Стадія: Торг

I

Чюя поводиться як вуличний кіт.

Насторожений, із настовбурченим волоссям, пучок недовіри.

Дадзай вривається в нього ще кілька разів і вириває з Чюї ще кілька гучних ревів, перш ніж нарешті зникає з кімнати. Він досі там, навіть за чотири години Чюїного неспокійного сну, попри свій холостяцький спосіб життя. Просто Чюї більше подобається думати про його відсутність взагалі, ніж хоч крихту з тих рис, які випромінює цей Дадзай — м’який, огидно теплий і гнучкий.

Чюя зіштовхує Дадзая з ліжка, остаточно позбувшись свого задоволеного вишкіру й швидкоплинного розслаблення. У грудях вогнем пече знайома до болю злість. Хіба нема йому більше чого робити? Скільки ж разів він встиг пошкодувати про день, коли відмовився від своєї ейфоричної фантазії з рукою на холодному лезі, фонтануючим кров’ю ворожим горлом і без жодної другої руки на спині цього ворога (чи деінде погірше).

На Чюю важким каменем навалюється усвідомлення, що от, він знову (всьоме) тут, стікає Дадзаєвою спермою й отруює його смородом свою слизисту. Він би залюбки проміняв бездонність простирадл цього ледаря на родючу землю свіжої могили, але що ж, напевне, він і є тим типом недалеких, що зустрічався б і з наркоманом, аби тільки мати при собі стабільний хороший член.

Дадзай, утім, ні з ким не сперечається, підклавши собі під голову заздалегідь підготовану спеціально для таких інцидентів подушку і благополучно провалившись назад у відключку. Якби Чюя вірив у щирість дотиків, які Дадзай пару хвилин тому намагався йому нав’язати, Чюя би нізащо не дожив до двадцяти (навіть попри фізичну перевагу), бо для цього треба бути як мінімум дурнем, а як максимум — божевільним. З огляду на це, у нього не такі вже погані справи.

Після душу та кави навпроти цілковито чорного вікна Чюя почувається краще. Принаймні доти, доки на його плечі не нападають усі п’ятдесят кілограмів Дадзаєвої маси й у вусі мало не лопається перетинка від того, як високо піднявся його голос.

— Чюя-чан сьогодні був надзвичайно слухняним. З якого це дива, гм?

Насправді, все навпаки. За короткий час, що вони встигли провести разом з моменту, як Дадзай повернувся, Чюя помітив зміну у його настрої. Подібна, як зараз, поведінка зменшилась втричі, і реагував він на все із вбивчим спокоєм. Урівноваженість, з якою він підходить до речей останнім часом, могла б запросто переконати Чюю почати з ним зустрічатись ще задовго до їхнього повноліття, коли було вже не сила терпіти нап’яту збудженість і факт існування такого зручного інструменту перед очима. Що цікаво, хоч Дадзай залишився Дадзаєм, ці раптові метаморфози також не були пов’язані із якимось депресивним епізодом. І на тому, як то кажуть, спасибі.

— Угу, я просто вирішив не сперечатися з людиною, розмови з якою радше нагадують биття головою об стінку, — плюється він, скидаючи з себе кінцівки Дадзая, що вже майже почали його душити.

Дадзай видає розчарований звук і викопилює губу. Частина нового Дадзая, яка перетворила колись жартівливі жести на незграбно серйозні і тепер цілує його кожного разу, немов відправляється на війну — це те, до чого Чюї ще звикати й звикати. Все ж, він схильний до сухості отакого обмінювання шпильками, з яким завжди було легше працювати. Чюя сумує за безвідповідальністю, дозволеною виключно дітям.

Витримавши його погляд і намарне очікуючи відповіді на поцілунок, Дадзай швидко розвертається на п’ятах, хапає свій анорак і вибігає з квартири.

Між ними все просто.

II

Чюя поводиться як спотворений життям підліток.

Перекладає власні обов’язки на інших, витирає підошви об першу ліпшу поверхню, голосить.

Увесь у сльозах і слині, він скаче на Дадзаї посеред пустки, вкритої трупами, бо вони впорались із місією трохи швидше, ніж від них очікувалось. Зокрема через адреналін, що гуляє тілом Чюї із самого ранку. Дадзай зачастив з візитами, й нікому ще не вдавалось встояти перед спокусливою натурою Дадзая. Їхній марафон змогла перервати лише терміновість завдання: інакше вони б залишились сьогодні вдома.

Дадзай став дійсно нестерпним (наскільки це можливо в його випадку) зі своїми романтичними поривами. Ловелас відмовився від іронізованого тону з кінцями, його жарти перестали мати на Чюї логічного ефекту, і загалом Чюя вперше зрозумів, що люди мають на увазі, коли при першій зустрічі помилково сприймають їх за пару.

Відвертаючись від його зачарованого погляду, Чюя не може не думати про те, як багато у нього альтернатив і як давно сексуальна потреба знизилась на п’ять ступенів від “нагальної”. Але з Дадзаєм дивакувате абсолютно усе, що правда то правда.

Вони все ще важко дихають, коли заявляються у головний офіс, але час виконання, на щастя, затикає роти усім, хто за інших обставин насмілився б задати провокативні питання. Поки Дадзай звітує, не надто переймаючись достовірністю інформації (бо історію пишуть переможці), один з хлопців відводить Чюю подалі й пошепки запитує чи йому відомо що відбувається з Дадзаєм і чому він як сам не свій.

— Дадзай-сан пропустив вчорашнє генеральне зібрання.

— Я в курсі. — Бо він саме трахав Дадзая до оніміння о тій годині.

Чюю завжди цікавило яким чином йому пробачаються усі дрібні гріхи, за які Дадзая (неважливо, чи прямо) відчитують по повній. Він теж, взагалі-то, був відсутній.

Грубий тон не переконав підлеглого.

— Розумієте, я подумав, що раптом яка біда станеться, ви зможете це… пояснити.

— А мені звідки знати?!

Чюя ніколи не вагався перейти на крик. Усі в приміщенні здригнулись, відвівши очі. Усі, крім Дадзая, що лише усміхнувся в його сторону.

— Чому ви всі поводитеся, наче я його йобаний чоловік?

Справа в тому, що у Дадзая вже є законний супутник. Дружина.

Ах, Сасакі… Наївна, до смерті вродлива дівчина, що попалась Дадзаю під руку. Фактично єдина у його оточенні людина з нормального світу, але завдяки шлюбу, все одно дуже впливова для репутації “послабленого кровожера”, якої Дадзай прагнув. Чюї було ясно з самого початку, що Дадзай срати хотів на її почуття, але зараз, впереміш з нагадуванням, що люди напевне знають про їхні непрофесійні зв’язки, ця заборонена природа того, що от-от відбудеться, тільки більше розпалює.

На цьому Чюя швидко залишає залу, чуючи Дадзаєві кроки за мить до того, як вони насправді звучать позаду. Дадзай не відстає ані на сантиметр. Це все відчувається таким правильним.

І саме ця думка не дає йому спокою. Вони з Дадзаєм сваряться по дорозі додому до Чюї, аби створити привід накинутись одне на одного. Чюя думає про те, як чітко організований протокол їхніх дій, навіть для ситуацій, до яких вони і в теорії не готові. Чюя остаточно псує костюм Дадзая (попередньо запилений піском зовні й заляпаний спермою зсередини), розірвавши його, ще не дійшовши до спальні.

Він думає про те, як багато разів вони тут опинялись: в тісному коридорі, у незручній, розрахованій виключно на найближчий контакт позі, голі і без краплі сорому. Вивівши розчервоніле тіло Дадзая подряпинами й синцями, Чюя входить в нього до того, як його затьмарені хіттю очі натрапляють на настіж відкриті штори. Навпроти нього живуть люди, а сонце досі лише на початку заходу.

Це його не зупиняє — Чюї тут соромитись нічого. Це не він права рука боса Портової Мафії, якого склали навпіл. Це не він найстрашніший в історії садист, якому засаджують по яйця, коли він насправді має робити це зі своєю дружиною. Нехай дивляться.

Чюя думає про те, як йому чешеться усім довести, що він — той, хто має неспростовне, ексклюзивне право на володіння Дадзаєм.

Коли той кінчає з його ім’ям на вустах, химерно перемазаних слиною і кров’ю, Чюя, нарешті вільний від боргу активної участі, видихає. Він не ігнорує Дадзая, але, чесно, не надто вникає в те, що він говорить.

Між ними, здається, не все до кінця зрозуміло.

III

Чюя поводиться, як незграбний батько.

Будучи неготовим, використовує старі рішення на нові проблеми, якими Дадзай безжалісно його обставляє. Шукає підвоху там, де його апріорі не існує — у світі чистому, як аркуш паперу. Безперечна невинність Дадзая заганяє Чюю у пастку, змушуючи вестися на поводі в чужих потреб, проти яких, як він з жахом виявив, Чюя нічого, в принципі, і не має.

Однією з таких було звичайне побачення. Дадзай нарешті додумався спеціально випросити для цього вихідний замість того, щоб вишукувати вільну годину на роботі без жодних графіків. Чюя довго мирився із характером зустрічі, аж доки отямився, сидячи за столиком одного з найкрутіших ресторанів Йокогами. На цьому моменті в нього не залишилось шляхів відступу, але Чюя спробував прикинутись, що все нормально. Все ж таки, було рідкісні випадки, коли він насолоджувався компанією Дадзая без всіляких примішок інших почуттів, та й мав же Чюя якось віддячити за фактичну всесторонню допомогу Дадзая: як професійну, так і по дрібницях.

Дадзай, сучий син, має відпадний вигляд: темно-синя водолазка, заправлена у вільні штани, окреслює струнке тіло, а вульгарна підводка коло очей пориває Чюю назвати його доречним слівцем, але Дадзай починає говорити. Чюя уважно слухає, вставляючи репліки там, де потрібно, поки голову займає лише одне питання.

Чому вони не зробили цього раніше?

Знати, що Дадзай готувався особисто для нього, Чюї, слухати звичний голос — який він колись охрестив кісткою посеред горла, — у буденній обстановці, мати право задивитись на Дадзая зайву секунду-дві й не бути за це висміяним, — цього всього так… багато. Враження, наче Чюя забрів на іншу планету й ще не придумав, як звідти вибереться. Зрозумів поки тільки те, що жити тут ще й як можна.

На третьому недоречному жарті Дадзая Чюя не витримує і затягує його мертвою хваткою на зап’ясті до кабінки туалету, без церемоній залізаючи язиком до рота. Дадзай моментально підхоплює цей нестримний запал, тож не дочекавшись команди, падає йому в ноги. Чюя за крок від повної втрати самовладання, і хтозна, що б зробив, якби вони не були оточені сотнею людей. Він остаточно плює на санітарний аспект й очманіло цілує Дадзая, нахилившись.

Зупиняється, аби роздивитись чуже розпашіле обличчя. Щиро усміхається.

— Боже, Дадзай, ти… — Він не завершує думку, просто цілує далі й при цьому дозволяє посмішці залишитись.

— Що? — Дадзай відсторонюється самотужки і усміхається ще ширше, ніж Чюя.

— Нічого. — Той одразу відступає, як ошпарений. — Смокчи.

Наприкінці вечора Чюя не такий вже п’яний, щоб це завадило водінню, але прострація налягає на нього всією своєю масою і йому потрібно прочистити думки. Тачіхара підіймає трубку за першим гудком.

Чюя все ще зневажає Дадзая, його все ще верне від його незначних, помітних лише Чюї звичок, але заспокійливий контроль, який він відчуває завдяки Дадзаю, не проміняти ні на що. Чюя — фігуративно чи буквально — тоне у поцілунку власного ж започаткування. Йому хочеться обмазатись цим почуттям абсолютної рівноваги й світити своєю успішністю на весь грьобаний світ, включно з Мічізо, що так люб’язно ігнорує непристойні звуки з глибин салону, як порядний водій.

Коли Чюя каже Дадзаю про те, який він хороший, бо вже так близько лише від його руки і пари поцілунків, рука Дадзая, що тягнеться по ерекцію Чюї у відповідь — не більше, ніж проста істина. Приємний тон розмови по закінченню поїздки, який можна було б списати на сексуальну задоволеність, — теж. От тільки Чюї однаково треба душ. Відрізок часу без Дадзая і його проклятої аури. Втім, думки ідуть туго, тож єдиний висновок, що з них витік і який Чюя доносить аж до спальні, вочевидь просякнутої Дадзаєм, — це те, що від нього Чюї просто так не відкараскатися.

Але що вибиває з колії — вигин Дадзаєвої спини, поки він втискається обличчям у постіль, невідомо, чи притомний, і німо пояснює свій виставлений напоказ зад заломленими руками. Мовляв, я мусив так вчинити, я тут ні до чого. Чюя думає, ще й як до чого, намагаючись витерпіти провокуючий нудоту колаж зі спогадів, що доводять, наскільки роль Дадзая в його житті, все таки, велика.

Йому погано. Він істерично сміється під носа, на автопілоті шукаючи, чим зв’язати Дадзаю зап’ястя. Він радий, що стінки Дадзая зустрічають його з чемпіонською готовністю, але не певен, що зміг би зупинитися навіть за інакших обставин. Лють б’є йому у скроні важким дзвоном, кров неможливо сповільнюється до стану равлика і водночас качається із шаленою швидкістю, вимушена годувати його невтомне тіло та бризкати з найнеочікуваніших місць, де Дадзай робить жалюгідні потуги прокусити шкіру Чюї.

Третій переворот положення їхніх кінцівок — перше чесне запитання.

— Чому зараз?

Так як тепер Чюя бачить його заплакані очі, не може не скористатись можливістю.

— Тому що ти змінився?

Він знає, що ні, але не має кращих припущень. Зрештою, якби Дадзай справді змінився, вони би нізащо не доплелися до цієї миті. Чюя нутром це відчуває.

— Я помираю! Я помираю, і в мене більше нічого не залишилось. Хвороба, вона… Не відпускає. Будь ласка, прошу, Чює!

Чюя монотонно затрахує Дадазя до оргазму, за яким той так довго гнався, і нарешті вимітає його з квартири. Він проводить вечір за звичним протоколом (в обіймах з пляшкою вина) і засинає в надії на поблажливість ранкового відхідняку та імениту Свободу Від: Дадзая Осаму, який регулярно розтягує себе для Накахари Чюї й у ті самі дні активно помирає. Не цілковита анархія, але не менш солодка.

Між ними все складно.

IV

Чюя — море.

Неспокійне, незібране, ніколи не визначене. Без жодної гадки про те, як слід діяти далі й куди спрямовувати хвилі, бо маяки вигадали лише для його гостей. Так, ніби його краще остерігатись, заперши за межами пісочних, крихких берегів. Наче його справедливо було позбавити єдиного, що було здатне копнути веслом глибше, ніж інші, і залишитись на безжальному вітру на довше.

Бог забрав у нього все, що різко вирішив вилити на Чюю за ці місяці спілкування з Дадзаєм. Чюя має миритися з цим, поки ігнорує його дзвінки та повідомлення (які все одно частково бачить кожного разу, як ними підсвічує екран телефону).

Що би він йому сказав? “Я не експерт в галузі мертвих друзів”? Це було б відвертою брехнею. Він досі пам’ятає фізично відчутний розкол всередині себе між часами до смерті Прапорів і після. Але його нудить, щойно він намагається порівняти це з нинішньою ситуацією. Про яку Чюя, до речі, все ще катастрофічно мало знає. Не те щоб це допомогло з фактом існування поки живого, готового все виправити і не бажаючого йти, поки не спробує це, Дадзая.

“Я не бачу сенсу в подальшій нашій взаємодії”. Це те, чим Чюя о четвертій ранку обирає обдарувати Дадзая. І це те, що найбільше скидається на реальність. З тим, як вони один до одного ставляться, які необережні й безглузді часом їхні зустрічі і як сильно Чюї весь цей час хотілося просто заткнути Дадзаю рота й пояснити, що так іноді стається, люди не завжди готові пробачати винуватцям свого зруйнованого життя і зрадженої довіри.

Що навіть якщо Дадзаю вдалося повернути його назад, це сталося не тоді, коли Чюя вже міг запримітити паростки їхньої нової динаміки ось от за рогом, а тоді, коли вони вперше возз’єднались і йому затьмарила зір ненависть, за нею — очевидна неготовність відпускати це почуття, а Дадзай міцною хваткою у його волоссі натякнув, що нібито нічого більшого не шукає. Чюя в той день зрозумів, наскільки йому не вистачало ненормально худої талії між своїми стегнами, і на цьому вони погодились.

Майже стовідсотково впевнений, що реакцією Дадзая буде щось перебільшено грубе та не залишить місця для сумнівів, Чюя на цей раз справді чекає бісячого звуку сповіщення. Але все, що він отримує — некрасномовне запрошення до лікарні за дві години від нього. І, можливо, це сам шок від того, що справи погіршились так швидко й Дадзаю знадобився медичний нагляд, чи це безпорадність перед лише одним і не надто граційним, але кульбітом, який робить його серце, але Чюя здіймається на ноги у ту ж мить і не документує в пам’яті абсолютно нічого на шляху до Дадзая.

Тільки там його свідомість прокидається в спробі відторгнути байдужий тон Дадзая, коли той розповідає про природу хвороби, не зиркнувши на букет між тремтячих пальців Чюї ні разу. Його шанси на виживання малі, але не виключені. Крихітного видиху Чюї після цього він теж не бере до уваги. Чюї хочеться перерізати кожну горлянку, обтягнену білим коміром, яка зробила це з Дадзаєм, адже це — причина його раптового холоду, чи не так? Чюя з жахом усвідомлює, що спитав це вголос.

— Що? Який холод? — Очі, якими Дадзай це підкреслює, являтиметься Чюї у кошмарах. — Я думав, це те, чого ти так від мене хочеш. — Голос, яким він це відрізає, назавжди перетвориться на найжорстокішого внутрішнього критика в голові Чюї.

На виході його неодноразово намагаються перехопити, аби дізнатись куди він так поспішає і як взагалі опинився у палаті, яку було суворо наказано охороняти від сторонніх персон. Чюя майже жаліє, що має саму можливість покрити такі питання грошима, і навіть подумує відібрати їх у сторожа, наче він ніде й не був, бо Чюя справді не дізнався нічого нового.

Він чує вслід щось про те, що пацієнт не відійшов від наркозу і нечесно турбувати когось після важкої операції, не будучи йому кровним родичем, але Чюя фіксується лише на останній частині. Вірно. Вони одне одному не рідні. Хіба на краплю ближчі, ніж чужі люди. Правильно.

Він видаляє чат з Дадзаєм, не дозволивши допитливості взяти над ним гору. Тепер йому немає на що відповідати. Він знову залишився один.

Чюя поливає ці драні квіти, наче купив їх в якості жесту любові до себе. Чюя годує свого великого собаку, згодом вечеряє сам, і домовляється з командою підлеглих про корпоратив. Він залишає домівку без найменшої думки про минуле. Після винного магазину піднімається на свій поверх, все так само не малюючи в уяві образ напівоголеного Дадзая перед собою, з яким вони нерідко спотикались об ці круті сходи. Який ніколи не казав, що любить його. І який не змінився, як би Чюя того підсвідомо не просив.

Зараз він обіцяє собі не вестися на даремну казку про світ, де вони здатні бути щасливими в один і той же час в одному й тому ж самому місці. Спостерігаючи з низини підлоги як сонце сповзає стіною, Чюя переконує себе, що це на краще. Якщо Дадзай виживе, їм буде легше зовсім не бачитись, ніж гратися в нормальних людей. Йому простіше відпустити Дадзая до того, як він вислизне з рук самотужки і залишить його наодинці зі страхами. Чюя хоче хоч раз побути тим, хто ставить в їхній історії крапку.

Між ними нічого не відбувається.

V

Привіт, любове. Мені все ще стискає нутрощі на таких словах, але я радий, що в мене є можливість виправитись.

Одразу перепрошу за будь-які помилки, що встигну зробити за решту своїх днів, зокрема, за сьогоднішню. Я знаю, що ти мав на увазі, і не повинен був сподіватись, що між нами нічого не змінилось, а моє “ні” досі тебе не зупиняє. Проте я не можу бути певним, що твої почуття (якими б вони не були) не змінились так само різко і, чесно кажучи, мені байдуже — це нізащо не змусило б мене перестати тебе обожнювати, просто надалі я врахую твоє бажання і не натраплятиму на очі частіше, ніж потрібно. Але ти ж знаєш — коли б ти не захотів, я буду поряд.

Уявляю твоє абсолютно безцінне, сповнене огиди обличчя. Саме через нього я хотів би вручити тобі цього листа ще за життя, але хвороба непередбачувана. Я міг би дати тобі його прямо зараз, але ти і без того переживаєш достатньо лайна. До того ж, якщо дива таки існують, час цього листа, можливо, ніколи й не настане. Не знаю, Чює…

Щодо тебе, я не шкодую про жодну мить, яку ми провели вдвох. Єдине шкода — що нам судилося так мало. Хотів би я побачити тебе після того, як перестанеш дутися. Напевне, зовсім скоро це і станеться (пардон, але ти ніколи не був Королем Драми, і я на твоєму місці взагалі сприйняв би це як комплімент).

Розриваюсь між темами, які хочу обговорити, словами, які вважаю за потрібне сказати… На те місяць і короткий. Якби я мав над цим владу, то не зміг би зупинитися. Моє улюблене заняття — говорити з тобою. Те, як ми вальсуємо навколо правди, по-моєму, тільки додає цьому процесу шарму. З рідною душею немає чого перейматися про прямоту.

Б’юсь об заклад, ти і так усе про все знаєш.

Ми так рідко цілувались за ці роки. А я любив цю частину найбільше. Боже, я так пишу, наче ми розлучилися, при тому, що ми навіть не одружені 🙁 Пробач. Я просто надто близько до серця взяв твій ухід. Квіти чудові (так, я не жартую, і так, я знаю, як тобі це не подобається. Подавися).

Як бачиш, я ще намагаюсь відповідати традиціям, але усе, що я відчуваю останнім часом…

Агентство змінило мене. Чуваки отримають власні маленькі послання.

↑ не місце для ревнощів. такого довгого потоку свідомості, як ти, не отримає ніхто 🙂

Не хочу заглиблюватись у деталі. Але в мене є люди, на яких я можу спертися. Раптом що — розслабся.

Врешті, я нічого не прошу. Мертвому мені воно нахрін не треба, а живому — незручно озвучити. Я сам нарив собі цю яму.

Залюбки би затягнув цей текст у надії залишитись у твоїй голові на довше. Може, писав би тобі й у наступні дні. Цікаво б документувати передсмертну поведінку, думки, але я не здатен зловити останню мить, а ця доволі солідна для того, аби її закарбувати. Чому ні? Та й яка різниця чи є докази, якщо є любов?

Тож якщо хочеш — спали це і те, що я на тебе перепишу (паперова робота не полишає мене навіть за метр від пекла, бляха). Я дозволяю.

Що б ти не робив — я тебе люблю.

Не бачу іншого виходу.

Бувай (прощавай?), Чює.

P.S. НЕ ПЛАЧ!!!

VI

Чюя — цунамі.

Самотнє, відрізане від решти світу задля загального блага. Сильне, але безнадійне, здатне прихопити за собою мільйони невинних душ, якщо це хоч трохи допоможе загоїти безмежний біль. Приборкати себе чи дати зробити це комусь іншому, в кого вистачило б сміливості, як Дадзаю — більше не варіант.

Він розбиває на друзки телефон Дадзая, який разом з листом та рештою речей йому побоялись передати особисто, тож цілком можливо, що знайшов він їх на килимку за дверима набагато пізніше, ніж міг би. Чюю не турбує кількість їхніх спільних фото чи компрометуючого матеріалу, які стерлись слідом за його останніми повідомленнями. Все одно ніщо на тих фото не було справжнім Дадзаєм і ніхто більше не замінить його, аби поділитися інформацією у правильних цілях.

Чюя починає на тій самій сторінці, що й чотири роки тому і сценарій якої намагався програти нещодавно, вважаючи, що важкохворий Дадзай — це край його больового порогу. Але він більше не має на що жалітися. Дадзай, його це провина чи ні, мертвий, і немає чого поринати у почуття в пошуках підказок та плекати сподівання на зустріч.

Дадзай був з ним увесь цей час. Здається, навіть тоді, коли вони одне одного не знали, мов янгол-охоронець, стояв над ним усі ті дні, коли Чюї доводилось проходити тонким канатом смерті десятки тисяч миль, усі ті сірі безсонні ночі і безкінечні споглядання себе в дзеркалі, повні сумнівів щодо не те що людяності — своєї реальності.

Вочевидь, Дадзай був поряд з ним і у роки після свого зникнення. Тримав у своїх думках, глибоко-глибоко у впадині, на місці якої колись було серце. Раніше Чюя пояснив би собі це відчуття власною нездатністю забути про Дадзая попри все лайно, яке він змусив його проковтнути, але зараз він знає, що це не повна картина. Хоч він і не отримає більше жодного мазка Дадзаєвого пензля.

Чюя просто лягає на підлогу, якою розкидав одяг Дадзая. Серед цієї м’якої купи, окрім незрозумілого спокою, він знаходить новенький кремовий плащ, на який він іще вдосталь, по правді, не надивився, і подумки жаліє, що той спалив свій попередній. Адже якою б нещасною і фальшивою вона не була, саме в ту версію Дадзая Чюя одного дня безповоротно закохався: без жодного попередження, без шляху назад. Він по пам’яті рахує місця на тканині, за які встиг потягати Дадзая, і тихо чекає на найменший проблиск визначеності.

Відповідь приходить до нього сама. Гільдія вирішує оголосити Мафії війну, і Морі застерігає, що з огляду на союз із Агентством та недосвідченість Стейнбека, Чюя не зобов’язаний брати у цьому активну участь, але він кладе трубку, перш ніж бос договорить.

Він ледве-як знаходить лист, бо довго не може згадати, що робив, коли його читав, хіба що крім явних вологих слідів між рядками. Чюя не впевнений чим є краплі, які він змахує зі свого обличчя — сльози (невже його настільки повело?) чи піт від хвилювання і швидкості, з якою він збирається, пхає папірець у нагрудну кишеню та вилітає на вулицю, аби дістатись штабу.

Вже у засаді, Чюя не бачить нічого: ні ворогів, ні бійців обабіч себе, ні неба. Він думає, що якщо не підійматиме очей, ліс закриє від нього невагомі хмари і безтурботних пташок на їхньому фоні. Що не зустрічатись очима із сонцем достатньо, аби повірити, що кінець світу з його кромішною тьмою настав і для всіх інших також. Що Чюя має право на помсту Богові. Бодай за те, що той дозволив Дадзаю померти.

О, адепти

За суперечливу ніжність хватки Дадзая, з якою він зловживав своїм найбільшим привілеєм — доступом до волосся Чюї.

темного безчестя,

За гіркоту яду, який Дадзай пускав його кровотоком кожного разу, коли з’являвся у Чюї на очах.

За його власні очі, які Дадзай ховав за першої нагоди від усіх, окрім Чюї, і в які можна було провалитись й падати, ніколи не так і не зустрівши дна.

не порушуйте

За цупкість пальців, якими він чіплявся за Чюю, коли справді не міг впоратись без нього.

За сміливість Дадзая визнати це й довіритись йому, перекресливши усі свої уникаючі патерни поведінки.

За саме існування таких моментів, коли Дадзай, найвідважніша людина, яку він знає, здається і лякає цим Чюю до сказу.

знову

За його голос, що назавжди в’ївся у слухові рецептори Чюї.

За його шкіру, що в’їлась у смакові.

За холод, який він використовував на свій захист, і тепло, яке він не вмів контролювати.

За нахабність звалити на Чюю всі свої відкриття й пакосні досвіди, які занадто наглядно відрізнялись від того, що було між ними, як би Чюя не хотів зворотнього.

мій

За безневинну агресію, ямочку на щоці, дурні татуювання, котячі манери, чарівний рум’янець, посмішку, смуток, ранки, вечори — життя, яке Дадзай ласкаво запропонував Чюї розділити з ним без явної на те причини; незліченні шанси, які він дав Чюї і яких йому не вистачило у найпотрібнішу мить.

спокій.

За його любов.

Чюя не робить це з ненависті до себе чи внаслідок імпульсивних бажань.

Чюя просто не думає, що в ньому залишилось місце для любові.

У згустках крові, між різними частинами тіла, над проваллям, що нарешті прийняло фізичну форму з усіма обрисами і відмінними ознаками, які дозволяють назвати діру всередині себе дірою, під жахливий рев із дерущого горла — Чюя не людина.

Його людської подоби більше не існує.

Заціпеніння потроху проникає у його розжарене тіло. Легені Чюї готові розірватися, але він знає, що не тоне. Виловлює з сотні сенсорних сигналів різкий запах землі і з останніх сил заривається у неї руками, наче це втримає його і не дасть серцю — яке, він клянеться, вистукує свій шлях назовні крізь одну з важких ран, — зупинитись.

За інерцією, Чюя кличе Дадзая на ім’я — єдине слово, на яке він спроможний у цьому стані, але його ніхто не чує.

Їх більше немає.