22

Метью

Прочекавши ще півтори години і змерзнувши у змоклому від поту комбінезоні, розумію, що мовчати більше немає сенсу.

— Щось пішло не так.

— Чому? — насторожується Дарнел.

— Тут мали бути двоє парашутистів з нашої групи. Їхні точки висадки були ближчими до бази, ми ніяк не могли їх обігнати.

— І що це значить?

— На мою думку, вони не стрибнули, — підсумую я.

— А чи можна дізнатися точніше? Раптом вони десь тут і їм потрібна наша допомога?

— Мобілка є?

— Ні, — втрачає залишки веселості Нейт. — Я побоювався, що можу її розбити, і залишив у шафці аеропорту.

— Моя також там, — тільки я кинув телефон з іншої причини. Не хотів, щоб мені дзвонили в неурочний час.

Обходжу камінь, біля якого ми розташувалися і кличу Дарнела.

— Підсоби, треба розгребти пісок.

— Навіщо? Будуватимеш замок?

— Там люк у бункер, — поясню я, беручись за роботу.

— Брешеш.

— Ти погано знаєш історію штату, якщо не віриш мені. Бомбосховище — спадщина, що залишилася з часів Холодної війни, коли в Мохаве проводилися ядерні випробування.

— Мені пробачливо — я не місцевий, — відповідає Нейтон, і з азартом такси, яка зачула в норі лисицю, береться копати.

— Тихіше ти, очі засиплеш, — сміюся я, прикриваючись рукою.

— Пробач, мені не терпиться подивитися, — хлопець струшує з мого волосся пісок, що потрапив туди по його милості, і від дотику в мене вниз по шиї біжать мурашки. Пересмикую плечима, проганяючи «комах», і відсторонююся.

— Знайшов, ось ручка.

Удвох ми піднімаємо важкі двері, відкриваючи металеві сходи, що ведуть униз.

— Охрініти!

— Спускаємось?

— Там темно, — сумнівається Нейт.

— Тримайся за поручні, тоді ноги залишаться цілими.

— Та ну тебе.

— Світла, що проникає у відкритий люк, вистачить, а потім увімкнемо генератор. Він повинен бути десь під сходами.

— Повинен?

— Хлопці з «Небесної гавані» бувають тут частіше за мене, могли перенести. — Іди за мною, — киваю я Нейтону, що стоїть за мною, і починаю спуск. Оступаюсь на передостанній сходинці, і Дарнел хапає мене за лікоть.

— Обережніше, Білий кролик.

— Алісо, ти зробила операцію зі зміни статі? — підтримую жарт я, ставши на бетонну підлогу сховища.

— Ти здогадливий, мій короткохвостий друже, — писклявим голосом видає Нейт. — Аааа… Встигаю підхопити напарника, який мало не звалився із тієї ж сходинки, що я секундою раніше. – Бля! — в серцях лається він. — Місце якесь заговорене… Челсі, дякую, можеш уже відпустити.

— Ой, — прибираю руки з чужого пояса і збентежено відступаю. Торкатися Нейтона було приємно, і я не відмовився б постояти «обійнявшись» ще трохи. — Не загороджуйте світло, — посунувши Дарнела вбік, заглядаю під сходи. — Ура, живемо! Генератор на місці, зараз увімкну, і вирушимо на пошуки рації. — Підключаю до роз’ємів пару проводів, що лежать поруч, і тисну кнопку. Після нетривалого гудіння лампи над нашими головами, блимнувши, запалюються.

— Куди ведуть ті двері?  — озирається навколо Нейтон і вказує на стіну навпроти нас.

Тикаючи в кожну пальцем, пояснюю:

— Харчовий блок, кімната відпочинку, спільна спальня, лабораторії, кабінети. Тільки зваж, що за цими дверима є інші, і так далі. База велика, що таїть у собі кожен закуток сказати складно. Відверто кажучи — мій запал дослідника згас, коли піді мною проломилися решітка переходу, і я повис за десяток ярдів від підлоги. Товаришам довелося мене витягувати буквально за шкірку. Метал місцями сильно проіржавів, будь обережним і ходи тільки там, де я.

— Екскурсія скасовується, — розчаровується Нейт.

— Треба винести рацію назовні – під землею від неї толку мало.

— Нічого собі! Це ж ціла радіостанція, — захоплюється Нейтон, оцінивши важкий зелений ящик.

Беруся за ліву ручку та знаком запрошую його приєднатися.

— Тягати тяжкості сьогодні нам не звикати. Несемо?

— А куди я подінусь.?

Вибравшись надвір клацаю тумблерами передавача налаштовуючись на потрібний діапазон.

— Ну як? — не терпиться Дарнелу.

— Секундочку, — взявши мікрофон, одягаю навушники.  —”Небесна гавань”, прийом. Прийом! Мене хто-небудь чує?

— “Небесна гавань” на зв’язку. Назвіться.

— Рон, ти? Що у вас трапилося? Вже темніє, а машину за нами не прислали.

— Мет?

— Ні, твоя бабуся з Канзасу. Якого біса ми півдня стирчимо у точці збору без транспорту?

— Тут така річ… — мямлить зв’язківець. — За вами нікому їхати.

— Як так?

— Розумієш, хлопці дружно допомагали Стівену зняти стрес і тепер здатних сісти за кермо в аеропорту не залишилося.

— Ви там бухаєте, гади? З якої радості? —  сатанію я.

— Руда дівка, ти з нею летів, на Стіва зібралася до суду подавати.

— З якого переляку?

— З великого. За словами Прайса, коли ви «зникли» за бортом літака, вона закотила страшну істерику. Звичайно, йому стало не до випуску інших, і вони спільними зусиллями стали «козу» заспокоювати. З горем навпіл їм це вдалося. Пілот зайшов на друге коло, і дурепа навіть погодилася стрибнути. Ось тут-то Стів і проколовся. Після того, як дівчина підійшла до люка, він спитав, чи боїться вона стрибати з парашутом. Та, звісно, ​​відповіла «так». Тоді він поклав їй руку на рюкзак, ти ж знаєш — звичайний жест, мовляв, давай, уперед, і сказав: «Тоді стрибай без парашута».

Я сміюся з «бородатого» анекдоту і кидаю: «Пізніше розповім», — на запитливо вигнуту брову Дарнела. Добре, що зметикував не включати гучний зв’язок, і Нейт не чув, як до мене звернувся працівник аеропорту.

— Стівен казав, що вереск рудої заглушив рев двигунів, — розреготався Рон. — А Прайсу тепер не до сміху: мало того, що політ зірвався і «Небесна гавань» повернула гроші клієнтам за зрив стрибкової програми, так та сучка, вибачаюся — міс Марлі, пообіцяла зустрітися з ним у суді. Мет, пробач за форс-мажор, хлопці не знайшли більш дієвого способу втішити Стіва, ніж випивка. Та й набралися з ним разом. Я б вас сам забрав, але тут я єдина твереза ​​людина і покинути пост не можу. Якщо хочеш, можу подзвонити твоїм друзям.

— Не потрібно. Точки «Х» немає на картах, прямі дороги сюди також не ведуть. Я не хочу, щоб вони заблукали в нічній пустелі. Зробимо так: ми з Нейтоном переночуємо в бункері, а вранці ти когось пришлеш.

— Дякую, що увійшов у наше становище.

— Стривай, не відключайся. Вода є на базі?

— Ми нещодавно поповнили запаси. За дверима під номером шість знайдеш необхідне.

— Добре, не пропадемо. До зустрічі, Роне. Кінець зв’язку.

— Кінець зв’язку.

Переказую отримані вісті напарнику по нещастю і розумію, що для нього найважливішим є «вода, і решта учасників групи в порядку».

Втамувавши спрагу і закусивши чіпси енергетичними батончиками, ми проводжаємо сонце, що заходить, за пагорб. Вечір швидко перетікає в ніч, і на небі з’являються світлячки далеких зірок.

— Гарно. У місті такого не побачиш, там усі вогні штучні.

— Я не шкодую, що ми тут застрягли, — зізнаюся я, і відірвавшись від споглядання сузір’їв, бачу, як Нейтон намагається щільніше запахнути верх комбінезону. По собі знаю, то марно. Мокра пропотіла сорочка не дасть тепла.  — Ти замерз, пішли вниз.

— А ти начебто ні? — підбиває він. — У бункері майже така сама температура, тільки безвітряно.

— Роздягнемося і заліземо під ковдри, інакше ризикуємо підхопити нежить.

— Може, тут багаття розведемо. Кущів вистачає – дрова запросто роздобудемо.

— Дай прикурити.

— Ти ж знаєш — я не курю.

— А мої цигарки та запальничка залишились у літаку. Вогонь нам доведеться видобувати методом тертя. Вмієш? От і я ні, — підвівшись із насидженого місця, простягаю хлопцю руку. — Ходімо, не впирайся. Мені також не хочеться під землю. Але одну ніч пересидимо.

Заводжу притихлого Нейтона до спальні, де рядами стоять з півсотні ліжок. Стягую два матраци з подушками і кидаю їх до наших ніг.

— Влаштуємось на підлозі, ліжка страшенно риплять, заснути на них не реально.

— Угу.

— Ще пропоную лягти ближче: швидше зігріємось.

Роздягнувшись до плавок забираюсь під ковдру. Дарнел тим часом повільно роззувається і, знявши светр, нерішуче завмирає.

— Ти довго зображатимеш соляний стовп?  — цікавлюся я.

Він сіпається і піднімає на мене злякані очі. Ось чорт! Я не врахував, як йому спатиметься поруч із іншим хлопцем.

Сідаю на імпровізованому ліжку.

— Нейт …

— Пробач… Мені важко…

Готовий побитися головою об кут ліжка. Він у мене(!) просить прощення, за те, що я(!) його скалічив.

— Я нічого не зроблю. Я друг, Нейтон.

«Боягуз, що боїться відкрити правду», — випускає отруйне жало Совість.

— Знаю, — Нейт несміливо усміхається і робить крок до мене. — Ляжу одягненим, добре?

— Як лікар говорю — погано. На тобі волога сорочка, а про заклепки та замочки на твоїх штанях я подряпаюся.

— Я вкриюся іншою ковдрою.

— Тоді роздягнися.

— Гаразд, — поступається Дарнел.

Крутись переді мною дівчина топлес, то зависання було б виправдане. Але оскільки переді мною худорлявий хлопець — розуміння цього факту не вкладається в голові. Розглядаю торс Нейта не з пустої цікавості, а тому що подобається. Щоб не бентежити Нейтона своєю увагою, відвертаюся. Він порається довго, а коли укладається на край матраца, подалі від мене, я лягаю до нього обличчям і бажаю добраніч.

— І тобі, — бурмотить Дарнел і по-котячому ховає носа під ковдру. Беззахисний. Серйозний чи навпаки – потішний. Посміхаюся, згадавши пушинку на його маківці. Він змінив мене, наче комп’ютерний відладчик підкоригував мою програму. Що я відчуваю до нього? Можна ж симпатизувати хлопцю без будь-якої підорської хріні? Безперечно, заспокоюю себе. Із хворим Аароном я також няньчився, от Нейтом те саме. Мені подобається дбати і шефствувати над кимось слабшим. От і все. Проте лоскотливе почуття, що оселилося в області сонячного сплетення, трохи турбує. Воно не піддається аналізу і посилюється, варто поглянути чи подумати про Нейта. У відчуття дві сторони: чорна та біла. Перша змусила мене винести догану круп’є і послати до нього охоронця, коли він розмовляв із чоловіком у казино. Друга змушує присунутись до хлопця і втягнути назад на матрац, бо Нейт норовить з нього скотитися. Стомлений денними враженнями та навантаженнями Нейтон спить, отже мені не обов’язково прибирати руку з його живота. Їй там саме місце. І тепліше, і Дарнел не сповзе на холодний бетон. Блаженно зітхнувши, заплющу очі. Добре. Затишно. Втикаюся носом у шию сусіда і вловлюю гіркоту грейпфрутового парфуму і ледь відчутну терпкість поту. Почуття загострюються, прискорюючи біг крові по венах, і тіло реагує на вільність найнепристойнішим чином. За роки життя виробився умовний рефлекс: два тіла в ліжку — значить секс. Ось фізіологія і збунтувала, змушуючи на максимум включити самоконтроль. Не переживу, якщо Нейтон подивиться на мене, як тоді, зі стоп-кадру на моніторі. Замість того щоб відсунутись, аби не тикатися у соматрасника напівзбудженим членом, притискаюся до нього тісніше. Між нами шар із ковдр, він не відчує мого стану… Нейт до біса приємно пахне. Від ганебної думки позбутися не вдається. Вона збиває концентрацію, і я стискаю Дарнела сильніше. Він невдоволено мукає і, повертається до мене. Упс. Прикидатися сплячим пізно.

— Ти що робиш? — пошепки питає він.

— Не знаю, — гублюся я, не виловивши адекватної відповіді в збаламучених думках.

— Пусти, важко дихати.

Послаблюю хватку, проте хлопця із рук не випускаю. Влаштовую ліву долоню у нього на шиї і погладжую біля краю волосся.

— Припини, Челсі, — з нотками паніки просить Дарнел.

Ненавиджу вигадане ім’я, хочу почути з його вуст справжнє. Бля, даремно подумав про його губи. Вони так близько. Обвітрені. Нервово стиснуті. І, що дивно, не позбавлені привабливості. Проводжу подушечкою пальця по нижній. Шорстка. Жодна дівчина не допустила б такого. Стала б мазатися кремами, помадами чи іншим, чим у них прийнято боротися з подібним. Однак в тому й річ, що в мене в руках не вона, а він. Дивно. Неправильно… Схиляюся нижче. Сполохане дихання на моїй щоці, розширені зіниці… Губи ближче.

— Челсі, ні… — просить Нейт з натугою, даремно намагаючись виповзти з-під мене.

— Не бійся, я… спробую, — у голові повний безлад. Не розумію, що говорю і роблю. Є тільки непереборне бажання притиснутися нарешті до тіла, що б’ється, провести рукою по шкірі. Щоб втілити наміри, треба стягнути з нього ковдру. На мить відпускаю Нейтона і одразу розплачуюся за необережність. Хлопець щосили штовхається і я, не встигнувши ойкнути, злітаю з матраца і б’юся головою об залізну ніжку ліжка.