Молодість

Ти — Демон розуму, саме зло.

Саме ти знищив свій вимір, своїх рідних, усе. Засліплений владою, залишився зовсім один.

А самотність приводить до смерті, — а оскільки ти безсмертний демон, — то тобі пряма дорога до жовтого дому. Хоча, ти й не проти – немає кольору, ідеальнішого за жовтний.

І з роками ти дійсно збожеволів, продовжуючи творити хаос навколо себе і в інших всесвітах.

Ти не знав, скільки років минуло, але чомусь досі залишався таким самим молодим красенем, на якого задивлялися дівчата (і, чесно кажучи, не тільки дівчата) в будь-яких світах.

Самозакоханості в тобі не забагато?

Черговий всесвіт зруйновано. Але тобі вже не весело, як би широко ти не посміхався. Ти втомився спостерігати страждання звичайних людей. Тому, цілком нічого не дізнавшись про новий вимір, ти відправляєшся туди, лише думаючи, що там жалюгідні люди будуть цікавішими.

Дійсно.

Цей всесвіт і справді чимось незвичний, але ти не розумів, чому так. Здавалося, що тут більше… Людей? Так, без сумнівів, вулиці були забиті цими мішками м’яса, які ніби щось шукали.

Тебе це зацікавило і ти вирішив спуститися до них в своїй більш людській подобі. На тебе ніхто не звертав особливої уваги, ніби ти такий самий, як і вони.

Буквально за кілька днів ти познайомився з цим світом та звик до нього, готуючись будь-якої миті його зруйнувати.

Ідучи в своїх думках, ти не помітив дівчину, яка йшла назустріч. Вона обступилася і, — здається, що для неї це звичайна справа, — почала падати, перелякано заплющивши очі. Ти дбав більше про себе, ніж про неї, коли виставив руки і загальмував її падаюче тіло прямо перед собою.

— Вибачте, — широко усміхнулася вона, з веселими чортиками в очах глянувши на тебе. — Я така незграба, — незнайомка захихотіла і різко розвернувшись, пішла далі.

Стоп… Тік-так.

Ти зволікав. По якійсь незрозумілій причині, тебе зацікавив цей світ. Ти відчував певні зміни в собі і довго-довго їх заперечував.

Пройшло близько місяця, поки настала «година ікс» для цього всесвіту. Тобі зовсім не було його шкода, як і всі попередні виміри. Навпаки, цей ніби викликав ще більшу лють десь всередині. Дивно, ти ніколи такого не відчував — демони ж не вміють відчувати?

Небо спотворилося, розкололося навпіл, час зупинився, в сенса зник сенс, почали літати кулі божевілля. Все за стандартом, вже набридає. Наче ти, великий псих, не можеш придумати чогось оригінальнішого? Але були причини…

Цей всесвіт погано на тебе впливає.

Великий всесвіт образив маленького демона, ха-ха. Адже ти цілком нормально почував себе у вічній молодості, поки не опинився тут. Тут ти знову почав відчувати час, як і раніше. Дуже давно, в дитинстві, коли ти був маленьким демоном. Ти ж виріс до того, яким є зараз. І вважав, що це все, тепер тільки вічна молодість та безсмертя.

А в цьому вимірі вічна молодість пройшла. Закінчилася. Тебе цікавило лише одне — чи ти досі безсмертний? Ти думаєш, що це через цей всесвіт і що в іншому вимірі буде краще. Але ти вже в пастці…

Перед тобою пробігла незнайома дівчина, яка чомусь здавалася знайомою. Темне волосся, сміливий вогонь в очах, широка усмішка та самовпевнена хода. Ти лише насмішкувато пирхаєш — їй просто захотілося випендритися, нормальні люди зі страхом тікають якнайдалі звідси.

— Зупинися! — кричить вона, заплющивши очі і стиснувши руки в кулачки. — Зупинись, будь ласка!

— Чому я маю слухати якусь смертну? — ти підлетів ближче і з цікавістю глянув на неї. Вперше за багато століть ти зустрів цікавий мішок м’яса та кісток.

— Тому що… тому що я ще не знайшла свою споріднену душу! — почервонівши до кінчиків вух випалила дівчина. — Я не хочу… Просто так померти. Будь ласка, — вона схопилася за твій піджак і глянула в твоє око, намагаючись зрозуміти, що ж ти думаєш з цього приводу. Тебе здивувала її сміливість. Якась людина посміла доторкнутися до великого демона…

— Розкажи мені про цю “рідну душу”, — просиш ти. Тобі дійсно цікаво, бо ти досі не зміг до кінця зрозуміти цей всесвіт і що з ним не так. Загрозливо вискалившись, додаєш: — Я його знайду і ви разом будете все життя… — її очі спалахують радістю, але ти продовжуєш: — горіти в пеклі!

— Ну… — вона відсахнулася і відступила. Значить, все-таки відчула страх. — Наш всесвіт — єдиний, де можна знайти соулмейтів. Існують різні методи: у деяких щось написано на руці, дехто чує думки соулмейта. А я… Нещодавно помітила дещо дивне.

— Ну, і що ж? — ліниво запитав ти. — Не тягни, мої друзі вже хочуть веселитися, — і справді, з розколу почали з’являтися різні монстри.

— Я почала зростати!

— Ти ж підліток, — розреготався ти, здивований дурістю цієї дівчинки і відкидаючи всі свої нав’язливі думки якнайдалі. — Усі люди ростуть, заспокойся.

— Ні, не так! — надулася вона, невдоволено схрестивши руки на грудях. — До цього моє дорослішання сповільнилося! Я виглядаю як підліток вже досить довго. Тому я вважаю, що це знак!

— Так ось чому люди тут такі схиблені… — пробурмотів ти. Здається, вперше тебе щось здивувало, змусило замислитись. — Стоп, ти казала, що довго виглядала молодою…

Ти усвідомив це пізніше, ніж сказав в голос. Що сказано — те сказано, і знайома незнайомка лише здивовано на тебе дивиться. Ти зітхаєш, не наважуючись порушити таке незручне мовчання. А ще, ти, здається, зрозумів, при якому випадковому зіткненні ви зустрілися.

— Чорт, — розумієш, що все написано на твоєму обличчі.

— Досить, прошу, — вона протягує до тебе руку, ніби хоче доторкнутися. Все-таки не боїться.

Треба потиснути їй руку?

…

— Я Білл.

— Я Мейбл.

Дивний момент. Радість, щастя, відчуття чогось нового… Визначити це почуття неможливо. Принаймні демону.

Але якби можна було зупинити їхнє життя, то вони зупинили б його саме тут.

Стоп.