Розділ 1: Кава з Сонцем

Кидати вас в історію без знання персонажів ми не станемо, бо це не ввічливо і дивно. Проте розкривати їх душі на показ теж не станемо, адже так не цікаво. Як хороші оповідачі, ми зазначимо як звати наших молодиків та молодиць, і як вони взагалі опинились в тому самому “месенджер чаті” в якому і планувалась ця подорож. Головних героїв тут немає, адже зазвичай головні мають за все вигрібати й брати на себе відповідальність, а у нас в країні таке не сильно полюбляють. Тому, доведеться вам запамʼятати зараз шість осіб, а потім не плутатись у них.

Все почалось у місті Дніпро, Дніпропетровської області, в якому у спекотний день народився хлопчик Дмитро, отримавши як перший подарунок гордовиту фамілію Вовк. Дмитро Вовк ріс хорошою дитиною: їв кашу, вчив уроки, займався карате і взагалі був гордістю батьків. Точніше, тільки матері. Батька він не бачив ніколи, бо той жив в окремій квартирі, куди маленькому Дімі ходити не дозволяли. Жив хлопець не бідно. На стільки не бідно що мав змогу йти зі школи не чекаючи приходу матері, бо в кінці кожного навчального дня його біля воріт школи чекав водій на чорній іномарці. Звичайно таке життя мало сильний вплив на хлопця і тримало його цупкими пальцями, тому коли Вовк відчув в собі ноти підліткового бунтарства він зрозумів що не уявляє своє життя поза статками матері і її холодною рукою у себе на плечі. Саме це й підштовхнуло хлопця поїхати з комфортабельного будинку за містом, і почати нове життя у самій Столиці України, самому, ігноруючи постійне надокучання старшої по сімейній лінії з приводу його життя.

Саме там, в сонячному, галасливому Києві, повному ліхтарів і кавʼярень де роблять тепер все крім звичайної кави, Дмитро знайшов себе. Прилаштувавшись в університеті імені Тараса Г. Шевченка на факультет економіки, та барменом на нічну зміну, високий брюнет з блакитно-сірими як Лондонський туман очима нарешті зробив гучний видих. Більше ніякого тиску з боку матері, постійних змін друзів, бо одні не змогли прийняти Діму багатим, а інші думали що він виглядає ніби жебрак в їх компанії. Тепер була тільки свобода, університет і робота. Звичайно матір все ще мала неабияку владу над сином, бо всі його банківські рахунки були під її контролем, і саме тому він все ще не міг сказати що заробляє на життя сам, бо людина яку він ніжно називав Ольга Іванівна посилала йому певну суму кожен місяць. Такий вчинок жінка аргументувала тим що не зважаючи на “бунтівний період” в житті її сина, вона не дозволить йому жити на якомусь сміттєзвалищі і одягатися не зрозуміло в що, харчуючись їжею з мікрохвильовки.

На факультеті економіки й починається історія дружби шістьох людей які здавалось би, чисто теоретично навіть ніколи не опинились б в одній кімнаті. Звичайно почалося все з Дмитра і притаманної йому звички шкірити зуби усім підряд, як це робив би будь-який вовк. Одного разу видатний каратист і поціновувач подвійного еспресо саме так посміхнувся одній дівчині яка попросила його пересісти за інший стіл, бо той на який він посадив свій літак вони зайняли з подружками. За такий спектакль він отримав презирливий погляд він представниці могутньої статі, а ще вербальну і дуже чітку погрозу від її благовірного. Цим благовірним виявився ніхто інший як Леонід Багіров, студент факультету компʼютерних наук на кібернетики, призер всіх можливих нагород з плавання і просто золотих хлопчик.

Проте, це тільки зараз Дмитро зі сміхом придумує такі епітети, щоб описати Льоню, а тоді він здався йому дошкуляючим, зарозумілим ідіотом, якому конче необхідно змістити праву вилицю трошки глибше в щоку. Що брюнет щасливо і зробив, отримавши синці на ребрах у відповідь. Хто ж знав що плавці так добре вміють викручувати кінцівки іншим людям? Вдосталь витерши підлогу своїм вбранням, хлопці зійшлись на, тому що кожен з них вдалий парубок, і закрили тему. З дівчиною своєю Льоня офіційно познайомив Дмитра не одразу, а тільки після того, як жестами показав все що він зробить з вищим на голову хлопцем якщо той вирішить зруйнувати їх ідилію. Настя виявилась саме такою, якою вона здалась дніпрянину при першій зустрічі. Голосна, палка й ініціативна, ці три слова описали б дівчину з русим каре краще ніж сотні речень.

Тріо юних та ідейних студентів стали проводити час разом, утворюючи міцну дружбу яка не могла похитнутись навіть коли у когось з них були свої загони, розгони, проблеми й все інше що зазвичай змушує тебе поводитись як нахабна тварюка щодо до інших. Продовжуючи йти вперед разом вони стали тими до кого тягнуться люди. Так до них приєднались подружки Насті – Рута і Зоя. Як ці дві дівчини не повбивали одне одну – Дмитро гадки не мав. Рута була врівноважена, серйозна і взагалі любила мати чіткість в житті. Зоя ж була повною протилежністю – легка як пірʼячко, мила, забудькувата і трішки не з цієї планети. Навіть зовнішність у них була контрастна – Зоя була брюнеткою з постійною засмагою і прямими рисами обличчя, коли Зоя мала біле волосся до стегон, великі блакитні очі як у справжньої лані й круглі щоки.

Насправді хто з них як виглядає Діму хвилювало найменше. Нормальні люди та й бог з ним. Тим більше на відміну від деяких бабусь під його вікнами, Дмитро не вважав що дружби між статями не існує. Ну є дівчата в їх компанії, і що, тепер весь світ на них зупинився? Проте чого брюнет точно не очікував від осіб жіночої статі, то це що одного дня вони приведуть ще одного, “останнього” учасника їхньої нинішньої групи друзів. Це був брат Зої, молодший її на рік. Хлопець зі смарагдовими очима, світлим волоссям до плечей і завжди задертим носом. Звали його Рафаель. Як і ви, Діма коли вперше почув цей цікавий факт лише посміхнувся, і з поглядом знавця кивнув головою, мовляв “давай давай, Рафаель він, а як же. Сто процентів просто Роман і на цьому крапка”. Проте, після того, як парубок з зеленими очима і веснянками всюди де тільки можливо показав паспорт всі жарти відпали. “Рафаель Андрюк Йосипович” було написано чіткими чорними літерами в державному документі. На фото у хлопця ще не було довгого волосся, проте, подумав Дмитро про себе, вбивчий погляд належав хлопцю напевно разом з сертифікатом про народження.

Так і утворилась їх велика компанія, один каратист і боксер-новачок, один плавець, і чотири людини які бігли від спорту як від вогню. Тобто, може і не бігли, але командні ігри намагались оминати. Зоя і Рута з Рафаелем ходили в спортзал що тижнево, а от Настя то починала, то знову кидала це діло, бо була завалена по горло рефератами й всіма ініціативами на які вона з посмішкою підписалась з початку року і тепер ледве вигрібаю. Коротко кажучи, всі були при ділі, всі були активні й ніхто не руйнував атмосферу своїм тягучим “давайте нікуди не підемо”. Звичайно, багато хто сумнівався що таке утворення проіснує більше ніж один семестр, проте от пройшов рік, а вони все ще дружать.

Дружать, і зараз планують як би добратись до мальовничих краєвидів прекрасних Карпат що б не збідніти, але при цьому не втратити пару кісток і тисячу нервів по дорозі. Дмитро б звичайно використав гроші матері й орендував би нормальний мінівен на якому всі б з комфортом доїхали б до кемпінгу, проте дивлячись на обʼєм речей які зібрали з собою всі його друзі, брюнет зрозумів одне – мінівен треба було орендувати окремо для речей Рути й Рафаеля, а всім спокійно доїхати на маршрутці. Порівняно з його помірно-великою спортивною сумкою, спадкоємці сімʼї Андрюк взяли з собою всю свою квартиру в центрі Києва, дачу батьків і ще з натугою запхали однушку бабусі у дві валізи, кожна з яких за обсягом сягали розмірів одного каділака. Відреагував на такий розмір вантажу Вовк спокійною і врівноваженою. Хто знає що потрібно цим аристократам по серед Карпат. Може вони зібрались будувати обсерваторію і дивитись на зірки, зрештою творчі люди.

Вирішивши що маленька маршрутка не потягне таку компанію ні фізично, ні навіть з палкими компліментами всьому публічному транспорту, друзі все-таки поставили ультиматум двом безсоромно багатим студентам, що якщо ті не знайдуть як запхати шість бідних душ та купу речей на вершини Карпат, то ніхто нікуди не поїде. Обидва учасники допиту з пристрастю на це лиш викривили брови й губи, тільки підтверджуючи свій статус у суспільстві, але погодились знайти транспортний засіб.

І от, після торгів з орендаторами на правах всіх одеських, київських і навіть турецьких базарів, компанія нарешті змогла отримати ключі від сірого автобусу марки Peugeot і розпочала нову суперечку, вже за те хто і скільки речей має брати. Звичайні люди які їздили на метро більше ніж один раз в житті, як Дмитро й Анастасія і Леонід, змогли все зібрати в один великий похідний рюкзак, і дружно довірили Насті нести сумку з їжею, поки її кавалер і його найкращий друг попруть намети на спинах які звикли до фізичних навантажень. Звичайно транспорт з вітерцем і музикою має довести їх до самої гори, і от іти вгору і потім розбивати намети, готувати та блукати неосяжними Карпатами їм вже треба самим.

Друга половина угрупування мала більше проблем зі зборами всіх необхідних речей. Все було достатньо зрозуміло з наметами, а от які речі брати з собою і чи є у них взагалі речі для таких випадків – оце вже було питанням на яке навіть могутній Сфінкс не зміг би дати відповідь. І якщо спадкоємці сімʼї Андрюк просто бували в таких умовах дуже рідко, то Рута просто відмовилася приймати той факт що їй доведеться ходити в спортивному одягу і її бізнес-костюми та сяючі лофери їй ніде не знадобляться. Це не було питання макіяжу, спідниць або підборів, це був банальний вибір між ситуацією де вона одягнена комфортно, і де вона одягнена в те, що мають одягатися майбутні бізнесвумен і засновниці компаній. Запевнив свою подругу, що якщо якась перспективна натура буде пропонувати їй будь-що багатообіцяльне, то вони за будь-яку ціну дістануть номер телефону цього індивіда, компанія нарешті отримала поблажливий кивок від Рути та дівчина таки дістала пару шортів і спортивних костюмів з полички “не чіпати ніколи”.

І ось, згуртування багатообіцяльних студентів завантажилися в транспортний засіб, і Рафаель почесно зайняв місце за кермом, адже тільки у нього було посвідчення водія і хоч якийсь досвід “керування” достатньо великими габаритами на дорозі, завдяки батьківській машині. Діма сів на видіння обік водійського, тому що навігатор і музику довірили йому. Рута і Льоня, як люди з найдовшими у світі ногами – на два окремих крісла в другому ряду. Зоя і Настя сиділи в кінці салону, вже виставляючи компʼютер на підставку для чашок, щоб насолоджуватись моторошними деталями нового випуску тру-крайм подкасту.

Пристебнувши ремінь, Дмитро розвернувся на сто вісімдесят градусів і привітно посміхнувся іншому хлопцеві, який був явно не в екстазі від того що о сьомій ранку йому треба везти якихось вельмишановних на відпочинок який йому не здавався відпочинком взагалі.

-”А ти чого такий кислий? В плані, ніхто не має нічого проти, але тільки ти виглядаєш наче зʼїв найядрєнішу аскорбінку з пачки!”-. Блакитні очі засяяли дитячою потребою запитувати про все на світі, доводячи до ручки всіх навколо. Діма відкрив пачку різноколірних цукерок і закинув половину в рота. -”Просто на відміну від…декого, я ціную здоровий сон…і здоровий стиль життя.”- відповів Рафаель, дивлячись на пачку з солодощами так виразно, що стало одразу ясно кому він адресував останню частину речення. -”Рафік, ну не будь такою ропухою з самого ранку! Ну витягли тебе бідного з ліжечка, але он хоча б повітрям подихаєш. А то все дивишся у свої екрани, ми аж всі заревнували.”- Діма відчув як посмішка розтягується від вуха до вуха. Навіть в реальному приступі злості він ніколи не зміг би ображатися на хлопця який зараз свердлив дорогу пустим поглядом зелених очей, розриваючись, щоб не посміхатися у відповідь. Тільки Вовк відвів погляд і налаштувався спокійно прослухати в сотий раз альбом “AM” групи Arctic Monkeys.

-”Вовчику-братику! Будь другом, дай павербанк!”- пролунало з другого ряду сидінь, і довга Льоніна рука просунулася вперед з відкритою долонею, наче він був японським Манекі-Неко з розмірами якого трішки переборщили. На це Вовк міг тільки закотити очі, бо нагадав сам другу пʼять разів взяти зарядний пристрій, і цокаючи язиком, як мама трьох янголят зі стажем, дістати зарядку з маленької кишені рюкзака і покласти в “чашу для підношень”. Рука миттєво зникла і позаду почулось радісне “Дякую”, перш ніж тиша знов запанувала в передній частині салону.

Дорога проходила швидко і весело. За перші три години вони встигли зʼїсти половину солодкого, довести Рафаеля до стану в якому він бажав тільки кривавого вбивства, і заспівати всі пісні Леді Гаги які існували в відкритому доступі. Люди які зараз скривились і сказали що таких співачок слухають лише сопливі дівчиська, ви або не впевнені в собі, або не знаєте що значить “веселитись”, або ніколи не слухали жодної поп-ікони нашого часу. Дмитро б сказав що у вас немає смаку, бо якщо під “Telephone” вам не хочеться гоцати на танцполі як козлу по горах. Або ви просто глухі, тут можна тільки поспівчувати.

На задніх сидіннях з часом натурально утворився збір всіх худі та іншого верхнього одягу, який всі використовували як матрац, подушку і покривало в одному об’єкті. Звичайно спочатку Зоя і Рафік побідкались, що їх кофтинки помнуться, але після того, як їм було придбано солодкий чай і круасан вони змінили гнів на милість…на певний час. Зоя спокійно спала на колінах у Рути яка пересіла на задній ряд, відкидаючись на теплі сидіння, і засинаючи одночасно з подругою. Вугільно-чорне волосся з відблиском шоколаду розсипалось по оббивці водоспадом, збиваючись біля рельєфної шиї в маленькі спіральки. Яку б думку люди не мали про вольову дівчину, але її краса, що таїться в прямих рисах обличчя, сяйнистих очах і густому волоссі, була не заперечна. Звичайно хтось міг би сказати що на руках є занадто виражені мʼязи, завдяки тренуванням по боксу, а на обличчі застиг вираз вічно-зосередженої людини, проте це все вже частини смаку кожної людини. Рута казала що якщо щось в її зовнішності не подобається іншим, то двері це по коридору і наліво, тримати за руки ніхто нікого не буде.

Через приблизно пʼять годин шляху, подолавши половину дистанції, компанія вирішила зупинитись і розімʼяти ноги. Знаходячись десь в хмельницькій області, наші мандрівники вийшли з машини на одній з заправок, залишаючи Льоню і Настю слідкувати за речами і наповнити бензобак, поки інші чотири особистості зайшли в магазин при заправці. Поки Рута, Зоя, і король невдоволених облич якого поза очима називали “Рафаель” зібрались на касі з печивом, газованкою, сендвічами та іншими необхідними юному організму калоріями, Дмитро стояв біля високого столика, напружено дивлячись в телефон. Коли матір дзвонила і писала часто це дратувало, але коли вона мовчала зовсім це починало створювати напружену атмосферу. Залишаючи на неї молодшого брата, брюнет одразу видав Вовку молодшому свій старий телефон з робочою сім-картою, і сказав дзвонити за появи будь-чого не доброго на горизонті. Отримавши лише коротке “гарної подорожі” від Максима сьогодні з ранку, він вже встиг накрутити себе до стану, в який закручуються навушники якщо їх залишити на пару секунд. Зазвичай він би під прицілом гвинтівки не віддав би брата під опіку Ольги Іванівни, але взяти з собою малого не міг фізично. Та й наче там все іде за планом. Принаймні стан в обох членів сімʼї був стабільний, коли блакитноокий ступив за поріг квартири батьків. Та все ж беззвучний, темний екран не відпускав від себе. Здається Рафаель кликав його до каси. Голос іншого хлопця чітко прорізався через туман думок. Відірвавши очі від телефону, брюнет лише усміхнувся у звичній манері й пішов до друзів.