1

Чи реальний наш світ? Ніхто точно цього не скаже. Своїм одним оком я бачу, що ні. А ви відповісте мені зворотнє. Але чому? Бо я мислю, а значить існую. Дурна логіка. От цей стілець існує. Але чи думає він? Ні, ні в якому разі. Скажете Ви. А може і так? Звідки Вам знати, що робиться всередині цього шмату деревини? А чи мислить ЧУДОВИСЬКО? Так, воно однозначно мислить. А чи існує воно? Так, існує. Ми не так часто з ними бачимося, а ті, кому все ж трапилось зустрітися з ними — не повертаються. Звісно, вони теж бояться. Але воно точно знаходиться на вищому щаблі в харчовому ланцюзі. Воно вбиває і їсть людей. Самі ж вони здатні вдавати з себе таких як ми. Але ніколи вони не були людьми. Ніколи. Не зважайте на цигарку. Мені з нею краще думається. Приберіть хрест, це все брехня. Жодна ця тварюка не боїться ані Бога, ані Диявола. Я все життя присвятив полюванню на них, на цих мразот, що намагаються знищити рід людський. До одного дня. До одного клятого дня. Сука, щоб мене. Перепрошую за мою французьку. Почнемо здалеку. Це було сорок років тому, коли мені було 22. Я ще був молодий, високий, та з обома очима. Звуть мене? Олексій. Як я дійшов до того провулка? Та я і сам не пам’ятаю. Це було дуже давно. Тоді все ще тільки починалося. Тоді я і зустрів його. Цю паскуду. Воно їло жінку, смачно ласуючи мізками. Чесно, воно було неймовірно схоже на людину, але цей дикий погляд та ікла. Чорт би його побрав. З роками цей образ розплився. Але яка різниця? Тоді я почав бігти, почав бігти не озираючись. Тільки через декілька місяців мені вистачило сміливості вийти з дому у темну пору доби. З тих пір я носив з собою свій армійський ніж, який мені видали по закінченню війни. Абсолютно випадково мені пощастило вбити одну таку мерзоту. Але приїхала на мій виклик не поліція, ні швидка, щоб підлатати мої рани, навіть не військові. Приїхав якийсь чорний фургон з написом «КПК». З нього вийшли люди в чорних бойових сорочках з шевронами «КПК» на грудях. Ніякої броні на них не було. Лише пояс з аптечкою та якісь піхви з рацією. Чорні бойові штани з наколінниками та берці. Хто ці всі люди? А це були мої майбутні колеги, друзі та побратими.

— Це ти зробив? – спитав мене чоловік з трьома лініями на грудях.

— Так, я.

— Яким чином?

— Та от, ось якось так… – сказав я розгублено, показуючи ніж.

— Він вбив андрофага, докладіть про це. Вибачте, пане, Вам треба буде проїхати з нами для уточнення деяких деталей.

Я слухняно заліз в бусік, поки з нього випригнуло пару людей з чорними трупними мішками.

Так і почалася моя історія мисливця