Нічна зустріч
– Чому ти тут сам? – здивувався Андрій, виходячи на балкон своєї квартири вночі. Він не очікував зустріти когось, але ось перед ним був сам Са Ран. Хлопець стояв спиною до нього, і Мельник не міг прочитати його виразу обличчя, але напружені плечі, що мимоволі здригалися, говорили самі за себе.
– Гей, Са Ран, – він зробив крок уперед і легко доторкнувся до плеча хлопця. Той підстрибнув від здивування, змушуючи Андрія притягнути свою руку до себе. – Вибач, ти просто не відповідав…
Щоки Са Рана зачервоніли, і він опустив погляд. Було видно, що він не хотів, щоб його бачили у такому вигляді. Андрій міг зрозуміти чому.
– Вибач, я… Я просто задумався, виба, – тихо відповівши, Са Ран розвернувся до міста лицем, закриваючи себе від Андрія.
На пару хвилин Мельник побачив в очах хлопця сльози і відчув, що його серце стислося десь усередині, змушуючи щось там поки шептати від болю. Він знав цей погляд, сам бачив його у дзеркалі. Цей погляд означає, що людина вже не могла терпіти муки спогадів минулого та життя теперішнього. Він чудово знав як це, стояти одному у великому місті без розуміння, що робити далі, без допомоги рідних. Він розумів, але не знав, як саме допомогти Са Рану, що виглядав зараз, як маленька пташка, що зламала крила, але так хоче літати і чекає чиєїсь допомоги.
– Хочеш поговорити про це? – Запропонував він, відчуваючи напруженість у повітрі.
Пауза тяглася, наче вічність. Андрію здавалося, що його серце вискочить з грудей і віддереться до Са Рана, щоб зцілити його душу, розцілувати усі рани та полагодити крила, щоб знову літати високо у небі. Але він лишився стояти на місці, тихо вмираючи, чекаючи на відповідь хлопця.
Коли нарешті вона пролунала, вона розбила всі його сподівання. Тихе “ні”, що було задавлене величним вітром весни.
“І що ж тепер робити…,” подумав Андрій, “ти не мій метелик, і навіть не Кирило, я не знаю, як тобі допомогти,” повільно підходячи до Са Рана, Андрій намагався згадати усі розумні книжки, що він колись читав у минулому, чи просто відчути оцей момент, коли усе стає на свої місця і ти знаєш, що робити. Коли вони нарешті стали, він вагався, чи може зустріти погляд хлопця. Він не хотів налякати його, не хотів завдати нового болю і так вже крихкій пташці.
– Може… Може, тебе обійняти? – несподівано, для самого себе, сказав він.
Тиша стала відповіддю на пару хвилин. Андрію здавалося, що з сорому він був вже готовий зістрибнути з цього самого балкону, але на обличчі його було ніяких емоцій. Він повернувся до хлопця, коли відчув чужу руку на своїй і побачив, як той киває у знак згоди, все ще ховаючи погляд, наче боявся почути жорстокий сміх і голос, що скаже би, що все це було великим жартом.
Андрій простягнув руки до Са Рана і притиснув його до свого серця, мов хотів заховати від усього злого, що було навкруги. Заховати так далеко, де би тільки він міг знайти, там де ніхто б його не зміг скривдити, чи сказати погане слово. Там, де вони були б вдвох, дивилися б на зірки та пошепки говорили про життя. Він хотів сховати свою пташку, хотів бути єдиним, хто б чув її чудовий спів. Можливо, він міг би це зробити, можливо, йому б навіть ніхто не зміг би зупинити. Але поки він вдихав аромат апельсинів у густому волоссі Са Рана, відчував тепло його тіла, не зважаючи на зростаючу вологу біля плеччя, де він сховав обличчя пташки, він не заважав на те, як тремтіли його руки та тіло юнака, на це він закривав очі та ще дужче обіймав його.
Він не хотів нічого згадувати, не про що думати, він хотів і жив цим самим моментом. Тепер йому було все одно на голосні крики котів, на холодний вітер весни, на п’яних чоловіків, що починали битися десь там, за будинком.
Андрій відчував тільки тепло, тільки чудовий, майбутній спів своєї пташки та запах свіжих апельсинів, в які він починав закохуватись.