дике бажання спати) вимовила Мейбл, ліниво протираючи очі. — Ох, штори? А я й не помітила! — щирий дитячий подив, який через півхвилини супроводжується її сміхом. — Сьогодні буде довгий день…

Пайнс голосно зітхає і офіційно починає свій важкий день. На одній із коробок досі лежала упаковка з мармеладками (всередині їх було зовсім трохи), які залишилися з учорашньої вечері. Тепер вони стали її сніданком.

Після чого Мейбл, думаючи, що все ще сповнена сил, почала розбирати аж одну коробку. На більше її не вистачило. Тому вона лише впала на ліжко і вирішила почекати на свою сім’ю. Зрештою, в компанії буде веселіше та й швидше.

***

Ввечері більша половина коробок була розпакована, що приємно здивувало Пайнс. Ось тепер-то її доросле життя точно починається.

Вкотре вона вже так думає?

Тяжко зітхнувши, Мейбл знову плюхнулася на ліжко, розкинувши руки зірочкою і нарешті усвідомила наскільки вона втомилася. Хотілося спати-спати-спати… Спати, але точно не чути звук будильника.

Чи це дзвінок у двері?

Точно. Пайнс ляснула себе по лобі і миттю помчала до виходу зі своєї кімнати. Як же незручно, мабуть, вони надто шуміли сьогодні чи ще щось… Мей відчинила двері і навряд чи змогла стримати тихе зітхання. Кохання з першого погляду — надто по-дитячому. А Мейбл все ще не виросла.

«Н-ні, просто він такий… Незвичайний…» — все ще перебуваючи в стадії заціпеніння подумала Пайнс, невідривно дивлячись хлопцеві в очі.

— Вітаю… Я твій сусід та, е-ем, у мене є до тебе дивне прохання.