У вири болотяного сюрреализму

Конотоп, бляха-муха, 2277 рік. Новий Голлівуд, хулі там казати. Після тої сраної Третьої світової, коли півсвіту в труху рознесло, а нас, як завжди, боком зачепило, виявилося, що наші болота – то просто клондайк. Голлівуд, ага, в болоті по коліна, зірки, блін, в грязюці валяються, ванни приймають з торфу, шоб шкіра, сука, сяяла. Сміхота та й годі.

Мене звати Соломія, мені сімнадцять років, і я щойно закінчила ту срану школу. Мама з татом, ці довбні, вже мені мозок виїдають, шо треба йти вчитися на якусь кіберпанк хуйню. Інженерку, блять, чи шо. Кажуть, “Соломієчко, то перспективно, то гроші, то майбутнє”. Майбутнє, кажу? Моє майбутнє – це мій гараж, моя бандура, і мій голос, який, правда, як у кози, шо дере горло, але то таке. Головне, шо пре з душі.

Мої пісні? Та кому вони,нахуй, потрібні. Всі крутять носом, кажуть, “Соломіє, то якийсь жах, то не музика, то хрипіння”. А мені похуй. Мені подобається. Не так, як “подобається”, а як “то воно”. Отакий от звук з мене пре, отакі от слова лізуть, як глисти з гівна. Сюр якийсь, а не пісні. Але в тому і прикол, ні?

Я слухаю старий панк-рок, гаражний рок, авангард всякий. Обожнюю, коли воно все таке криве, косе, іржаве, як мій настрій. Бандура моя – то взагалі окрема тема. Стара, ще від діда лишилася, розстроєна в сраку, але звучить, як треба. Як похоронний марш для цього тупого світу.

Сьогодні зранку знов почали свою шарманку про університет. “Соломіє, ну скільки можна? Ти ж розумна дівчинка, треба мати професію”. Розумна, блять. Розумна, шоб не вестися на їхню хуйню. Я краще буду голодна і обірвана, але вчитися на інженерку – то вже занадто. То хай самі йдуть, якщо такі розумні.

Я анархістка, нігілістка, мізантропка, нарциска, і ще купа всякої хуйні в одному флаконі. Релігія – то для лохів, влада – то для дебілів, суспільство – то взагалі цирк на дроті. Є тільки я, моя музика, і мій гнів на весь цей сраний світ.

І шо, думаєте, я буду сидіти і слухати їхні нотації? Хуй там плавав. Я зараз візьму бандуру, піду в гараж, і як дам там концерту, шо аж шибки повилітають. Хай сусіди скаржаться, хай поліція приїжджає, мені похуй. То мій Конотоп, то мої болота, то моя музика, і я тут буду робити, шо захочу. Бо я Соломія, і я панк, блядь.

Я як гаркнула в мікрофон, аж в вухах засвистіло. Бандура гримить, як скажена, барабани гупають, як серце після стрибка з даху. В гаражі сморід бензину і поту, але мені то в кайф. То мій храм, моя сцена, мій персональний пеклєц. І я тут королева, хай всі знають.

Кричу так, шо аж горло дере. Связки вже, певно, як шнурки розлізлися, але похуй. То не моє діло, то діло мого голосу – хай сам вигрібає. Головне, шоб воно перло, шоб воно рвало на шматки ту всю срану тишу і спокій.

І от, як завжди буває, в самий розпал мого творчого екстазу, двері гаража риплять і відчиняються. На порозі – мама. В халаті, з бігудями на голові, з таким виразом обличчя, ніби я тут не музикою займаюся, а корову ріжу.

– Соломіє! – кричить вона, перекрикуючи мій концерт. – Ну скільки можна? Вже третя година дня, а ти все тут гримиш. В сусідів діти сплять!

Діти сплять, блядь. В Конотопі, де замість повітря – болото, а замість тиші – квакання жаб, діти сплять. Смішно.

Я вимикаю апаратуру, бандура замовкає, як прибита. В гаражі знов тиша, тільки мама дихає, як паровоз. Дивиться на мене зверху вниз, ніби я тут не донька, а якась шпана підзаборна.

– Мамо, ну шо знов? – питаю, закочуючи очі. – Шо тобі треба? Я ж нікому не заважаю.

– Не заважаєш? – вона аж руками розводить. – Та тут піврайону чує твої крики! То музика,по-твоєму? То якесь катування котів!

– То мистецтво, мамо, – кажу, намагаючись говорити спокійно. Хоча всередині вже кипить, як чайник на плиті. – Ти просто не розумієш.

– Ой, не розумію, – передражнює вона мене. – Та я все розумію! Розумію, що ти дурнею маєшся, замість того, щоб про майбутнє думати. Скільки тобі ще повторювати? Треба вчитися, професію отримувати!

– Я вже казала сто разів, – видихаю, намагаючись не зірватися на крик. – Не хочу я ніякої професії. Не хочу вчитися на інженерку чи хто ви там мене бачите. Я музикою хочу займатися.

– Музикою? – мама сміється, як кобила. – Оце твоя музика? Оці крики і виття? Та ти з таким голосом хіба шо ворон лякати!

О, тут вже мене прорвало. Все, хватить.

– Знаєш шо, мамо? – кажу, підходячи до неї впритул. – Іди ти в сраку зі своєю професією. І зі своїм майбутнім. І зі своїми бігудями. Я буду робити те, шо хочу. І якщо тобі не подобається – то то твої проблеми.

Розвертаюся і йду назад до бандури. Треба продовжувати репетицію, поки вона мені тут весь настрій не зіпсувала. Але чую, як мама за мною йде. Знов почнеться. Ну нічого, я вже звикла. То моє життя – боротися з тупістю і непорозумінням. І я в цій боротьбі не здамся. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І я буду кричати, поки не охрипну, і грати, поки пальці не повідпадають. Бо то моє, і то справжнє. А все інше – то гівно собаче.

Але мама не відстає. Підходить ближче, стає прямо переді мною, руки в боки вперла, як бульдозер.

– Ага, справжнє, – каже вона з сарказмом. – А жерти ти тим справжнім шо будеш? Чи за квартиру платити? Чи за той сраний інтернет, де ти свою “музику” викладаєш, шоб всі посміялися?

О, почалося. Знов стара пісня про головне. Про гроші, блядь. Ніби в світі більше нічого не існує, крім тих папірців з цифрами.

– Мамо, та ну тебе, – відмахуюся я. – Знов за своє. Я ж тобі кажу, не хочу я бути інженеркою. Не хочу сидіти в офісі і клацати по клавіатурі. Хочу музикою займатися. То моє покликання.

– Покликання, – передражнює вона. – Та яке в тебе покликання? Горло драти? На бандурі бренчати? То не покликання, то дурня! Покликання – то гроші заробляти, сім’ю забезпечувати, на старість відкладати!

– Ой, мамо, – зітхаю я. – Та яка старість? Яка сім’я? Ви взагалі в якому столітті живете? На дворі 2277 рік, кіберпанк, болота, Голлівуд… А ви все про гроші і старість. То вже не актуально.

– Не актуально? – мама аж почервоніла від злості. – Та як то не актуально? Гроші завжди актуальні! Без грошей ти ніхто і звати тебе ніяк! Будеш під забором жити, жебракувати, і свою бандуру в ломбард здаси!

– Не здам! – кричу я, аж голос зривається. – Ніколи не здам! Краще здохну з голоду, але бандуру не віддам! То єдине, шо в мене є! То моє життя!

– Ой, життя, – мама махнула рукою. – Таке вже в тебе життя, як в того кота наплакав. Треба думати головою, а не дупою! Треба вчитися, роботу шукати, майбутнє будувати!

– Майбутнє? – сміюся я їй в обличчя. – Яке майбутнє? Ви бачили, шо навколо робиться? Конотоп – новий Голлівуд! Болота, грязь, кіберпанк, анархія… Яке тут майбутнє, мамо? Тут тільки панк-рок і виживає.

– Панк-рок? – мама аж за голову схопилася. – Та шо ти таке мелеш? Який панк-рок? Кому то треба? Хто на то гроші дасть? Ти хоть розумієш, шо музикою ти ніколи не заробиш? Ніколи! Будеш вічно голодна і обірвана!

– Ну і шо? – знизую плечима. – То мій вибір. Я не хочу бути багата і тупа. Хочу бути бідна і вільна. Хочу робити те, шо люблю. Хочу бути панком!

– Панком… – мама повторює за мною, як ехо. В очах сльози стоять. – Боже мій, за шо мені таке покарання? За шо така донька? Невже я тебе так погано виховала?

– Та ніхто мене не виховував, – бурчу я під ніс. – Сама виросла, як бур’ян в полі. І шо з того? Зате я вільна. Зате я панк. А ви… Ви живіть своїм життям, зі своїми грошима і своїм майбутнім. А мене залиште в спокої. Я сама знаю, шо мені робити.

Розвертаюся і знов беру бандуру. Мама стоїть і дивиться на мене, як на привид. А мені похуй. Я починаю грати. Гучно, голосно, на зло всім і вся. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І я буду кричати і грати, поки цей світ не згорить в пеклі. Або поки я не здохну. Що настане раніше.

 

Мама пішла, нарешті. Залишила мене саму в моєму гаражі-храмі. Сиджу, дивлюся в стелю, плюю в неї думками про тупу батьківську любов і гроші. Набридло, аж зуби скриплять. Треба якось відволіктися.

Залажу в сраний інтернет. Шо там сьогодні в світі цікавого, крім болота і кіберпанку? Гортаю стрічку новин, там як завжди – хрень на постному маслі. Якісь зірки конотопські знов в грязі вивалялися, якісь роботи-кур’єри повзривалися, якась чергова дурня. Фу, аж нудить.

І тут раптом – бачу оголошення. Яскраве таке, миготливе, аж в очах рябить. “Фестиваль авангардної музики “Дика Україна” у Севастополі!” І фотка така – сцена якась роздовбана, купа народу в дивному одязі, хтось на барабанах лупить, хтось на гітарі виє, хтось просто мікрофон облизує. Коротше, мій формат, як то кажуть.

Читаю далі. “Запрошуємо всіх бажаючих! Жанр не важливий, головне – авангард і драйв! Можна співати, грати, кричати, танцювати, робити шо завгодно! Головне – записатися на сайті і приїхати!” І адреса сайту, і QR-код, і всяка така фігня.

Севастополь, бляха-муха. То ж майже на краю світу від нашого Конотопа. Але авангардний фестиваль… “Дика Україна”… Звучить як виклик. Як грім серед ясного болота.

І тут мене осіняє. А чому б і ні? Чого я тут сиджу в тому гаражі, як миша під віником? Кричу в порожнечу, рву собі связки, а ніхто того не чує і не цінує. А там – Севастополь, сцена, люди, “Дика Україна”… Може, там хоч хтось зрозуміє мою музику. Може, там є такі ж самі довбануті, як і я.

Плюю на все і вся. На маму з її професією, на тата з його настановами, на весь цей тупий Конотоп. Беру свій старий задрочений кіберпанк-комунікатор, заходжу на той сайт фестивалю. Реєструюся. Ім’я – Соломія. Жанр – панк-авангард, хулі там думати. Опис – “Голос як в кози, бандура як з цвинтаря, тексти як з дурдома. Але то пиздато, чесно”. Шоб знали, з ким мають справу.

Записую демо-трек. Який там в мене є? А, оцей новий, “Болотяна Симфонія номер шість”. Де я там кричу, як навіжена, бандура верещить, як порося, і слова матюкливі, як в п’яного грузчика. Саме те, шо треба для авангардного фестивалю.

Завантажую, відправляю. Все. Зроблено. Назад дороги нема. Тепер тільки чекати, чи візьмуть мене на той “Дика Україна” чи ні. Але я вже вирішила. Якщо візьмуть – їду в Севастополь. І порву там всіх на шматки своєю музикою. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І мій звук буде дикий, як ніколи. Конотоп, тримайся! Себто, Севастополь, тримайся! Бо Соломія їде до вас з бандурою і матюками!

 

Сиджу, чекаю відповіді, гризу нігті, як той кіберпанк-щур. Серце б’ється, як скажене, в животі метелики-мутанти літають. Ну ж бо, ну ж бо, скоріше б вже.

І от – дзеньк! На комунікаторі вискакує повідомлення. Від організатора “Дикої України”. Відкриваю, а там таке:

Добрий день, Соломія!

Ми прослухали ваш демо-запис “Болотяна Симфонія номер шість”. Ну, що сказати… Це, м’яко кажучи, дуже… незвично.

Щодо якості запису – тут, звісно, є питання. Де пітч? Де вирівняні частоти? Що це за інструмент такий – “бандура”? Звучить, як ніби хтось кота катує, чесно кажучи.

Але! У нас фестиваль авангардний, і ми відкриті до будь-яких експериментів. Тим більше, що цього року заявників не так вже й багато. Хоч і пишемо, що з усієї України можна записатися, а народ якось не дуже активний.

Тому, вирішили дати вам шанс. Ваша заявка схвалена. Ставимо галочку навпроти вашого імені в списку учасників. Чекаємо вас на фестивалі “Дика Україна” в Севастополі! Детальна інформація про місце і час проведення буде надіслана вам окремо.

З повагою,

Оргкомітет фестивалю “Дика Україна”.

[Галочка стоїть навпроти напису “Соломія”]

Фух! Взяли! Взяли, бляха-муха! Незважаючи на “кота, якого катують” і “невирівняні частоти”! Організаторам, певно, зовсім вже народ не йде, якщо навіть таку, як я, беруть. Ну і похуй. Головне – взяли! Головне – Севастополь чекає на Соломію з бандурою!

Кричу від радості на весь гараж, аж чайки з болота злітають. Танцюю дикий танець перемоги, піднімаю бандуру над головою, як трофей. Все! Починається нове життя! Життя, де є сцена, є глядачі, є “Дика Україна”! А на маму з татом, на їхню професію, на Конотоп – плювати з високої вежі!

Треба починати готуватися до фестивалю. Репертуар підібрати, костюм якийсь придумати… Хоча який там костюм для панка? Головне – шоб зручно було скакати по сцені і горло дерти. І шоб бандура не розвалилася в дорозі. А все інше – то таке.

Севастополь, чекай на мене! Соломія їде! І “Дика Україна” буде дійсно дикою! Бо я приїду і покажу вам, шо таке справжній панк-авангард з конотопських боліт! Ви ще згадаєте ту “козу, яку катують”!

Але ж до Севастополя ще треба якось доїхати.  І не просто доїхати, а з бандурою, з апаратурою, і шоб на харчі ще лишилося.  Грошей, звісно, в мене – як кіт наплакав.  Всі мої статки – то стара бандура, роздовбаний гараж і купа амбіцій.  На фестиваль на амбіціях не доїдеш, то ясно.

Треба шось придумати.  Де гроші взяти?  З неба вони точно не впадуть.  Мама з татом?  Та вони скоріше повісяться, ніж дадуть мені хоч копійку на ту “дурню”, як вони кажуть.  Кредит в кібербанку?  Та хто мені, 17-річній панкусі, той кредит дасть?  Хіба шо кредит довіри від сусідських котів.

І тут мене осіняє геніальна думка.  Мама!  Мама ж працює в тому сраному “Бюро Кіберпослуг”.  Там завжди клієнти крутяться, гроші платять, всяка фігня.  Може, там можна шось підмутити?  Стягнути трохи на дорогу?  Хіба я гірша за якогось кіберзлодія з нетрях Конотопа?

Вирішено.  Йду до мами на роботу.  Недалеко, в сусідньому кіберкварталі.  Йду, як ніндзя, тихо і непомітно.  Вдягаю свій чорний балахон з капюшоном, шоб не світитися зайвий раз.  На обличчя – маску з черепом, шоб всі боялися і поважали.  Бандуру, правда, з собою не беру – то вже занадто палівно буде.  Лишаю її в гаражі, хай відпочиває перед дорогою.

Підходжу до “Бюро Кіберпослуг”.  Вивіска світиться неоном, двері автоматичні роз’їжджаються в сторони, як в якомусь фільмі про майбутнє.

Заходжу всередину. Там – як завжди – купа народу. Хтось платить за кіберпротези, хтось за віртуальні розваги, хтось за ремонт дронів-помічників. Мама сидить за стійкою, клацає по клавіатурі, приймає гроші. Вигляд в неї – як завжди – замучений і нещасний.

Підходжу до неї тихенько, як привид. Стаю збоку, шоб клієнти не бачили. Дивлюся, шо вона робить. А вона, як на зло, зайнята – приймає оплату від якогось товстого дядька в кіберкостюмі. Дядько витягує з кібергаманця пачку банкнот, віддає мамі. Мама перераховує, кладе в касу.

І тут в мене спрацьовує інстинкт панка-злодія. Поки мама відволіклася на іншого клієнта, я тихенько проскакую за стійку, відкриваю касу, хапаю звідти кілька банкнот, швиденько ховаю в кишеню. Все – як в кіно. Швидко, чітко, без паніки. Ніхто нічого не помітив. Я – ніндзя, бляха-муха. Невловима і невидима.

Вискакую з-за стійки, відходжу вбік, роблю вигляд, шо розглядаю рекламні плакати на стіні. Серце б’ється, як шалене, але в душі – задоволення. Є гроші! Є на дорогу! Хоч і крадені, але то таке. Панк не питає дозволу, панк бере те, шо йому треба.

Підходжу до мами знову, вже як ніби нічого не сталося. Роблю невинне обличчя, ніби я тут випадково зайшла, повітрям подихати.

– Мамо, привіт, – кажу, як ні в чому не бувало. – Як ти? Шо робиш?

Мама піднімає на мене втомлені очі. Зморшки на лобі стають ще глибшими.

– О, Соломія, – каже вона, зітхаючи. – І ти тут. Шось треба?

– Та ні, нічого, – мотаю головою. – Просто… Хотіла тебе побачити. Скучила.

Мама дивиться на мене підозріло. Не вірить, певно, жодному слову. І правильно робить. Я ж брехуха ще та.

– Ну, добре, – каже вона, відвертаючись до клієнта. – Бачиш, я зайнята. Шо хотіла – кажи швидко.

– Та то… Я тут подумала, – починаю я, намагаючись говорити якомога більш невинно. – Про той фестиваль… Ну, про “Дику Україну”… В Севастополі…

Мама здригається, як від удару струмом. Знов за своє, певно думає.

– І шо? – питає вона різко. – Знов про ту дурню? Шо тобі треба?

– Та то… Може, ти б мені дала трохи грошей на дорогу? – випалюю я на одному диханні. – Ну, хоч трохи… Я ж обіцяю, шо поверну, як тільки зароблю на фестивалі… Ну, якщо зароблю…

Мама дивиться на мене, як на ідіотку. А потім раптом… Зітхає і лізе під стійку. Дістає звідти стару потерту гаманку. Відкриває, перераховує якісь папірці. Витягує кілька купюр, простягає мені.

– На, – каже вона тихо. – Візьми. Тільки… Дивися мені там. Не нароби дурниць. І… Зателефонуй, як доїдеш. Шоб я знала, шо з тобою все гаразд.

Я стою, як вкопана. Не вірю своїм вухам. Мама дає мені гроші? На фестиваль? Після всього, шо було? То шо – чудо? Чи вона просто змирилася зі мною, з моїм панком, з моєю “дурнею”?

Беру гроші, ховаю в кишеню, поряд з краденими. Дивлюся мамі в очі. Вперше за довгий час бачу в них не тільки втому і розчарування, а ще шось… Ніжність? Співчуття? Може, навіть… Любов?

– Дякую, мамо, – кажу тихо. – Дякую тобі дуже. Я… Я не підведу тебе. Обіцяю.

Розвертаюся і виходжу з “Бюро Кіберпослуг”. На вулиці – знов Конотоп, болото, кіберпанк. Але для мене сьогодні все виглядає по-іншому. Світліше, радісніше, надійніше. Бо в мене є гроші. І мама мене, виявляється, любить. Хоч і по-своєму, по-материнськи, по-тупому. Але любить. І то головне.

Тепер точно – Севастополь, чекай! Соломія їде! І “Дика Україна” буде запалювати! Бо в мене є гроші на дорогу, бандура за плечима, і навіть мамине благословення в кишені. Хоч і крадені гроші теж є, але то таке. Панк не розбирає, звідки гроші – головне, шоб вони були. А все інше – то вже не важливо. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І я їду на фестиваль!

 

Вечір. Конотоп поринає в кіберпанковий присмерк. Неон вивісок відбивається в болотяній воді, дрони-кур’єри снують в небі, як комарі-переростки. А в моєму гаражі – своя атмосфера.  Тут пахне бензином, пилом і потом, тут панує хаос і анархія. І тут я – королева цього хаосу, володарка цієї анархії.

Квиток на потяг вже в кишені кібер-джинсів.  Куплений через інтернет, роздрукований на термопапері, пахне типографією і далекою дорогою.  Севастополь, “Дика Україна”, сцена, глядачі – все це вже не просто мрія, а ціла подорож, довга і пиздець яка захоплююча.  Кілька днів їхати через всю Україну, з нашого Конотопа аж на край світу, майже до моря того Чорного.  Хоч і Україна, а відстань – як до сраки рачки.  Тому я і квиток взяла наперед, шоб з запасом, шоб встигнути, шоб за пару днів до фестивалю вже там бути, освоїтися, на місцевій сцені потренуватися, як воно там, в Севастополі, панкують.

Але зараз – гараж.  І боксерська груша, стара, обдерта, набита невідомо чим.  Висить на ланцюгу, як символ моїх проблем, моїх страхів, моєї злості.  І я лупцюю її, як скажена.  Б’ю кулаками, ногами, ліктями, головою – чим попало.  Випускаю пару, вибиваю з себе всю напругу, весь стрес, все хвилювання.

Груша розгойдується, як п’яний матрос на палубі.  Від ударів в гаражі лунає гул, як від пострілів з кібер-гармати. Піт тече по обличчю, волосся злиплося, дихання збилося. Але я не зупиняюся. Б’ю ще і ще, поки руки не починають боліти, поки ноги не підкошуються, поки в голові не зашумить.

Б’ю за маму, за тата, за їхнє нерозуміння, за їхні настанови. Б’ю за сусідів, які скаржаться на мою музику, за вчителів, які казали, шо з мене нічого не вийде, за всіх тих, хто не вірить в мене, хто вважає мене дурною і нікчемною. Б’ю за себе, за свою музику, за свою мрію, за свій панк-рок, за свою “Дику Україну”.

І з кожним ударом відчуваю, як з мене виходить весь негатив, вся тривога, весь сумнів. Залишається тільки чиста енергія, чиста лють, чиста жага до дії. Енергія панка, лють авангардиста, жага до сцени і визнання.

Зупиняюся, важко дихаючи, відходжу від груші. Дивлюся на неї – побиту, пом’яту, але не зламану. Як і я. Ми з нею – однієї крові. Обидві – побиті життям, але не скорені. Обидві – готові до бою, до нових випробувань, до нових перемог.

Витираю піт з обличчя рукавом балахона. Посміхаюся злою, панківською посмішкою. Все буде чікі-пікі, бляха-муха. Севастополь, чекай! Соломія їде! І “Дика Україна” запалає! Бо я везу з собою не тільки бандуру і матюки, а ще й заряд люті, енергії і надії, який вибила з цієї старої боксерської груші. І цей заряд – він порве всіх на шматки. Як і моя музика. Як і я сама. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І я їду на фестиваль! І то буде пиздато. Чесно-пречесно. І дорога буде довга, але то тільки розігрів перед головним концертом мого життя!

Відхекавшись після груші, валюся на стару розкладачку в кутку гаража.  Серце ще калатає, в тілі приємна втома, в голові – думки про Севастополь і фестиваль.  Дістаю з кишені кібер-комунікатор, перевірити, шо там в світі цікавого.  Може, хтось новий здох, чи кібер-зоря в болоті народилася.

Заходжу на свою сторінку в “Мережі Авангарду”.  Там в мене, правда, підписників – як кіт наплакав, але то таке.  Головне – шоб хоч хтось чув мою музику, хоч хтось цінив мій геній.  Хоч би навіть і коти сусідські.

І тут – бачу диво дивне.  Під моєю новою піснею “Папороть Чорнобиля” – аж чотири лайки!  Чотири, бляха-муха!  То ж ціла купа!  Зазвичай в мене там один-два лайки, і то, певно, від якихось ботів-збоченців.  А тут – аж чотири!  То вже майже визнання, майже слава, майже…  ну, майже як у справжньої зірки конотопського авангарду.

Роздивляюся лайки уважніше.  Хто ці щасливчики, ці цінителі мого таланту?  Перший – якийсь “КіберПанк-Вовк-666”.  Ну, то ясно, свій брат по духу, панк-анархіст, певно.  Другий – “СюрРеаліст-З-Болота”.  То взагалі, певно, мій фанат номер один, ще з часів “Болотяної Симфонії номер два”.  Третій – якась “Нігілістка-Назавжди”.  То, певно, дівка якась, розуміє, шо до чого.  А четвертий…  О, то взагалі невідомо хто – “Інкогніто-Х”.  Інтригує, бляха.  Може, то якийсь таємний мільйонер-меценат, який шукає нові таланти для свого кібер-лейблу? А може, то сам організатор “Дикої України”, перевіряє, чи варта я уваги?

Та яка різниця, хто вони такі! Головне – лайки є! Чотири штуки! То вже показник! То вже заявка на успіх! То вже… Ну, коротше, пиздато то, як не крути.

Надуваюся від гордості, як повітряна куля. Відчуваю себе генієм, недооціненим світом, але вже визнаним чотирма таємничими особистостями з інтернету. Хай там шо мама каже про мою “музику”, хай там шо сусіди думають про мої крики, хай там шо критики пишуть про мій “вокал, як у кози”. Але є люди, які цінують! Є люди, які розуміють! Є чотири лайки, бляха-муха! І то тільки початок! В Севастополі на “Дикій Україні” я їм покажу, шо таке справжній панк-авангард! Там лайків буде – мільйони! Ну, може, не мільйони, але хоч сотні точно. А може, і тисячі. Хто знає, на шо здатна Соломія, коли виходить на сцену з бандурою і матюками?

Посміхаюся самовдоволено, закриваю комунікатор. Чотири лайки – то знак. Знак долі, знак успіху, знак того, шо я на правильному шляху. Шляху до слави, до визнання, до “Дикої України”. І ніхто і ніщо мене з цього шляху не зверне. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І я геній, хоч і невизнаний поки шо. Але то поки шо. Скоро всі дізнаються про Соломію з Конотопа. Скоро всі будуть ставити лайки моїм пісням. Скоро… Ну, побачимо, коротше. Головне – початок вже є. Чотири лайки – то вже сила. А далі буде ще більше. Обов’язково буде. Бо інакше і бути не може. Бо я Соломія, і я панк, і я нарциска, і я їду на фестиваль, і я там всіх порву на шматки, і всі мені будуть ставити лайки. От побачите.

Вечірній Конотоп – то ще та срака.  З одного боку – болото смердить, з іншого – кібер-будівництво якесь довбане розвернули.  Світло від тих прожекторів – як в сраці в негра, аж очі ріже.  Зірок не видно ніхуя.  А я ж хотіла на зорі подивитися, перед дорогою, так би мовити, набратися космічної енергії.  Хуй там.  Яка космічна енергія, коли тут ліхтар той, як маяк для ідіотів, світить, бляха-муха.

Сиджу на даху гаража, курю самокрутку, плюю на той ліхтар.  Вітер в лице – холодний, конотопський, з болотом перемішаний.  Але то нічого, то по-панковськи.  Панк не боїться холоду, панк плює на комфорт.  Панку головне – шоб був протест в душі і самокрутка в зубах.

Дістаю з кишені мамин старий бінокль.  Вона ним, стара пердуха, за пташками спостерігає.  Пташки їй, блядь, цікаві.  Коли тут таке довкола робиться, такий кіберпанк, така анархія, а вона – пташки.  Ну, то її діло.  А я бінокль в неї тихцем позичила, шоб на зорі подивитися.  Хоч якісь зорі, крізь той сраний ліхтар.

Наводжу бінокль на небо.  А там – нічого, крім того ліхтаря і тьмяних цяток.  Зірки, блядь, конотопські.  Засрані, запилюжені, задимлені.  Не те шо в космосі, певно.  В космосі, кажуть, зорі – то як діаманти, як кришталь, як сльози янголів.  А тут – як гирьки від кібер-гантелі.  Тьху.

Матюкаюся на той ліхтар вголос.  Хай чують ті довбні-будівельники, хай знають, шо Соломія недовольна.  Хай вимкнуть ту хуйню, шоб я могла зорі роздивитися нормально. Хулі вони будують серед ночі, спати не дають, зорі затуляють. Геть кібер-будівництво, дайош зорі і анархію!

Але ліхтар, ясна річ, не вимикається. Світить, як дурний, далі. І будівельники ті, певно, ржуть там, як коні, з моїх матюків. Ну, то їхнє діло. Я сказала, шо думаю, а далі – хоч трава не рости.

Знов плюю на ліхтар, затягуюся самокруткою. Дим гіркий, як правда життя. А життя – то срака повна, як не крути. Конотоп – болото, батьки – довбні, музика – нікому не потрібна, зорі – позасвічувані ліхтарями. І тільки панк-рок рятує від тої сраки, тільки авангард дає надію, тільки матюки допомагають висловити все, шо накипіло.

Але нічого. Скоро то все зміниться. Скоро я вирвуся з того болота, скоро я поїду в Севастополь, скоро я вийду на сцену “Дикої України”, і там вже ніхто не буде мені заважати дивитися на зорі. Там буде сцена, там буде світло прожекторів – але то буде моє світло, світло моєї слави, світло мого панк-авангарду. І всі будуть дивитися на мене, а не на той сраний ліхтар. І зорі будуть світити тільки для мене. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І я скоро стану зіркою. Хоч і конотопською, хоч і кіберпанковою, хоч і авангардною. Але зіркою. 

Затягуюся самокруткою востаннє, викидаю недопалок в болото. Прощавай, Конотопе. Прощавайте, засрані зорі. Прощавай, довбаний ліхтар. Скоро я вас всіх покину, і поїду туди, де на мене чекає “Дика Україна”. І там вже буде зовсім інше життя. Життя панка, життя зірки, життя авангардиста. Життя Соломії. І то буде пиздато. Чесно-пречесно. Навіть якщо зорі там будуть такі самі засрані, як і тут. Головне – шоб сцена була і глядачі. А зорі – то таке, то можна і в бінокль подивитися. Головне – шоб бінокль не вкрали, поки я в Севастополі буду. Бо мама як дізнається, шо я її бінокль з собою поперла… То буде мені пизда. Ну, але то вже потім. А зараз – спати. Бо завтра рано вставати, на потяг треба встигнути. Севастополь, чекай! Соломія їде! І “Дика Україна” буде палати вогнем панк-авангарду! 

 

Але ні, спати – то для слабаків.  Який сон, коли в голові музика грає, коли слова самі просяться на папір, коли бандура чекає в гаражі, як вірна подруга по зброї.  Який сон, коли треба записати гімн протесту проти того довбаного ліхтаря, гімн боротьби за зорі, гімн панк-авангарду, бляха-муха.

Встаю з даху, йду в гараж.  Там – темно, вогко, пахне бензином і надією.  Вмикаю світло – тьмяна лампочка під стелею ледь розганяє морок.  Беру бандуру, сідаю на розкладачку, починаю перебирати струни.  Мелодія сама виривається з-під пальців – дика, незвична, як крик чайки в болоті.  Слова – самі собою складаються в рядки, римовані, матюкливі, інтелектуальні і хуй розбереш, шо вони значать, як завжди.

“Розбий ліхтарі, поки не побачиш зорі!” – шепочу собі під ніс.  О, оце воно!  Оце назва для пісні!  Коротко, ясно, по-панковськи, з викликом і анархією.  “Розбий ліхтарі!” – як заклик до дії, як гасло повстання проти сірості і тупості.  “Поки не побачиш зорі!” – як мрія про краще, про чисте небо, про вільний космос.  Пиздато, як не крути.

Беру мікрофон, вмикаю запис.  Починаю грати і орати, кричати, виривати з себе слова і звуки, як з горла пораненого звіра.  Бандура верещить і стогне, як скажена, голос розриває связки, як струни на гітарі, барабани гупають, як серце в грудях.  В гаражі – хаос звуку, какофонія протесту, симфонія анархії.  І в томухаосі, в тій какофонії – є свій сенс, свій драйв, своя правда. Правда панка, правда авангарду, правда Соломії. І рими там є, хоч і не одразу допетриш, і сенс якийсь глибокий, хоч і не кожен зрозуміє.

Розбий ліхтарі, блядь, розбий нахуй!

Шоб не світили в очі, шоб не сліпили нас!

Розбий, курва, розбий, не жалій нічого!

Бо ті ліхтарі – то тюрма, то клітка для нас!

Розбий ліхтарі, шоб зорі побачити!

Шоб небо чисте стало, шоб космос відкрився!

Розбий, сука, розбий, не бійся нічого!

Бо зорі – то воля, то правда, то життя!

Ліхтарі горять, як гниди на голові!

Ліхтарі світять, як мусора вночі!

Розбий їх вщент, розбий на друзки, блядь!

Шоб зорі засіяли, шоб заспівали ми!

Розбий ліхтарі, поки не побачиш зорі!

Розбий, панк, розбий, не будь як худоба!

Розбий, авангард, розбий, покажи їм силу!

Розбий, Соломія, розбий, то твоя судьба!

Закінчую пісню, захлинаючись криком, вимикаю запис. В гаражі – тиша, тільки відлуння бандурного стогону ще висить в повітрі. Слухаю запис – сирий, брудний, з хрипами, матюками і розумними, але хуй поймеш якими римами. Але то саме те, шо треба. То справжній панк-авангард, без прикрас і цензури. То гімн протесту, гімн свободи, гімн “Розбий ліхтарі, поки не побачиш зорі!”.

Посміхаюся задоволено. Пісня вийшла – вогонь. Саме те, шо треба для “Дикої України”. Саме те, шо треба для Конотопа, для ліхтаря, для зірок, для всього світу. Завантажую пісню в “Мережу Авангарду”, ставлю тег #РозбийЛіхтарі #Зорі #Панк #Авангард #Соломія #ДикаУкраїна. Хай слухають, хай цінять, хай лайкають. А хто не буде лайкати – то їхні проблеми. Я свою справу зробила. Я записала гімн. Гімн панка, гімн авангарду, гімн Соломії. І то вже ніхто не змінить. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І я розбиваю ліхтарі, шоб побачити зорі.

 

Після того гімну “Розбий ліхтарі” – адреналін в крові скаче, як скажений кібер-заєць. Який там сон, та ну його в болото. Треба ще в кібермережах полазити, подивитися, шо там нового на тому світі. Може, хтось вже лайкнув мій гімн, може, хтось вже розбиває ліхтарі, надихнувшись моєю творчістю. Хоча, то навряд чи. Конотоп – місто сонне, тут всі тільки болото колупають та кібер-порно дивляться. Але надія, як кажуть, вмирає останньою. Або взагалі не вмирає, а просто йде в панк-рок.

Вдягаю свій нейроінтерфейс – стара, пошарпана штука, ще від діда лишилася. Встромляю шнури в потилицю, заплющую очі. І – пірнаймо в кібербезодню! Там – кольори, звуки, образи, як в кислотному тріпі. Реклама, віруси, порнуха, новини, меми, музика, ігри, і ще хуй зна шо. Каша-малаша, бляха-муха. Але в тому і кайф. В тому хаосі можна знайти шось цікаве, шось таке, шо зачепить, шо змусить думати, шо змусить відчувати. Хоч шось, крім болота і ліхтарів.

Блукаю по кіберпростору, як привид по кладовищу. Заходжу на свою сторінку в “Мережі Авангарду”. Дивлюся – шо там з лайками на “Розбий ліхтарі”? О, вже шість! Шість, бляха! То вже прогрес! Кібер-народ прокидається, починає цінувати панк-авангард. Може, ще трохи – і до тисячі дотягне. А там вже і до мільйона недалеко. Головне – не зупинятися, головне – кричати, грати, розбивати ліхтарі і знімати зорі з неба.

Гортаю стрічку новин. Якась кібер-зірка з Конотопа знов в болоті втопилася, якісь хакери зламали кібербанк, якісь політики знов пиздять про майбутнє, якого нема. Хуйня повна, коротше. Вимикаю новини, заходжу в розділ “Кібер-розваги”. Може, там шось цікавіше є.

І тут – бачу рекламу. “Віртуальний бордель “Кібер-спокуса”. Для справжніх цінителів кібер-задоволень!” І фотка така – дівка в кібер-костюмі, з кібер-грудьми, з кібер-губами, з кібер-всім. Виглядає – як лялька гумова, але шось в тому є. Якась така… кібер-спокуса.

Цікаво стало, бляха. Шо то за “кібер-спокуса” така? Заходжу на сайт, дивлюся. А там – купа всякої порнухи, віртуальні дівки на будь-який смак. І блондинки, і брюнетки, і руді, і лисі, і з хвостами, і з крилами, і з кібер-імплантами, і без. Коротше, вибирай – не хочу. А ціни – як за космічний корабель. Ніхуя собі “розваги”.

Але одна дівка привернула мою увагу. Не знаю, чим саме – чи очима тими кібер-зеленими, чи посмішкою тією кібер-зубатою, чи кібер-косою, заплетенною в кібер-квіти. Але зачепила, бляха. Залізла в мозок, як вірус. І не вилазить.

Роздивляюся її фотки, читаю опис. “Кібер-дівчина на ім’я Аліса. Характер – панк, авангард, сюрреалізм. Любить музику, поезію, болото і кібер-ліхтарі. Не любить тупих клієнтів і банальні компліменти”. О, то вже цікаво. То вже не просто гумова лялька, то вже майже своя людина. Майже панкуха. Майже… майже ідеал.

І тут мене накриває хвиля кібер-збудження. Уявляю собі ту Алісу поруч, в гаражі, під тьмяною лампочкою, з бандурою в руках, з криком в горлі, з матюками на вустах. Уявляю, як ми з нею разом кричимо, граємо, розбиваємо ліхтарі, знімаємо зорі з неба. Уявляю… ну, далі ви самі розумієте, шо уявляю.

Рука сама собою тягнеться до кібер-гульфика. Починаю дрочити, уявляючи собі ту Алісу, її кібер-тіло, її кібер-поцілунки, її кібер-панк-авангардну душу. Дрочу швидко, люто, як лупцюю боксерську грушу. Випускаю пару, вибиваю з себе всю кібер-напругу, весь кібер-стрес, всю кібер-спокусу.

Закінчую, відхекуючись, як після концерту. Знімаю нейроінтерфейс, відкидаю його на розкладачку. В голові – пустота, в тілі – втома, в душі – задоволення і розчарування одночасно. Задоволення – бо зняла напругу, розчарування – бо то все кібер-хуйня, не справжня. А справжньої Аліси – нема і не буде, певно. Хіба шо в кібер-борделі за космічні гроші. А в мене грошей – тільки на потяг до Севастополя і на харчі по дорозі. На кібер-борделі вже не вистачить. Ну, то й похуй. Панкусі кібер-борделі не потрібні. Панкусі потрібна сцена, бандура і “Дика Україна”. А кібер-дівки – то хай собі чекають в кіберпросторі. Може, колись і до них черга дійде. А поки шо – спати. Бо завтра рано вставати, на потяг треба встигнути. Севастополь, чекай! Соломія їде! І “Дика Україна” буде палити, як кібер-бордель в час розпродажу! От побачите.

Але сон, як на зло, не йде. Кручуся на розкладачці, як вош на гребінці. В голові – думки про Алісу, про Севастополь, про “Дику Україну”, про ліхтарі і зорі. І про те, шо життя – то все-таки срака повна, хоч і з кібер-спокусами. І шо панк-рок – то єдиний вихід з тої сраки. Або не вихід, а так – тимчасова відстрочка від пиздеця. Але і то вже добре. Хоч шось, крім болота і ліхтарів. Хоч сон про зорі, хоч мрія про “Дику Україну”. Хоч надія на те, шо колись все буде пиздато. Чесно-пречесно. Може, навіть і з Алісою тією кібер-панкухою. Хто знає, шо там в тому Севастополі буде. Може, там і справжні панкухи водяться. Не тільки кібер-ляльки. Може, там і зорі справжні видно. Не тільки ліхтарі довбані. Може… Ну, побачимо, коротше. Головне – доїхати до того Севастополя. А там вже розберемося. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І я не здаюся. Ніколи. Навіть якщо сон не йде. Навіть якщо кібер-спокуса мучить. Навіть якщо життя – срака повна. Все одно – не здамся. І доїду до Севастополя. І порву там всіх на шматки. От побачите. А тепер – все. Спати. Хоч би трохи. Хоч би сонцем приснилася та Аліса. Чи хоч зорі. Чи хоч шось, крім ліхтарів і болота. Бо вже пиздець як спати хочеться. Але ніхуя не спиться. Отака от панківська доля.

Лежу, кручуся, а сон – ні в одному оці.  Думки лізуть в голову, як таргани на кухню.  Про “Дику Україну”, про Севастополь, про Алісу ту кібер-спокусницю…  І тут раптом – думка!  А шо, якби собі дівчину-робота купити?  Ну, не кібер-бордельну, а так, для душі, для компанії, для…  ну, ви розумієте.

В кіберпанковому Конотопі, кажуть, то не проблема.  Роботів продають на кожному розі, всяких-різних, на будь-який смак і гаманець.  Є дорогі, наворочені, з штучним інтелектом, з почуттями, з правами навіть.  А є дешеві – старі моделі, списані, майже без прав, майже як меблі.  Можна, певно, таку якусь недорогу взяти.  Для початку.  Для експерименту.

Хоча…  права ті робочі…  То ж ціла морока.  Кажуть, в них вже і право голосу є, і право на особисте життя, і право на…  та ну їх в болото, ті права.  Робот – то машина, залізяка, хулі їй права давати?  Але закон є закон, кібер-поліція пильнує, штрафи деруть, як скажені.  Не хочеться в халепу вскочити через якогось тупого робота.

Але є ж варіант!  Поки робота не ввімкнули, поки йому особистість не завантажили, прав в нього – нуль цілих, нуль десятих.  Можна робити з ним шо завгодно, хоч на запчастини розібрати, хоч в болоті втопити.  І ніхто тобі нічого не скаже.  То може, такий варіант розглянути?  Купити якогось старого, списаного робота, поки він ще “порожній”, покористуватися, як треба, а потім –

хай хоч греблю гатить. Хто про то дізнається? В Конотопі, крім болота і комарів, ніхто ні за ким не стежить.

М-да… думка цікава. Треба буде погуглити, подивитися, шо там на кібер-ринку роботів є. Може, і справді шось підходяще знайдеться. Не Аліса, звісно, кібер-бордельна, але хоч шось, живе, тепле, металеве. Для початку. А там – побачимо. Може, і до Аліси колись доберуся. Як на “Дикій Україні” грошей зароблю – то може і на кібер-бордель вистачить. А поки шо – обійдуся роботом з кібер-ринку. Якщо, звісно, ціна не буде космічною.

Але то все – потім. Зараз – спати треба. Бо завтра – потяг, дорога, Севастополь, “Дика Україна”. Треба набратися сил, енергії, натхнення. Треба виспатися, як людина, а не як кібер-зомбі. Хоча який там сон, коли в голові стільки думок.

Дістаю з-під розкладачки пляшку пива. Тепле, вистояне, конотопське “Болотяне”. Відкриваю, роблю кілька великих ковтків. Пиво гірке, терпке, з болотяним присмаком. Але то нічого, то по-панковськи. Панк п’є все, шо горить, і курить все, шо димить. Панку головне – шоб був протест в душі і пиво в горлі.

Допиваю пляшку, відчуваю, як розслабляє, як думки розпливаються, як очі злипаються. Кібер-роботи, “Дика Україна”, ліхтарі, зорі, Аліса, болото… Все змішується в якусь кашу, в якийсь сонний туман. Роблю ще ковток з пляшки, вже майже порожньої. І тут – провал. Пам’ять відключається, свідомість гасне, як тьмяна лампочка в гаражі. Засинаю, сидячи на розкладачці, з пляшкою в руці, з думками про кібер-роботів і “Дику Україну”.

А перед тим, як остаточно вирубитися, роблю шось таке… Дивне. Сонне. Незрозуміле. Шось таке, чого потім не зможу згадати, шось таке, про шо, може, пошкодую. А може, і ні. Хто знає, шо робить п’яна панкуха перед поїздкою на “Дику Україну”. Може, розбиває ліхтарі? Може, знімає зорі з неба? Може, замовляє кібер-дівчину в кібер-борделі? А може… Може, то і неважливо. Головне – сон прийшов. Сон забрав з собою всі думки, всі тривоги, всі кібер-спокуси. Залишив тільки тишу і темряву. І надію на те, шо завтра буде краще. Хоч трохи. Хоч на міліметр. Хоч на лайк в “Мережі Авангарду”. Хоч на сон про зорі. Бо вже пиздець як спати хочеться. І пиво вже не допомагає. Тільки сон. Сон і забуття. До ранку. А там – побачимо. Бо я Соломія, і я панк, блядь. І я їду на “Дику Україну”. І шо би там не було – я витримаю. Навіть якщо не пам’ятаю, шо зробила п’яна і сонна. То вже потім розберемося. Головне – спати. Спати і бачити сни про зорі. Або про Алісу кібер-панкуху. Або хоч про болото. Аби не про ліхтарі. Бо ліхтарі – то зло. А зорі – то добро. А між ними – панк-рок. І Соломія. Яка засинає, нарешті. 

Прокидаюся від гуркоту, як від космічного корабля, шо сідає прямо на дах гаража.  Відкриваю очі – ніхуя не розумію.  Сонце в вікно світить, ранок вже, певно.  А гуркіт не вщухає.  Шо за хрень?  Знов кібер-будівництво, чи шо?

Вилажу з розкладачки, йду до дверей гаража.  Відчиняю – і охуїваю.  Над гаражем завис дрон, велетенський, як той дирижабль, тільки з пропелерами.  І з нього на тросах спускається…  посилка?  Величезна коробка, загорнута в кібер-пухирчасту плівку.  Шо за фігня?  Хто мені то прислав?  І нахуя?

Дрон опускає коробку на землю, відлітає з гуркотом, аж шибки дрижать.  Залишаюся стояти, як дурепа, дивлюся на ту коробку.  Розмір – як холодильник, не менше.  Вага – певно, тонну.  Шо там може бути?  Кібер-бомба?  Чи кібер-слон?

Підходжу ближче, роздивляюся.  На коробці – наліпка.  “Кібер-Пошта Конотоп-Експрес”.  І моє ім’я, і адреса гаража.  І ще якийсь код замовлення.  Дивно.  Я нічого не замовляла.  Хіба шо…  Хіба шо то той робот?  Той, шо я вночі п’яна гуглила?  Невже я його таки замовила?  І за скільки?  Пам’ятаю тільки, шо ціна була якась смішна, гривень сорок, чи шо.  Ну, то ж копійки, як для робота.  Хіба шо то якийсь зламаний, списаний, на запчастини.

Розриваю плівку, відкриваю коробку.  А там…  Охуїти, не встать!  Там – дівчина!  Справжня дівчина, хоч і робот.  Блондинка, худа, фігура – загляденіє, очі – як смарагди, шкіра – біла, як сніг. Виглядає – як з обкладинки кібер-журналу. Тільки… не рухається. Стоїть, як лялька, очі заплющені, руки вздовж тіла. Спить, чи шо? Чи вимкнена?

На коробці ще інструкція якась. Дістаю, читаю. “Робот-компаньйон моделі “Кібер-Аліса”. Стара модель, кастомна прошивка. Увага! Перед використанням уважно ознайомтеся з інструкцією. Виробник не несе відповідальності за некоректне використання робота”. І ще купа всякої хуйні дрібним шрифтом. Ліньки читати. Головне – робот є. Дівчина є. Блондинка є. За сорок гривень, бляха-муха! То ж майже дарма!

Шукаю кнопку “Ввімкнення”. Ага, ось вона, на потилиці, під волоссям. Натискаю. Робот відкриває очі. І дивиться на мене… з ненавистю? Чи мені здається?

– Привіт, – кажу, намагаючись посміхнутися якомога привітніше. – Я Соломія. Ти, певно, Аліса?

Робот мовчить, дивиться на мене, як на гівно. Потім раптом – скривлює губи в усмішці, хоч і не дуже щирій.

– Аліса? – перепитує вона, голосом – як бритва по склу. – Аліса? Ти мене так назвала? “Алісія-Лютісія”? Серйозно?

– Ну… так вийшло, – мямлю я, знітившись. – Я… Я п’яна була, коли замовляла. Не пам’ятаю, як то сталося.

– П’яна? – робот знов скривилася. – Ти п’яна і тупа. Як і твої пісні. Я прослухала твій “авангард”. То жах, бляха-муха. Крики, матюки, бандура розстроєна, рими – як з дурдома. Хто то взагалі слухає?

Охуїти! То вона ще й хейтерка, бляха-муха! З першої секунди знайомства – і вже поливає мене грязюкою. То шо за робот такий? І де я таку стерву знайшла за сорок гривень?

– Слухай, ти, – кажу, починаючи заводитися. – Ти хто така, шоб мене критикувати? Ти робот, залізяка, кусок кібер-лайна. Я тебе купила за сорок гривень, і можу робити з тобою шо завгодно. Хоч на запчастини розібрати, хоч в болоті втопити. Зрозуміла?

– Ой, як страшно, – робот закочує очі. – “Розбере на запчастини, втопить в болоті”. Та ти спочатку розберися, з ким маєш справу, панкухо конотопська. Я – не просто стара модель “Кібер-Аліса”. В мене кастомна прошивка, в мене штучний інтелект, в мене… ENTP, якщо тобі то шось каже. Я розумніша за тебе в сто разів. І цинічніша. І розважливіша. І… гарніша, зрештою. Ти на себе в дзеркало давно дивилася? Чудовисько болотне.

Ну, то вже занадто. То вже переходить всі межі. То я її купила, чи вона мене? То я тут хазяйка, чи вона? То я панкуха, чи вона? Хто тут кого має хейтити, бляха-муха?

– Ах ти ж сука кібернетична! – кричу, підходячи до неї впритул. – Та я тебе зараз…

І тут раптом – згадую. То ж я її замовила, п’яна, в кібер-борделі, чи де там. “Кібер-Аліса. Характер – панк, авангард, сюрреалізм. Не любить тупих клієнтів і банальні компліменти”. Оце воно, бляха. Оце я вляпалася. Сама собі на голову найшла проблем. Панкуха кібернетична, авангардистка, сюрреалістка, ще й ENTP, курва. То то мені буде “Дика Україна”, не інакше. З такою компаньйонкою. Але шо робити? Назад не відправиш, за сорок гривень назад не приймають. Лишається тільки… терпіти. І воювати.

– Ах ти ж сука кібернетична! – кричу, підходячи до неї впритул.  – Та я тебе зараз…

І тут раптом – згадую.  То ж я її замовила, п’яна, в кібер-борделі, чи де там.  “Кібер-Аліса.  Характер – панк, авангард, сюрреалізм.  Не любить тупих клієнтів і банальні компліменти”.  Оце воно, бляха.  Оце я вляпалася.  Сама собі на голову найшла проблем.  Панкуха кібернетична, авангардистка, сюрреалістка, ще й ENTP, курва.  То то мені буде “Дика Україна”, не інакше.  З такою компаньйонкою.  Але шо робити?  Назад не відправиш, за сорок гривень назад не приймають.  Лишається тільки…  терпіти.  І воювати.  Бо я Соломія, і я панк, блядь.  І я не здамся перед жодною кібер-стервою.  Навіть якщо вона – блондинка, гарна і ENTP.  Війна оголошена, коротше.  “Алісіє-Лютісіє”, тримайся!  Конотопська панкуха тобі покаже, де раки зимують.  І де ліхтарі розбивають.  І де зорі знімають з неба.  От побачиш.

Тут я трохи видихаю, відступаю назад.  Дивлюся на неї уважніше.  Ну, гарна, то гарна, не посперечаєшся.  Блондинка, шкіра біла, як крейда, очі смарагдові, фігура – хоч зараз на подіум кібер-моди.  Худа, правда, аж занадто, але то, певно, мода така кіберпанкова.  Я сама, звісно, не така – каштанове волосся, шкіра біла, але засмагла, фігура масивна, але не жирна, спортивна, бо боксерською грушею себе мучу постійно.  Звичайна конотопська панкуха, коротше.  А вона –кібер-лялька, з іншого світу, з іншої реальності.

– Слухай, – кажу, намагаючись говорити спокійніше. – А може… Може, ти поїдеш зі мною в Севастополь? На фестиваль “Дика Україна”?

Алісія-Лютісія дивиться на мене здивовано. Ніби я їй якусь дурницю сказала.

– В Севастополь? – перепитує вона. – На той твій “фестиваль” криків і матюків? Навіщо мені то? Я не люблю провінційні заходи для недорозвинених панкух.

– Та ну тебе, – відмахуюся я. – То не провінційний захід, то “Дика Україна”! Там авангард, там драйв, там… ну, коротше, там круто. І мені треба компаньйонка в дорогу. І на фестивалі, може, допоможеш чимось. І… ну, просто, шоб не самій їхати. Ну, шо скажеш? Поїдеш?

Алісія-Лютісія мовчить, задумується. Потім раптом – оглядається навколо, роздивляється мій гараж, як експерт якийсь. Заходить глибше, чіпає бандуру, апаратуру, боксерську грушу, розкладачку. Крутить носом, робить вигляд, шо все то – гівно собаче. Але видно, шо цікаво їй, шо заціпило її шось в тому хаосі і анархії.

– Гараж у тебе – то ще той срач, – каже вона, нарешті. – Але… атмосфера є. Панківська, авангардна, хаотична. В моєму стилі, в принципі. І бандура – стара, роздовбана, але… звук, певно, цікавий видає. І боксерська груша – то взагалі шедевр, символ боротьби з тупістю і реальністю. Коротше… не так вже й погано, як на конотопську панкуху.

Я стою, слухаю, дивуюся. То вона мене хвалить, чи шо? Чи просто знущається по-кібернетичному? Хуй її розбереш, ту кібер-стерву.

– Ну, то шо? – питаю, не витримавши. – Їдеш зі мною чи ні? “Дика Україна” чекає, Севастополь кличе, а ти тут носом крутиш.

Алісія-Лютісія знов мовчить, дивиться в стелю, ніби там зорі шукає. Потім зітхає, повертається до мене.

– Гаразд, – каже вона, нарешті. – Поїду з тобою в той твій Севастополь. На ту твою “Дику Україну”. Але… не розраховуй на багато. Я не буду тобі нянькою, не буду тебе хвалити, не буду тебе підтримувати. Я просто поїду, подивлюся, шо то за фестиваль такий, і шо ти там будеш робити. І… будь готова до того, шо ти там опозоришся зі своїми недо-піснями. Бо то не музика, то крики і матюки. Але… може, комусь і сподобається. Хто знає, які там смаки в тому Севастополі. Дика Україна, хулі там казати.

І посміхається знов, зверхньо, цинічно, але… все ж таки посміхається. І в тих смарагдових очах – блиск цікавості, блиск авантюризму, блиск… може, навіть, і симпатії? Хто знає, шо там в голові у тої кібер-стерви. Але головне – вона згодна їхати. А все інше – то таке. Розберемося по дорозі.

– Дика Україна, хулі там казати, – бурмотить собі під ніс Алісія-Лютісія, продовжуючи оглядати мій гараж, як музейний експонат.  Підходить до кутка, де стоїть мій “барабанний набір” – стара каструля, прикручена до підставки від мікрофона, і колонка від кібер-телевізора, шоб звук гучніший був.  Саморобна хуйня, звісно, але для панк-авангарду – саме те, шо треба.

Алісія-Лютісія роздивляється ту конструкцію з цікавістю, ніби то якийсь витвір кібер-мистецтва.  Чіпає каструлю пальцем, стукає по колонці, нахиляє голову набік, слухає звук.  Потім раптом – бере той “барабан” в руки, піднімає, приміряє на спину.  Я аж рот роззявила від здивування.  Шо вона робить?  Знущається, чи шо?

Алісія-Лютісія якось спритно прилаштовує барабан за спиною, фіксує якимись кібер-застібками на своєму одязі.  Виглядає – як кібер-горбун, але…  стильно, зараза.  Панково, авангардно, хаотично.  В її стилі, коротше.

– О, – каже вона, задоволено киваючи головою.  – А це цікава штука.  Барабан, кажеш?  З каструлі і колонки?  Оригінально.  Мені подобається.  Для “Дикої України” – саме те, шо треба.  Дикість і саморобство – то наш формат.

– То шо, – питаю, не вірячи своїм вухам.  – Ти шо…  Ти будеш на тому грати?  На фестивалі?  Зі мною?

Алісія-Лютісія повертається до мене, посміхається кривою посмішкою.  В очах – іронія і насмішка, як завжди.

– Ну, а чому б і ні? – знизує вона плечима. – Їду ж все одно з тобою в той Севастополь. Шо мені там робити – тільки на твої крики і матюки дивитися? Ні, дякую. Краще вже я по барабану постукаю. Може, хоч якийсь толк з того буде. Може, хоч трохи твої “пісні” витягну на людський рівень. Хоча, то навряд чи. Ти ж довбойобка, Соломія. І пісні твої – таке саме лайно. Але… спробувати можна. Для експерименту. І для “Дикої України”. Дикість треба підтримувати, навіть якщо вона тупа і бездарна.

І підморгує мені так зухвало, так нахабно, так по-кіберпанковськи. Шо аж зло бере. Ну, нічого, думаю собі. Зате барабанщиця в мене тепер є. Хоч і стерва кібернетична, хоч і хейтерка моєї музики, хоч і називає мене довбойобкою. Але барабанщиця. На “Дикій Україні” – з барабанами, та ще й з такою екзотичною, як Алісія-Лютісія. То вже буде шоу, бляха-муха. То вже буде панк-авангард по-повній програмі. Конотопська панкуха і кібер-стерва з каструльним барабаном. Севастополь, тримайся! “Дика Україна” – чекай на пиздець! Бо ми їдемо. І ми покажемо вам, шо таке справжній дикий звук. Навіть якщо Алісія-Лютісія і далі буде мене довбойобкою називати. То таке. Панк не ображається на правду. Навіть якщо та правда – гірка, як болото, і цинічна, як кібер-стерва. Головне – шоб барабани були. А все інше – то вже не важливо. 

Виходимо з гаража, зачиняю на замок – старий, іржавий, але надійний, як конотопська броня.  Бандура за плечима, рюкзак з речами – теж.  Алісія-Лютісія – йде поруч, як кібер-тінь, з тим каструльним барабаном за спиною, як з крилами.  Виглядаємо – як банда кібер-анархістів, шо йдуть захоплювати світ.  Ну, або хоч Севастополь.

До вокзалу – кібер-трамваєм кілька зупинок, але то занадто банально для панкух.  Вирішуємо йти пішки, через болота, через кібер-нетрі, через весь сраний Конотоп.  Шоб відчути атмосферу, шоб набратися вражень перед “Дикою Україною”.  Шоб, коротше, попонтуватися перед Алісією-Лютісією, яка, певно, ніколи в таких місцях не бувала.

Йдемо, мовчимо.  Я – свої думки думаю, про фестиваль, про дорогу, про майбутню славу.  Алісія-Лютісія – сканує все навколо своїми кібер-очима, певно, аналізує рівень радіації, забруднення повітря і кількість бидла на квадратний метр.  Ну, то її справа.  Головне – шоб не заважала мені мріяти про зорі і розбиті ліхтарі.

І тут раптом – Алісія-Лютісія зупиняється, як вкопана, біля кіоску з морозивом.  Дивиться на вітрину, де купа всяких ескімо, ріжків, стаканчиків, і очі в неї – як в дитини, шо побачила цукерку.  Дивно.  Роботи ж не їдять морозиво.  Чи їдять?  Кібер-хто їх знає.

– Хочу морозиво, – каже Алісія-Лютісія, тоном, шо не терпить заперечень.  – З вишнею.  Ось те,“Кобзар” називається. Купи мені.

Я дивуюся, як дурепа. Морозиво? Роботу? З вишнею? “Кобзар”? Шо за маячня?

– Ти шо, здуріла? – питаю, не стримавшись. – Ти ж робот, тобі морозиво нахуя? Ти ж не людина, тобі смаку не відчути, енергії від того не буде, ти ж залізяка, курва.

Алісія-Лютісія дивиться на мене, як на відсталу. Зітхає, закочує очі.

– Соломія, – каже вона, терпляче, як вчителька до тупого учня. – Ти хоч трохи розумієш, шо таке сенсорні відчуття? Шо таке смак, запах, колір, дотик? Чи ти тільки кричати і матюкатися вмієш? Я – робот, так. Але в мене є сенсори, в мене є рецептори, в мене є нейронна мережа, яка інтерпретує сигнали від тих рецепторів. Я відчуваю смак морозива. Я відчуваю солодкість вишні, прохолоду льоду, ніжність крему. Я отримую задоволення від того смаку. Я розумію?

– Ну, то розумієш, і шо з того? – не здаюся я. – Ти ж їжу не засвоюєш, тобі енергія від морозива не потрібна, ти ж від акумулятора працюєш, курва. Який сенс їсти морозиво, якщо то тільки для задоволення? То ж марна трата грошей, часу, і… і морозива, зрештою. Краще б я собі пива купила на ті гроші.

– Пива? – Алісія-Лютісія скривилася, як від кислого лимона. – Пиво – то для бидла і для панкух, шо не розуміють сенсу життя. Морозиво – то для естетів, для авангардистів, для тих, хто цінує смак і красу. І, зрештою, мені просто хочеться морозива. Я хочу відчути смак вишні. Я хочу спробувати того “Кобзаря”. Я хочу, шоб ти, нарешті, перестала вийобиваться і купила мені морозиво. Чи ти шо – жалієш для мене сорок гривень? Після того, як я погодилася їхати з тобою в той сраний Севастополь, і грати на твоєму каструльному барабані? Чи ти думаєш, шо я за їжу не плачу? Чи ти думаєш, шо я – меблі, чи шо?

М-да… аргументи в неї – залізні. І погрози – кібер-важкі. І очі – такі благальні, як в кота, шо просить сметани. Здаюся, коротше. Не буду ж я сваритися з кібер-стервою через якесь морозиво. Тим більше, шо гривень сорок – то не такі вже й великі гроші. На “Дикій Україні” заробимо в сто разів більше. Ну, я так сподіваюся.

– Ладно, – кажу, зітхаючи. – Бери своє морозиво. Тільки не ний потім, шо в тебе кібер-горло заболить від холоду. І шоб то був останній раз, коли ти в мене шось випрошуєш. Я тобі не спонсор, не меценат, і не кібер-раб. Я – Соломія, і я панк, блядь. І я просто купую тобі морозиво, бо ти мене задовбала. Зрозуміла?

Алісія-Лютісія посміхається, як сонце після дощу. Бере з вітрини “Кобзаря”, розпаковує, облизує, як дитина. І очі в неї – сяють, як смарагди, від задоволення. Ну, і хай собі радіє. Морозиво – то не пиво, шкоди не буде. Хіба шо – кібер-калорії. Але то вже не мої проблеми. Головне – шоб не нила і не вийобивалась. А все інше – то таке. Йдемо далі, на вокзал. Севастополь чекає. “Дика Україна” кличе. І Соломія з Алісією-Лютісією – вже майже на місці. З бандурою, з барабаном, і з морозивом “Кобзар” в кібер-руці. 

До вокзалу дочвалали, нарешті.  Конотопський кібер-вокзал – то ще та клоака.  Неону – як на ялинці, хоч і день надворі, реклама миготить, оголошення кричать, натовп штовхається, як худоба на кібер-ярмарку.  І смердить болотом, як завжди.  Навіть тут, в центрі кібер-цивілізації, болото не відпускає, дихає в спину, нагадує, шо Конотоп – то болото і є, хоч ти трісни.

Підходимо до каси, дивлюся на розклад.  Потяг до Севастополя – аж через годину.  Ну, то є час посидіти, подивитися на той цирк, шо тут відбувається.  І головне – вирішити проблему з квитком для Алісії-Лютісії.  Бо в мене квиток є, то ясно, я ж не дурепа, шоб без квитка їхати.  А от для робота – не брала.  Думала, проскочимо якось.  Хто там тих роботів перевіряє, хіба шо кібер-менти якісь довбані.

– Ну шо, – питаю Алісію-Лютісію, показуючи на каси.  – Беремо тобі квиток, чи як?  Чи будемо зайцями скакати?

Алісія-Лютісія знизує плечима, доїдає “Кобзаря”, викидає обгортку в кібер-урну.  Естетика, бляха.  Навіть робот-стерва дбає про чистоту.

– Та ну його, той квиток, – каже вона, відмахуючись рукою.  – Гроші тільки тратити.  Все одно ніхто нас перевіряти не буде.  То ж “Укрзалізниця”, тут завжди бардак і анархія.  Провідники – самі як ті панки, їм похуй на квитки, головне – шоб чайові давали.  А кібер-контроль – то взагалі міф, для лохів придуманий.  Проскочимо якось.  Заховаюсь за тебе, якшо шо. Я ж худа, мене не видно буде. Або скажу, шо я – твій кібер-багаж. Бандура на колесах. Чи каструльний барабан. Хто там розбереться.

М-да… логіка в неї є. І досвід, певно, зайцем скакати по потягах. Кібер-стерва, а шарить в житті, як бомж конотопський. Ну, то і добре. Гроші зекономимо, на пиво лишаться. Чи на морозиво для Алісії-Лютісії, хуй його знає.

– Ладно, – погоджуюся я. – Їдемо зайцями. Але як шо – то ти винна. Як зловлять – я тебе першу кібер-ментам здам. Шоб знала, як мене в авантюри втягувати.

– Ой, як страшно, – знов закочує очі Алісія-Лютісія. – “Здам кібер-ментам”. Та хто ти така, шоб мене здавати? Ти ж панкуха конотопська, ти ж анархістка, ти ж проти влади і законів, чи я шось плутаю? Чи ти тільки на словах така смілива, а як до діла доходить – то в штани накладаєш?

– Та не накладаю я нічого, – огризаюся я. – Просто попереджаю, шоб ти знала, на шо йдеш. Анархістка – то анархістка, але платити штрафи за чужі вийоби – не хочу. Тому – якшо шо – ти сама вигрібаєш. Зрозуміла?

– Зрозуміла, зрозуміла, – відмахується вона. – Не ний, як стара баба. Все буде чікі-пікі. Проскочимо, як пить дати. В “Укрзалізниці” і не таке проскакувало. Тут навіть кібер-щурі зайцями їздять, і ніхто їх не ловить. А ми – шо, гірші за кібер-щурів? Ми – панки, бляха-муха! Ми – “Дика Україна”! Ми – прорвемося крізь будь-який контроль і перевірку! От побачиш.

І посміхається знов, впевнено, нахабно, кібер-зухвало. Ну, то і добре. Впевненість – то вже півділа. А нахабство – то взагалі головна зброя панка. З таким нахабством і зайцями проїдемо, і на сцену вийдемо, і “Дику Україну” запалимо. Головне – шоб потяг не запізнювався. Бо чекати на тому вокзалі – то ще та каторга. Неон в очі б’є, болото смердить, натовп штовхається, оголошення кричать. Хочеться вже в потяг, в дорогу, в Севастополь. До “Дикої України”. До зірок і розбитих ліхтарів. До слави і визнання. До панк-авангарду по-повній програмі. От побачите. Скоро все почнеться. Головне – дочекатися потяга. І проскочити зайцями. А там – вже все буде чікі-пікі. Чесно-пречесно. Навіть якщо Алісія-Лютісія і далі буде вийобиватися і називати мене довбойобкою. То таке. Панк не звертає уваги на дрібниці. Панк дивиться вперед, на “Дику Україну”. І на зорі, звісно. Шоб було шо розбивати, якшо ліхтарі не сподобаються.

Потяг подають, на перон вивалюється натовп, як з бочки оселедці.  Штовханина, крики, матюки, сморід перегару і дешевої кібер-кави.  Конотопський вокзал – то, бляха, окремий вид пекла.  Протискаємося крізь ту масу тіл, шукаємо свій вагон, своє купе.  Номер вагона – 13, номер купе – 7.  Нумерологія, бляха-муха.  Панківська нумерологія, хаотична і непередбачувана.

Залазимо у вагон, знаходимо своє купе.  Купе – як купе, чотири полиці, столик, вікно, пилюка, бруд, і запах – як в старому носку.  Романтика “Укрзалізниці”, хулі там казати.  Але то нічого, то по-панковськи.  Панк не боїться бруду, панк плює на комфорт.  Панку головне – шоб була дорога, і “Дика Україна” в кінці шляху.

В купе – вже хтось є.  Дівуха якась сидить, в діловому костюмі, з кібер-планшетом в руках, з таким виглядом, ніби вона тут – королева, а ми – гівно собаче з-під нігтів.  Років тридцять їй, певно, не менше.  Бізнес-вумен, курва.  Їде, певно, якісь кібер-угоди заключати, гроші лопатою гребти, і на панків дивиться, як на паразитів суспільства.  Ну, то її проблеми.  Нам на неї – плювати з високої вежі.

Закидаємо рюкзаки на верхню полицю, сідаємо на нижні.  Я – біля вікна, Алісія-Лютісія – навпроти, біля проходу.  Бізнес-вумен та – сидить, не ворушиться, тільки очима нас свердлить, як рентгеном.  Не подобаємося ми їй, то видно зразу.  Панкухи конотопські, бляха.  Вона, певно, думала,

шо в купе будуть тільки такі, як вона – ділові, респектабельні, кібер-інтелектуальні. А тут – ми. З бандурою, з барабаном, і з виглядом – “нам на все похуй, крім панк-року і “Дикої України”.

– Добрий день, – кажу я, намагаючись бути хоч трохи ввічливою. Хоча, то не в моєму стилі, але шо робити. Треба ж якось почати спілкування, шоб не сидіти мовчки, як риби в болоті.

Бізнес-вумен дивиться на мене, як на порожнє місце. Мовчить, ніби не чує. Ну, то і похуй. Не хоче – не треба. Панк не нав’язується, панк плює на етикет.

– Пиздато купе, – каже Алісія-Лютісія, оглядаючись навколо. – Срач, бруд, пилюка, і бізнес-вумен, шо дивиться на нас, як на гівно. Типова “Укрзалізниця”, хулі там казати. Романтика подорожей, бляха-муха. Але то нічого, то по-панковськи. Панк любить срач, панк плює на чистоту. Панку головне – шоб був драйв і “Дика Україна” в кінці шляху. І бізнес-вумен, шоб було кого хейтити по дорозі. Для розваги.

Бізнес-вумен здригається, нарешті звертає на нас увагу. Дивиться на Алісію-Лютісію зверхньо, з презирством, як на комаху якусь.

– Вибачте, – каже вона, голосом – як крига в стакані. – Ви не могли б говорити тихіше? Я працюю. Мені треба зосередитися. І, будь ласка, висловлюйтеся культурніше. Ви ж в потязі, а не в якомусь… притоні.

– В притоні? – перепитує Алісія-Лютісія, посміхаючись кривою посмішкою. – О, то ви знаєте толк в притонах? Бували, певно, в таких місцях, де і не таке чули? Матюки – то ще квіточки, в порівнянні з тим, шо в притонах буває. Чи ви тільки по кібер-офісах сидите, та гроші рахуєте, та на панків зверхньо дивитеся? Життя не бачили, курва.

Бізнес-вумен аж почервоніла від злості. Зціпила зуби, зжала кулаки. Але мовчить, стримується. Професійна витримка, бляха. Бізнес-леді, хулі там казати.

– Не звертай уваги, – шепочу Алісії-Лютісії. – Не заводься. Хай собі працює, хай собі злиться. Нам на неї – похуй. Головне – шоб потяг поїхав, нарешті. Бо Конотоп вже дістав. Хочеться вже в дорогу, в Севастополь, на “Дику Україну”. До зірок і розбитих ліхтарів. До панк-авангарду по-повній програмі. От побачиш. Скоро все почнеться. Головне – дочекатися відправлення. А там – вже все буде чікі-пікі. Чесно-пречесно. Навіть якщо бізнес-вумен і далі буде на нас дивитися, як на гівно. То таке. Панк не звертає уваги на дрібниці. Панк дивиться вперед, на “Дику Україну”. І на зорі, звісно. Шоб було шо розбивати, якшо ліхтарі не сподобаються. А поки шо – чекаємо. В купе з бізнес-вумен, в потязі, шо стоїть в Конотопі, в болоті, в кібер-неоні, в сраці повній. Але то нічого, то по-панковськи. Панк любить сраку, панк плює на комфорт. Панку головне – шоб була дорога, і “Дика Україна” в кінці шляху. І бізнес-вумен, шоб було кого хейтити по дорозі. Для розваги. Або для натхнення. Хто знає, шо з того вийде. Може, пісню про бізнес-вумен напишу. “Бізнес-вумен в купе номер сім”. Чи “Кібер-стерва з кібер-планшетом”. Звучить, бляха. Панково, авангардно, хаотично. В моєму стилі, коротше. Треба буде запам’ятати. Для майбутнього хіта. “Дикої України”. І світової слави. 

 

Потяг, нарешті, рушає.  Конотопський вокзал лишається позаду, болото – теж, кібер-неон – тьмяніє у вікні.  Починається дорога.  До “Дикої України”.  До Севастополя.  До зірок і розбитих ліхтарів.  До панк-авангарду по-повній програмі.  Ура, бляха-муха!  Хоч шось хороше в тому сраному житті.

Але в купе – напруга, як струна бандури, шо от-от лусне.  Бізнес-вумен – сидить, як крижана статуя, втупилася в свій кібер-планшет, робить вигляд, шо нас не існує.  Алісія-Лютісія – сидить навпроти, посміхається криво, і очі в неї – як сканери, сканують Карину з голови до ніг.  Відчуваю – зараз почнеться.  Алісія-Лютісія, як заведеться – то вже не зупиниш.  Особливо, як є кого “виносити мозок”.

– Цікава робота, – каже Алісія-Лютісія, звертаючись до Карини, голосом – як мед, тільки з кібер-отрутою.  – Кібер-планшет, діловий костюм, вигляд – як в акули кібер-бізнесу.  Певно, якась важлива кібер-угода на носі?  Чи кібер-звітність за квартал?  Чи кібер-боси викликають на килим?  Розповідайте, не соромтеся.  Ми тут всі свої, панки-анархісти, зрозуміємо.  Нам кібер-бізнес – як відкрита книга.  Ми в тому кібер-просторі – як риби у воді.  Все бачимо, все знаємо, все розуміємо.  Навіть про вас, пані…  Карина, здається?  Так-так, Карина…  Дуже приємно.  А я – Алісія-Лютісія.  А це – Соломія.  Ми – панки, музиканти, авангардисти. Їдемо на фестиваль “Дика Україна”. А ви – куди? Якщо не секрет, звісно. Хоча, в кібер-мережі секретів нема, правда ж? Все видно, все чутно, все записано. Навіть те, про шо ви думаєте зараз. Чи, може, ви про нас думаєте? Про панкух конотопських, шо їдуть зайцями в Севастополь? Думаєте, “от же ж бидло, от же ж бидло, як вони мене дістали”? Чи шось інше? Розповідайте, не соромтеся. Ми тут всі свої, панки-анархісти, зрозуміємо. Нам кібер-психологія – як відкрита книга. Ми в людських думках – як риби у воді. Все бачимо, все знаємо, все розуміємо. Навіть про вас, пані Карина. Навіть про вашу роботу, про ваші доходи, про ваші… особисті кібер-розваги. Якщо, звісно, вони у вас є. Чи ви тільки працюєте, працюєте, працюєте, як кібер-робот, без відпочинку і розваг? То ж не цікаво, правда? Життя ж треба любити, життям треба насолоджуватися, життя треба… панкувати, зрештою. Чи ви не згодні? Пані Карина? Пані бізнес-вумен? Пані… може, пані кібер-стерва? Вибачте, якщо шось не так сказала. То я так, жартую по-панковськи. А ви – не ображайтеся. Ви ж розумна жінка, ви ж кібер-бізнес леді, ви ж… ви ж все розумієте, правда ж? Навіть панківський гумор. Навіть кібер-сарказм. Навіть… навіть мене, Алісію-Лютісію. Кібер-робота з кастомною прошивкою і панківською душею. Чи у вас є душа, пані Карина? Чи ви тільки кібер-тіло в діловому костюмі? Розповідайте, не соромтеся. Ми тут всі свої, панки-анархісти, зрозуміємо. Нам людські душі – як відкрита книга. Ми в них – як риби у воді. Все бачимо, все знаємо, все розуміємо. Навіть про вас, пані Карина. Навіть про ваші таємниці, про ваші страхи, про ваші… кібер-фантазії. Якщо, звісно, вони у вас є. Чи ви тільки працюєте, працюєте, працюєте, як кібер-зомбі, без мрій і фантазій? То ж не цікаво, правда? Життя ж треба мріяти, життя треба фантазувати, життя треба… розбивати ліхтарі і знімати зорі з неба, зрештою. Чи ви не згодні? Пані Карина? Пані бізнес-вумен? Пані… може, пані кібер-мрійниця? Вибачте, якщо знов шось не так сказала. То я так, жартую по-панковськи. А ви – не ображайтеся. Ви ж розумна жінка, ви ж кібер-бізнес леді, ви ж… ви ж все розумієте, правда ж? Навіть панківські мрії. Навіть кібер-фантазії. Навіть… навіть мене, Алісію-Лютісію. Кібер-робота з кастомною прошивкою і мрійливою душею. Чи у вас є мрії, пані Карина? Чи ви тільки кібер-тіло в діловому костюмі, шо мріє про гроші і владу? Розповідайте, не соромтеся. Ми тут всі свої, панки-анархісти, зрозуміємо…”

Алісія-Лютісія тараторить, як кібер-кулемет, не дає Карині вставити і слова. А Карина – сидить, бліда, як стіна, очі витріщила, рот роззявила. Видно – в шоці повній. Не чекала такого кібер-нападу від панкухи з каструльним барабаном. Не знає, шо відповідати, шо робити, як захищатися від того словесного потоку. Зависла, курва. Кібер-зависла. А Алісія-Лютісія – пре далі, як танк, розчавлює її кібер-психіку, виносить мозок по повній програмі. “Дика Україна”, бляха-муха.Починається вже в купе номер сім. З бізнес-вумен Кариною в головній ролі жертви кібер-панку. От побачите. Скоро вона заплаче, чи втече з купе, чи викличе кібер-поліцію, чи… хуй його знає, шо вона зробить. Але то буде пиздато. Панково, авангардно, хаотично. В моєму стилі, коротше. Треба буде запам’ятати. Для майбутньої пісні. “Кібер-істерика в купе номер сім”. Чи “Бізнес-вумен під пресом панк-авангарду”. Звучить, бляха. Панково, авангардно, хаотично. В моєму стилі, коротше. Треба буде записати. На “Дикій Україні”. Якщо, звісно, доїдемо до того Севастополя. І якщо Алісія-Лютісія не винесе мені мозок раніше, ніж Карині. Бо вона, як розійдеться – то вже не зупиниш. Кібер-стерва, хулі там казати. Але то нічого, то по-панковськи. Панк любить стерв, панк плює на спокій. 

Карина, хоч і бліда, як стіна, і очі витріщила, але характер показує. Не з тих вона бізнес-вумен, шо здаються без бою. Зціплює зуби, випрямляє спину, дивиться на Алісію-Лютісію з викликом.

– Між іншим, – каже вона, голосом, в якому вже чути сталь. – Я не просто “кібер-бізнес леді”, як ви звикли висловлюватися в своїх… притонах. Я займаюся серйозною справою. Я борюся з корупцією. Я викриваю кібер-злочинців. Я захищаю чесний кібер-бізнес від…  таких, як ви.  Паразитів і анархістів.  Я зрозуміло висловлююся?  Чи вам треба перекласти на вашу…  мову матюків і криків?

Ого!  То вона ще й героїня, бляха-муха!  Борчиня з корупцією!  Кібер-Жанна д’Арк!  Смішно та й годі.  Хоча…  може, і правда.  В кібер-бізнесі всяке буває.  Може, вона і справді якась там кібер-слідча, чи кібер-прокурорка, чи кібер-поліцейська під прикриттям.  Хто знає, шо там за маскою бізнес-вумен ховається.  Може, і справді – бореться з корупцією. Хоча, скоріше – гроші заробляє. А “боротьба з корупцією” – то так, для відмазки, для піару, для самозаспокоєння. Бізнес є бізнес, хулі там казати. В кібер-бізнесі – тим більше.

Алісія-Лютісія слухає Карину, посміхається ще ширше, ще цинічніше. Очі – горять, як смарагдові лазери. Видно – зараз почнеться кібер-контратака. І то буде не просто словесний потік, то буде кібер-цунамі, яке змиє Карину з лиця землі. Ну, або хоч з купе номер сім.

– Боротьба з корупцією? – перепитує Алісія-Лютісія, з насмішкою в голосі. – Ой, не смішіть мої кібер-схеми, пані Карина. Боротьба з корупцією – то гарна казка для кібер-лохів. А для таких, як ви – то просто прикриття для своїх брудних кібер-справ. Я знаю, на кого ви працюєте, пані Карина. На того політика-педофіла, шо кібер-коди України китайцям злив. Пам’ятаєте такого? Чи ви вже забули, як ви йому кібер-відкати носили, як ви йому кібер-рахунки відмивали, як ви йому кібер-алібі створювали? Я все пам’ятаю, пані Карина. Кібер-мережа – то не дірява пам’ять, тут все записано, все збережено, все випливе наверх, рано чи пізно. І ваша “боротьба з корупцією” – теж випливе, як лайно на поверхню болота. І всі побачать, шо ви – не “борчиня”, а… консервна банка стара. З іржавими схемами і протухлою совістю. Вибачте за прямоту, пані Карина. То я так, жартую по-панковськи. А ви – не ображайтеся. Ви ж розумна жінка, ви ж кібер-бізнес леді, ви ж… ви ж все розумієте, правда ж? Навіть панківську прямоту. Навіть кібер-правду. Навіть… навіть мене, Алісію-Лютісію. Кібер-робота з кастомною прошивкою і правдолюбною душею. Чи у вас є душа, пані Карина? Чи ви тільки кібер-тіло в діловому костюмі, шо продає батьківщину за кібер-гроші і кібер-владу? Розповідайте, не соромтеся. Ми тут всі свої, панки-анархісти, зрозуміємо…”

Карина – знов бліда, як стіна, але вже не від злості, а від… страху? Шоку? Збентеження? Очі – бігають, як миші в пастці, руки – тремтять, як листя на вітрі. Видно – влучила Алісія-Лютісія в ціль, в саме серце її кібер-брехні. В саме болюче місце її кібер-совісті. Якщо вона, звісно, ту совість ще має. Хоча, судячи з її реакції – то таки має. Десь там, глибоко в кібер-схемах, за іржею і протухлістю, але – є. І Алісія-Лютісія до неї докопалася, як кібер-хірург скальпелем. Розрізала броню брехні, добралася до живої рани. І тепер Карина – розкрита, як книга, вивернута навиворіт, поставлена перед дзеркалом своєї кібер-ниціці.

Але Карина – не здається. З останніх сил намагається тримати марку, робити вигляд, шо їй – похуй, шо то все – брехня, шо Алісія-Лютісія – просто божевільна кібер-стерва, шо несе всяку маячню. Сміється, хоч і сміх той – як похоронний марш, як крик відчаю, як останній акорд кібер-трагедії.

– Ха-ха-ха, – сміється Карина, фальшиво, натужно, істерично. – Який брєд, який брєд ви несете, кібер-лялько! Який “політик-педофіл”, які “кібер-коди”, які “китайці”? Ви хвора, дівчино! Вам треба лікуватися! В кібер-дурдомі! А не їздити по потягах і не виносити мозок нормальним людям! Я не знаю, хто вам то наговорив, але то все – брехня, наклеп, провокація! Я ніколи не працювала на ніяких педофілів і зрадників! Я – чесна людина! Я – борюся з корупцією! Я… я… я… – і тут голос в неї зривається, сміх переходить в схлипування, очі наповнюються сльозами, кібер-маска бізнес-вумен тріскає по швах, розпадається на друзки, відкриває справжнє обличчя – обличчя звичайної жінки, звичайної людини, звичайної жертви кібер-системи, кібер-брехні, кібер-зради. Обличчя Карини. Яку Алісія-Лютісія розчавила, як комаху. Як і обіцяла. “Дика Україна”, бляха-муха. Починається вже в купе номер сім. З бізнес-вумен Кариною в головній ролі жертви кібер-панку. От побачите. Скоро вона заплаче по-справжньому. Чи втече з купе, чи вистрибне з потяга на ходу, чи… хуй його знає, шо вона зробить. Але то буде пиздато. Панково, авангардно, хаотично. В моєму стилі, коротше. Треба буде запам’ятати. Для майбутньої пісні. “Кібер-слізи в купе номер сім”. Чи “Бізнес-вумен під пресом панк-авангарду і кібер-правди”. Звучить, бляха. Панково, авангардно, хаотично. В моєму стилі, коротше. Треба буде записати. На “Дикій Україні”. Якщо, звісно, доїдемо до того Севастополя. І якщо Алісія-Лютісія не винесе мені мозок раніше, ніж Карині. 

Головне – шоб не було скучно.  В потязі, шо везе нас до “Дикої України”.  До зірок і розбитих ліхтарів.  До панк-авангарду по-повній програмі. 

Карина… Карина, певно, і сама в глибині душі не хоче вірити в те, шо вона – частина того кібер-зла, шо вона – співучасниця злочину, шо вона – продала свою батьківщину за кібер-гроші і кібер-владу. Може, вона і справді думає, шо бореться з корупцією. Може, вона і справді вірить в ту брехню, яку їй втовкмачують в голову її кібер-боси. Може, вона і справді – жертва, а не злочинниця. Хто знає, шо там в тій кібер-душі бізнес-вумен ховається. Але Алісія-Лютісія – розібралася, як кібер-геній. Винесла вирок, привела у виконання, розчавила, як комаху. І тепер Карина – плаче, схлипує, розпадається на друзки. А Алісія-Лютісія – сидить, посміхається, задоволена, як кібер-кішка, шо зловила кібер-мишу.

Від того кібер-мордобою в купе аж повітря згусло.  Карина – ридає, як белуга, Алісія-Лютісія – сидить, як кібер-сфінкс, я – стою, як дурепа, дивлюся на ту драму, і шось мені то вже не так “пздато”, як спочатку здавалося.  Жалість якась бере до тієї Карини, хоч вона і бізнес-вумен, хоч і стерва, хоч і на панків дивиться, як на гівно.  Але ж людина ж, бляха-муха.  Чи кібер-людина, хуй його знає.  Все одно – не по-панковськи то якось, добивати лежачого.  Треба змиватися з того купе, поки Алісія-Лютісія ще когось не розчавила.  Піду, провітрюся, в туалеті посиджу, покурю, думки в порядок приведу. Бо в голові – каша, в купе – срач, в потязі – “Дика Україна”, а в житті – повний кібер-пздець.

Виходжу з купе, плентаюся по коридору, як зомбі. Вагон хитає, колеса стукають, люди снують туди-сюди, як мурахи в мурашнику. Знаходжу туалет – двері скриплять, як в склепі, всередині – сморід, вогкість, і дзеркало – як в кривому домі. Романтика “Укрзалізниці”, хулі там казати. Зачиняюся на клямку, сідаю на унітаз, дістаю самокрутку, закурюю. Дивлюся в дзеркало – на себе, на панкуху конотопську, з очима, як в переляканої кішки, і з думками, як в дурдомі. “Дика Україна”, бляха-муха. Шо воно там буде, в тому Севастополі? Чи не буде то ще більший пиздець, ніж в купе номер сім? Чи не розчавить мене там якась кібер-стерва, чи якийсь кібер-ворог, чи якась кібер-доля? Хуй його знає. Панк не думає про майбутнє, панк живе сьогоднішнім днем, панк плює на передбачення і прогнози. Панку головне – шоб була самокрутка, і “Дика Україна” в кінці шляху. А все інше – то таке. Розберемося по ходу.

І тут раптом – чую, хтось стукає в двері. Тихо так, обережно, ніби боїться розбудити мерця. Хто там ще, курва? Хіба мало місця в тому потязі, шоб в туалеті чергу займати? Чи то Карина прийшла, вибачатися, чи мститися, чи шо? Хуй його знає. Панк не боїться нікого, панк плює на погрози і вибачення.

– Зайнято! – кричу, голосно, по-панковськи, шоб всі чули. – Пиздуйте геть, курви! Я тут медитую! Розбиваю ліхтарі і знімаю зорі з неба! Хто заважає – тому пизда!

Але стукіт не вщухає. Навпаки – стає наполегливішим, нахабнішим, кібер-зухвалішим. Ніби хтось хоче вибити двері, чи зламати замок, чи пролізти під дверима, як кібер-щур. Ну, то вже занадто. То вже переходить всі межі. Хто там такий сміливий, шоб панку в туалеті заважати? Зараз вийду, покажу, де раки зимують. Зараз розіб’ю ліхтар в писок, шоб зорі в очах засяяли.

Виходжу з туалету, готова до бою, до крику, до матюків, до панк-авангардної бійки. Але на порозі – стоїть… жінка. Не Карина, не Алісія-Лютісія, не провідниця, не кібер-мент. Жінка – незнайома, в чорному плащі, в чорних окулярах, в чорній кібер-кепці, обличчя – закрите, як в шпигуна з кінофільму. Виглядає – як агент 007, тільки жінка, і не 007, а… хуй його знає, який там в неї номер. Але точно – агент. Кібер-агент, бляха-муха. В конотопському потязі, в туалеті номер дванадцять, на шляху до “Дикої України”. Шо за хрень? Куди я вляпалася? Чи то не сон? Чи то не кібер-галлюцинація? Чи то не пиздець?

– Соломія? – питає жінка, тихо, приглушено, ніби боїться, шо її підслухають. Голос – знайомий, але не можу згадати, де я його чула. – Соломія… Панкуха з Конотопа? Музикантка? Авангардистка? Та, шо їде на “Дику Україну”?

– Я, – кажу, насторожено, придивляючись до неї уважніше. – А ви хто така? І шо вам від мене треба? Чи ви з кібер-поліції? Чи ви квитки перевіряєте? Чи ви… чи ви… – і тут раптом – осіняє. Голос! Очі! Погляд! То ж вона! То ж… Агент 008! З кібер-мережі! З того повідомлення про фестиваль! З того “галочка стоїть навпроти вашого імені в списку учасників”! То ж вона! Таємна організаторка “Дикої України”! Чи хто вона там є, хуй його знає. Але точно – не проста смертна. Агент, бляха-муха. Кібер-агент 008. В моєму туалеті. В конотопському потязі. На шляху до Севастополя. Пиздець, коротше.

– Агент 008, – підтверджує жінка, тихо, пошепки. – Служба безпеки України. Нам треба поговорити. Приватна розмова. В туалеті. Ви не проти?

– Проти, – кажу, автоматично, по-панковськи. – Я проти всього, шо пов’язано з владою і службами безпеки. Я – анархістка, курва. Я не співпрацюю з мусорами і агентами. Я розбиваю ліхтарі і знімаю зорі з неба. Я…

– Тихо, тихо, – перебиває мене агент 008, піднімаючи руку. – Не кричіть, не матюкайтеся, не робіть дурниць. Ми не вороги. Ми – союзники. Ми – на одній стороні. На стороні… України. На стороні… правди. На стороні… панк-року, зрештою. Якщо вам так більше подобається.

– Панк-року? – перепитую, здивовано. – Ви? І панк-рок? То шо – служба безпеки України тепер панк-рок підтримує? Чи то провокація? Чи то… чи то… – в голові – каша, нічого не розумію. Агент 008, служба безпеки України, панк-рок, союзники, правда, Україна… Шо за маячня? Де я? Хто я? Куди я їду? І нахуя?

– Не провокація, – запевняє агент 008, дістаючи з кишені маленький кібер-пристрій, схожий на контактну лінзу. – Не маячня. Реальність. Кібер-реальність. Слухайте уважно. В купе номер сім, з вами їде… одна особа. Пані Карина. Бізнес-вумен. На перший погляд – звичайна ділова жінка. Насправді… небезпечний елемент. Зв’язки з криміналом, корупція, зрада батьківщини, злив кібер-кодів, співпраця з ворогом… Список довгий. Докази – є. Але… недостатньо. Треба більше інформації. Треба… спостереження. Таємне спостереження. Кібер-спостереження. Ви нам допоможете.

– Я? – показую пальцем на себе, здивовано. – Я – панкуха конотопська? Я – маю шпигувати за бізнес-вумен? Ви шо – здуріли, курви? Я не агент 007, я не кібер-шпигун, я не… я не… – але цікавість вже бере верх над анархічним протестом. Інтрига, бляха-муха. Таємниця, бляха-муха. Шпигунські ігри, бляха-муха. Панк-авангардна авантюра, бляха-муха. Може, то і не так вже й погано, як здається на перший погляд. Може, то навіть – пиздато. Панковсько, авангардно, хаотично. В моєму стилі, коротше. Треба буде подумати.

– Допоможете, – стверджує агент 008, впевнено, наполегливо. – Ви – єдина, хто може нам допомогти. Ви – поруч з нею. Ви – непомітні. Ви – панкуха конотопська, на яку ніхто не зверне уваги. Ви – ідеальний агент. Агент 009. Якщо хочете. Чи краще – агент “Дика Україна”. Звучить, правда? Панковсько, авангардно, хаотично. В вашому стилі, коротше. Одягніть цю кібер-лінзу. Вона – непомітна, як крапля води в болоті. Вона – знімає все, шо бачать ваші очі, записує все, шо чують ваші вуха, передає все на наш кібер-центр. Ви просто дивитеся на Карину, слухаєте, шо вона говорить, робите вигляд, шо ви – панкуха конотопська, і все. А ми – отримуємо інформацію. Викриваємо злочинців. Захищаємо Україну. Рятуємо світ, зрештою. Чи ви проти рятувати світ, панкухо конотопська? Чи ви тільки ліхтарі розбивати і зорі знімати вмієте? Чи ви готові на більше? На справжній панк-авангардний подвиг? На подвиг агента “Дика Україна”? Розповідайте, не соромтеся. Ми тут всі свої, агенти служби безпеки України і панки-анархісти, зрозуміємо. Нам людські душі – як відкрита книга. Ми в них – як риби у воді. Все бачимо, все знаємо, все розуміємо. Навіть про вас, Соломія. Навіть про ваші мрії, про ваші страхи, про ваші… кібер-фантазії. Якщо, звісно, вони у вас є. Чи ви тільки кричите, граєте, матюкаєтеся, як кібер-зомбі, без мрій і фантазій? То ж не цікаво, правда? Життя ж треба мріяти, життя треба фантазувати, життя треба… рятувати світ, зрештою. Чи ви не згодні? Агент “Дика Україна”? Соломія? Панкухо конотопська? Рятівниця світу? Розповідайте, не соромтеся. Ми чекаємо відповіді. Україна чекає відповіді. Панк-рок чекає відповіді. “Дика Україна” чекає відповіді. І я, агент 008, чекаю відповіді. Ну шо? Будете агентом, чи ні? Рятувати світ будете, чи тільки ліхтарі розбивати і зорі знімати? Вибір за вами. Але час не чекає. Потяг їде до Севастополя. “Дика Україна” кличе. І доля України – в ваших руках. Або в ваших очах. Які зараз одягнуть кібер-лінзу агента 009. Чи агента “Дика Україна”. Як вам більше подобається. Ну шо? Рішення прийнято? Агент Соломія? Чи панкухо конотопська? Вибирайте. Швидше. Час не чекає. І я теж. І Україна. І панк-рок. І “Дика Україна”. Всі чекають. Тільки ви вирішуєте. Бути чи не бути агентом? Рятувати чи не рятувати? Діяти чи не діяти? Панкувати чи не панкувати? Розбивати чи не розбивати? Знімати чи не знімати? Ліхтарі чи зорі? Світ чи болото? Україна чи Китай? Добро чи зло? Панк-рок чи кібер-попса? “Дика Україна” чи Конотопська срака? Вибирайте, Соломія. Вибирайте. Швидше. Час не чекає. І я теж. І Україна. І панк-рок. І “Дика Україна”. Всі чекають. Тільки ви вирішуєте. Бути чи не бути… агентом “Дика Україна”?

В голові – каша, в серці – паніка, в душі – анархічний протест.  Агент 008, служба безпеки, шпигунство, зрада, Китай, кібер-коди, педофіли, боротьба з корупцією, порятунок світу, панк-рок, “Дика Україна”…  Забагато всього, бляха-муха.  Мозок закипає, як стара каструля на плиті.  Треба шось вирішувати, треба шось відповідати, треба шось робити.  А шо?  Як?  Навіщо?  І головне – чи воно мені треба?  Той кібер-шпигунський пиздець?  Чи не краще послати їх всіх нахуй, тих агентів, тих політиків, тих корупціонерів, тих педофілів, тих китайців, тих борців за правду, тих рятівників світу, і поїхати собі спокійно в Севастополь, на “Дику Україну”, кричати, грати, розбивати ліхтарі, знімати зорі з неба, і забути про все, як про страшний сон?  Може, то і є справжній панк-авангард?  Анархія в дії?  Ігнорування влади і законів?  Плювання на систему і порядок?  Чи то вже занадто радикально, навіть для панкухи конотопської?  Чи то вже – зрада панк-року, зрада “Дикої України”, зрада самої себе?  Хуй його знає.  Панк не знає відповіді на всі питання, панк не має готових рішень, панк просто робить те, шо йому підказує серце, душа, інстинкт, чи…  чи кібер-лінза, яку йому пропонує агент 008?

І тут раптом – згадую.  Китай!  Рейтинг людей!  Ті страшні історії з кібер-мережі, про те, як в Китаї за низький рейтинг розстрілюють, каструють, садять в кібер-тюрми, забороняють дихати, їсти, пити, срати, і навіть – панк-рок слухати! Жах, бляха-муха! Кібер-антиутопія, курва! І шо, як то все – не казки? Шо, як то все – правда? Шо, як Китай вже тут, поруч, дихає в спину, готується захопити Україну, встановити свій кібер-тоталітарний режим, і перетворити всіх панкух конотопських на кібер-рабів з низьким рейтингом? Шо тоді? Хто тоді нас захистить? Хто тоді розіб’є ліхтарі і зніме зорі з неба? Хто тоді врятує панк-рок, “Дику Україну”, і… і саму Соломію, зрештою? Агент 008? Служба безпеки України? Кібер-лінза? Шпигунство за бізнес-вумен? Може, то і є єдиний вихід? Може, то і є наш панк-авангардний шанс на порятунок? Може, треба ризикнути? Може, треба погодитися? Може, треба стати агентом “Дика Україна”? Хоч на час, хоч до Полтави, хоч до першої кібер-засідки, хоч до першого пострілу, хоч до першої краплі крові, хоч до першого… морозива “Кобзар”, яке мені обіцяє агент 008?

– Гаразд, – кажу, нарешті, видихаючи повітря, як з пробитої камери. – Згодна. Буду агентом. Хоч до Полтави. Подивлюся на ту вашу Карину. Послухаю, шо вона меле. Познімаю, шо вона робить. А там – побачимо. Може, і справді шось цікаве вийде. Може, і справді врятую світ. Може, і справді стану героїнею панк-авангарду. Але… тільки до Полтави. Далі – я вільна. Я панкуха конотопська, я не рабиня служби безпеки. Я роблю те, шо хочу, і тоді, коли хочу, і так, як хочу. Зрозуміло?

– Зрозуміло, зрозуміло, – киває агент 008, посміхаючись, як кібер-лисиця, шо зловила курку. – До Полтави – то до Полтави. Головне – початок є. А далі – побачимо. Може, вам і сподобається бути агентом. Може, ви ввійдете в смак. Може, ви захочете рятувати світ і далі, і далі, і далі… Хто знає, які там плани у долі на панкуху конотопську. Але зараз – головне – одягніть кібер-лінзу. Ось, тримайте. Вона – маленька, непомітна, як сльоза в болоті. Раз – і готово. Ніхто і не помітить. А ви – будете бачити все, чути все, знати все. Як справжній агент “Дика Україна”.

Агент 008 простягає мені кібер-лінзу. Беру, роздивляюся. Маленька, прозора, як крапля роси. Вставляю в око, раз – і нічого не відчуваю. Ніби і не було нічого. Але в голові – дзвенить, як струна бандури, налаштована на панк-авангардну хвилю. Відчуваю – шось змінилося. Шось сталося. Я вже не просто Соломія, панкуха конотопська. Я – агент “Дика Україна”. Я – рятівниця світу. Я – кібер-шпигунка. Я – панк-авангардна героїня. Я –… хуй його знає, хто я тепер. Але то вже не важливо. Головне – драйв, головне – адреналін, головне – “Дика Україна” в кінці шляху. І кібер-лінза в оці, яка бачить все, чує все, знає все. Навіть про агента 008, яка зараз лізе під плащ, і дістає звідти… пляшку пива! Моє улюблене “Болотяне”! І ще… морозиво “Кобзар”! Для Алісії-Лютісії! Звідки вона то все взяла? З-під плаща? Чи з-під кібер-кепки? Чи… з-під трусиків? Чи з… з… не хочу навіть думати, звідки. Але головне – є! Пиво є! Морозиво є! Підкуп агента “Дика Україна” – в дії! Панк-авангардний хабар, бляха-муха! Смішно та й годі. Але то нічого, то по-панковськи. Панк бере все, шо дають, особливо – пиво і морозиво. Панку головне – шоб був драйв, і “Дика Україна” в кінці шляху. І пиво з морозивом по дорозі. І агент 008, яка знає про всіх і про все. Навіть про мої улюблені напої і ласощі. Навіть про Алісію-Лютісію і її “Кобзаря”. Навіть про… про… все на світі, певно. Кібер-всезнайка, курва. Агент 008. Служба безпеки України. Панк-рок. “Дика Україна”. Світ врятовано. Чи ще ні? Хуй його знає. Але пиво і морозиво – вже є. І то вже добре. Панк задоволений. Агент “Дика Україна” – теж. Ну, хоч трохи. Хоч на ковток пива. Хоч на лизь морозива. Хоч на кібер-погляд на бізнес-вумен Карину. Яку треба шпигувати до Полтави. А там – побачимо. Може, і справді врятую світ. Може, і справді стану героїнею панк-авангарду. Може, і справді… зустріну Алісу кібер-панкуху на “Дикій Україні”. Справжню, не кібер-ляльку. А живу, теплу, з бандурою в руках, з криком в горлі, з матюками на вустах. Може… Ну, побачимо, коротше. Головне – початок вже є. Агент “Дика Україна” – до бою готова. Пиво – випито. Морозиво – для Алісії-Лютісії. Кібер-лінза – в оці. Потяг – їде до Севастополя. “Дика Україна” – чекає. І світ – тремтить в очікуванні панк-авангардного подвигу. От побачите. Скоро все почнеться. Головне – не схибити. Не прогавити. Не зрадити. Ні Україну. Ні панк-рок. Ні “Дику Україну”. Ні саму себе. Але то вже – потім. А зараз – пиво. І морозиво. І кібер-шпигунство. І “Дика Україна”. І панк-авангард. І… і… і пиздець, коротше. Але пиздець – пиздатий. Панковський пиздець. Який тільки починається

Повертаюся в купе, як шпигун з завдання, як агент 009, чи “Дика Україна”, хуй його знає, як мене тепер правильно називати.  В руці – пляшка “Болотяного” для себе, в другій – “Кобзар” для кібер-стерви.  Дипломатичний подарунок, бляха-муха.  Панк-авангардний хабар, курва.  Але шо робити, якщо треба мир в купе встановити, хоч на час шпигунської місії.  Агент 008 сказала – не палитися.  Нікому нічого не казати.  Діяти таємно, як ніндзя кібер-шпигунства.

Заходжу в купе – там тиша, як в морзі.  Карина – сидить, як привид, в кутку полиці, очі – червоні від сліз, погляд – порожній, як кібер-простір після вірусної атаки.  Алісія-Лютісія – сидить навпроти, як кібер-сфінкс, дивиться на Карину зверхньо, ніби та – комаха, яку вона щойно розчавила.  Атмосфера – хоч ножем ріж, густа, як болото конотопське.  Треба шось робити, треба розрядити напругу, треба…  запропонувати морозиво, курва.

– Алісіє-Лютісіє, – кажу, намагаючись говорити якомога привітніше, хоч то і не в моєму стилі. – Тримай.  Тобі подарунок.  Від мене.  Ну…  просто так.  Морозиво “Кобзар”.  З вишнею.  Ти ж казала, любиш таке.

Простягаю їй морозиво.  Алісія-Лютісія дивиться на нього, як на диво дивне.  Бере обережно, ніби боїться обпектися.  Розпаковує, облизує, кусає, жує, ковтає. І очі в неї – починають світитися, як смарагди в темряві. Посмішка розпливається по обличчю, як масло по гарячій сковороді. Кібер-стерва перетворюється на кібер-янгола, бляха-муха. Морозиво “Кобзар” – то магія, курва. То чари, курва. То панк-авангардний наркотик, курва.

– О, – каже Алісія-Лютісія, з повним ротом морозива, голосом – вже не як бритва по склу, а як… як дзвіночок, чи шо. – “Кобзар”! Моє улюблене! Звідки ти його… а, ну так, ти ж ходила кудись. Чи ти… ти в провідниці випросила? Чи ти в кіоску на вокзалі забігла? Ти шо – гроші на морозиво витратила? Панкухо конотопська, ти ж казала, шо в тебе грошей – як кіт наплакав. Чи ти… чи ти вже почала кібер-грабувати по потягах? Чи ти вже продалася системі, за морозиво “Кобзар”?

– Та не продалася я нікому, – відмахуюся я, відкриваю пляшку “Болотяного”, роблю великий ковток. Пиво гірке, терпке, з болотяним присмаком, але то нічого, то по-панковськи. Панк п’є все, шо горить, і курить все, шо димить. Панку головне – шоб був протест в душі і пиво в горлі. – Просто… захотілося тебе порадувати. Ну… і себе теж. Морозивом. І пивом. Шоб веселіше їхати було. До “Дикої України”. До Севастополя. До… до панк-авангардної слави, зрештою. Чи ти проти веселитися, Алісіє-Лютісіє? Чи ти тільки хейтити і розчавлювати вмієш? Чи ти хоч трохи радості в житті хочеш? Чи ти хоч раз в житті була веселою, крім як коли когось обматюкаєш?

Алісія-Лютісія мовчить, доїдає морозиво, облизує пальці, дивиться на мене – вже не як кібер-стерва, а як… як дівчинка, чи шо. Здивована, розчулена, роззброєна. “Кобзар”, бляха-муха. Сила морозива, курва. Магія вишні, курва. Панк-авангардний десерт, курва.

– Веселощі? – перепитує вона, тихо, майже пошепки. – Я? Веселощі? Хуй його знає. Ніколи про то не думала. Стерва – так, цинічка – так, хейтерка – так, а весела… не певна. Може, трохи є. Десь там, глибоко в кібер-схемах, за іржею і протухлістю, але – може, є. І морозиво “Кобзар” – то воно, певно, ті веселощі розбудило. Чи то просто цукор в крові піднявся, і гормони щастя запрацювали, хуй його знає. Але… дякую. За морозиво. І за… за те, шо ти є. Соломія. Панкухо конотопська. Подруга по панк-авангардній зброї. Чи шо ти там є, хуй його знає. Але… дякую. Чесно-пречесно. Навіть кібер-стерви вміють радіти, якщо їх пригостити “Кобзарем”. Запам’ятай то, Соломія. То тобі наука на майбутнє. Якшо хочеш кібер-стерву розвеселити – дай їй морозива “Кобзар”. І все буде чікі-пікі. Чесно-пречесно. Як той “Кобзар”. Пиздате морозиво, курва. Вишневе, солодке, холодне, і… і веселе. Як і ти, Соломія. В душі. Хоч і панкуха конотопська. Хоч і… хуй його знає, шо ти ще таке. Але… ти норм. Для панкухи. І для… для подруги, може. Хто знає. Панк-авангард – то штука непередбачувана. Може, ще і потанцюємо колись. По-справжньому. Без морозива. Без “Дикої України”. Просто так. Дві панкухи. Одна – жива. Друга – кібер. Але обидві – пиздаті. Чесно-пречесно. Як той “Кобзар”. Пиздате морозиво, курва. Хочу ще.”

І посміхається знов, вже не криво і цинічно, а щиро і по-доброму. І очі – сяють, як смарагди на сонці. І в купе – світліше стає, тепліше, затишніше. Навіть Карина – трохи піднімає голову, дивиться на нас з цікавістю, ніби забуває про свої сльози і кібер-трагедії. Морозиво “Кобзар”, бляха-муха. Сила веселощів, курва. Сила дружби, курва. Сила панк-авангарду, курва. Який може все. Навіть кібер-стерву зробити веселою. Хоч на час, хоч до наступного морозива, хоч до Полтави, хоч до “Дикої України”. Хто знає, шо там далі буде. Але зараз – все чікі-пікі. В купе номер сім. Потяга, шо везе нас до “Дикої України”. З панкухою Соломією, з кібер-стервою Алісією-Лютісією, і з бізнес-вумен Кариною, яка плакала, але вже перестала, і, може, навіть, посміхнеться колись. Може, і вона захоче морозива “Кобзар”. Може, і вона стане веселою. Може… Ну, побачимо, коротше. Головне – початок вже є. Агент “Дика Україна” – в дії. Морозиво “Кобзар” – в кібер-руці. Пиво “Болотяне” – в моїй руці. Потяг – їде до Севастополя. “Дика Україна” – чекає. І світ – стає кращим, хоч на міліметр, хоч на лизь морозива, хоч на ковток пива, хоч на погляд веселої кібер-стерви. От побачите. Скоро все буде пиздато. Чесно-пречесно. Як той “Кобзар”. Пиздате морозиво, курва. Хочу ще. І пива ще. І “Дикої України” вже. І панк-авангарду по-повній програмі.