Епілог

Валік повільно розплющує очі і спочатку все, що він бачить — це якусь кашу з кольорових плям, але поступово зір відновлюється. В роті сухо, все тіло болить і до нього повертаються спогади схожого пробудження, лише за винятком того, що цього разу він лежить на жорсткому матраці в себе вдома. 

— Він прийшов до тями, — чує Валік голос Даші і повертає голову, щоб побачити її. — Розбудіть його, — каже вона комусь і повертається, зустрічаючись поглядом з Валіком. — Ну привіт, герой. 

Спогади про те, що сталося, поступово починають накривати Валіка і перед очима в нього постає перелякане обличчя Кості та відчуття його серця, що билося у нього в руці. 

— Костя, він…, — в паніці починає Валік, але закашлюється. 

— З ним все добре, — заспокоює його Даша. — Всю ніч тут сидів над тобою, хлопці ледве змусили його поспати хоч на трохи лягти. Він розповів нам, що сталося.

— Розповів що? — напружується Валік. 

— Ти нічого не пам’ятаєш? — питає Даша і Валік хитає головою. — Льоша, він…, — її голос починає тремтіти. — Я помічала, що з ним коїться щось дивне, але напевно обирала не звертати на це уваги, ігнорувати це. Але я ніколи не думала, що він здатен на таке. Вони посварилися з Костею і він накинувся на нього з ножем. Ти був поруч, відштовхнув його і ви вдвох вилетіли з другого поверху прямо в басейн. Тебе встигли витягнути, але Льоша не вмів плавати і коли ми його дістали…, — сльози починають котитися її обличчям. — Було вже запізно. 

— Я не пам’ятаю нічого, — тихо відповідає їй Валік, намагаючи скласти докупи її версію подій з тим, що сталося насправді, але його мозок ніби в тумані. 

— Нічого, ти теж води добряче наковтався, мабуть наслідки, — спокійно каже Даша, витираючи сльози. — Я хотіла швидку викликати, але Костя сказав, що не треба. 

— Зі мною все добре, — намагається заспокоїти її Валік. 

— Знаєш, — раптово починає Даша, — якийсь час я навіть думала, що ти в мене закоханий. 

— Що? — здивовано перепитує Валік. Невже його почуття були настільки очевидними для всіх? Хоча зараз він вже не впевнений, чи були ці почуття взагалі справжніми. 

— Так, уявляєш? Але тепер коли я бачу вас, як ти дивишся на нього і як він на тебе, то розумію, якою дурістю були ці думки. Ви дуже підходите одне одному, — посміхається вона. — А от і він, — Даша обертається на скрип підлоги позаду себе. — Ну, я залишу вас, — вона піднімається і виходить з кімнати, закриваючи за собою двері, поки Валік намагається усвідомити все, що щойно почув. 

— Ти як? — питають вони одночасно. 

На обличчі Кості з’являється посмішка і він стає біля ліжка, опираючись на стіну. Його обличчя ще трохи бліде і Валік знову згадує, як ледве не витягнув його серце назовні. Від цих спогадів його починає нудити. 

— Я живий, як бачиш, — відповідає Костя. — А от ти добряче мене налякав. 

— Що насправді сталося? Льоша, — Валік запинається, — темний дійсно просто втонув? 

— Ну треба ж мені було хоч якось пояснити все що сталося твоїм друзям і поліції, — посмішка спадає з обличчя Кості. — Коли ти вбив темного, мушу зазначити я досі не розумію, як тобі це вдалося, але після цього здоровий глузд повернувся до всіх у місті. Ти їх всіх врятував. Почали купу розслідувань і…, — продовжує розповідь Костя, але Валік його перебиває.

— Я вбив темного? — із невірою перепитує він. 

— Так, — знову посміхається Костя. — Думаю, навряд чи ти погодишся на ще одну поїздку в бібліотеку зі мною, аби там знайти інформацію, як таке можливо, але ти це зробив. 

— Я не думаю, що про таке буде написано в книжках, — обережно починає Валік. — Скоріш за все, це якось пов’язано з моїм походженням. 

— З тим що ти наполовину темний, наполовину світлий? — киває Костя. — Звичайно, я думав про це. Я увесь час згадував про твій сон тоді в автобусі, і, можливо, це дійсно було не просто так, — задумливо ділиться він. — Я думаю, що ти можеш мати багато здібностей, про всі з яких і сам ще не знаєш. І однією з них очевидно є те, що ти можеш вбивати справжніх темних, які до цього часу вважалися абсолютно безсмертними істотами. Що ж, ти вмієш дивувати. 

В голосі Кості з’являються знайомі нотки сарказму — Валік навіть не думав, що так радий буде їх почути. 

— А Льоша, вдалося з’ясувати, як він це зробив? — видає він наступне хвилююче питання. 

— Ми знайшли алтар та книгу списану мовою, яку навіть мої батьки не змогли розібрати, але вони вже почали своє розслідування, тож скоро стане зрозуміло, — сухо ділиться Костя. — Поки що однією з версій є те, що Льоша це все зробив на спір, особливо не вірячи ні в яких демонів, а коли усвідомив, що насправді накоїв, вже було запізно. Звісно, відкритим тоді залишається питання, як взагалі така книга могла потрапити до його рук. 

— Почекай, — не розуміє Валік. — Твої батьки, вони вже тут? 

— Так, — із неохотою відповідає Костя. — Мені довелося сказати про тебе. Вони сказали прослідкувати за тобою, поки ти відновишся, а далі вони, звісно, захочуть з тобою поговорити. 

— І ти думаєш варто? — хоч він і вбив темного і ніби як врятував всіх, але реакцію світлих на новину про природу Валіка неможливо передбачити. 

— Я не знаю, — зітхає Костя. — Я сказав їм, що ти звичайний світлий, але рано чи пізно вони все одно дізнаються правду. А коли дізнаються, тебе ніхто в спокої не залишить. 

— І що тоді робити? 

— Я не знаю, — знову зітхає він і відводить погляд. 

Валіку ніяково від дистанції, яка зберігається між ними. Але з іншого боку, він боїться, що коли Костя підійде, це відчуття темряви в грудях знову прокинеться і він не зможе його втримати. 

— Кость, послухай, — починає Валік, сідаючи рівніше. — Ти ж розумієш, що усе, що я казав тоді тобі у класі, про те, що ти був лише спосіб забути Дашу і все інше — ти ж розумієш, що це не так. Я сказав це, бо сподівався, що зможу так захистити тебе від себе. Гарно в мене це вийшло звичайно, враховуючи що я ледь не вбив тебе. 

— Заспокойся, — Костя нарешті сідає на ліжко поруч і бере його за руку. — Я все розумію, все добре. 

— Ні, не добре, — Валік прислухається до свої відчуттів під час дотику, але жодного натяку на пробудження своєї темної сторони він не відчуває. — Я сподівався, що ти зможеш мене пробачити, перед тим як я поїду. 

— Про що ти кажеш? — хмурить брови Костя. — Ти зі мною знову прощатися надумав?

— Мені треба поїхати, це єдиний вихід, — серйозно каже Валік, дивлячись у очі Кості. 

— Все одно не розумію, як це пов’язано з тим, що ти прощаєшся, — так само серйозно відповідає йому Костя. 

— Але ж ми не зможемо продовжувати спілкування, — починає Валік. — Через тебе мене відстежать, і ти потім теж будеш винний, що знав про моє місцезнаходження і не доповів. Я не хочу тебе підставляти. 

— Валік, послухай, — Костя зітхає, ніби збираючись із силами, перед тим як продовжити. — Ти навіть уявити собі не можеш, що я пережив за цю добу. Коли я побачив тебе там, коли я побачив кинджал у нього в руці. Я був впевнений, що ти помер. 

— Він вдарив мене кинджалом? — здивовано питає Валік. 

— Так. І або він промазав серце, або ти був правий і це ще одні дива твого нового образу, але ти не загинув. Просто, — знову мнеться Костя. — Ті хвилини, що я думав, що ти помер, поки ми не витягли тебе з води — вони були найгіршими в моєму житті. Я не зможу просто забути тебе Валік. І якщо я тебе зараз відпущу, я шкодуватиму про це все життя. Не важливо скільки я проживу, кілька років чи ще кілька століть, але не буде ні дня, коли я не згадуватиму про тебе. 

Від почутого у Валіка починає щемити десь в ділянці серця. Почуття до Кості спалахують у ньому з новою силою, разом із страхом знову нашкодити йому. 

— Але раптом я не зможу контролювати темну сторону і одного разу таки вб’ю тебе? — в паніці починає він. 

— А раптом ти зможеш і все буде добре? — з посмішкою відповідає йому Костя. — Валік, те що ти зробив учора, ти навіть не уявляєш наскільки велику силу ти маєш, і наскільки добре тобі вдалося її контролювати. Я впевнений, що все буде гаразд. 

— І що нам тоді робити? — питає Валік, все ще спантеличений такою довірою до себе.

— Зараз тобі треба відпочивати. А потім, — Костя лягає поруч з ним у ліжко, обіймаючи та пригортаючи Валіка ближче до себе, — потім ми вигадаємо, куди ми зможемо поїхати так, аби нас не знайшли. Але це все буде потім, а зараз…, — він ловить погляд Валіка і його очі сповнені ніжності. Він нахиляється ближче, цілуючи його. 

В обіймах Кості неймовірно тепло і затишно. Вперше в житті Валік розуміє, що почувається на своєму місці. Вперше в житті він не боїться майбутнього, не боїться життя в постійних переїздах, бо розуміє, що те відчуття дому та спокою, яке він так відчайдушно шукав усе своє життя, зараз лежить поруч з ним в обіймах. І хай що там не чекає на них в майбутньому, Валік впевнений, що вони з усім впораються.