21

Метью

З Нейтоном бачуся не так часто, як раніше. Точніше — він мене не бачить, я ж (як і зараз) навідуюсь до пункту відеоспостереження за залом і дивлюся, як Дарнел вправно управляється з картами. Перший раз у цю кімнату мене привів батько, він же звернув мою увагу на те, як виглядає новоприйнятий круп’є у формі «Сейфіро»: чорні штани і темно-бордова жилетка поверх білої сорочки були йому до лиця, а строга стрижка Нейта додавала образу поважності та серйозності. Тато схвалив «підібраного» мною працівника і сказав, що він у ладах із головою та руками. Смію сподіватися, що в найближчому майбутньому почую подібне і про себе, оскільки під керівництвом Алекса Гранта та батька я потихеньку вникаю у справи казино. Нуднувато, щоправда, виворіт грального життя не такий веселий, як сама гра, але я вже втягуюсь.

Керуючий «Сейфіро» виявився чудовим наставником. Все незрозуміле пояснює та показує, знайомить із потрібними людьми. У ньому немає зневаги до мене, як до багатого синочка, за що я вдячний. Грант робить свою роботу, за яку йому непогано платять.

Так! Це що таке? Дивлюся на монітор, де якийсь невідомий тип простягає Нейтону руку, щоб привітатись. Хлопець тисне її через стіл і заговорює з клієнтом. Той сміється і плескає круп’є по плечу. Камера звук не передає, однак і без словесного супроводу ясно, що їхнє спілкування далеке від пояснення правил гри. Не зрозумів: що за панібратство у робочий час? Нейт, не криючись, порушує статутні правила. Безпечник, що сидить біля монітора, хмуриться, запитливо поглядаючи на мене.

— Стривай, — зупиняю я Стерна, коли він тягнеться за рацією, щоб передати про порушника охоронцеві в залі. — Збільш картинку.

Клацання “мишкою” дає можливість розглянути клієнта.

«Не з бідних», — мимохідь відзначаю дорогий костюм і краватку. Презентабельний із залисинами чоловік, не перестаючи тріпатися, бере-таки карти і робить ставку. Нейтон посміхається до нього, і пересуває фішки на назване поле. Провинність хлопця збаламучує в мені злість.

Дарнел не має права так усміхатися незнайомцю.

Дарнел не має права розмовляти з клієнтом на абстрактні теми.

Дарнел немає права відступати від правил казино.

Дарнел… Опа! Це ж той чоловік, з яким Нейтон спілкувався в «Меркурії»! Він що, клеїться до мого круп’є? А хлопець? Ні. Нейт не може підтримувати його. Чи може? Вдих- видих. Влаштовувати розбірку на людях не можна. Тренуватимуся вирішувати проблеми цивілізованим чином.

— Стерн, хто найближчий до сімнадцятого?

— Пітерс.

— Передай, щоб підійшов до нього  і шепотів кілька лагідних слів. Також про

поведінку хлопця доповіси Гранту. Як тільки Нейтон закінчить зміну, нехай йому винесуть догану із попередженням. І ще — до завтрашнього дня на того напівлисого збери папку. Все – я додому. Раптом якась НП — буду на телефоні.

Мені необхідно забратися із «Сейфіро», інакше нароблю справ. У грудях шкребеться досада, що не піддається розумінню. Розсудливість намагається утихомирити яскраво-червоні спалахи люті, а права рука зігрівається від спогаду, як я торкався волосся Нейта. Як вони відчуваються зараз? Ледве колеться чи залишилося таким же гладкими? Бля, звідки таке в голову лізе? Потрібно провітритися, щоб усяка хрінь мізки не засмічувала.

Я сам не зрозумів, як опинився за містом на укоченій запорошеній дорозі, що привела до невеликого приватного аеропорту. Мешканці «Небесної гавані» зустрічають мене, немов рідного і своєю товариськістю проганяють розбурханих демонів, з якими самотужки я б не впорався.

— Зовсім ти про нас забув, — докоряє Стівен. — Вважаєш, гроші на ремонт ангара залишив і можна не з’являтися?

— Пробач, зовсім замотався, — виправдовуюсь я. — Як просувається рожева мрія вашого боса про гелікоптер?

— О! То ти не знаєш, пішли, покажу. Вживаний. Сімсот тисяч на новий ми наскребти не змогли. А цей, — він відчиняє ворота ангару, що ще пахне деревною смолою і фарбою, – обійшовся нам у двісті вісімдесят на аукціоні. Ми його підлатаємо, движок переберемо, злетить як миленький і не чхне…

Провівши в «Гавані» близько трьох годин, подумки повертаюся до Нейтона. Йому тут сподобалося б. А що? Відмінна ідея щодо проведення вихідних.

* * *

— Нейт, погоджуйся. В житті треба спробувати все.

— Дозволь не погодитись. Про деякі речі я волів би ніколи не знати.

Схибивши у попередній фразі відволікаюче обіймаю співрозмовника за плечі і продовжую вливати отруту спокуси в його вуха.

— Мій друже, ти не жив, якщо не пізнав відчуття безмежної свободи. Коли здається, що на всьому світі є тільки ти і вітер, що б’є в обличчя. Це диво дано пізнати далеко не всім, а тим, хто розкуштував адреналіновий коктейль, захочеться повторення. Гарантую – з тобою буде саме так.

— Ти поет, — усміхається Нейт.

— Побувавши в небі, теж ним  станеш, — підморгую я.

— Челсі, я не знаю, що відповісти. Пропозиція приваблива, але в мене робота.

— Відпросися всього на день, — вмовляю я.

— Не можу, мені й так днями винесли попередження за порушення дисципліни. Я не хочу злити начальство ще більше і підводити тебе.

— Не сміши, чим ти можеш мене підвести?

— Мене прийняли за твоєю протекцією. Що вони подумають, коли круп’є порекомендований тобою  першого ж тижня отримує догану і відпрошується?

— Нейт, чому вони тебе відчитали? — цікавлюся ніби між іншим.

— Ступив я. Не врахував, що знаходжуся не в «Меркурії», і заговорив не у справі з Родрігесом. На моєму минулому місці роботи це заохочувалося — щедрий VIP-клієнт і таке інше. А у «Сейфіро» мені «добра» на таку поведінку ніхто не давав. Охорона просікла і доповіла керуючому, ну той і влаштував мені виховну годину. Добре хоч вище про інцидент не доповів, а то я б вилетів за дві секунди. Подейкують — власник казино суворий із персоналом. До речі, я його й досі не бачив. Напевно, він вважає себе Зевсом і спускатися з Олімпу до простих смертних не поспішає.

— Твій Олімпієць цілком нормальний хлопець, — вигороджую себе я. — Можу переговорити з ним (привіт Шиза) і вільний день тобі забезпечено.

— Якось незручно…

— Незручно спати на стелі. Ти хочеш стрибнути: так чи ні? Решта не проблема.

—  Хочу.

— Молодець! — стискаю Дарнела в коротких обіймах. —  Я знав, що ти погодишся!

— Сподіваюся — не пошкодую, що повівся на твої вмовляння, — не надто оптимістично відгукується Нейт.

— Не бувати цьому. Можу посперечатися, що попросиш добавки. Я зателефоную вранці і назву день стрибка.

— Так швидко?

— Дні прохолодні, але сонячні, вітер постійний. Нічого відтягувати.

— Нуу… — він невизначено знизує плечима.

— Нейтон, ти незабаром пізнаєш невимовний кайф.

— Гаразд, маніячний самогубець, пізніше поговоримо, бо я на роботу запізнюся.

— Зідзвонимось, — відповів я, наперед смакуючи спільну поїздку в «Небесну гавань».

Нейтон

Я помилився, думаючи, що екстремальна затія Челсі складатиметься з трьох пунктів: приїзд в аеропорт, зліт і, власне, сам стрибок. Для початку хлопець, який нас зустрів — Стів, дві години зачитував інструкцію з техніки безпеки. А після пояснень, що можна робити і чого не можна, нас і ще п’ятьох учасників групи відвели в тісний кабінетик, де лікар виміряв усім пульс-тиск, а чоловік, що сидів навпроти лікаря, взяв розписки на випадок невдалого стрибка.

Помітивши, що я напружився, вчитавшись у зміст тексту, Веллард поклав руку мені на плече і заспокоїв тим, що це формальність, про яку не варто переживати.

Закінчивши з дурницями, що передувала стрибку, нам нарешті видали екіпірування: жовті комбінезони із шоломами, важкі рюкзаки з десятком ремінців і черевики на шнурівці.

Інструктор продемонстрував, як усе одягається і підганяється по фігурі, а потім разом із Челсі, що зачохлився без підказок, заходився допомагати нам, як він висловився — першоразникам. На мою радість, Хі-хі док виявився постійним тутешнім клієнтом. Він поіменно знав працівників аеропорту і вітався з кожним, хто проходив повз. Цей факт вселив у мене впевненість, що все пройде як по маслу.

Метью

Доки Стівен у своїй занудній манері інструктував стрибунів, я, знічев’я, розглядав склад нашої групи. Всі, крім однієї дівчини, що крутилася на місці, були налаштовані більш ніж рішуче. А ось те, що руда заявилася в «Небесну гавань» у спідниці та туфлях на підборах, давало зрозуміти, що вона не знає, якого ху їй тут треба. Хлопцеві, за руку якого трималася “лисиця”, постійно доводилося на неї шикати, аби припинити коментарі з того чи іншого приводу. Побачивши, що з нею діла не буде, Стів вчетверте запитав вертихвістку, чи впевнена вона у рішенні піднятися в небо. На що дівиця примхливо надула губи та запевнила, що мріяла про це з дитинства. Ох, і намучиться інструктор у літаку. Мені вже доводилося літати із подібними особами. Такі здатні розсмикувати всіх, що знаходяться поруч і, як результат, половина групи злякається і відмовиться підходити до люка. Нам із Нейтоном необхідно буде стрибнути першими, інакше його знайомство з парашутом може зірватися. А мені дуже хочеться, щоб хлопець пізнав усю повноту польоту. Особисто затягую лямки на ногах і грудях Дарнела.

— Черевики незручні, — бідкається він, смішно шкутильгаючи у спецвзутті.

— Зате при приземленні вбережуть гомілковостоп. Чим ти слухав, коли Стів про це розповідав?

— Слухати і випробовувати на собі різні речі.

— Досить зображати качку із загіпсованими лапами, — посміхаюся я. – Пішли до літака.

— Він такий маленький, – дивується Нейт, оглядаючи аеромашину.

— Нормальний. L-420 може взяти дев’ятнадцять пасажирів без урахування пілотів. Сьогодні нас менше, тому не дрейф, від перевантаження не впадемо. — Я плескаю двомоторник по сталевому боці і підштовхую товариша в спину. — Піднімайся на борт, фахівець, і сідай. — Роблю запрошуючий жест, вказуючи на довгу лавку.

— Все одно я думав, що він буде більшим, — не вгамовується Дарнел, розглядаючи нутрощі нашого літуна.

— Ти багатьма літаками літав? — саркастично зауважую я.

— Одним, — відповідає Нейтон. — Коли прямував в Лас-Вегас до брата.

— Зрозуміло, — сміюся я, і він штовхає мене кулаком у плече.

— Не бийся, — хничу я.

— Ніхто не передумав? — перериває нашу штовханину Стівен. — Міс? — він дивиться на єдину дівчину серед присутніх, але її відповідь тоне в гулі двигунів, що заводяться. Інструктор повертає ручку, яка герметично зачиняє двері, і літак начитає розбіг.

На висоті руда усвідомлює свою дурість і, збліднувши, чіпляється за рукав свого хлопця, що втрачає терпіння. Той, сказавши їй щось невтішне, вивільняється з її рученят і пересідає на сусідню лавку. Я вдоволено хмикаю і, повернувшись до Нейтона, якомога голосніше повторюю, що йому слід робити, опинившись у повітрі та при приземленні. Він тямуще киває, і після звукового сигналу безстрашно займає позицію біля відчиненого отвору. Випускаючий дає команду: «Пішов!» і Дарнел, озирнувшись на мене, робить крок у порожнечу. Зачекавши належний час, повторюю його маневр.

Ніщо не зрівняється з абсолютною тишею, коли ти залишаєш нутро  літака, і пірнаєш в повітряний потік, що закручує тебе. Жоден наркотик не дасть такої дози адреналінового кайфу як секунди вільного падіння. Висмикую кільце, і політ сповільнюється. Повиснувши на стропах парашута, три хвилини милуюсь пустелею, що велично розкинулася під свинцевим небом. Люди та тварини приходять у цей світ і йдуть; рослини — цвітуть і засихають; навіть каміння сточується дощами та вітром, а піски Мохаве — вічні. Безводні, коричнево-жовті простори були свідками зародження цивілізації, і так само тихо перешіптуючись піщинками, спостерігатимуть її загибель. Нейтон посміявся б, озвуч я свої думки, але побачивши висушене сонцем царство мене дійсно пробиває на ліричний лад. Я не можу не захоплюватися некерованою дикою силою природи. І як би людина не прагнула підкорити, обжити ці землі, для нас вони назавжди залишаться смертельно небезпечними. Міражі і пересохлі русла річок, що миттєво можуть заповнитися водою під струменями зливи, несуть неминучу загибель недбайливому мандрівнику. З пастками людям не впоратися, як би ми не намагалися довести протилежне. Лас-Вегас побудувався тут лише тому, що пустеля милостиво дозволила. Мабуть, вона вирішила, що таким чином збере більше людських жертв. І виявилася права. Місто стало її гідним побратимом. Варто оступитись, і Вегас поглине тебе. Казино, кабаре та клуби можуть виявитися сипучим піском, з якого неможливо вибратися. Спочатку Пустельне місто висмоктує з тебе гроші, потім позбавляє життя. Борги, наркотики, темне підворіття – способів багато, а причина одна – власна необережність.

Пискнувший у шоломі висотомір перериває політ думки. Натягую стропи і краєм ока, не далі ніж у трьохстах ярдах ліворуч від себе, помічаю Дарнела, що безуспішно бореться з парашутом. От неук, хто ж його так складає? Притискаю підборіддя до грудей і, згрупувавшись, падаю на бік. «Погасивши» купол і склавши його разом з рюкзаком у сумку, прямую до Нейту, який копирсається у метрах тканини.

— Допомогти?

— Було б непогано, — пихкає він.

— Ну як, тобі сподобалося? — питаю я, хоч яскраво сяючі очі й дрібно тремтячі руки видають стан Нейтона з головою.

— Ще б пак! Я тобі дуже вдячний, що ти вмовив мене стрибнути. І за те, що надоумив стрибати одному без інструктора за спиною. Це невимовно. Неймовірно. Чарівно … Мені не вистачить словникового запасу для вираження емоцій. Я готовий обійняти весь світ! — він закидає голову, дивлячись вгору і сміючись, широко розкривши обійми.

— Радий, що ти радий, — відповідаю я, вправно скочуючи парашут Дарнела. І ловлю себе на тому, що готовий гори звернути, щоб ще раз почути його сміх і побачити вогники веселощів у карих глибинах очей. Це вже в жодні ворота не лізе. Струснувши головою, скидаю ману.

— Що робимо далі? —  цікавиться Нейт, спакувавши свою сумку.

— Йдемо до місця збору, — і, озирнувшись, додаю. — До нього близько півмилі.

— Враховуючи, що наше спорядження важить понад двадцять фунтів — суща дрібниця.

Дружньо закидаю руку Нейтону на плечі.

— Що за песимізм? Ти давно вибирався на природу? Подивися, яка краса навколо. Коли ти ще побачиш таке?

—Я казав, що ти романтик?

— Ні. Ти казав, що я поет.

— Одне і теж.

— Ні.

— Так.

Підганяючи один одного жартами, дістаємось до призначеного місця зустрічі.

— Ми перші! — тріумфує мій напарник і, кинувши сумку до підніжжя каменю, сідає на неї. Захоплення хлопця не поділяю, проте ділитися своїми думками не поспішаю. Наслідую його приклад і сідаю відпочивати: марш-кидок пересіченою місцевістю з вантажем на плечах мене виморив.

— Вода у флязі закінчилася.

— Потерпи, за нами мають приїхати, — заспокоюю Нейта я.