Частина 1

Тихий гул вітру, ніжне муркотіння трави й листя дерев, довга звивиста дорога, що веде до глухого села, немов оповита сірим туманом.
Пил із дороги різко здійнявся, щойно по ній проїхала машина, яка хиталася з боку в бік.
Біля вікна в машині сиділа дівчина, розглядаючи пейзажі.
Тихі й самотні ліси, що темніють у глибині, птахи, що линули в інший бік від села, немов щось їх налякало, усе це було якось дивно й настерігало дівчину, але водночас і притягало своєю таємницею…

-Розмарі, чого мовчиш? – раптом вирвав із трансу чийсь голос.

-Нагадай-но, навіщо ми сюди їдемо? – втупилася на попутника Розмарі.

-Полювання! – постукав по скроні чоловік — пам’ятаєш же того дядька в готелі? Так от, він сказав, що тут водиться багато дичини.

Ідея була настільки безглузда, що Розмарі й не вірилося, що вона все ж таки погодилася їхати з ними, кудись далеко, та ще й із повним багажником зброї.

-Ну так… Чудова ідея їхати туди не знаючи куди. – дівчина скривилася і відвернулася назад до вікна.

-Ну а що, дядько начебто нормальний, на кидалу не схожий, — Розмарі хмикнула, розуміючи, як це по-дурному та смішно видається, довіритися першому зустрічному в п’яному чаді, — та й до того ж, що ми робитимемо в готелі? Сидітимемо й скиглитимемо, від того що нудно, а тут хоча б розвіємося.

Уже виднілися темні будинки й крони дерев, що заселили порожнє село замість місцевих жителів, які вже давно покинули свої будинки. Але за вікнами досі темні ліси. Решту часу поїздки всі сиділи мовчки, дивлячись на село, що наближалося. Але Розмарі ідея цієї поїздки зовсім не подобалася, вона як могла відмовляла цих ідіотів, а вони й слухати не хотіли. «Повеселимося, відпочинемо.» – єдине що відповідали їй вони.
Машина різко загальмувала, водій вийшов і голосно грюкнув дверима, від чого в голові дівчини почало пищати, а машина похитнулася.

-Ну ось і приїхали! Непогане місце правда? – чоловік вдихнув на повні груди й дивився на пейзаж занедбаного села.

Розмарі вийшла й озирнулася навколо, поправляючи підсумки на стегні. Місце дівчині одразу не сподобалося, воно було якимось самотнім, темним і холодним як і її квартира.

-Відмінне… – з іронією в голосі відповіла Розмарі, прямуючи до багажника.

Решта також вийшли й чекали господаря машини біля багажника. Чоловік повільно підійшов, оглядаючи простори, покрутив ключ, дверцята багажника різко відчинилися, показуючи чудовий краєвид на зброю, яка лежала в ньому.
Розмарі однією рукою схопила перший-ліпший дробовик і відійшла, оглядаючи його на предмет можливої несправності.

-Ну що йдемо? Думаю довго тут не затримаємося, просто постріляємо в кабанчиків і поїдемо…

Розмарі зі своїм спокійним обличчям дивилася на чоловіка. У голові була тільки одна клята думка.. «Серйозно? Просто постріляти? Навіщо тоді їхати в таку глушину заради пари кабанчиків, яких тут, можливо, навіть і не буде?!»

Розмарі поклала палець на курок, підкидаючи рушницю і цілячись у чоловіка, але бажання пристрелити його одразу зникло, щойно вона згадала, що він єдиний, хто вміє керувати.
Компанія зайшла в глиб села. Усіх насторожувала гробова тиша, жодного птаха й жодного шурхоту, просто тиша, ніби над селом стоїть непомітний купол, що захищає його від зовнішнього світу.

-Затишне містечко, чи не так? – нервово засміявся чоловік, озираючись назад.

Розмарі, що йшла позаду нього, зміряла його суворим поглядом, дивлячись йому просто в душу, від чого чоловік замовк, усмішка зійшла з його обличчя і він повернувся назад, йдучи далі мовчки.
Село стояло мовчки весь шлях компанії, навіть ніби поглинаючи звуки кроків, будинки змінювалися іншими будинками, більш зруйнованими або згнилими. Під ногами замість твердої землі, був липкий, хиткий бруд, який ніби всмоктував у себе. Вітер теж був беззвучним, листя мовчки плескало, тільки дерева тихо скрипіли.
Жодної душі навколо, тільки безмовність, що справді турбувало Розмарі, а решту, мабуть, ні, бо вони йшли попереду і розмовляли про своє, немов позабувши про дівчину.

Розмарі ступала повільно і пильно, все-таки не до добра ця тиша. І тут їй сподобався повністю цілий будинок, їй захотілося його оглянути всередині, оглянути те, що раніше було жилим, подивитися побут тих людей, що жили тут.

-Хлопці, почекайте мене тут, я сходжу перевірю дещо! – повертаючи в бік будинку, крикнула дівчина.

Під ногою зламалася гілка, що на мить розкололо тишу навпіл.
Двері відчинилися від легкого поштовху ногою, ніби застогнавши від старості, дерев’яна підлога заскрипіла під легкою ходою, обличчя обдало затхлістю старого приміщення.
Усередині було душно, але досить-таки затишно, попри те, що за вікнами цього житла дерева з дитячого кошмару. Піч, старе ліжко з пружинами, килим на стіні, якісь старі картини, стіл, на якому залишився самотній кухоль, плита з чайником на конфорці, десь Розмарі це вже бачила, найімовірніше, в радянських фільмах, що часто показував їй батько.

Пройшовши далі, вона побачила величезну, не за розмірами цієї кімнати шафу, з напіввідчиненими дверцятами, на них був дивний візерунок пазурів, ніби не людських, а тваринних. Відчинивши дверцята і побачивши перед собою дзеркало, Розмарі застигла, витріщаючись на себе.
Це втомлене від життя обличчя, старі шрами, сумні зелені очі, синці під ними, що видавали довгі вечори наодинці з самою собою, в думках уявляючи поруч когось, хто буде про неї піклуватися. Поголені скроні й потилиця, високий хвіст каштанового короткого волосся, густі темні брови.
Зовсім не жіночно…
Дівчина відвернулася, вдаривши прикладом дзеркало, від чого воно посипалося на підлогу. Потоптавши уламки скла підошвою берц, Розмарі штовхнула один із них до виходу, стежачи за сонячним зайчиком на стіні.

І раптом із тиші пролунав скрип дверей. Рушниця націлилася у дверний отвір. Секунда, дві, три.
Тихо.
«Можливо вітер?» – промайнуло в голові дівчини. Вона обережно ступила вперед, з боку коридору зустрічний крок.
Очі дівчини розширилися, серце шалено заклопотало.
«Може здалося?» – знову подумала Розмарі.
Що робити, якщо не здалося? Можливо, це її друзі? Чи якийсь звір, що заблукав сюди на звук розбитого скла? Хто це? Село порожнє, тут же ніхто не живе, хто тут може бути?
Розмарі стрибком підібралася до стіни з боку коридору, дуло рушниці попрямувало до входу і почалося нестерпне очікування.

Раптом почулося чиєсь збите дихання, немов тварина. Час розтягнувся, щось стояло за метр від дівчини, і це не може бути людина, її дихання його виказувало.
Серце зробило кульбіт.
Шурхіт, скрип половиць, і в прохід увійшло щось. Воно стояло на двох ногах, але згорбившись і витягнувши перед собою зігнуті в ліктях руки. Шкіра сіра, безліч глибоких ран, дивні плями розкидані по всьому тілу, руки забруднені в чомусь чорному, що залишало сліди на стінах, найімовірніше, це була кров, яка згустками стікала по лодоням і капала на підлогу, пика істоти була вимазана нею ж, якісь лахміття замість одягу, перемазані землею або попелом.

«Ну нічого собі кабанчик!» – подумала Розмарі й, натиснувши на курок, вистрілила в істоту, від чого вона заревіла і понеслася в бік дівчини.

-Бляха.

Ще постріл, від чого істота шкутильгнула, але продовжила йти до дівчини, ще голосніше заволавши від злості. Перезаряджання, дві гільзи впали на підлогу, Розмарі змахнула піт з чола, відбігла в віддалену частину кімнати та вистрілила ще два рази, спрямовуючи мушку в голову. Промах.

-Твою ж…! – перезаряджаючи рушницю, вигукнула Розмарі. Дзвін гільз об підлогу. Важкі кроки чудовиська — отримай, тварюко! – постріл і знову в молоко.

Воно наближалося, а місця дедалі менше, дівчині спало на думку штовхнути шафу ногою, від чого він упав і повалився на чудовисько. Його притиснуло, але лапою воно зачепило ногу дівчини. Та охнула, вдаривши ногою по його кінцівці, воно знову завило, намагаючись вирватися з-під шафи.
Не можна втрачати ні хвилини. Постріл прямо в голову, кров бризнула в обличчя, голова розірвалася на шматки.

-Чорт забирай, якого дідька? Що це? – Дівчина сповзла на підлогу, дивлячись на те, що підстрелила, дивлячись на кров, що струмочками розливається по старій дерев’яній підлозі. У голові стояв гуркіт, різко стало спекотно. Що це може бути? А раптом це людина? Проста людина, але поглянувши на тіло ще раз, вона переконалася, що це вже точно не людина, а чортова тварюка.
Раптом вона підірвалася, різко видихнула і попрямувала до виходу, вибігши на вулицю, вона відчула приємний холодок, що її трохи остуджував, Розмарі попрямувала у бік, куди йшли друзі, які навіть не зачекали на неї.
В очах миготіли дерева, будинки, стовпи, і ось промайнула людська постать, що стояла десь в далині, але точно окреслювалася.
Рана на нозі зрадницьки занила, від чого дівчина вже не могла бігти.
-Це ж людина, правда? – зупинившись і голосно відкашлюючись, оглядала фігуру Розмарі.