П’ятий розділ. Серед підлітків і загадок

Не спала всю ніч. Це навіть не було необхідністю — скоріше, звичкою. Сон ніколи не був для мене потребою. Я не відчувала втоми, не відчувала, що мені потрібно спати. Іноді навіть здається, що я сплю лише тому, що це частина життя — так, як і їсти. Просто звичка, що дозволяє зберігати баланс. Всі ці звичайні, на перший погляд, дії зберігають моє людське існування в певному ритмі. 

 Поглянула на годинник. Майже шоста. Туман і мряка за вікном виглядали як ідеальний фон для ранку, що так і не зміг вийти з ночі. Місто ще спало, і я була готова почати новий день. Вітер колихав дерева, а я, сидячи в темряві, відчувала, як ніщо не заважає моїм думкам. 

 М’язи боліли від сидіння за комп’ютером цілу ніч, тому вирішила трохи потягнути тіло. Спустилася на перший поверх і вийшла на терасу, зробила кілька вправ. Волога деревина під ногами нагадувала про те, що напевно, варто було закрити вікна, але свіже повітря, що вливалося в легені, допомогло мені на короткий час відчути себе живою. Ніч і ранок перепліталися в мені, не даючи відчуття жодного кордону. 

 Я повернулася в будинок і майже автоматично попрямувала до кухні. Заварила каву — її аромат швидко наповнив простір, такий теплий і знайомий. З чашкою в руках я сіла на хвилину біля вікна. Туман усе ще обіймав околиці, але крізь нього пробивалися обриси лісу за моїм двором. 

 Зробивши кілька ковтків, я піднялася в свою кімнату. Як тільки відкрила двері, мої очі ковзнули по простору. Вона була невеликою, але затишною. Біля одного з панорамних вікон стояв стіл із ноутбуком — саме тут я проводитиму безсонні ночі, поринаючи в свої справи. 

 На полиці біля стіни лежало кілька книжок, які якось віддав Сем. Я рідко їх читала, але вони залишалися поруч, нагадуючи про дім. А на столі, ближче до краю, лежав старовинний компас від Боббі. Він був більше ніж просто річ для орієнтації — це був маленький шматочок мого минулого, щось, що завжди нагадувало мені, хто я є і звідки прийшла. 

 Легкий душ — він був швидким, але достатнім, щоб пробудити мене остаточно. Вийшла, витерла тіло і почала вибір одягу для школи. Спочатку вділа світлі джинси з легким клешем. Вони виглядали не лише зручно, але й підкреслювали мою фігуру. Потім білий лонгслів — він ідеально підходив під мій настрій і цей ранок. Білі кросівки… відомий бренд. Вони мали бути такими ж функціональними, як і зручними. На верх чорний тренч — простий, але стильний. Завершила образ, зібравши волосся в недбалий пучок, залишивши кілька пасм, що обрамляли моє обличчя. Легко підфарбувала губи і додала трохи туші на вії, щоб виглядати свіжіше, але не надмірно. 

 Поглянула на себе в дзеркало і відчула, що готова. Перша зустріч, нові обличчя, перший день у школі. Я готова бути частиною цього світу, хоча й не зовсім тут. Взяла чорний шкіряний шопер, поклала туди все, що знадобиться — зошити, ручки і дрібниці, що завжди є в сумці кожної дівчини: помаду, бальзам для губ, таблетки від головного болю. 

 Поглянула ще раз на будинок, на порожній простір навколо. Вийшла на подвір’я, а переді мною стояв мій Mustang 67 року, готовий до нової дороги. Сіла за кермо, завела машину. Знайомий звук мотора розірвав тишу. Цей автомобіль був не просто засобом пересування, а частиною мого минулого, моєї незалежності. Вона допомагала мені втілювати мої плани і була завжди поруч, готова до нових випробувань. 

 Школа розташовувалася на центральній вулиці, як і більшість важливих місць у цьому містечку. Я раніше навіть не звертала на неї увагу, тож майже проїхала повз, коли зупинилася перед кількома будівлями з червоної цегли. Вони виглядали трохи застаріло, але при цьому давали відчуття затишку, наче тут було все, чого я потребувала. На території росли великі дерева, а між ними важко було не помітити кущі папороті, що нагадували про якісь стародавні часи. Огорожі не було, тільки низька паркан, ніби спеціально зроблений для того, щоб не відділяти цю школу від решти світу. 

 Я заїхала на майже порожню парковку і, проїхавши майже до кінця, зупинилася біля будівлі з написом «Адміністрація». Це була маленька, але не примітна будівля, з вікнами, що дивилися на внутрішній двір. Схоже, що вона була однією з найстаріших частин школи, але й тут не було відчуття забутого місця. Стримана архітектура з мінімумом декору, вікна затягнуті білими фіранками, а двері з важким кованим замком, що все ж надавало певну історичну атмосферу. Я вийшла з машини і зробила кілька кроків до дверей, відчуваючи на собі погляди оточення. 

 Як тільки я переступила поріг, переді мною з’явилася дівчина. Вона була одягнена в просту чорну спідницю і білу блузку, на вигляд років двадцяти, з коротким каштановим волоссям, яке вона зав’язала в низький хвіст. Її очі були теплі, але з легким недовірою, як у людей, які звикли до рутини і раптово стикаються з чимось новим і незнайомим. Вона привітно усміхнулася, але її погляд блукав по мені, наче вона намагалась зрозуміти, чому я виглядаю такою іншою. 

 – Привіт! Ви новенька, так? – запитала вона з ноткою невеликої нервовості в голосі. 

 Я кивнула і простягнула їй свої документи. Вона подивилася на них і швидко почала виводити всі необхідні бланки. За її спиною я помітила, як навколо в адміністрації все було так, як я собі уявляла: високі стелі, старі шафи, що вже давно були частиною декору, і запах старого дерева, який проникав у повітря. Це місце було не дуже сучасним, але виглядало як невелика частина історії цього міста. 

 Дівчина подала мені розклад уроків, карту школи і бланк для підписів вчителів. Вона ще трохи пояснила, де знаходяться основні кабінети і де розташований спортивний зал. Її голос звучав м’яко, але трохи нервово, наче вона не була впевнена в собі. Напевно, не кожен день у цій школі з’являються нові учні. 

 – Якщо вам буде потрібно щось, звертайтесь, – сказала вона, усміхаючись. Я помітила, як її погляд на мить зупинився на моєму обличчі, але вона швидко відвела очі. Всі ці дрібниці не втекли від мого погляду, і я зрозуміла, що на мене тут дивляться, наче я не зовсім вписуюсь у загальну картину. 

 Я подякувала і вийшла, тримаючи у руках документи. 

 Я повернулася до машини, проїхала назад кілька метрів, і ось переді мною з’явився корпус, де мав проходити мій перший урок — література. Припаркувавшись біля корпусу, я зібрала думки і зайшла всередину. Як тільки двері до класу відчинилися, всі погляди одразу спрямувалися на мене. Відчуття, ніби я стала центром уваги, охопило мене, але я не дозволила собі показати навіть натяку на ніяковість чи хвилювання. Внутрішньо, звісно, була напруга, адже цей день мав бути важливий, і я прагнула показати, що мені не страшно. 

 Вчитель, середнього віку з невеликим шрамом на щоці, поглянув на мене, коли я підійшла до столу. Він взяв мої документи, підписав бланк і передав підручник. Після цього він не забув сказати, що я можу сідати. В класі знову почалася шепітлива буря. Я чула, як однокласники обговорюють мій вигляд. Я знала, що мій стиль, напевно, відрізняється від їхнього, але це мене мало хвилювало. 

 Я сіла на вільне місце за столом, де сиділа дівчина з темно-каштановим волоссям і окулярами. Вона виглядала спокійною, скромною і доброзичливою. Її світло-карі очі, здавалося, вже щось про мене знали. Вона посміхнулася, представившись: 

 — Анжі Вебер, — сказала вона, трохи поглянувши на мене з цікавістю. 

 — Емма Сінгер, — відповіла я, витримуючи погляд. 

 Між нами виникла коротка пауза, але після кількох фраз про школу та місцевих учнів, розмова плавно перейшла до улюблених предметів. Я зітхнула, думаючи про майбутні уроки. Мені завжди подобалося працювати з мовами, але література була чимось новим. Більшість часу я проводила за комп’ютером — програмуванням, розв’язуванням задач з психології, щоб мати більше інструментів для розслідувань разом з братами під час полювань. Тому цей предмет, хоча і захоплював, був для мене чужим, на відміну від інших наук. 

 Вчитель почав урок, подивившись на клас, і сказав: 

 — У цьому році ми будемо працювати з класикою, — його голос звучав впевнено і владно. — Почнемо з Шекспіра. “Бути чи не бути — ось у чому питання”, — процитував він, і погляд його зупинився на кількох учнях. — Шекспір мав великий вплив на світову літературу, і я сподіваюся, що ви зможете зрозуміти глибину його творів. Не лише вивчити слова, але й відчути, що стоїть за ними. Його трагедії та комедії розкривають те, що є в кожній людині, навіть у вас. 

 Я уважно слухала. Мені було цікаво, як ці слова можуть поєднуватися з моїм власним досвідом. Я не раз стикалася з моральними дилемами і вибором між правильним і неправильним. Відчуття, що цей курс може дати мені більше, ніж просто знання для школи, виникло майже одразу. 

 Вчитель продовжував: 

 — Із Шекспіра ми перейдемо до інших класиків. Розуміти твори минулого важливо, бо вони допомагають зрозуміти нас самих. Тому я закликаю вас уважно читати, аналізувати, думати. 

 Це дало мені певну мотивацію уважно слухати і працювати на цьому уроці. Шекспір… Я не знала, як відреагую на його твори, але усвідомлення того, що вивчення класики може бути глибшим, ніж просто урок, дало мені стимул. 

 Коли дзвоник продзвенів, Анжі повернулася до мене і запитала: 

 — Який у тебе наступний урок? 

 Я поглянула на свій розклад: 

 — Правознавство з Джефферсоном. 

 Анжі зітхнула: 

 — У мене інший урок, на жаль. Але давай зустрінемось на ланчі в кафетерії. 

 Я посміхнулася і кивнула: 

 — Добре, до зустрічі! 

 Коли я вийшла з будівлі, до мене підійшов хлопець азіатської зовнішності з енергійним виразом обличчя. 

 — Ти Емма Сінгер? — запитав він, підходячи ближче. 

 Я трохи розгубилась, але швидко згадала своє нове ім’я. Кивнула. 

 — Так, це я. 

 — Круто, я Ерік, — посміхнувся він. — Головний журналіст школи. Я тут розпитую нових учнів. Хоча ти єдина новенька після Каленів. Ти тільки приїхала, так? 

 — Так, тільки-но. — Відповіла я, не бажаючи заглиблюватися в особисті подробиці. 

 — Зрозуміло! А який у тебе наступний урок? 

 — Правознавство, — відповіла я. 

 — О, це класно! У мене теж! — сказав Ерік, виглядаючи задоволеним. — Як тобі тут? Як враження? 

 Я знизала плечима, намагаючись виглядати спокійно: 

 — Все нове, звісно. Але, думаю, все буде добре. 

 — Так, це нормально! Я думаю ти швидко освоїшся. Якщо потрібно буде щось, звертайся! Якщо навіть жилетку для сліз треба — я тут! — Ерік сміявся, намагаючись розрядити атмосферу. 

 Я посміхнулася, але не збиралася розмовляти про емоції чи показувати, що мені це цікаво. 

 — Я звичайно не маю такої звички, — відповіла я, — але дякую за пропозицію. 

 — Зрозуміло! Я просто намагаюся бути корисним. Як щодо твого інтерв’ю у слідуючому випуску шкільної газети? Я думаю це буде дуже класно. 

 — Не думаю, що це вдала ідея,  — відповіла я, не бажаючи видавати будь-яку інформацію про себе. 

 Через кілька хвилин діалогу ми обидва піднялися сходами до класу, і коли я підійшла до вчителя, щоб віддати бланк, він м’яко кивнув, підписав його і сказав: 

 — Сідай на задню парту. 

 Я була впевнена, що мені не потрібно було виглядати як новачок, навіть якщо це і було правдою. Всі ці нові знайомства і обов’язки давали мені можливість трохи відволіктися від того, що відбувається в моєму житті. Я не поспішала вписуватися в цей новий колектив, але й не відкидала можливості знайти хоча б кілька людей, з якими можна було б поспілкуватися без зайвого напруження. 

 Зі спокійною впевненістю я прийшла на урок з тригонометрії, і вчитель сказав: 

 — Може, ви хочете розповісти про себе, Еммо? 

 Я не була готова до цього, але вже звикла до таких моментів. Вдихнула й злегка усміхнулася. 

 — Я приїхала з Лоуренсу, штат Канзас, — сказала я спокійно. — І сподіваюся, що всі вчителі зможуть мене чомусь навчити. 

 Мої слова здалися вчителю занадто безтурботними, і він трохи роздратовано підняв брови, але нічого не відповів. Я не звертала на це уваги. Я жодного разу не дозволяла собі бути зруйнованою чужими поглядами чи реакціями. 

 Я підійшла до порожньої парти біля вікна, розклала свої речі. Думаю, цей урок пройшов відносно спокійно: я відповідала на кілька питань вчителя, хоча він намагався підловити мене на незнанні. Але мої базові знання були достатніми, щоб справитися з усіма питаннями. 

 Під час перерви до мене підійшли кілька однокласників, спробувавши завести розмову. Вони здавалися більш впевненими, але я не запам’ятала їхніх імен, бо все було новим і трохи незручним для мене. Мені було важко вписатися в цей новий світ. 

 Перед обідом до мене підійшла дівчина вона виглядала дружелюбно і зацікавлено. Вона посміхалася, наче це було природно — запропонувала познайомитися. 

 — Привіт, я Джессіка, — сказала вона, її посмішка була щирою, але з чимось таким, що змушувало мої нерви напружитися. — Ти хочеш піти разом до кафетерії? Можу познайомити тебе з моїми друзями. 

 Я відчула в її голосі якусь маленьку частинку заздрощів чи просто цікавість, і вирішила спробувати використати свою силу, щоб дізнатися більше. Легкий натиск на її емоції, без явного порушення кордонів, дав мені зрозуміти, що Джессіка була трохи зацікавлена мною, але її емоції все ще залишалися поверхневими. Вона не була злою чи агресивною, просто звикла так спілкуватися з іншими. 

 — Добре, чому б і ні, — відповіла я, розуміючи, що це може бути можливістю для нових знайомств, хоч і зберігаючи певну дистанцію. Мені було цікаво, чи захоче вона щось більше, чи це просто її звичка заводити дружні розмови. 

 Коли ми йшли до кафетерії, я помітила, як дівчина час від часу поглядає на мене. Вона була симпатичною — злегка хвилясте світле волосся, блакитні очі, добре підібраний стиль. Гарно складена фігура, гарний бюст та тонка талія. 

 — Ого, твої кросівки! Це Balenciaga, так? Вони виглядають круто! Я б теж такі хотіла, але це занадто дорого для мене, — сказала Джессіка, явно захоплена моїм вибором. 

 Це було так, як я і очікувала: вона мала схильність до цікавості, але в той же час почувала певну заздрість до моїх виборів. Я відчула, як її емоції трохи загострилися на цю тему. Але я лише посміхнулася. 

 — Це нічого особливого, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій. Мені не складно було впоратися з її поглядами і натяками. Я могла відчути, коли хтось намагається виміряти свої можливості з моїми, але я не була готова ставати на шлях відкритої суперечки. 

 Джессіка радо показала мені кафетерій, розповідаючи про звички місцевих учнів і що тут зазвичай беруть. Вона посміхалася, жартувала і додала, що в раціоні завжди багато риби через особливості регіону. 

 — Тут всі просто обожнюють рибу, — засміялася вона. — Якщо ти не любиш, тобі буде складно, але, на щастя, є яблука і вода. 

 Я кивнула, більше слухаючи, ніж відповідаючи. Я не хотіла демонструвати, наскільки незвичним для мене здавався цей її ентузіазм. Зрештою, я обрала звичайну воду та червоне яблуко. 

 — А ти любиш щось інше? — запитала вона, помітивши мій вибір. 

 — Так, але це поки що ідеальний варіант, — посміхнулася я, обійшовши її запитання про мої уподобання. 

 Ми підійшли до столу, де вже сиділа група учнів. Я відразу впізнала кілька обличь: Еріка та Майка, якого бачила в магазині Ньютонів, а також спокійну на вигляд Анжі. Джессіка, ніби граючи роль гіда, почала мене знайомити: 

 — Це Лорен, Тайлер, Анжі, Майк та Ерік. 

 Лорен одразу привернула мою увагу. Вона була з тих дівчат, які вважають себе найкращими і найпривабливішими у кімнаті. Її погляд із нотками зверхності зупинився на мені, і, не встигла Джессіка продовжити, як Лорен випалила: 

 — Ну і що, тепер ми маємо нову королеву школи? — її слова звучали напів жартівливо, але я відчула в них приховану колючість. 

 Я підняла погляд, спокійно та впевнено. 

 — Королева? Ні, я не претендую, — відповіла я, трохи нахиливши голову і посміхнувшись. — Але дякую за припущення. 

 Цей тон відразу змусив Лорен замовкнути. Її спроба привернути увагу до себе швидко згасла. 

 Ми щойно сіли за стіл, коли двері кафетерію відчинилися, і увагу привернула група, яка увійшла всередину. 

 Першими зайшли дівчина й хлопець. Дівчина була високою, з бездоганними рисами обличчя та довгим світлим волоссям, яке струменіло за її плечима. Її рухи були впевненими й граційними, немов вона знала, що всі погляди належать їй. Поруч із нею йшов хлопець із темним коротким волоссям і атлетичною статурою. Його усмішка була такою добродушною, що я мимоволі відчула легкість. Вони виглядали настільки гармонійно разом, що, здається, не залишали сумнівів у тому, що вони пара. 

 — Каллени, — тихо сказала Джессіка, помітивши, як я спостерігаю за ними.—  Розалі і Еммет, — прокоментувала вона,  схилившись ближче. Її голос був тихим, майже шепіт. — Вони разом… Ідеальна пара, чи не так? 

 Я кивнула, не відводячи очей. Її слова підтвердили мої здогадки. 

 За ними йшли ще двоє. Дівчина з коротким чорним волоссям, яке стирчало у всіх напрямках, пересувалася так легко, ніби навіть не торкалася підлоги. Її очі світилися життєрадісністю, і на її обличчі був такий вираз, наче вона насолоджується кожною секундою свого існування. Поруч із нею йшов хлопець із високим чолом і хвилястим золотистим волоссям. Його рухи здавалися стриманими, але в них відчувалася прихована напруженість. 

 — А це Еліс і Джаспер, — сказала Джессіка, ледь нахилившись уперед. — Вони разом? Не знаю… У Джаспера є щось таке… Деколи мені стає моторошно поруч із ним. 

 Я поглянула на Джаспера й одразу зрозуміла, що саме вона має на увазі. Його очі, як і в інших, мали теплий золотавий відтінок, але погляд… Його погляд був зовсім іншим. Глибоким, пронизливим, він здавався важчим, ніж погляд інших. Якби я не була такою уважною, то, мабуть, не помітила б цього. У ньому було щось більше, ніж просто відстороненість — тягар або внутрішня боротьба, яку він намагався приховати. 

 Останнім зайшов хлопець із бронзовим волоссям, яке недбало спадало на лоба. Його риси обличчя були настільки правильними, що нагадували витончену статую. Він ішов окремо, ніби це було природно, і його погляд ковзав по кімнаті, неначе він розглядав кожного з якимось прихованим інтересом. 

 — А це Едвард, — додала Джессіка, цього разу з легкою усмішкою. — Уявляєш? Він не з кимось із них. Просто неймовірний, правда? 

 —Виглядає наче Кен. — Я трохи посміхнулася. Її голос звучав із захопленням, але я відчула в ньому ще й нотку заздрості, особливо коли вона дивилася на Розалі. 

 Я ж дивилася уважно на кожного з них. Дівчат я вже бачила в магазині в Порт-Анджелесі, і тоді вони здалися мені просто незвичайно красивими. Але тепер, придивившись ближче, я на 100 відсотків впевнена, що їхня граційність і краса просто не можуть належати людям. Моя мисливська інтуїція одразу попередила, що вони не ті, ким здаються. 

Проте я вирішила зберігати свої здогадки при собі. 

 Я щойно відвернулася від Джессіки й зробила ковток води, коли раптово відчула дивне, тривожне відчуття. Це було схоже на невидиму руку, яка обережно, але настирливо намагалася проникнути в мої думки. Моє серце на мить завмерло, але я швидко взяла себе в руки. 

 Миттєво підняла захист, і на поверхню випливла безневинна дурниця — банальні роздуми про шкільні завдання й втома від першого дня. Цей шар був настільки буденним і безбарвним, що не міг викликати жодного інтересу. Але глибоко всередині мене кипіла буря. 

 На секунду я відчула, як м’язи напружилися, а пальці ледь помітно стисли пластикову пляшку з водою. Хто це? Холодний аналіз замінив початковий шок. Це було сплановано, цілеспрямовано. Хтось із присутніх у цій кімнаті зробив це. І цей хтось точно не був людиною. 

 Я примусила себе здаватися абсолютно спокійною, але мимоволі кинула погляд у бік «чудної сімейки». Мої очі пробіглися по їхніх обличчях. Усі вони були надто зібрані, надто спокійні, наче ця ситуація їх зовсім не стосувалася. Але саме тоді я помітила його. 

 Едвард. Його погляд, прямий і напружений, на частку секунди зустрівся з моїм. Це був не випадковий контакт очей — у ньому відчувалася цілеспрямованість і… цікавість. Він швидко відвів погляд, настільки швидко, що звичайна людина цього б не зауважила. Але я не була звичайною людиною. 

 Відповідь була очевидною. Це він. Він намагався пробитися крізь мої думки. І тепер я знала це напевно. 

 Я примусила себе залишити обличчя незворушним, наче нічого не сталося. Повернулася до Джессіки, яка щось розповідала про шкільні плітки, і кивнула, роблячи вигляд, що уважно слухаю. Але всередині мене вже працювала інша частина мозку. Якщо це повториться, я буду готова. 

 Чому він це зробив? Що саме він хотів дізнатися? І головне — що мені тепер із цим робити? 

 *** 

 Наступний урок почався одразу після ланчу. Клас був наполовину заповнений, але шум стояв такий, ніби в приміщенні зібралася ціла армія. Коли я зайшла, на мене спрямувалися десятки очей. Новенька завжди викликає інтерес, хочеш ти того чи ні. Я відчула ці погляди: зацікавлені, оцінювальні, а подекуди й насторожені.  

Приміщення було стандартним: стільці з облупленим покриттям, старі парти, на яких збереглися графіті чиїхось попередників, і дошка, вкрита кривими залишками формул. У повітрі пахло пилом і дешевим миючим засобом. 

 Учителька, жінка середніх років із суворим виглядом і окулярами на кінчику носа, щось перебирала на столі. 

 — Емма Сінгер? — її голос був сухим, нейтральним, наче їй байдуже, хто я така. 

 — Так, — відповіла я, зберігаючи спокійний тон. 

 — Сьогодні твоє місце поруч із Розалі Хейл, — сказала вона, не підводячи голови. 

 Розалі сиділа біля вікна. Її ідеально рівна постава, елегантні риси обличчя і погляд, спрямований кудись у далечінь, одразу кидалися в очі. Вона виглядала так, ніби не належала цьому світу — холодна, незворушна, мов статуя. 

 Я підійшла і сіла поруч. Щойно влаштувавшись, я почула, як кілька хлопців почали шепотіти про Розалі: про її красу і те, як їй пасує цей холодний вираз обличчя. 

 — Привіт, — промовила я, вирішивши дотримуватись формальності. 

 Вона навіть не повернула голови, лише коротко відповіла: 

 — Привіт. 

 Її голос був холодний і чіткий, як дзвін скла. В її тоні не було й натяку на зацікавленість, і я вирішила не докучати їй подальшими питаннями. Просто розклала зошит і ручку. 

 Весь урок ми мовчали. Але я помічала, як вона інколи кидає на мене швидкі погляди, ніби намагалася щось оцінити чи зрозуміти. 

 Коли до кінця залишалося кілька хвилин, вона раптом нахилилася ближче і прошепотіла: 

 — Не думай лізти до нашої сім’ї. Ми не будемо з тобою спілкуватися. 

 Її слова мене здивували. Втім, більше я відчула розвагу, ніж образу. Її прямолінійність і зверхність були настільки карикатурними, що всередині мене зародилася усмішка. 

 — Красунечко, — прошепотіла я у відповідь, нахиляючись ближче, щоб нас не чули інші, — мені не потрібні друзі. Особливо такі, як ви. 

 Її обличчя залишалося напруженим, але в її очах на мить з’явився подив. Я зберігала спокій, і, граючись, додала: 

 — До речі, гарна шкіра. Наче світиться зсередини. 

 Її погляд став пильнішим. Я витримала паузу, щоб викликати ще більше інтриги, і невимушено продовжила: 

 — Напевне, дуже дорогий? 

 — Що? — запитала вона з ноткою недовіри. 

 — Хайлайтер, — пояснила я, ледь помітно всміхнувшись. — Напевне, дуже якісний і дорогий. 

 Її обличчя на мить спотворила легка розгубленість, але вона швидко опанувала себе. Втім, я бачила, що її заскочили зненацька. 

 Відразу пролунав дзвінок. Я спокійно зібрала свої речі й, залишивши її в німому подиві, вийшла з класу. 

 Адміністративний корпус знаходився в іншій будівлі, і я вирушила туди пішки. Повітря було прохолодне, хрускіт опалого листя під ногами супроводжував кожен мій крок. Осінь у Форксі відчувалася гостро, навіть якщо місто й було майже завжди огорнуте вогкістю. 

 Увійшовши всередину, я побачила знайому секретарку — молоду дівчину з привітною усмішкою. Зранку ми вже бачилися, коли я приходила оформляти розклад, тому вона легко мене впізнала. 

 — О, Еммо, як перший день? Звикли трохи? — запитала вона, привітно посміхаючись. 

 — Можна сказати, випробовую нервову систему, — відповіла я з легким сарказмом, але все ж таки додала: — Але поки нічого катастрофічного. 

 — Це чудово, — вона посміхнулася. — Ви принесли бланк? 

 — Так, ось. — Я простягнула папери, намагаючись не виглядати надто офіційно. 

 Вона уважно переглянула документи, а потім швидко зробила кілька позначок у журналі. 

 — Ви також хотіли уточнити питання щодо фізкультури, правда? 

 — Так. Я звільнена за станом здоров’я, — пояснила я спокійно, хоча брехня віддавалася гірким присмаком. 

 — Зрозуміло. Зачекайте кілька хвилин, я підготую всі документи. 

 — Без проблем.  

Я присіла на знайомий стілець неподалік і витягла телефон. Мабуть, Дін теж нервував, бо його повідомлення з’явилося, щойно я розблокувала екран:  

“Як справи, мала? Тільки чесно, скільки вже викурила сьогодні?”  

Я не змогла стримати посмішки. Дін знав мене, як ніхто інший, і ніколи не втрачав нагоди підколоти.  

“Достатньо, щоб витримати весь цей фарс. А у вас як? Батько вийшов на зв’язок?”  

Він відповів швидко, як завжди:  

“Все по-старому. Батько не вийшов на зв’язок. Ми зараз полюємо на вампірів. Ти знаєш, незвичайних кликастих, а ті що мають кам’яну шкіру, червоні очі, яких потрібно палити.”  

Моя посмішка згасла. Я перечитала повідомлення кілька разів. Кам’яна шкіра. Спалювати. Щось у цих словах змусило мене напружитися, як мисливця, що відчув небезпеку.  

— Ваші документи готові, — покликала секретарка, повертаючи мене до реальності.  

— Дякую, — відповіла я, забираючи папери.  

Коли я вийшла на парковку, то підійшла до свого Mustang який стояв під деревами. Я відчинила двері, кинула шопер на заднє сидіння і сперлася лівим стегном на крило. Мобільний у руці здавався холоднішим, ніж зазвичай.  

Я ще раз перечитала повідомлення від Діна, але тепер мої думки вже працювали у іншому напрямку. Піднявши погляд від екрану, я завмерла.  

На протилежному боці стоянки стояла срібляста Volvo. Біля неї — Каллени. Їхні постаті були бездоганні, статичні, ніби створені не природою, а руками майстра.  

І раптом все стало на свої місця. Їхня ідеальна зовнішність. Відстороненість. Кам’яна шкіра. Вампіри.  

Усе це вже не здавалося припущенням. Я знала, ким вони були.  

Моя щелепа мимоволі напружилася, а серце пішло обертом. Я мала відчути полегшення, що ці вампіри поводилися мирно, але замість цього лише гірко зітхнула.  

— Навіть тут не буде спокою, — прошепотіла я собі під ніс, майже з розчаруванням.  

Стискаючи телефон у руці, я відвела погляд і зайняла себе тим, що відкрила дверцята машини. Всі надії на просте, звичайне життя здавалися тепер ще більш ілюзорними.  

Я відчинила двері машини й витягла коробку з-під сигарет із бардачку. Коли відкрила її, виявилося, що там залишилася лише одна, остання. Засмучено зітхнувши, я вийняла цигарку.  

— Ну звісно, чому б і ні, — пробурмотіла я, підкурюючи.  

Спершись знову на крило машини, я зробила кілька затяжок. Але замість очікуваного заспокоєння відчуття тривоги й гніву які лише посилювалося.  

Раптом піднявся сильний вітер, захоплюючи листя з землі й закручуючи його в повітря. Небо затягнулося ще густішими хмарами, важкими й темними, наче на межі грози. Перші краплі дощу впали на капот, змішуючись із димом, який здіймався від моєї сигарети.  

І тут я відчула погляд.  

Піднявши погляд, я побачила Джаспера Хейла. Він стояв трохи осторонь від своїх родичів і уважно спостерігав за мною. Його погляд був спокійний, але якийсь глибокий, неначе він намагався щось зрозуміти.  

У мене затремтіли пальці, і сигарета випала з рук.  

— Чорт, — тихо прошепотіла я, нахиляючись, щоб підняти її, але сильний порив вітру поніс її геть, разом із жмутком листя.  

Я відчула, як усе всередині мене виходить із-під контролю: злість, розчарування, тривога. Усе змішалося, і тепер навіть природа віддзеркалювала мій стан.   

Зрозумівши, що це моя сила вирує, я різко вирівнялася й зробила кілька глибоких вдихів. 

 — Заспокойся. — пробурмотіла я собі, намагаючись стримати емоції. 

 Сіла в Mustang, схопилася за кермо, намагаючись зосередитись. Увімкнула радіо, і знайома мелодія Led Zeppelin — “Ramble On” заповнила салон машини.  

“Leaves are falling all around, time I was on my way…”  

Музика допомагала привести думки до ладу, хоча всередині все ще залишався осад. Я спостерігала через вікно, як хмари продовжують нависати над землею, а вітер поступово втрачає свою силу, переходячи в більш природний, спокійний ритм.  

Це вже була не моя буря. Природа жила своїм життям, але я знала: саме я її пробудила. 

— Тільки спокій, — знову сказала я собі, запускаючи двигун. 

Вітер остаточно вщух, залишивши після себе хаос із листя на дорозі, а дощ став мрячити легше. Проте всередині мене залишилося відчуття, що спокою тут не буде. Зітхнувши, я ще раз глянула у бік, де стояв Джаспер. Його вже не було. 

— І тут мене не залишать у спокої, — пробурмотіла я, включаючи першу передачу.