7

Незважаючи на те, що бігла як могла, так і не застала за ресепшином Інрі. Дідько, от би вміти бути в двох місцях одночасно. Замість неї за ним нудьгував хлопець, спостерігаючи за міллю, що спритно опинялася то в одному, то в іншому кутку холу.

• Перепрошую, чи не знаєте ви дівчину яка тут працює, Інрі?

Він, здається, і не помічав мене, лиш через декілька секунд, коли я думала повторити запитання, повільно відвів погляд від молі і, холодно поглянувши на мене, безпристрасно виплюнув «Ні».

Не бажаючи продовжувати цю розмову, я піднялася розчарована нагору до свого номера. На столику мене зустріла записочка. Так дивно було її бачити. В останній раз мені залишала їх Єпистимія. Кожен раз як вона виходила з дому у мою відсутність, щоб я не бігала по усьому місту і гарячково не шукала її обличчя у кожному перехожому, залишала записку і настанову на день. Вони кожен раз змінювалися, але одна доручалася настільки довго, що я знала кожний вигин її неакуратного почерку: «Будь-що не попадайся на очі моєму чоловікові». Лиш через декілька років зрозуміла чому вона так боялася Еміля.

Я повинна була хоч кишками назовні вивернутися, тільки зробити її завдання, бо побачити справжню, здивовану усмішку, почути її сміх можна було нечасто. Єма давно вже зрослася з тою роллю, яку грала кожен день, вона навіть почала її влаштовувати. Не любила ця жінка театрів, казала, що справді майстерно тих, кого вже нема й не буде, може передати лиш наша уява. Наскільки б ти не намагалася, але бути іншою, бути не собою тобі не вдастся. Однаково щось та й видасть тебе з головою: слова, рухи, погляд, твоя душа.

І я їй свято вірила. Ця жінка була й буде ідеальною дружиною, лиш одної якості в неї не було, лиш це видавало її нутро – непокора.

На жовтому клаптику паперу з рваними краями, швидким, але гарним почерком, було виведене послання для мене:

«Мила Грендо, я розумію, що ми можемо більше не перестрітись, тому залишаю тобі свій адрес. Приходь у будь-який час, завжди буду рада твоєму візиту. Ти можеш зустріти моїх родичів, але не переймайся, вони раді поспілкуватися з новими людьми. До речі, у цьому готелі працює мій брат, ти можеш його зустріти. Не хвилюйся, він не ненавидить тебе, він з усіма відморожений:)

Інрі»

Вони зовсім не схожі на родичів. Цікаво, чи її сім’я така ж різношерстна? Потрібно це перевірити.

Виявилося, що до адреси, котру Інрі мені вказала, треба йти на інший кінець міста. Пейзаж так само майже не змінювався, а от люди – зовсім інша справа. Чим далі йдеш, тим тускнішими стають кольори їх одягу, манери і вміння тримати себе, змінюються дратівливістю і бидловатістю. Весь шлях до дому Інрі мені доводилося оминати кожного перехожого.

Будинок виявився набагато меншим ніж у Власа, у деяких місцях відпала штукатурка відкривала нутрощі будинку, сірий і блакитний вилинялий колір, навіть порівнювати було важко з чистими, центральними. Але будинок дихав голосами і метушнею, стукотом ніг об підлогу, дзенькотом падаючих предметів, численними вигуками. Мій стук у двері спочатку загубився у сімейному концерті звуків, тому довелося проситися з ноги. З різко розчахнувшихся дверей, на мене визирнуло зморщене обличчя бабусі. Вона прискіпливо роздивлялася мене своїми вузькими очима з пів хвилини, і врешті вирекла низьким, шершавим голосом: «Проходь».

Всередині усе було таке ж старе і непрезентабельне: блакитні – колишні сині – крісла і диван; шафи, з прикрученими не в перший раз ручками; маленький столик посеред кімнати з підкошеною ніжкою; ваза зі слідами пожовклого клею, а в ній, на диво, живі квіти; солодкавий запах доносився з кухні, сповіщаючи про недавно спечені смаколики; з-за дверей іншої кімнати подивитися на чужинку виглядало двоє дітлахів. Бабця запропонувала сісти на диван, досі примружуючи свої очі і створюючи навколо них ще більше зморшок. Я навіть не подумала заперечити її суворому погляду наглядача і покірно плюхнулась на диван. Вона дрібними кроками, моторно почапала на кухню. Звідти чулися її слова, сказані з явним невдоволенням:

• Ось ніколи не думала, що стану власницею притулку для усіх, кого Інрі притягне з вулиці, – слідом почувся стукіт чашок і свист пари, яка відчайдушно намагалася втекти з товариства киплячої води. І тут одне з двох: або вона не дочуває і сама звикла говорити голосно, або хоче здихатися мене швидше. Дзуськи! Моє відчуття сорому давно вшилося в світ за очі, як та пара. Це буде запекла боротьба, Бабуню.

Діти вирішили підібратися ближче до мене і тепер стояли недалеко від порогу кімнати.

• Вітаю вас, мешканці цього дому. То хто ж ви такі? Як вас величати? – намагалася я бути привітною, як вчила Єма. Вони одразу ж пожвавилися і ширше розкрили очі. Першою заговорила дівчинка, на вигляд років семи:
• І вам привіт, незнайомко, – скинула вона руки догори.- Мене звуть Верта, а це , – вказала рукою на хлопчика, що боязко виглядав з-за її спини, – Едгар. А на кухні наша бабі, її звуть Гереч, – вказала рукою тепер на кухню з якої саме виходила бабця з підносом та чаєм і печивом на ньому. Вона осудливо дивилася на Верту, вочевидь промовляючи подумки «Краще б допомогла мені її здихатися, а не розважала». Але вголос так і не озвалася до неї, лиш тихо опустила піднос на стіл. До печива підлетіли діти, та тільки дівчинка наважилась взяти його до рук і передала друге Едгару. Він з радістю прийняв його та з вдячністю подивився на сестру.
• Ти знаєш нашу сестричку? – з набитим ротом озвався до мене хлопчик.
• О так. Чудова дівчина, до речі, ви не знаєте де вона? – звернулася я до Гереч. Та у відповідь ще більше набурмосилась і неохоче відповіла, пропікаючи мене поглядом:
• А чи ж ти не знала, що у неї є друга робота? Вона працює десь в центрі міста у магазині, – бабця явно пишаюється нею.
• Оу, то, напевно, я не буду вас обтяжувати своєю присутністю і піду поговорю з нею, – збиралася вже йти, та на мене одночасно напали з обох боків.
• А чого ж ти з нею обсудити хочеш?
• Ні, не йди, залишся!

І, думаю, не треба пояснювати де чиї слова.

• Розумієте, я приїхала до цього міста на навчання і Інрі сказала, що може дати мені поради з приводу цього. Заодно місто покаже, – приязно заговорила до бабуні, а потім повернулася до дітей, – Якщо ваша бабуся буде не проти, я можу залишитися на довше, – ці слова перекосили обличчя Гереч ще більше.
• Вона багато чого може тобі розповісти, сама у двох навчалась, але то марна трата часу, – закотила вона очі, і різко викотила їх назад, – А як тебе звати, дівчино?
• Гренд Свір, – раптом зморшки на її обличчі розгладилися, а очі посвітлішали. Було видно, як вона стискає щелепи, і крізь цей затвор зубів, просичала «Розважайтеся», скрипнула підлогою під ногами, та пішла по коридору. Але те сичання не було схоже на зміїне, так сичиш коли розриваєшся між сльозами та криком.

Сама сичала так не раз, особливо, коли жила з Єпистимією. А ось вона – ніколи, навіть коли її Еміль ввалювався до будинку, попутно гримаючи на неї за безлад, який сам і зробив. Хоча, ні, не «її Еміль», бо таким він ніколи не був, а ось «його Мія» була. А якщо не захоче бути – то стане, що він регулярно і доводив. Проте, зі мною, вона так і залишилася Ємою. Ємою, котра вміла тримати на собі усе господарство, у вільний час їздила верхи, мріяла про роботу ковалем та колекціонувала квіти і листя різних рослин. Досі пам’ятаю як вона вчила мене їх властивостям, а я не сміла говорити, допоки вона це розповідала, бо її усмішка у цей момент була незабутньою.

• Грендо, у тебе таке гарне ім’я! – із захватом дивилася на мене Верта, – У мене є книжка, де у героїні таке ж ім’я! Я зараз принесу її! – Натхненна своєю ідеєю, вона побігла в іншу кімнату.

Хлопчик явно був не в захваті, він виглядав неначе помідор, котрий завжди підв’язували, а тут різко забрали опору. Розуміючи, що сестра втекла надовго, а зараз іти за нею нечемно, Едгар спробував заговорити до мене.

• Вона дуже любить цю книжку, завжди розповідає мені щось з неї, – тут він зам’явся і наважувався на наступну репліку, – Але мені вона не подобається, я бачив у магазині багато інших, але, а якщо Верті вона не сподобається? – він підняв на мене очі і вдивлявся у мої чекаючи відповіді.
• Я думаю Верта не буде проти ще однієї книжки, ти зможеш теж їй щось розповідати, завжди цікаво дізнаватися щось нове, – його очі засвітилися і ледь помітно піднялися куточки губ. Він вже був відкрив рот для нових слів, але до кімнати вихором занеслася Верта з величенькою книжкою.
• Ось вона. Я можу почитати її тобі! Ой, пробачте, я ж не спитала чи ви хочете, – запал сховався за соромом, і трохи притлумився.
• Звичайно хочу! Про кого вона?

Усмішка знову осяяла її обличчя і вкрила щоки рум’янцем.

• Тут про звичайну дівчинку, Ворсе, вона така хоробра! Я  хотіла би бути як вона. Я можу дати тобі почитати, бо краще почути це від книжки, а не від мене, вона краще розповідає, – з цими словами дівчинка протягнула мені книжку. Зважаючи на перше враження від хлопчика, наврядчи він наважиться сказати те, що думає Верті, тож я відіслала його до кімнати.
• Едгаре, чи не міг би збігати до бабусі запитати як вона і подякувати за частування?

Він покірно кивнув головою і побіг коридором.

• Верто, тобі дуже подобається ця книжка, так? – вона стердно кивнула, – А Едгару? Він казав, що ти захопилася нею.
• Він каже, що подобається, але у магазині задивляється на інші. Я знаю, що він не в такому захваті як я, але я збираю гроші йому на подарунок, – вона наповнила легені ще більшим об’ємом повітря, – Ви не подумайте, що я не думаю про нього, просто мені подарували цю книжку, і я сподівалася, що і йому впаде до душі ця історія, але не судилося, – вона тяжко видохнула і потупилася в підлогу.
• Верто, схоже, ти чудова сестра, не картай себе. Я можу допомогти тобі швидше досягти цього, – лиш через мить, коли її очі повнилися вдячністю і надією, я зрозуміла яку дурню змолола. Але відступати було пізно і я лиш безсило розтягувала свої уста, так само як і іграшки у дитинстві. До кімнати тихо зайшов Едгар і сказав, що з Гереч усе добре, але вона не хоче виходити з кімнати. Розуміючи, що баба буде не в захваті від мого перебування тут, я попрощалася з дітьми, а Верта відкрила мені двері. Коли мої ноги були же за порогом, хлопчик згадав, що, якщо хочу застати Інрі, то треба поквапитися. Але сил кудись далеко іти вже не було, тож я просто пішла назад до готелю і сподівалася перестріти її там.