Натягнута струна

Повертатися назад до школи відчувається дуже дивно. Усі канікули Валік не виходив з дому і ні з ким не спілкувався. Лише кілька разів до нього заходив Костя, який бог знає де роздобув його адресу. Але особливо втішити в нього не вийшло. Валік все таки розповів йому про сон, який бачив в автобусі, і хоч як Костя не намагався запевнити його, що це був просто сон і Валік зробив все, що міг, почуття провини продовжувало тягарем висіти на його плечах й досі. 

Валік відкриває двері школи і в очі йому відразу впадає відсутність будь-якого натяку на траур. Він не знає, чого саме очікував, але очікував хоча б чогось — меморіального куточка, оголошення про пам’ятну церемонію. Хоча б якогось знаку небайдужості, знаку того, що про Даню пам’ятають. Із дивним передчуттям Валік піднімається на другий поверх до класного кабінету. Вчора ввечері Ірина Володимирівна написала у чат групи прохання всіх прийти на п’ятнадцять хвилин раніше для невеликої класної години. Можливо, хоч там скажуть, коли буде прощальна церемонія. 

Увійшовши в клас дивне передчуття всередині Валіка тільки посилюється. Він помічає Миколу та Андрія, які про щось перемовляються із посмішками на обличчі, і так і застигає на порозі кабінету. Оглянувши решту класу Валік не помічає жодного розбитого, так само як його, обличчя. Здається, що те, що сталося на канікулах не наклало свого відбитку ні на кого. 

— Валік, не стій на проході, — заходить за ним у клас Ірина Володимирівна. 

Валік розгублено киває їй та сідає за свою парту. 

— Ну що ж, сподіваюся, ви всі добре провели канікули і готові до початку нової чверті, — радісно починає Ірина Володимирівна. 

У Валіка від здивування ледь рот не відкривається. Точно не такого початку розмови він очікував. Від озирається по сторонах і лише зараз помічає, що Кості немає в класі. Дивне передчуття починає перетворюватися на справжню тривогу, що клекоче в нього в грудях. Що. Тут. В біса. Відбувається. 

— Я вас надовго не затримаю, не переживайте, — продовжує тим часом класна керівничка. — Маю для вас гарну новину: ми нарешті домовилися з фотографом і нам видали приклади ваших майбутніх випускних альбомів. Розумію, до весни ще багато часу, але краще вирішити все завчасно. Я зараз роздам вам примірники, ви можете їх подивитися, сфоткати собі і до кінця тижня кожен має проголосувати за той варіант, який сподобався вам більше. 

Від нерозуміння того, що відбувається, у Валіка починає паморочитися в голові. Чи може бути все, що сталося в поїздці, лише продовженням його сну? І яка тоді ймовірність, що зараз він прокинувся, а не продовжує спати? Або можливо він просто починає сходити з розуму. Вони так і не з’ясували, як саме темний вбиває своїх жертв — лише те, що на них лишаються дуже сильні сліди темної енергії. А раптом це все відбувається саме так? Всі стають жертвою нападу, після якого виживають, але починають бачити галюцинації, дивні сни, поступово сходити з розуму, поки не вбивають себе чи когось? В будь-якому випадку Валіку потрібно терміново знайти Костю — можливо він зможе якось допомогти. 

Пропускаючи повз вуха абсолютно все, що розповідає Ірина Володимирівна про якість паперу і колір обкладинок, Валік навмання розписується під одним із варіантів і нарешті виходить з кабінету, аби подзвонити. Один, другий, третій гудок — відповіді немає. Валік набирає ще раз, і ще, поки його не починає перекидати на автовідповідач. Один за одним із класу починають виходити його однокласники — Валік помічає Романа, Микола і Андрія та підходить до них, сподіваючись хоч трохи прояснити ситуацію. 

— О-о, Валюш, привіт, — посміхається Микола, коли бачить його. — Як канікули? Шось не скажеш по тобі, що ти відпочив хоч трохи. Виглядаєш ще більш пом’ято, ніж було до канікул. 

— Всі канікули не міг викинути з голови того, що сталося в поїздці. Як ви після цього? — обережно починає Валік. Так він сподівається прояснити, чи стало це насправді, чи було лише його маренням. 

— Ти про що? — нерозуміє Микола. Ну тепер все ясно. Нічого дійсно не було. Що ще йому тепер очікувати? Можливо він і Костю теж собі вагадав? 

— А-а, ти про Даню, — здогадується Андрій. Валік обережно киває, не розуміючи тепер взагалі нічого. 

— Да, шкода звичайно, що він так зіпсував нам поїздку, — зітхає Роман.

— Що? — глухо перепитує Валік. 

— Ну от як можна було додуматися піти купатися в такий холод, ще й серед ночі? — киває Микола.

— Що? — все ще не розуміє Валік. — Про що ви взагалі? Ви вважаєте, що це він винен у тому, що сталося? 

— Ну звісно, а хто ж ще? Хто його змусив це робити? — здивовано перепитує Андрій. 

— Та навіть якщо б він і сам вирішив піти купатися, яка в біса різниця? — не витримує вже Валік. Почуття провини, що з’їдало його всі канікули, починає комом підступати до його горла. — Він помер! Помер! Він був нашим однокласником, ви бляха знаєте його вже скільки років? — хлопці на лише здивовано переглядаються між собою.

— Валік, що це з тобою? — обережно питає Роман. 

— Що зі мною? — Валік вже переходить на крик. — Та це що, блять, з вами? Як вам може бути так похуй? 

— Ти не з тієї ноги сьогодні встав, чи що? — пробує перевести все в жарт Микола, але в його очах читається повне спантеличення. 

Валік не встигає нічого відповісти на це, бо відчуває, як хтось знову хапає його за плече та тягне за собою по коридору. 

— Ходімо зі мною, швидко, — чує він зібраний та серйозний голос Кості. 

Валік мовчки йде за ним і, тільки зайшовши у якусь підсобку, відштовхує Костю від себе. 

— Що за дурна звичка постійно за плече мене хапати і тягнути кудись? — повертається до Валіка злість. 

— А що ти в біса там влаштував? — нападає на нього у відповідь Костя. 

— Що я влаштував? — відверто ахуєває Валік. Від кого від кого, але від Кості він такого не очікував. І хто б ще що казав про байдужість. — Ти теж вважаєш, що Даня сам у всьому винен? 

— Ні, не винен, — спокійно відповідає йому Костя. — Але не варто було про це кричати так, щоб вся школа почула. 

— А що я мав робити? Що тут взагалі, чорт забирай, відбувається? — питає Валік намагаючись прочитати хоч щось у Костіних очах. 

— Ми поговоримо, але не тут. Не можна, аби нас хтось почув, — витримуючи його погляд, відповідає Костя. Кілька секунд вони просто дивляться одне одному в очі, навіть не кліпаючи. Валіка починає огортати якесь нове, ще поки незрозуміле відчуття, якому він не хоче давати назву. — Ходімо, — нарешті продовжує Костя, відриваючи від нього погляд, — сподіваюся ти не проти пропустити сьогодні уроки. 

Вони поспіхом виходять зі школи та направляються в сторону автобусної зупинки. На всі питання  про те, куди вони йдуть, Костя відповідає лише загадковим “Побачиш”, тож врешті-решт Валік здається і покірно плететься слідом. Постоявши померзнувши трохи на зупинці, вони сідають у напівпорожній автобус. Валіку дістається місце біля вікна, в яке він і втикає всю дорогу, гублячись у здогадках, куди Костя його потяг. 

Від Кості ж усю дорогу хвилями розходиться напруження, причин якого Валік не розуміє. Що такого в тому, що він розізлився на байдужу реакцію своїх друзів? Не бажаючи знову зачіпати Костю і дратувати його своїми питаннями, Валік вирішує дочекатися поки той сам усе пояснить і відволіктися поки на щось інше. Він вдивляється у вулиці, які вони проїжджають, і розуміє, що вони наближаються до виїзду з міста. Можливо, Валік дійсно сам того не розуміючи зробив щось настільки страшне, що Костя вирішив його вбити і прикопати десь в лісочку, аби той не псував більше його завдання. 

Мовчки, вони виходять на кінцевій та чекають, як здогадується Валік, пересадки на інший автобус. На вулиці вже по зимовому холодно і судячи з хмар, що збираються над їхніми головами, він припускає, що скоро піде сніг. Здіймається черговий порив холодного вітру і Валік, шморгаючи носом, надягає на голову капюшон. Він сподівається, що автобус буде вже скоро, поки пальці на ногах ще хоча б частково відчуваються. 

Але Костю здається холод не лякає взагалі — він стоїть в розстібнутій куртці без капюшону, не звертаючи ніякої уваги на вітер. Звісно, ніяка простуда безсмертним не загрожує, але температуру то вони все одно відчувають. Хоча на лобі Костя пролягла настільки глибока зморшка задумливості, що здається він і пори року б зараз навколо себе не відрізнив. Валік озирається по сторонах і впевнившись, що на зупинці вони одні, вирішує все таки випробувати свою вдачу. 

— То може скажеш куди ми таки їдемо? — обережно починає він.

— У бібліотеку, — не дивлячись на нього відповідає Костя. 

— Навіщо? — спантеличено питає Валік. У Кості звісно багато книг вдома і в принципі він справляє враження читаючої людини, але навряд чи йому захотілося саме зараз поїхати вичепити нову популярну книжечку з буктоку. 

— Боже, — зітхає Костя і нарешті звертає на Валіка увагу. — Ти ж не відчепишся, так? Це бібліотека світлих. У мене є підозри, які мені потрібно перевірити. 

— Ти що здурів? — вкотре за сьогодні ахуєває Валік. — Ти тягнеш мене до світлих? Краще вбий мене прямо тут і зараз. Діставай свого кинджала і всади мені його в серце, але до світлих я не піду, — серйозно каже він і починає п’ятитися назад.  

— Заспокойся, — вже м’якше, здається навіть з натяком на посмішку, відповідає йому Костя і бере його за рукав куртки, аби втримати на місці. — Я не веду тебе до світлих, там нікого не буде. Це бібліотека інституту, у якому я виріс. Ним заправляють мої батьки, сьогодні вранці я намагався з ними зв’язатися, аби вони знайшли мені потрібну інформацію. Але їх немає на місці, всі у від’їзді на інших завданнях і ще кілька днів там нікого не буде. 

— То он чим ти був так зайнятий, що аж вимкнув телефон, аби я тебе не потривожив. 

— Що? — хмуриться Костя і дістає телефон з карману. — Я не вими… А, схоже розрядився. 

— Ну от і хто мені обіцяв “раптом що — дзвони, я одразу прилечу і врятую тебе від всіх темних”? А якби мене десь прирізав цей темний у дворах і викинув у річку, ти б мене навіть і не шукав. Подумав би, що я злякався і все таки вирішив втекти, розірвати нашу угоду. 

— По-перше, темні дуже рідко вбивають своїми руками, це не їхня головна мета, — повертається до Кості серйозний тон. — А по-друге, я б не подумав, що ти втік чи злякався. Не після всього, що сталося. 

Валік на це лише піджимає губи і нічого не відповідає. Він і сам не розуміє, чи зміг би він тепер усе облишити і переїхати кудись на інше місце. З одного боку, він вже по вуха влип у цю історію і покинути все, не впевнившись в тому, що темного вбито, він би навряд чи зміг. А з іншого боку, він не впевнений чи зміг би покинути самого Костю. Дуже дивно, як за два тижні цей світловолосий наглий хлопець, що спочатку так сильно бісив своєю самовпевненістю і їдкими коментарями, зміг так успішно залізти Валіку кудись під шкіру і змусити його щось відчувати. Але разом із цими почуттями починають пробуджуватися і інші почуття, незнайомі і лякаючі, тож він вирішує відкласти ці думки куди подалі. 

***

Вони виходять з автобусу в абсолютно незнайомому для Валіка місці. Озираючись по сторонах усе, що він бачить навколо — це однаково сірі п’ятиповерхові будинки. Вулиці вкриті рівно викладеною бруківкою, скрізь насаджено рівно підрізані дерева. У Валіка починає складатися враження, що він потрапив у місто, побудоване із запчастинок лего. Хоча навіть у конструктор розробники, здається, вкладають більше душі, ніж той, хто будував це. Валік одразу відмічає, що тут не чути звичного гомону дітей, що о такій годині зазвичай виходять на прогулянки в дитячих садочках. Тут не чути взагалі нічого, навіть співу пташок. Лише ідеально чисті і абсолютно порожні вулиці без жодного натяку на життя. Від спокою і водночас моторошності цього місця у Валіка проходить мороз шкірою. 

— Бачу, ти не в захваті, — спокійно промовляє Костя, спостерігаючи за його реакцією. 

— Де ми? — питає Валік, хоча вже починає здогадуватися. 

— Ласкаво просимо в місто світлих, — розводить руки в сторони Костя. — Десь отам, — показує він пальцем на один із ряду однакових будинків, — міг би бути твій дім, якби ти обрав це життя. 

— Ти тут живеш? — не розуміє Валік. Він був впевнений, що у світлих немає поняття дому взагалі, лише завдання, що треба виконати, і їхати далі. 

— У мене є тут квартира, — переформульовує Костя і Валік його розуміє — кому б захотілося називати домом таке місце, — але я ріс в інституті, а після випуску мене одразу відправили на перше завдання, тому я в ній ще навіть не був, — відводить погляд він та починає йти. 

— Я не думав, що у світлих є…, — починає Валік, йдучи за Костею. 

— Дім? — перебиває його Костя, сумно посміхаючись. — Його і немає. Ці квартири видаються всім, аби було місце де можна залишитися, поки ти чекаєш на наступне завдання. Але останні кілька поколінь кількість світлих стрімко зменшується, а темних навпаки зростає, тож, як ти вже здогадався, мало хто з нас буває “вдома”, — показує він кавички пальцями, — більше хоча б дня на рік. 

Валік не знаходить, що відповісти на це. Він ненавидить своє життя в постійних переїздах, без можливості осісти на одному місці. Але він хоча б може затриматися на років 5-10, поки не стане очевидним те, що він ніяк не змінюється зовні. Як це жити взагалі без можливості назвати щось домом, навіть тимчасовим, він не уявляє. 

Вони мовчки проходять до будівлі, у якій Валік розпізнає інститут, про який казав Костя. Це, схоже, єдина річ у цьому місті, над створенням якої хоч трохи постаралися — прикрашена статуями та розписами, із скляними вітражами та кількома вежами споруда більше нагадує якийсь стародавній костел. І абсолютно недоречно виглядає тут, оточена сірими й бездушними п’ятиповерхівками.

— Ходімо, чого завис? — Костя відкриває масивні двері, чекає поки Валік зайде та заходить слідом. 

Всередині інституту дуже просторо і дуже незатишно. Перше, що помічає Валік — це різноманітна зброя, якою увішані всі стіни тут. Крім звичних кинджалів він помічає щось більше схоже на знаряддя з кімнати Крістіана Грея, ніж на справжню зброю, але ніяк це не коментує.

— Нам сюди, — вказує Костя на сходи, що ведуть наверх. Його голос розноситься приміщенням, відлунюючи від стін, від чого Валіку стає ще більш незатишно. Він сподівається, що вони знайдуть, що там Кості треба в цій бібліотеці і швидше змиються звідси. Не хотілося б дочекатися повернення когось зі світлих — навряд чи вони будуть сильно гостинними. 

“Бібліотека” виявляється занадто гучним словом для того, що бачить перед собою Валік. В реальності це приміщення з двома стелажами, заваленими книжками, що вже покрилися товстелезним шаром пилюки та кілька столів поруч. 

— І це все? — не втримує свого розчарування Валік. 

— Що все? — обертається на його голос Костя, який вже встиг підійти до одного зі стелажів та зосереджено копирсався там. — А, — розуміє він, — це всі книжки з історією безсмертних, які ми маємо. Звісно, це все переписані копії, а не оригінали, але інформація в них від цього менш цінною не стає, — повертається назад до книг Костя. 

 — І яку інформацію ми тут шукаємо? — питає Валік, підходячи ближче та спостерігаючи за зосередженим обличчям Кості. Більшість книг на полиці мають назви, написані невідомою для Валіка мовою. 

— Підтвердження моїх здогадок, — Костя дістає з полиці якусь здоровенну книгу, рукою струшує з неї пил та кладе на стіл. — Або, як я дуже сподіваюсь, їх спростування. 

— Ти так мені нічого і не розкажеш? — допитується Валік. 

— Добре, — Костя підіймає погляд від книги на Валіка і зітхає, сідаючи на стілець і вмикаючи настільну лампу — та кілька разів блимає, перш ніж нормально включитися. Валік вмощується на стільці навпроти. — Ти і сам помітив сьогодні, що відбувається щось дивне, так?

Валік обережно киває. 

— В мене є припущення, що вони якось знаходяться під контролем темного, — зі складним обличчям ділиться Костя. 

— Ти маєш на увазі контроль свідомості? — здивовано перепитує Валік. Звісно його знання про темних не такі глибокі, як Костіні, але він ніколи не чув про подібне. 

— Можливості контролювати чиюсь свідомість не мають навіть найсильніші з безсмертних. Якщо тільки не брати до уваги справжніх темних і світлих, — відповідає Костя, повертаючи свою увагу до книги. 

— Що ти маєш на увазі під справжніми темними і світлими? — піднімає брови Валік. — Ми ж тоді хто? Підробки? 

— Я маю на увазі безтілесних всемогутніх істот, не прив’язаних фізично до жодного з матеріальних світів, але наділені владою руйнувати їх чи створювати нові. Про їхнє існування ходить багато легенд, за однією з яких всі темні і світлі пішли саме від них — фактично ми ніфіліми та камбіони, — цитує ніби завчений текст Костя. 

— Кам… що? — Валік вперше в житті чує про це. Хоча в нього раніше і приводу не було детальніше розбиратися в історії свого походження — він понад усе намагався викреслити цю свою частину зі свого життя.

— Напів люди, напів янголи чи демони, якщо тобі так буде простіше, — не приховуючи свого роздратування в необізнаності Валіка відповідає Костя. 

— Тобто ти хочеш сказати, — із невірою починає Валік, — що ми всі — це просто нащадки янголів чи демонів, що вирішили поєбатися з людьми? І зараз ми полюємо на якогось справжнього темного — демона, що ходить між світами та немає тіла, а отже не може бути вбитий кинджалом у серце, але може зруйнувати увесь наш світ? — Валік схрещує руки на грудях. — Знаєш, в нашій угоді не було таких умов. 

— Ніхто ні з ким не єбався, — хмуриться Костя і відповідає таким тоном, ніби пояснює дитині чому небо блакитне, а трава зелена. — За цією легендою ніфіліми і камбіони були створені шляхом змішування крові в спеціальній чаші. 

— Тобто тіла в них немає, але кров є? — ставить, як йому здається резонне питання, Валік. Костя від нього лише відмахується та зупиняється на якійсь сторінці книги. Частину про те, що цей демон не може бути вбитий кинджалом Костя ніяк не прокоментував, а отже це правда. 

— Знайшов! — вигукує він. Валік підходить до нього та зазирає в книгу. 

— Що це? — усі сторінки списані на тій самій незрозумілій мові, ще й прикрашені малюнками якихось демонічних істот по боках. 

— Ритуал для виклику справжнього темного та прив’язки його до фізичного світу, — спокійно відповідає Костя. 

— Що? — обурюється Валік. — Ти здурів чи що? Хочеш ще другого демона викликати і натравити їх одне на одного? Цікавий план, але напевно давай без мене. 

— Ніхто нікого не викликатиме, — втомлено зітхає Костя. — Я підозрюю, що це вже сталося. 

— Чому ти так вважаєш? 

— Пам’ятаєш, про темну енергетику, сліди якої залишалися на всіх, в тому числі й на тобі? Спочатку я думав, що він просто так помічає своїх наступних жертв. Але ні з тобою, ні з ким іншим, на кому лишалися ці сліди, нічого не сталося, — Костя переводить на нього втомлений погляд. В тьмяному світлі настільної лампи видно синці, що пролягли під його очима. Валік вперше помічає, що події тижневої давності вплинули на когось ще, крім його самого. 

— І які тоді ще є варіанти походження цієї енергетики? Чому ти впевнений, що це саме контроль свідомості якогось головного темного? 

— Я не думаю, що це контроль свідомості у прямому сенсі. Вони все ще залишаються собою, просто трохи… зміненими, — виділяє останнє слово Костя. 

— Зміненими? — перепитує Валік. — Що ти маєш на увазі? 

— Я думаю, що цей темний живиться почуттями суму, співчуття та горя, — ділиться своїми підозрами Костя. — Ось чому всі у школі так дивно поводяться. 

— Справжні темні мають можливість живитися почуттями людей? — глухо питає Валік. Він вперше чує про таке.

— Завданням звичайних темних є приносити душі інших людей: змушувати красти, брехати, вбивати і так далі. Грубо кажучи, вони звичайні маніпулятори. Але справжні темні — вони дещо інше. Це істоти, що бродять між світами та живляться енергією, почуттями, життями людей. І вони не зупиняються, поки не випивають світ дочиста, а тоді переходять до наступного. 

— Я маю на увазі, — голос виходить сиплим і Валік робить паузу, аби прочистити горло. — Ти впевнений, що лише справжні темні мають можливість живитися почуттями людей? Чи не могла така здібність розвинутися у звичайного темного?

— Ні, ніколи про таке не чув, а що? — питає Костя, знову занурений у книгу. 

— Нічого, просто було б краще, якби це виявився звичайний темний, а не якась безтілесна істота, — бурмоче собі під ніс Валік. 

— Тут пишеться, — Костя вказує на сторінку, — що для виклику темного потрібен спеціальний алтар, а також хост — носій, завдяки якому він зможе закріпитися в цьому світі. 

— Тобто, якщо ми знайдемо алтар та носія і знищемо їх — ми позбудемося темного? — з надією питає Валік. 

— Теоретично, так, — без особливого ентузіазму відповідає Костя. 

— А на практиці? 

— А на практиці я не думаю, що ми зможемо впоратися вдвох, — він тяжко зітхає та переводить погляд на Валіка. — Я повинен повідомити про це інших та попросити про підмогу. 

— Ще кілька світлих до нашої школи? — не в захваті від цієї ідеї Валік. — Думаєш, вони будуть так само милосердні з приводу мене, як і ти? 

— Я нічого не казатиму їм про тебе, — серйозно дивиться на нього Костя. — В нас є кілька днів, перш ніж сюди повернеться хтось. Потім тобі доведеться поїхати. Тобі небезпечно буде знаходитися тут, якщо до справи будуть залучені так багато світлих. Вони перевірятимуть усіх і зрозуміють, хто ти. А коли зрозуміють…, — він на трохи замовкає. — Скажімо так, в нас зі зрадниками не церемоняться. 

— Ти не ставишся до мене як до зрадника, — Валік планував це як питання, але інтонація чомусь виходить ствердна. 

— На початку ставився, — не розриваючи зорового контакту каже він. 

— І що змінилося зараз? — на це питання Костя довго не відповідає, потім підводиться і бере Валіка за руку. 

— Ходімо, хочу показати тобі ще дещо, — каже він та веде його за собою до виходу з бібліотеки.