Полювання на дичину

Лісом я повертався додому, як й кожного дня. Прохолода вечірнього туману обіймала мене, і я затримував у легенях запах вологого листя — терпкий, насичений, наче розмова зі старим другом за склянкою червоного. Навколо була чарівна осінь: золотаве листя, що вкривало землю м’яким килимом, здавалось, шепотіло про щось давнє й забуте.

Цей ліс був єдиним другом, якого я мав.

Попри мою любов до прогулянок лісом, невиразний сум, тяжко осідав у серці, переслідуючи кожен мій крок, але я все одно ловив кожен шепіт дерев, кожен шурхіт — немовби прагнув увібрати у себе, забрати його з собою, щоб він не здавався таким далеким удома. Ніч повільно стелила свої важкі тіні, мов би вкривала все навколо дбайливими руками — чи, можливо, ховала від мене щось, чого я не мав бачити. «Може їй краще знати?» — сумно посміхнувся я.

Моя рушниця висіла на плечі, важким нагадуванням про марно витрачені зусилля, майже непотрібна. Чи не була вона лише додатковим тягарем, що безмовно вказував на кожен невдалий постріл і витрачені сили?

Я нічого не вполював, і цей факт поглиблював моє відчуття безсилля. Капелюх, що мав захищати від сонця, у ціх сутінках виглядав жалюгідним: його солом’яний обідок, що зранку сидів зручно, і навіть дотепно, тепер тиснув на чоло, мов ще одне нагадування про невдачу.

Я думав про вечерю. Що я скажу дружині, коли повернуся ні з чим? М’ясо закінчилося три дні тому, овочі… їх теж майже не залишилося. Я відчував себе негідним її. «Хіба не міг я вполювати бодай якусь, кляту горлицю?» — думка свердлила мозок, змушувала нервово поправляти рушницю, що висіла на плечі. Але ліс був цього разу мовчазним, наче закинуте подвір’я, де останній пес давно здох і лише вітер переслідує тіні тих, хто зник у невідоме.

Аж раптом усе змінилося. Спочатку це був далекий гул, схожий на грозу. Потім він посилився, ставав різкішим, ближчим. Ліс ожив, але не так, як я очікував. Замість шелесту гілок і співу птахів у повітрі залунали різкі команди, тріскіт моторів, важкий гуркіт гусениць. Земля здригалася, наче прагнула вирватися з-під моїх ніг.

Я завмер, не розуміючи, що відбувається. І тут — постріли. Вони рвали ніч, як наш старий священик облачення, коли його віра втратила опору. Відлуння котилося між деревами, наче цей зойк розповзався по всьому світу, заповнюючи його порожнечу.

Небезпека накрила мене хвилею. Я кинувся за найближчий валун, упав, відчуваючи, як гілки впивалися в боки. Капелюх, зірвавшись, зник у темряві, залишаючи мене оголеним перед цією невідомістю. Мимохіть промайнула думка: «Дружина засмутиться, якщо я не поверну його». Він був її улюбленим. Але хто ж стріляв? І в кого? А головне, нащо?

Моя рушниця раптом опинилася в руках. Коли я її зняв? Я не помітив. Постріли звучали все ближче. Я кинувся вліво, до наступного дерева, відчуваючи, як земля здригається під ногами. Праворуч завалилося дерево, тріск його стовбура прозвучав, як відчайдушний крик. Миттю перекотився в інший бік, ставши навколішки, і стріляв — безцільно, у відчаї. Руки тремтіли, кожен постріл віддавався болем у плечі, а пальці хапалися за курок, мов за останню надію. Перебігаючи від дерева до дерева, я відчував, як у грудях стискається тривога, а думки ковзали між спогадами й страхом, розриваючись між минулим і теперішнім. Здавалося, я вже не належав собі — кожен крок, кожен подих був наче позичений у цього ворожого світу. Навіть ліс ставав ворожим, його тіні — все густішими, а світло, здавалося, назавжди покинуло це місце, лишаючи по собі лише химерне мерехтіння фар військової техніки. Світ розбився на уривки: крики, дим, гуркіт. Ліс, який ще хвилину тому був моїм єдиним другом, тепер зрадливо підставив мене під удар, перетворившись на поле битви.

Я намагався зрозуміти, що це за не організована збройна боротьба. Хто ці люди, що мелькали між деревами? Їхні розмиті форми, відлуння команд на незнайомій мові, все змішалося в калейдоскопі страху. Команди лунали гучніше, мов удари по нервам, і раптом вибух — земля здригнулася так, що в мене затремтіли ноги. Я кинувся долілиць і перекотився до найближчого куща глоду. Колючі гілки вп’ялися в одяг і шкіру, мов ікла невиданого звіра, але біль, здавалося, був лише фоном до пульсуючої тривоги, яка охопила мої думки.

Я стріляв. Запихав патрон за патроном, пальці зрадливо тремтіли. Останній патрон. Зарядив. Приклад міцно притиснув до плеча, відчуваючи, як деревина врізається крізь тканину прямо в шкіру. Завмер. Чекав. Кроки наближалися. І ось — з’явився хтось. Клацання рушниці. Жодного пострілу. Зброя заклинила. Розпач прошив груди, немов патрон заміть того щоб полетіти уперед, поцілив у мене. Кроки зовсім поруч. Кричали. Я затамував подих, слухаючи, як цей новий, чужий світ, у якому я опинився без жодного попередження, поглинає мене.

Вдивляючись в темряву, я намагався розгледіти силует серед заплутаних гілок. Але ніч давила своєю непроглядністю, приховуючи те, що я відчайдушно намагався побачити. Лише коли темна фігура зробила крок уперед, місячне світло слабко торкнулося її форми, і я зрозумів, що це жінка у військовій формі. Її очі, хоча й майже приховані тінями, здавалися глибокими й пильними, дивлячись на мене з дивним змішанням цікавості та впевненості. «Я стріляв у жінку!» — вибухнуло у голові. Зброя в моїх руках раптом здалася прокляттям. Серце стислося, коли усвідомлення пронизало мене: я стріляв у людину, у жінку. Що я наробив? Паніка й сором змішалися в грудях, затуманюючи розум.

— Ти непогано стріляв, — сказала вона, з легкою, майже грайливою усмішкою. — Убив кількох наших.

Її несподівано дзвінкий і веселий голос, на фоні форми і ворожої ночі лісу, звучав так, ніби вона балакала про щось зовсім буденне, можливо, навіть приємне.

— Приєднуйся до нас! — мовила вона, співучо й холодно водночас,  немов заклик до чогось мені незбагненного. — Нам потрібні такі як ти.

Я відкрив рота, але слова не з’явилися. Хто вони? Що це за війна? Запитання стискали горло, не виходячи назовні. Мені здавалося, що вони звучатимуть безглуздо перед цією жінкою, чий образ випромінював незламну впевненість. А я? Я не був упевнений навіть у собі.

— Ми найкращі, — вона говорила завзято, і з гордістю. — Про нас знають усі. Усі хочуть бути частиною нашого підрозділу. Ми змінюємо хід історії, повертаємо контроль, встановлюємо порядок.

Її слова про зміни, повернення і встановлення, звучали красиво, але я нічого не розумів. Що це за підрозділ? Чому вони тут? Хто їхній ворог? Я мовчав, боячись видатися невігласом. Слова танцювали на кінчику язика, але щось всередині мене стискалося щоразу, як я намагався їх вимовити. Чому я мовчав? Вочевидь, це була її впевненість, яка здавалася майже гнітючою, або те, як вона дивилася, ніби вже знала відповіді на всі мої запитання. У своєму ж лісі я відчував себе не на своєму місці, мов школяр, якого раптово викликали до дошки, і тепер він боїться зганьбитися перед усім класом.

— Приєднатися до вас, я, звісно, можу, — нарешті промовив я. — Але спершу мені треба додому. Мене дружина чекає.

Жінка рішуче кивнула, немов вже вирішила усі мої проблеми.

— Ми допоможемо тобі і проведемо додому, — сказала вона, простягаючи мені руку. — Але спершу підеш зі мною до наших.

Вона допомогла мені вибратися із куща глоду, і повела за собою. Я одразу розслабився, навіть не прислухавшись до її слів про те, що мене не треба вести додому — я й сам знав дорогу. Ненадовго, але я відчув, ніби тривога, послабила свою хватку. Здавалося, ще крок — і цей божевільний нічний хаос залишиться позаду.  Навколо досі лунали постріли, розрізаючи тишу, і ледь помітне відчуття напруги вже поверталося, заповнюючи мене зсередини. Але ця жінка додавала мені впевненості.

Чи все це дійсно скінчилося? Я мимоволі потягнувся до кишені, де лежав телефон. «Треба, подзвонити дружині, і сказати, що зі мною все гаразд?» — з’явилася слушна думка.  Я витягнув телефон з кишені, пальці швидко намацали кнопку увімкнення. Екран не загорівся, залишаючись темним і байдужим. Я спробував ще раз, натискаючи сильніше, ніби це могло змінити ситуацію, але дарма. Телефон мовчав, розряджений, як і мої надії. «Розрядився», — пролунало у голові, немов вирок. Я спіткнувся за якийсь корінь, і впав. Хвиля паніки накотилася, затьмаривши недавнє полегшення. Що вона подумає? Як довго я ще тут затримуюся? Що, якщо вона вже хвилюється? Шукає?

— Не хвилюйся, — сказала жінка, ніби читаючи мої думки.

Вона знову простягла мені руку і допомогла підвестися.

— Все буде гаразд, — майже грайливо додала вона. — Ми тобі допоможемо.

Я кивнув, хоча полегшення не відчув. Жінка махнула рукою, закликаючи слідувати за нею, але в цьому жесті я не побачив вибору — лише мовчазний наказ, який не залишав місця для сумнівів. Ми йшли через ліс, який тепер ніби згорнув свої обійми, залишивши мене сам на сам із його холодним мовчанням, на тлі постійних пострілів і криків.

Жінка йшла попереду з такою впевненістю, що здавалося, її шлях уже давно був визначений, а я лише тінню прикріпився до цієї гідної приреченості. Дерева, які раніше здавалися захисниками, тепер вичікуючи стояли, а я ловив себе на думці, що не розумію, чого саме вони були свідками або що приховували за своїми непорушними силуетами. Вздовж шляху траплялися постаті військових, яскраві відблиски техніки зі знаками, які, мов уламки старовинної мозаїки мого дідуся, складали картину, що лишалася для мене непроникною загадкою.

Часом із темряви з’являлися дивні металеві створіння, схожі на псів. Вони були не вище дитини, із корпусами, що слабко виблискували в місячному світлі. На спинах деяких були рушниці, що рухалися незалежно, повільно обертаючись у різні напрямки. Безшумний рух цих механичних псів серед дерев підсилював у мене, як у мисливця, тривогу, а червоні очі, що блищали в темряві, немов тліюче вугілля, створювали відчуття постійного стеження. Здавалося, вони існують у світі, де моя присутність не мала сенсу.

Світ, у який я зненацька потрапив, виявився гнітючим і зовсім мені незрозумілим. Але щось невидиме підштовхувало мене кожен крок, змушуючи йти далі за цією жінкою. Чи це був її пильний погляд, чи ці зловісні пси з їхнім безшумним рухом? Я просто не міг зупинитися, навіть якщо досі не розумів, куди прямую. А головне, нащо?

 

Жінка привела мене до невеликого простору, освітленого приглушеним світлом військових прожекторів, яке мерехтіло так, ніби лампи от-от здадуться. Світло засвічувало темряву, кидаючи тіні на землю, де здавалось, кожен кущ і уламок дерева набували загрозливих обрисів. Навколо були розкидані зрубані й повалені дерева, загострені й перетворені на кілки. Деякі з них оточили майданчик, наче імпровізовані фортифікації. Розрослі кущі з мертвими гілками переплелися з кільцями колючого дроту, створюючи дикі й непрохідні кордони. У мене з’явилося сильне відчуття пастки.

Посеред цього майданчика зібрався натовп людей. На всіх був старий, брудний одяг, обличчя виснажені, і рухалися вони повільно, наче у якомусь трансі. Люди не були схожі на військових, якісь прості люди, яких попутний вітер сюди загнав, мов осіннє листя.

— Я тебе залишаю у добрих руках, — сказала жінка, обернувшись до мене. У її голосі звучала така впевненість, що я майже повірив, але щось всередині мене стискалося, ніби отой попутний і холодний вітер пробіг уздовж хребта.

Військова швидко зникла у темряві, залишивши мене серед цих незнайомців. Її раптовий відхід збив мене з пантелику, посиливши відчуття порожнечі. Ще мить тому вона запевняла мене, ніби все під контролем, а тепер зникла, наче тінь. Чому?  У мене не було відповідей, лише тривожне відчуття самотності серед натовпу. Чи вона справді довіряє цим людям, чи їй просто байдуже, що зі мною станеться? Можливо, вона знала щось більше, але не вважала за потрібне поділитися. Ці думки пульсували в моїй свідомості, змушуючи озиратися навколо, шукаючи хоч якісь підказки.

Я обережно підійшов до натовпу, хмурячись, від прожекторів. Світло, яке зазвичай придавало людині упевненості, зараз лише підкреслювало незнайомість кожної деталі, роблячи ніч непривітною. Люди стояли мовчазно, а тіні від їхніх виснажених тіл лягали довгими хрестами на розкислу ґрунтову дорогу, нагадуючи мені надгробки на цвинтарі у моєму поселенні.

Одяг усіх навколо був зношений, місцями подертий, а обличчя — порожні, навіть без сліду надії чи страху. Їхні повільні рухи нагадали наш старий водяний млин, що досі крутився під тиском води, хоча давно втратив сенс.

З усіх боків роздалося гучне ревіння моторів, і з’явилися автобуси. Я перелякався, серце забилося швидше. Хто вони? Чому вони тут? Цей натовп здавався мені примарою, але ноги самі змусили мене йти далі серед людей, шукаючи незрозуміло що.

Люди почали кволо сідати в старі, обшарпані автобуси, які щойно під’їхали. Їхні перекошені колеса були покриті іржею, а скрип старих дверей і глухі удари механізмів лише підкреслювали загальний стан занедбаності. Я пройшов крізь клуби чорного диму, що окутували простір біля автобусів і наблизився до чоловіка що стояв поруч з дверями:

— Куди їдуть ці автобуси? — запитав я, намагаючись приховати хвилювання. У ту мить я відчув, як мій голос здається чужим навіть мені самому: слабкий, непевний. Що я хотів почути? І чи готовий я був до відповіді? У глибині душі я вже боявся, що ця подорож не приведе до чогось хорошого.

Чоловік з темною шкірою повільно підняв погляд. Його білі і порожні очі ковзнули по мені, затримавшись лише на мить. Потім він знизав плечима, байдуже, ніби моє питання не мало жодного значення для цього місця.

— Не знаю, — відповів він, навіть не задумавшись.

«Мабуть, для нього це неважливо?» — подумав я, відходячи.

Мої очі вихопили в натовпі жінку з дитиною на руках. У напівтемряві прожекторів її постать здалася мені незвичною, а можливо, навіть теплою на тлі байдужих облич решти. Не роздумуючи, я рішуче підійшов до неї:

— Куди їдуть ці автобуси? — запитав я, намагаючись говорити м’яко, але впевнено.

Жінка на мить подивилася на мене, потім легенько похитала головою.

— Бог його знає? Ми просто чекаємо, — відповіла вона тихим, відстороненим голосом.

— Чого саме ви чекаєте? — запитав я, намагаючись знайти хоча б якусь нитку сенсу. Вона знизала плечима, її рухи були повільні, ніби відображали втому не лише тіла, а й душі.

— Вони сказали чекати, от я і чекаю, — додала вона більш рівним тоном, немов я нерозумів очевидних речей.

— Хто вони? — наполягав я, починаючи злитися.

Дитина на її руках раптом заплакала. Жінка різко перевела на мене погляд, у якому застигла глибока неприязнь, наче я переступив невидиму межу. Від цього погляду я відчув, ніби щось важливе прослизнуло повз мене: але що?

Я квапливо відступив, залишивши її з дитиною, яка продовжувала схлипувати. Але жінці цього не вистачило. Вона відкрито показувала, що не хоче мене бачити навіть поруч, тож я швидко пішов геть. Плач її дитини, переслідував мене, як відлуння моїх власних сумнівів, поки я остаточно не розчинився у натовпі. Хто такі «вони»?

Байдужість цього місця починала боляче проникати у мій мозок. Вона відчувалася в приглушених голосах і механічних рухах людей. Проступала на їхніх обличчях, мов прокляття, що стирало будь-який слід емоцій. Їм, наче не було діла до того, куди прямують ці автобуси, де вони зараз, чи навіть що тут відбувається. Але для мене це ставало майже нестерпним. Як вони можуть так спокійно приймати цю гідну приреченість?

— Невже ніхто не знає, що тут відбувається? — вигукнув я до натовпу, але мої слова загубилися серед шепотів і шуму автобусів.

У відповідь — тиша. Ніхто навіть не повернув голови в мій бік, ніби мої слова були такими ж неважливими, як шум вітру чи гул моторів. Раптом мене грубо штовхнули в спину. Я обернувся, але побачив лише порожне обличчя якось діда.

— Вони знають, — впевнено сказав він. — Їм краще знати.

Дивлячись на нього, я навіть не був певен чи дотягне він до кінця цієї подорожі. Але він, схоже, мав якийсь план.

Серед натовпу несподівано з’явилися військові. Їхня поява була рішучою, немов вони вже мали чіткий план. Вони одразу почали розділяти людей, направляючи їх до автобусів швидкими, відточеними рухами. Один з них зупинився переді мною, і зневажливим жестом вказав на автобус.

— Сідай, — кинув він коротко, немов поспішав. Я зрозумів, що краще не сперечатися.

Скоро я вже сидів на одному з обшарпаних сидінь. Автобус рушив, його двигун гарчав, наче протестуючи проти руху, але, як й я вибору він не мав. Крізь запилене вікно темрява здавалася ще густішою, ніби світ навмисне ховався від мене. У повітрі стояв неприємний запах сечі, який додавав ще більшої відрази до всієї ситуації. Я відкинувся на спинку сидіння, і думки про дружину заполонили мій розум. Її обличчя, сповнене тривоги, вставало переді мною з кожним поштовхом автобуса, що потрапляв у ями.

Мій телефон розрядився, і мене везли в невідомому напрямку. Як так сталося? Як я міг повідомити їй, де я, якщо навіть сам цього не знав? Я уявляв її стурбоване обличчя, її невпинні пошуки мене. Що вона зараз думає? Чи вже хвилюється, чи, можливо, звертається по допомогу? Ця безсилість і відсутність можливості  була найстрашнішим.

Ніхто не говорив, ніхто не питав. Тиша в автобусі була оглушливою, а запитання, немов барабанили лише в моїй голові.  Що буде далі?  А головне, нащо все це?

 

Автобуси зупинилися в глибокій долині, з усіх боків оточеній стрімкими скелями. У повітрі стояла дивна тиша, яку порушували лише приглушені звуки моторів і рідкісні потріскування каменів, що котилися вниз. Долина, немов змушувала замовкнути кожного, хто наважився ступити сюди. Крізь вікно автобуса, вдалині, на холмі, я побачив поселення, що світилося жовтим світлом ліхтарів. Фари автобусів світили в його напрямку, вирізаючи смуги світла в темряві та кидаючи довгі тіні на скелі навколо. Картина поселення, хоч і здавалась спокійною, водночас відчувалася глибоко відстороненою.

Як тільки двери автобусів відчинилися військові голосно почали кричали:

— Виходьте з автобусів! Рухайтеся! Хутко-хутко!

Їхні вигуки зливалися з лясканням кийків по металевих стінах. Нас почали силою витягути із автобусів, мабуть військові кудись поспішали. Я не хотів засмучувати військових і квапливо рушив до виходу.

— Тут ви отримаєте все необхідне! І вас погодують, — вигукував один із них, щойно я вийшов.

Він стояв під світлом фар і його голос різко лунав у нічній тиші, змушуючи навіть найповільніших поспішати.

Натовп людей поволі, але із задоволеними обличчями, почав рухатися в бік поселення. Вони радісно шепотіли між собою, обмінюючись короткими фразами про те, як добре, що їх будуть годувати, створюючи враження, що все йшло так, як і мало бути. Може той дід такі мав рацію?

Я підійшов до групи військових, не полишаючи спроб щось дізнатися. У грудях відчувалося легке хвилювання, яке лише посилювалося від їхнього мовчання та відстороненості.

— Доброго вам вечора. Скажить будь ласка де це ми? — запитав я, але у відповідь отримав лише докірливий погляд.

З питанням я глянув на іншого військового, той теж не відповів, лише мовчки вказав у бік поселення між скелями. Мені нічого не залишалося, як піти туди. Я подумав, що, можливо, військові, до яких я звертався, просто не розуміють моєї мови. Адже чому вони мовчать? Я почав сумніватися: чи взагалі вони хочуть, щоб я знав щось більше? Це пояснило б їхнє мовчання, можливо. Можливо так вони захищають мене від чогось?

Я пішов угору до поселення, яке почалося з напіврозвалених будинків, наче вирізаних просто в скелях. Люди в лахмітті, ті самі, з якими я їхав в автобусі, розповзалися по вулицях, вздовж яких тягнулися високі жовті ліхтарі, що м’яко освітлювали дорогу.

Нічого справді несподіваного я не побачив, у моєму поселенні теж були розвалені будівлі. Лише маленькі ринкові прилавки, що розташувалися у багатьох із цих будинків, виглядали для мене дивно. На них лежав незрозумілий товар: металеві пристрої, жмені насіння, старі книги без обкладинок, написані мовою яку я не розумів. Я намагався здогадатися, для чого могли слугувати ці речі, але їх вигляд лише посилював мою цікавість.

Трохи загубившись у розгляданні прилавків, я схаменувся, коли усі з ким я приїхав зникли попереду на холмі. Похапцем я рушив вузькою вуличкою, і опинився на невеликій площі, де кипіло життя головного ринку. Я підійшов ближче, сподіваючись побачити обіцяне харчування, але швидко зрозумів, що тут усе продається, і навіть за їжу потрібно було платити. Я зупинився, розгублено оглядаючи численні ятки. Обіцянка про харчування виявилася прикрим жартом. Я нерозумів, чому ніхто не попередив. Чому нам збрехали?

Я підійшов до прилавка із сірим хлібом і запитав у похилого продавця:

— У мене немає грошей. Чи можу я щось отримати? — Продавець навіть не підняв очей, відповівши сухо: — Тут усе за гроші.

Маючи лише рушницю, яка заклинила, я зняв її з плеча і спробував обміняти.

— Може, за це? — запитав я, але продавесь тільки знизували плечима.

— Таке тут нікому не здалося, — відмахнувся він.

Вирішивши не втрачати надію, я підійшов до іншого прилавка, де продавали сир, який, чесно кажучи я б не наважився зʼїсти. Похила продавчиня, жінка з виснаженим обличчям і підмальованими губами, уважно подивилася на мене, коли я показав рушницю, і з розмахом прибила жирну муху посеред шматка бринзи, вдавивши її всередину, що лише крила залишилися зверху. Мене трохи знудило, і я квапливо відвів очі.

— Обміняєте на це? — спитав я, простягаючи рушницю.

— Це нічого тут не варте, — байдуже відповіла вона, злегка хитаючи головою.

Я вже не розумів: мій шлунок стискався від голоду, чи від розпачу. «Навіть тут я не знайшов їжі», — сумно думав я. Чому? Що я зробив не так? Може мене якось прокляли? Ворожили? Або ж це місце саме по собі було пасткою, створеною для таких невдах, як я.

Голодний, я вирішив знайти вихід із цього проклятого місця. Бродивши вулицями між занехаяних будинків, я зрозумів, що не хочу приєднуватися до тої жінки з її підрозділом. Нащо мені такі гарантії? Я полядував на похилі постаті людей, що рухалися мов привиди, від одного напіврозваленого будинку до іншого, і думав, що не такої допомоги я очікував.

Повітря було насичене важким запахом вогкості й гнилі, а вулиці вкриті брудом. Я заглядав у деякі домівки, але вони виглядали так, ніби їх давно покинули: потріскані стіни, звалені двері, порожні віконниці, крізь які було видно лише пітьму. Посеред дороги я зупинився і прикріпив поглядом до калюжі, де відображалося тьмяне світло ліхтаря.

«Хочу додому», — встромилася болюча думка.

Куди б я не пішов, усюди переді мною поставав або високий паркан, або стрімка скеля, яка перекривала шлях. Мої ноги боліли від постійного блукання по цьому болоту, а голову стискало, наче я захворів. Сили згасали, і здавалося, що це поселення було лабіринтом без кінця.

Зрештою, зовсім знесилений постійно підійматися угору, я майже дістався дальнього кінця цього поселення. Ніч повільно накривала усе своїм покривалом, і слабкий дощ починав моросити, створюючи примарну тишу навколо. Несподівано, попереду, на невеликій височині, я побачив дивовижний будинок, що відразу привернув мою увагу. Його фасад, прикрашений величними колонами, що підпирали широкий фронтон із витонченими орнаментами, вражав своєю величчю. Вікна, високі та округлі, мерехтіли теплим золотавим світлом: скульптури, арки… Я мимоволі завмер. У житті я такої краси не бачив. Будівля нічого мені не нагадувала, але вона точно виглядала разюче чужою серед навколишнього занепаду.

Я пішов в обхід у надії знайти вхід за нею, але натомість вперся у височенний кований паркан із хитромудрими візерунками. Метал холодно виблискував у місячному світлі. За ним виднівся величезний маєток із тонкою високою баштою, що стирчала із його центра. Територію заповнювали золоті статуї, фонтани, гарно стрижені живоплоти та басейн: вода в якому сяяла під світлом білих ліхтарів, мов рідке срібло. Усе це виглядало настільки розкішно, що на мить здалося маревом якогось божевільного. Протерши очі, я ще раз глянув кріз паркан, але маєток нікуди не зник.

Я подумав спробувати перелізти через паркан, але, щойно торкнувся його, мене вдарив струм. Я відлетів назад, боляче вдарившись об землю. Під час падіння я випустив рушницю, і вона зникла десь у темряві. Це викликало у мене розгубленість, адже хоч рушниця і була заклиненою, її втрата відчувалася, немов ще однією моєю невдачею. Обтрусивши багнюку, я підвівся і, все ще шокований струмом, почав шукати свою рушницю.

Немов усе було проти мене. Темрява й дощ ускладнювали це завдання, і рушниця, здавалося, назавжди зникла в бруді. Але після тривалих пошуків, я нарешті знайшов її, і вперше за останній час зрадів чомусь.

Повертаючись до будинку-театру, я обійшов фасад шукаючи вхід, і підійшов до величезних дерев’яних дверей, що височіли між колон. Їхня поверхня була прикрашена вигадливими різьбленнями, схожими на той кований паркан. Важкі металеві ручки у формі голів левів блищали. Я відчув, як серце почало битися швидше, коли я торкнувся холодного дерева, що видавало слабкий аромат старого лаку.

Усередині все виглядало ще більш дивовижно. Театр нагадував старовинний храм, перероблений у щось схоже на амфітеатр: від самого входу сходи вели до нижніх рівнів, утворюючи плавний перехід до центрального простору. Усе навколо блищало золотом, а скляний дах пропускав слабке світло, що створювало дивовижну гру тіней. У залі лунала приглушена класична музика, яка мʼяко наповнювала простір. Здивований, я відчув, що ця музика була мені знайомою, ніби я чув її колись.

Сходи були вкриті м’якими різнокольоровими пухкими ковдрами, у які одразу захотілося впасти і не рухатися. Незвична атмосфера, змусила мене забути на деякий час про свою втому та голод. Але щось у цій величності насторожувало, викликаючи дивну незручність, ніби я опинився в місці, яке було водночас прекрасним і огидним, мов сон, що не належав мені.

Я сумнівався, що у цьому театрі був вихід, але вирішив перевірити. Спускаючись сходами по м’яким ковдрам, залишаючи за собою брудні плями, я відчув слабкий аромат квітів, що ненав’язливо витав у повітрі. З кожним кроком нижче, цей запах, приємний і заспокійливий посилювався, а ковдри ставали все м’якишими. Ступаючи дедалі обережніше щоб не оступитися, я помітив, що під деякими ковдрами рухалося щось ледь помітне. Зупинившись, я нахилився, підняв ковдру і побачив там грудну дитину. Вона спокійно спала, і навіть не помітила, що я був поруч. Тепер я продовжив спускатися сходами, ще уважніше дивлячись під ноги, щоб не завдати шкоди іншим дітям, які могли бути під ковдрами. Багна я натаскав багацько, але вирішив не перейматися.

Поки я рухався далі, дітей під ковдрами ставало дедалі більше. Їхнє тихе дихання дивно вписувалося в тишу цього місця. Досягнувши протилежної стіни, я зрозумів, що на ній не було ані дверей, ані будь-якого виходу. Лише холодна, гладка поверхня золотого відтінку, яка мовчки нагадувала про замкнутість цього проклятого простору.

Я лише трохи розчарувався, бо насправді нічого і не чекав.

Озирнувшись, я не шукав щось конкретно, а просто не знав, що далі робити. Зрештою я  вирішив сховатися, і трохи перепочити. У кутку біля стіни я знайшов місце без дітей, притулився до холодної стіни й накрився з головою фіолетовою м’якою ковдрою, яка пахла квітами. Підлога виявилася теплою, а спокій цього простору мимоволі навіяв сон, і я, несподівано для себе, швидко заснув.

Крізь сон я чув приглушені обурені голоси. Можливо, це були військові, які мене шукали. Я застиг під ковдрою, стискаючись у кутку, щоб залишатися непоміченим. Лише моє вухо, що стирчало з-під ковдри, прислухалося до кожного звуку. На щастя, вони мене не знайшли, а я провалився глибше у сновидіння.

 

Спокій тривав недовго. Я прокинувся від дивного відчуття, немов щось притиснулося до мого вуха і почало смикати. Спросоння я рефлекторно почав відбиватися, не відкриваючи очей, але це не допомогло — відчуття лише посилилося, і до вуха, немов присмокталася якась трубка. Схопившись і смикнувши її з усієї сили, я побачив робота, схожого на пса, замість голови у якого, якраз і була ця клята трубка, що нагадувала насос.

Пес-насос продовжував настирливо атакувати, стрибаючи і намагаючись присмоктатися до мого обличчя. Кожна спроба відбитися була марною — його швидкість здавалися надлюдською. Ноги підкошувалися на м’яких ковдрах.  Страх впасти, чи наступити на дитину, змусило мене почати відступати вздовж стіни.

Від цього пса, виявилося, взагалі неможливо було відбитися. Він був надто спритним, і залишалося мені лише тікати. Я кинувся вгору по сходах, притискаючись до стіни, що тягнулася уздовж зали, сподіваючись, що дітей на моєму шляху не буде. М’які ковдри ковзали під ногами, ускладнюючи кожен крок, а дихання перехоплювало від напруги. За моєю спиною чути було тихе схлипування — діти починали плакати, їхні голоси змішувалися з моїм важким диханням, додаючи ще більше напруги до ситуації.

Посеред зали я побачив чоловіка в синьому костюмі. Він стояв, мов статуя, і, здавалось, спостерігав за всім, що відбувалося. Чоловік щось гукнув мені, я розчув лише «хер якийсь», і подумав, що можливо акустика будинка викривляє слова.

Страх гнав мене далі не озираючись. Пес-насос переслідував мене, вправно скакаючи по ковдрам. Як тільки я вибіг із театру, переслідування одразу припинилося. Пес раптово зупинився, обернувся і, не звертаючи більше на мене уваги, спокійно рушив назад у зал.

Зовні йшов дощ. Я рушив у бік поселення, дорога якого перетворилася на суцільне багно, яке ще й чіплялося за взуття, ускладнюючи кожен крок. Холодні краплі били по обличчю, змішуючи втому з відчуттям полегшення: будинок був гарний, але неправильний. Несподівано відчувши рушницю на плечі я вдоволено хмикнув: «Знову я її врятував».

Поволі шльопаючи калюжами, я розумів, що виходу у мене немає, і треба повертатися у поселення, хоча надій, що мене це якось допоможе я вже не плекав. «Скільки я проспав?» — пронеслося у голові, немов блискавка. Дружина досі нічого не знає! Вона навіть не уявляє, де я і що зі мною сталося. Знову на мене все навалилося: безвиходь, провина, і злість на себе. Зібравшись із силами, я прискорився у напрямку ринку, який пам’ятав.

Проходячи старий і, наче покинутий будинок, із похиленим дахом, вікнами без скла та напівзруйнованим ганком, я мимоволі зупинився. Попри свій стан, будівля мала якусь химерну величність: її товсті стіни були вкриті тріщинами, через які проступав мох, а старі дерев’яні двері здавалися досить багатими, навіть при такій занедбаності. Будинок нагадав мені щось знайоме, але я не міг згадати що саме.

Раптом на ганок вийшов якийсь пристаркуватий чоловік. Його постать відразу привернула мою увагу: високий, худорлявий, бородатий у довгому старому плащі, що розвівався від легкого вітру. Він мав бліде, змарніле обличчя, обрамлене неохайним волоссям, а в його очах світилася дивна втома, змішана із суворістю. Але в них не було тої гідної приреченості, що наповнювала очі решти жителів, яких я бачив.

Чоловік стояв мовчки, тримаючи в руках старомодний капелюх і торбинку. Він, ніби очікував когось. Його плащ місцями був подертий, але це не зменшувало його химерної шляхетності. Кинувши уважний погляд у мій бік, він повернувся до мене.

Я смикнувся було піти, а потім трохи вагаючись, таки підійшов до нього. Сподівання, що хтось мені допоможе, я досі не облишив, і подумав, що він хоча б пояснить, що тут відбувається.

— Добрий вечір, — люб’язно привітався я, граючи впевненість, хоча холодний дощ пробирав наскрізь, а багнюка залилася у взуття, додаючи дискомфорту до і так розгубленого стану.

— Добрий, — коротко відповів чоловік, киваючи головою. — Одначе хлопче, вже ніч.

— Що це за місце? — запитав я, пропустивши його зауваження.

— Це, — перепитав він, махнувши рукою довкола і не зводячи з мене погляду. — А це хлопче — Яма.

Його слова викликали у мені ще більше запитань, але я вирішив дізнатися більше про нього, на знак подяки за першу чітку відповідь.

— А хто ви? — запитав я.

— Я лікар. Приїхав сюди на виклик, — коротко пояснив він, ніби це було щось цілком звичне.

— А як вибратися з цієї… Ями? — нарешті зважився запитати я. У мене тліла надія, що він знатиме відповідь.

Чоловік на мить замислився, важко зітхнув, наче хотів розповісти мені про невиліковну хворобу, що я мав, а потім сказав:

— Для цього потрібен магнітний ключ, — промовив він, проводячи пальцями крізь бороду. — Без нього тобі звідси не вибратися.

Я подивився на цього чесного чоловіка, і важкий сум охопив мене. Розуміння того, що ключа він мені не дасть, боляче різонуло по свідомості. Усі мої спроби були марними, і вихід із цієї «Ями» ставав усе примарнішим. Лікар не став чекати наступних запитань і просто пішов, навіть не попрощавшись, залишивши мене самого під дощем із моїми думками. Варіантів у мене не було, тож я пошльопав далі до поселення.

Безцільно блукаючи вулицями, я побачив, що ринок уже закрився, а автобуси, на яких ми прибули, поїхали. Автомобільну дорогу охороняли військові і я не наважився пробитися крізь них.

Усе, що я знайшов навколо виглядало покинутим. Я знову спробував знайти вихід, але, як і попереднього разу натрапляв лише на електричні паркани або стрімкі скелі. Виснажений, я продовжував безцільно ходити в пошуках хоча б натяку на втечу. Відчай стискав мене, і хотілося плакати. Відчуття безпорадності й думка про те, що я не можу повернутися додому, ставали настільки нестерпними, що хотілося просто вмерти щоб більше не мучитися.

Повертаючи у черговий провулок, я побачив світло у доволі занедбаному виду хатині, що стирчала із скелі, і рушив до неї. Постукав у двері. Мені досить швидко відчинили два похилого віку, сп’янілих чоловіка. Вони виглядали веселими й безтурботними, а їхні червоні бородаті обличчя блищали від спиртного. Один із них, хитаючись, запитав:

— Що ти тут робиш? Чого не поїхав з автобусами?

— Я не хочу з ними, — відповів я, і додав пояснючи: — Я шукаю вихід із Ями.

Їхня реакція була несподіваною — вони вибухнули майже істеричним сміхом, який ехом пронісся у тісному провулку. Вони відкрито знущалися з мене, і я відчув, що закипаю із середині.

Перший, що з мною заговорив, витираючи сльози сміху, нарешті додав пояснення:

— У Яму можна потрапити, але вибратися неможливо, — пояснив він те, до чого я вже сам додумався. — Хіба що в тебе є магнітний ключ.

Вони знову голосно зареготали, незрозуміло з чого саме.

— Хату собі шукай та обживати починай, — додав другий, і смачно плюнув у найближчу калюжу. — Лише той, хто із ключем прийшов з ним і вийде.

Його слова прозвучали з дивним акцентом, який зробив усе ще більш незрозумілим. Але тон, у якому це було сказано, залишився веселим, і мені важко було зрозуміти, чи він жартував, чи говорив серйозно.

Раптом перший чоловік, рішуче втрутився в розмову. Він різко озирнувся навколо, ніби боявся, що їх хтось почує, і тихим голосом звернувся до мене:

— Є ще один вихід, — сказав він по змовницьки. — Якщо ти справді хочеш вийти.

— Дуже хочу, — відповів я майже благаючи, і відчуваючи, як останні залишки надії в мені тримаються лише за його слова.

Чоловіки переглянулися, і перший із них махнув рукою, запрошуючи мене йти за ними. Ми рушили вузькою стежкою, що звивалася між вологими стінами будинків. Йшли ми недовго, поки не дісталися місця, де скеля різко завертала у сторону поселення. Там вони зупинилися, і перший, ніби нехотячи, показав на невеликі двері, заховані в тіні. Я підійшов до них, відчуваючи, як напруга просто розриває мозок.

Тремтячими руками я обережно відчинив двері. Переді мною відкрився темний тунель, що піднімався сходами вгору. Повітря було важким, затхлим, а сморід, схожий на запах берлоги якогось величезного щура, пронизував ніздрі. Я затримав дихання і відійшов.

— Невже це єдиний вихід? — спитав я, повернувшись до них.

— Ага, вихід єдиний і безповоротний, — відповів другий, і зареготав, а перший тихіше додав: — Але це елітний вихід.

Після цих слів чоловіки пішли, спираючись один на одного, і почали щось наспівувати, їхні голоси розчинялися у шуму дощу, залишаючи мене наодинці перед дверима.

Я стояв перед темним отвором у скелі, відчуваючи, як тривожні думки змішуються з холодним подихом вітру. Що робити далі? Лізти в цю печеру чи продовжувати шукати інший шлях? Невже ті двоє лише глузували, даруючи оманливу надію? Я намагався зібратися з думками, але втома й страх тиснули на мене. Мій одяг промок до нитки, а крижаний вітер проникав крізь тканину, змушуючи тремтіти.

Дощ тим часом посилився. Важкі краплі барабанили по камінню, немов підштовхуючи мене до дії. Мокра земля остаточно перетворювалася на слизьке болото, яке я місив переступаючи з ноги на ногу. Відчуття безвиході накочувало хвилями, змушуючи мене задихатися. Я тримався за залишки самовладання, дивлячись на дверний отвір, із якого повільно сочився сірий туман.

— Чи дійсно це вихід? — запитав я себе. Але відповідь, здається, вже здобула обриси у мої голові: — Які у мене варіанти?

Я зібрав усі свої сили, ступив у печеру й одразу зупинився, не наважуючись заглиблюватися. Темрява огорнула мене, а холодний повітряний потік приніс полегшення, хоч і трохи смердюче, але хоча б дощ більше не падав мені на голову.

Раптом шум дощу прорізав наростаючий свист. Я насторожитися. Повернувшись до виходу, я виглянув із печери, намагаючись зрозуміти, звідки лунає цей звук. У місячному сяйві побачив канат, що простягався над дахами будинків і виблискував, ніби нитка срібла. Канат нагадав мені канатну дорогу: щось схоже ми зробили вдома над ущелиною, дружина, раніше дуже полюбляла на ній кататися. «Останній рік усе дуже змінилося», — інша болюча думка прорізалася мій мозок.

Я змахнув головою, ніби проганяючи зайве із голови, і придивився до канатної дороги. Вона тягнулася від вежі золотого маєтка прямо до скелі біля якої я стояв. Шум продовжував наростати. Вдалені я побачив, як щось рухалося по цьому канату, наближаючись із кожною секундою. За мить це щось пронеслося над моєю головою і зникло у верхній частині скелі, здійнявши прохолодний повітряний потік і краплі дощу вдарили мені в обличчя.

«Можливо, там вхід або спеціальний отвір?» — подумав я, струшуючи воду з волосся.

Зрештою, я вирішив більше не вагатися і ступив вглиб печери. Густий морок відразу накрив мене, а вузькі гвинтові кам’яні сходи змушували рухатися обережно, тримаючись ближче до стіни. Ноги небезпечно ковзали по каменю, змушуючи хапатися за стіни руками. Звідкись згори долинали голоси, їхнє відлуння змішувалося в химерний, трохи тривожний гул. Моє серце билося дедалі швидше. Я прискорився, сподіваючись наздогнати людей, яких, можливо, там зустріну.

Через деякий час мені почало здаватися, що я підіймаюся сходами, які ніколи не закінчиться. За кожним поворотом, з’являвся новий поворот, а за ним ще один. Дихання ставало важким, піт стікав по спині, а ноги німіли від напруги. Кожен крок здавався випробуванням. Я подумав, що помру на цих сходах, і моя дружина навіть тіла мого не знайде.

Нарешті, переді мною відкрилася кругла кам’яна зала. Я немов опинився всередині величезного глечика. На мить я завмер, здивовано крутячи головою довкола. З одного боку височіла велика, гарна ялинка, прикрашена фігурками людей різного розміру, а на її гілках мерехтіли різнокольорові гірлянди, додаючи примарного світла, що відбивався від кам’яних стін. Я трохи оторопів, побачивши на верхівці замість зірки людину в костюмі червоного птаха. Її шолом із довгим дзьобом виглядав моторошно, а червоні штучні крила час від часу ворушилися, ніби вона намагалася втримати рівновагу. У центрі зали світило мляве біле світло, що пробивалося крізь кам’яну стелю, яка різко звужувалася, перетворюючись у трубу, схожу на перевернуту криницю, на стінках якої миготіли маленькі червоні лампи.

Я розгубився, не очікуючи такого видовища. Під світлом, що пробивалося крізь перевернуту криницю, я помітив чоловіка в гарному синьому костюмі з галстуком. Він стояв на круголому металевому помості, обгородженому низьким парканом із зварених труб. Чоловік голосно кричав людині-птаху на верхівці ялинки, і це виглядало так, ніби він розповідав якусь кумедну історію, сенс якої був зрозумілий лише їм двом. Він активно жестикулював, махаючи руками, намагаючись зробити свої слова більш веселими.

Раптом він помітив мене. Його обличчя перекосилося від злості, і він почав вигукувати якісь незрозумілі слова:

— Хоранскавін! Фрерма донскіл кравенсол моргант?

Його голос звучав як відлуння забутої мови, а кожне слово здавалося спробою прогнати мене. Я вже не мав сил і просто закричав:

— Мені треба вийти із Ями!

Чоловік у костюмі лише засміявся, його глузливий сміх прокотився залою. Раптом людина-птах закричала тонким і пронизливим голосом:

— Пішов геть проста людина!

— Я нікуди не піду! — закричав я у відповідь. — Випустіть мене звідси!

Чоловік у костюмі знову зареготав і промовив:

— Щоб вийти, треба мати ключ.

Він потягнувся у кишеню штанів і дістав маленький круглий ключ червоного кольору, схожий на монету.

Втративши усі залишки здорового глузду я просто закричав:

— Віддай його мені!

Але сміх чоловіка лише посилився, змусивши його зігнутися навпіл. Коли він нарешті відсміявся, сухо кинув:

— У простої людини тут немає прав.

Людина-птах на ялинці почала сміятися у відповідь, її сміх нагадував рипіння іржавої дверної петлі. Вона захиталася і ледь не зірвалася з вершини ялинки, і я мимоволі подумав, що не мав би нічого проти, якби це сталося.

У цей момент я згадав про рушницю, що висіла на моєму плечі. Не гаючи часу, я різко зняв її та навів на чоловіка у костюмі.

— Віддай або я тебе вб’ю! — закричав я, зводячи курок.

Чоловік у костюмі спочатку завмер, явно злякавшись, а потім його рухи стали хаотичними. Він почав метатися з боку в бік по платформі, ніби шукаючи шлях до втечі, але рушниця в моїх руках чітко стежила за ним, не даючи сховатися. У цей момент людина-птах на верхівці ялинки раптом заголосила тонким, пронизливим голосом:

— Кравенсол моргант! Кравенсол моргант! Кравенсол моргант!

Її слова звучали незрозуміло, але від них я відчув дивний холодок по спині.

— Заспокойся проста людина, — лагідним голосом почав чоловік у костюмі, підіймаючи руки вгору, немов здаючись.

Його поведінка мене трохи заспокоїла. Я почав опускати рушницю, аж раптом чоловік різко смикнувся до внутрішньої кишені піджака. Інстинктивно я натиснув на курок. Я не очікував пострілу, адже рушниця була заклинена, але зброя вистрілила. Куля влучила чоловіку прямо у праве око. Він перекинувся через низький металевий паркан, що оточував поміст, і полетів униз.

З глухим стуком його тіло впало на кам’яну підлогу і розпласталося біля підніжжя ялинки, нагадуючи сонцеворот.

У цей момент людина-птах на верхівці почала істерично кричати, розхитуючи ялинку. Її голос ставав дедалі гучнішим, і дерево небезпечно розгойдувалося з боку в бік. Я відбіг подалі, а птах, нарешті, втративши рівновагу, зірвався і полетів униз, з гуркотом ламаючи гілки. Він впав на підлогу поряд із тілом чоловіка, але, на жаль, не розбився.

Підвівшись, фігура, вбрана у костюм із яскраво-червоними та жовтими пір’їнами, кинулася на мене. Її шолом із дзьобом додавав загрозливості, а відсутність штанів робила вигляд ще більш натуральним — пір’я покривало лише  груди, спину та боки ніг. Тож під час бігу її пеніс мотилялося в такт рухам, посилюючи природність цієї тварини. Її крики перетворилися на пронизливий зойк, схожий на дикий виклик звіра, що кидається на здобич.

Коли птах наблизився досить близько, я швидким рухом вдарив його прикладом рушниці в голову. Від сили удару та інерції свого бігу він підкинув пернаті ноги вгору, і гепнувся на кам’яну підлогу.

Кілька секунд я дивився на нього, очікуючи, що він підніметься і знову накинеться, але птах лежав нерухомо. Тоді я пішов до тіла чоловіка у костюмі щоб знайти ключ. Я почав нишпорити по його кишенях, обмацуючи піджак і сорочку. Руки тремтіли, і я не міг позбутися дратівливої думки: «Що робити далі, якщо ключ знайдеться?» Я ж навіть не знаю, де замок, який він відкриває. Але час підганяв мене, мені здавалося, що будь-якої миті на місце можуть прийти інші, можливо, військові, або ще якісь люди-тварини, пси-насоси тощо. Вічуття, що кожна секунда має значення, не дозволяло зупинитися.

Нарешті я знайшов той проклятий ключ: червоний шматок пластику з гравіруванням якогось ока у якомусь трикутнику. Квапливо підвівшись, я почав метатися по залі, гарячково шукаючи, куди його можна притулити. «Чи є тут хоч щось, що він відкриє?» — думав я, перевіряючи кожен куточок. Напруга наростала: «Я навіть не знаю, як виглядає замок». Піднявшись на металевий поміст, з якого впав чоловік у костюмі, я помітив маленьку панель, оздоблену таким самим гравіюванням, як на ключі. Серце завмерло, і я швидко підійшов, щоб перевірити, чи спрацює ключ.

— Фрерма донскіл? — почув я збоку.

Різко повернувшись, я побачив у вікні неподалік чоловіка в костюмі, який здавався клоном того, кого я щойно застрелив. Він поспіхом відстібав карабіни, що тримали його на тросі.

Я приклав ключ до панелі. Щось клацнуло і платформа рушила вгору з пронизливим скрипом. Одразу чоловік у костюмі почав вигукувати вже знайомі мені фрази, але досі незрозумілі:

— Хоранскавін! Фрерма донскіл? — і кинувся до платформи, що піднімалася.

Його рухи були хаотичними, видаючи відчайдушне прагнення встигнути. Нарешті, він добіг до платформи і, підскочивши, схопився за її край руками. Платформа продовжувала підійматися, а чоловік, повиснувши на руках, явно намагався перешкодити мені.

Не вагаючись, я вдарив його по пальцях прикладом рушниці, змушуючи відпустити край платформи. «Я не можу дозволити йому завадити!» — промайнуло в голові, коли я діяв швидко й без вагань. Платформа піднімалася дедалі вище, в’їжджаючи у вузький кам’яний колодязь. Стінки тісно обступали її з усіх боків, і раптом чоловікові, що все ще тримався за край, відрізало пальці. Вони впали на платформу, а сам чоловік зірвався вниз із криком, що голосно лунав, але швидко згас у темряві.

Платформа повільно досягла вершини гори й зупинилася, відкривши переді мною новий простір. Страшний сморід одразу вдарив мене, змусивши прикрити обличчя рукою. Попереду я побачив пласку ділянку, і зійшов із платформи, обережно ступаючи, щоб не послизнутися на мокрому камені — дощ усе ще йшов.

Я рушив до краю скелі, намагаючись зрозуміти, що тут відбувається, а дійшовши до краю, побачив джерело смороду — величезна ріка людських випорожнень, що оточувала поселення, немов рів. Шокований масштабами цього видовища, я оторопів. Неподалік помітив невеликий човен, схаменувся, і швидко рушив до нього. Залізши усередину, я знайшов весла і відштовхнувся, почавши метушливо гребти, щоб якомога швидше залишити це жахливе місце.

Але раптом щось стрибнуло в човен іззаду, і мене збило з рівноваги. Це була людина-птах, яка незрозуміло як дісталася вершини. Вона кинулася на мене, дряпаючи й завдаючи ударів.

Від її стрибка човен різко пришвидшився, розсікаючи поверхню фекальної ріки, немов перетворився у моторний човен. Я намагався відбиватися, хаотично махаючи веслами, але птах виявився напрочуд сильним. Одне весло він одразу вибив із моїх рук і воно полетіло за борт. Його крики й спроби ударити мене дзьобом додавали хаосу, а я щосили намагався утримати рівновагу, відштовхуючи його від себе. Один із моїх ударів випадково перекинув його назад у човен, і він опинився на спині, хапаючи руками за борти.

Човен продовжував нестись уперед, а я, схопивши останнє весело двома руками, почав використовувати його як зброю, завдаючи ударів клятому птаху. Мої рухи були не надто влучними. Але одного разу весло таки потрапило йому прямо в голову, збивши шолом із дзьобом за борт. Я побачив перекошену пику під ним, спотворене гримасою люті. Птах заревів, але мій черговий удар остаточно вивів його з рівноваги, і він перекинувся через край човна, впавши у фекальну річку. Потривожена поверхня захлюпнула його. Ще якийсь час птах бився крилами по воді, здіймаючи бризки та намагаючись втриматися на поверхні. Але темна вода, немов жива, поступово заковтала його, залишивши за собою лише кілька бульбашок і трохи пір’я. «Може із пепла ти й відроджуєшся, але не із фекалій», — подумав я, і смачно плюнув за борт.

Глибоко вдихнувши, я відчув, як полегшення дрожжю пробігає тілом. «Страшна смерть», — раптом подумав я, дивлячись на те місце, де зник птах. Втопитися у фекаліях — навіть уявити важко щось більш принизливе. Але  жалю я не відчув. Радше, мене охоплювало дивне задоволення від того, що ще один мій ворог зник. «Можливо, це був мій єдиний спосіб вижити?» — вмовив я себе. Незважаючи на тривожність ситуації, сили повільно поверталися до мене, але залишалося питання: «Скільки ще таких випробувань попереду?»

Не встиг я замислитися детальніше, як човен доплив до берега і з усією швидкістю врізався у кам’яний край. Удар був настільки сильним, що мене підкинуло, немов із катапульти. Я вилетів із човна і з бризками впав у фекальну річку біля берега. Жижа одразу обпекла мої очі й шкіру своїм жахливим смородом і текстурою. Заледве тримаючись на поверхні, я відчував, як ноги ковзають у багнюці дна, і кожен рух здавався боротьбою за життя. Відчайдушно гребучи руками, я все ж зумів дістатися до кам’яного берега. З останніх сил вчепившись у край, я повільно виповз назовні, важко дихаючи й відчуваючи, як тіло тремтить від виснаження.

Полегшення змішувалося з огидою до того, що я щойно пережив. «Вода» затекла мені в ніс і рот. Я відчув, як мене починає нестримно нудити. Мої м’язи напружилися в конвульсіях. Я почав блювати, не маючи сил зупинитися. Горло пекло, а легені наповнювалися гидким смородом, змушуючи мене хапатися за кожен ковток повітря.

 

Коли я нарешті припинив блювати і відійшов від краю фекальної річки в голові спалахнули питання: «Куди далі? Чи є цьому кінець?» Дощ досі лив, але тепер це здавалося навіть благом — його потоки змивали з мене те, через що я щойно проплив. Я намагався привести себе до тями, вдихаючи вологе, прохолодне повітря. Аж раптом крізь шум дощу я почув щось схоже на дитячий сміх.

Піднявши голову, я побачив неподалік старий, занедбаний будинок, що стояв на пагорбі. Його вигляд був до болю знайомий, і я відразу пригадав… Це був той самий будинок, який довгі роки я бачив у своїх дитячих кошмарах.

Стіни були обшарпані, але крізь вибиті вікна пробивалися теплі жовті промені світла. Невідомо звідки, я відчув запах свіжоспеченого хліба, який змішався зі смородом навколо, і від мене. Втома відступила, поступившись місцем тривозі.

Я піднявся на пагорб, і наблизитися до дверей, помітивши, що вони напіввідчинені. У повітрі відчувалася напруга, що змушувала мене мимоволі затримувати дихання. Здавалося, дім уважно стежив за кожним моїм кроком, чекаючи, коли я наважуся зайти. Я вагався, але щось всередині мене — чи то інстинкт, чи то цікавість — підштовхувало вперед. Тихо ступивши на ганок, я почув, як дошки попереджаючи скриплять під ногами.

Всередині було тепло й затишно, і саме такий затишок я пам’ятав із своїх кошмарів. У коридорі на стінах висіли картини, але замість звичних пейзажів чи портретів на них були зображені сцени, що нагадували події, які я пережив. Ось я лежу в кущах глоду. Ось — сплю закутаний у м’яку ковдру під золотою стіною, а ось — захлинаюся у фікальній річці… У грудях стисло. «Хто це все намалював?» — билося в голові.

З коридору я перейшов у кімнату, де по центру стояв стіл, накритий чистою білою скатертиною. На ньому стояли хліб, чарка і тарілка з малесеньким засмаженим птахом, якого закутали у лист салату немов у пелюшку. За столом сиділа висока жінка в довгій чорній сукні з обличчям прихованим за вуаллю. Вона повільно підняла руку, запрошуючи мене сісти. Я зупинився, не знаючи, як реагувати.

— Хто ви? — насилу вимовив я.

Звісно вона не відповіла, лише вказала рукою на стілець навпроти себе. Я не дуже засмутився. Останнім часом зі мною або взагалі не говорять, або кричать щось не зрозуміле. Мені була краща тиша за будь-які крики.

Її мовчання мене лише трохи нервувало, але втома й голод узяли своє. Я підійшов і сів, не відводячи від неї погляду — хто знає чого очікувати, після всього, що зі мною сталося. З-під столу вона дістала пляшку з прозорою рідиною і налила в чарку. По різкому запаху я відразу здогадався, що це горілка. Її рухи були повільними й граційними, але від цього ставало тільки моторошніше.

— Ви шукаєте вихід? — нарешті промовила вона. Її голос був тихим і мелодійним, але в ньому відчувалася якась холодність, немов її змушували мені це казати.

— Так… Так, я хочу вибратися звідси, — відповів я, нахилившись уперед. — Ви знаєте, як мені це зробити?

Вона кивнула, але замість відповіді вказала пальцем на їжу.

— Спочатку поїжте. Сили вам ще знадобляться.

Я подивився на величезну білу тарілку посередині якої лежав птах, схожий на горлицю, і вагався. Їжа пахла чудово, але щось у цьому всьому не давало мені спокою. Однак відмовитися я чомусь не міг, і взявши хлів, відкусив шматочек. Смак був неймовірним — теплий, хрусткий, майже ідеальний, немов моя дружина готувала.

Жінка мовчки спостерігала за мною. Її вуаль ледь помітно ворушилася від дихання, але повністю скриваючи від мене обличчя. Нарешті, коли я доїв хліб, вона промовила:

— Щоб знайти вихід, вам доведеться пройти крайній шлях.

— Останній? — перепитав я, дожовуючи хліб.

Вона різко вскинула голову, я мимоволі випростався рівніше на стільці.

— Пам’ятайте, — сухо сказала вона. — Дім завжди залишається з вами.

— Що це означає? — запитав я. Але замість відповіді, жінка встала, зробила кілька кроків назад у темряву кімнати, і зникла у дверях, які я навіть не помітив раніше.

Я залишився сам у цій дивній кімнаті, і дивився на запеченного птаха, знову не знаючи, що робити далі. Її слова звучали в моїй голові, створюючи лише нові питання. Дім завжди залишається зі мною… Що вона мала на увазі?

 

Мої очі різко відкрилися. Холодне, мокре каміння під спиною і пронизливий запах повернули мене до реальності. Виявилося, що я втратив свідомість, мабуть, через втому і все пережите. Моя голова була важкою, а тіло тремтіло від холоду. Поруч ледь чутно капотіла огидна вода, і краплі дощу падали на обличчя, змиваючи залишки сліз. Я спробував підвестися, і тільки тоді помітив, що стискаю у руці рушницю. Як вона тут опинилася? Мабуть, я врятував її інстинктивно, не усвідомлюючи цього.

Відчуття слабкості і загальної огиди накотили хвилею. Що це було? Сон? Видіння? Я не знав, але ті слова про «дім» все ще звучали в моїй свідомості, залишаючи дивний післясмак фекалій. Мимоволі я пригадав свою дружину, яка чекала мене вдома. Її образ спалахнув у голові — теплі очі, усмішка, голос, що завжди заспокоював. «Я повинен вибратися звідси хоча б заради неї», — подумав я. Ці думки додали мені рішучості. Я підвівся і, шкутильгаючи, рушив геть від смердючої річки.

Дощ не припинявся, холод пронизував тіло, а сморід вже став частиною мене самого. Через деякий час я опинився у лісі. Його тиша здалася мені неочікувано знайомою. Військових не було видно, немов усе, що я пережив, розчинилося в минулому. Я зупинився на мить і поглянув на небо. Зірки мерехтіли крізь важкі хмари, і за їх розташуванням я зрозумів, де мій дім.

«Туди», — подумав я, і впевнений у своїй інтуїції, почав пробиратися між деревами.

Дощ заливав обличчя, ноги ковзали на мокрим корінням, але десь глибоко всередині я відчував, що йду правильним шляхом. Ліс був таким, яким я його пам’ятав: тихим, але через дощ, трохи похмурішим. Я йшов, не помічаючи, скільки часу насправді минуло, поки блукав серед дерев. Раптом знайомі обриси стежок почали виринати в темряві, місця здаватися близькими і рідними, і з кожним кроком я впевнювався, що знаю, куди рухаюся. Через деякий час я вже напевно розумів, де знаходжуся, і знав, яким шляхом йти, щоб дістатися додому.

Нарешті, ліс розступився, і переді мною відкрився пагорб, на якому розташовувалося моє маленьке сільське місто. Посеред нього, як завжди, височіла церковна дзвіниця, її силует чітко вимальовувався на тлі важких дощових хмар. Хоч хрест вже давно зняли з її верхівки, башта досі світилася мов маяк, який допомагав таким загубленим душам як моя повернутися додому.

Мої груди наповнилися теплом. Сльози покотилися по щокам. Усе, що мене оточувало — знайомі обриси будинків, вузькі стежки, навіть сам вигляд дзвіниці — здавалося дивовижно рідним. Я не міг чекати.

Зібравши всі сили, я побіг. Ноги ковзали по мокрій землі, холодний дощ заливав обличчя, але це не мало значення. Кожен крок наближав мене до місця, яке я називав моїм домом. Думки про дружину і її очікування додавали мені енергії. На одному зі спусків я підслизнувся і впав у калюжу, мокра грязюка розлетілася навколо, але це не викликало в мене ані роздратування, ані зупинки. Я швидко підвівся, витер обличчя рукавом і радісний продовжив бігти. Здавалося, ніби весь світ розчинився в цьому пориві, залишивши лише мене і шлях, що вів до світла у вікнах мого дому.

І ось, нарешті, я побачив свій дім. Він стояв трохи осторонь на краю нашого міста, із вікон пробивалося тепле мляве світло, що завжди дарувало мені затишок, і наповнювало серце спокоєм.

У мені вирувала нестримна хвиля емоцій. Я побіг ще швидше, відчуваючи, як серце калатає все сильніше. Коли я добіг до дверей, несподівано зупинився. Ноги ніби приросли до землі, а дихання стало уривчастим. Щось дивне закралося в мої думки, немов несподівана тінь усвідомлення. Мені стало страшно. Страшно заходити додому. Але чому? Що могло змусити мене боятися власного дому? Деякий час я стояв на місці, борючись із цим непорозумінням у своїй голові. Зрештою, зібравши остатки волі, я зробив крок уперед і взявся за дверну ручку.

Двері відчинилися зі скрипом. Я увійшов усередину. З глухим стуком двері захлопнулися за собою, і я відразу почув приємний голос своєї коханої.

— Любий, це ти? — гукнула вона, і за мить з’явилася в дверях нашої спальні.

— О Боже! — вигукнула вона, схопившись за свій великий живіт.

Дружина була на дев’ятому місяці вагітності, тож хапалася вона за живіт майже постійно, і тим паче на емоціях.

— Від тебе тхне страшніше, ніж від мого батька, після свят! — додала вона, кривлячи губи набік.

Я відкрив було рота щоб щось сказати, але слова застрягли. Як пояснити те, що я пережив?

— Це… це… було… я… фекальна річка, — почав я, запинаючись. — Людина-птах! Він… він напав, і потім… платформа, до цього… — слова виливалися безладно, а вона стояла з піднятою бровою, і вишукуючи дивилася на мене.

— Що? — нарешті запитала вона, нічого не розуміючи.

Я глибоко зітхнув, і почав знову лопотати.

— Я не мав ключа! Потім… діти, і ці… військові… похилі люди… я впав у бруд, але я тут! Я вдома! — завершив я, відчуваючи, як голос тремтить від безсилля.

Вона насупилася і, розчаровано похитала головою:

— Мабуть, ти перенервував. Іди краще вмийся, — сказала вона, показуючи рукою в бік ванної кімнати.

Я встиг лише смикнувся в напрямку ванної, як її голос різко зупинив мене.

— Ти вполював щось? — дуже серйозно спитала вона, прищурившись.

— Ні, — відповів я, ледь повернувшись до неї і опустив очи до підлоги.

Дружина закотила очі і, голосно та роздратовано фиркнула:

— Ти що, полювати розучився? Третій день! — її голос був повний обурення. — Ну що ж ти за чоловік такий? Як ми будемо дитину виховувати? Де їжа? Де м’ясо…

Стоячи мовчазний, я скапував фекаліями на підлогу, втретє слухаючи лекцію про мій обов’язок, і тихо вилаявся собі під ніс: — Хоранскавін.

— … скільки разів тобі ще казати? — продовжувала дружина, не чуючи мене. — Треба приносити щось корисне, а не ці… вибач, вигадки про фекальні річки і людей-птахів! Ти взагалі уявляєш, як я маю тягнути все на собі? Чоловік, кажешся!