Header Image

    В той день я був на своїй новій роботі. Платили мені непогано, хоча можна було б і більше. Я вже звик до того, що я співробітник дуже секретної організації. Я провів ці два місяці у безперервних тренуваннях. Фізична підготовка, основи боротьби з андрофагами. Ми не працюємо з вогнепалом, за виключенням особливих умов та випадків. Таких за всю історію було небагато. Стрілянина кожну ніч привертає занадто багато уваги. Короткий меч, схожий на катану — ідеальне рішення для боротьби з цими тварюками. Кажуть, що таке рішення вони взяли під час «дотику» у колег з іншого світу. Тільки вони виготовляють його інакше. Але зараз не про це. Після вишколу мене відпустили. Розподілили мене спочатку у відділ ліквідації. Робота не дуже складна, група з 2 людей та водія, ми виїджаємо у разі отримання інформації про слід андрофага. Я познайомився тоді зі своєми колегами. Мій командир — Максим, високий, кудрявий чоловік з темним русим волоссям та зеленими очима. Воював у складі сил спеціальних операцій. Його очі завжди видавали всі його емоції. Окрім бойової групи, були також групи ліквідації наслідків та вчені. З назви зрозуміло, чим вони займалися.

    — Олекса, де ти воював? – спитав мене Максим під час перекуру.

    — В дикому степі, катався на кареті швидкої та надавав першу медичну допомогу. Я був парамедиком в складі добровольчого батальйону. – відповів замріяно я.

    — А сюди як занесло?

    — Не пощастило андрофага зустріти. Я замочив цю тварюку.

    — Дуже схвально. Діти, жінка є?

    — Нікого не має. Тільки батьки. Я з ними не дуже спілкуюся.

    — Прекрасно. Смертність в нас велика, тому легше коли їх немає.

    З Максимом я звʼязок налагодив швидко, адже він теж ветеран. Ми розуміємо один одного краще, ніж хто небудь ще.

     

     

    0 Коментарів