Шрам

Завжди дивлюсь тобі у спину. Завжди за тобою, у затінку ледь контрольованого безумства і безмежної сили. Я йду вслід, впевнена у міці твого духу, хоч насправді бачу як складно вести внутрішню війну з пітьмою, коли сили рівні. Я думала, ти знаєш як перемагати, але ти просто б’єшся насмерть, занурений в одвічну ніч. Єдине світло в ній – пролита тобою священної люті кров. Твоя бездонна тінь, відкинута зі спини, має на мене вплив. Я звикаю, я починаю її любити і непотімно для себе плекаю власну пітьму.

Ти сидиш переді мною. Я вже звично для себе обтираю твою закривавлену спину і з усією можливою легкістю ледь торкаюся ран, на які тобі байдуже. Я знаю, що це все рівно боляче.

Якби ти знав, як тепер страшно у цьому світі без тебе. Кожного дня і ночі, споглядаючи за мерзенною огидною потолоччю, я думаю як добре, що ти є. Я боюся, Ґатсе. Я так боюся визирати з-за твоєї спини. Позбувшись віри в бога, я отримала віру в тебе. Я не переживу ще однієї віроломної втрати.

Ти нелюдської сили чоловік. Ти здаєшся незламним. Але щоденно я бачу все нові й нові порізи на полотні твого тіла, яких вже більше, ніж зірок на небі. І я, схоже, знаю кожен. Кожну рану, подряпину, синяк і рубець. Вони не встигають зникати. Якби я могла здерти свою шкіру й замінити покров твого єства, я б так і зробила, аби кожна нова рана не ятрила попередню, мов доміно. Сороміцьким спогадом щоразу майорить думка про те, що колись і я посміла завдати шкоди твоєму могутньому тілу. Як добре, що ти не гніваєшся на мене.

Я проводжу пальцями по задубілому шрамові, ледь торкаючись його. Він не зрівняється з моїм. Отриманий в кривавому бою за правду та свободу, це радше болюча нагорода мужності, навіки залишена на твоїй кремезній спині. Я цілую його. Невпевнено, але дуже охоче, я наближаюся і злегка цілую той шрам, зачарована його красою. Ти напружуєшся. Я бачу як напинаються твої м’язи, миттєво змінюючи рельєф спини. На мить усе застигає, я не дихаю – ти мовчиш. Секунда непорозуміння чи то пак невпевненості пролітає як вічність, і я, мабуть, здурівши, цілую твоє тавро. Ти, не обертаючись, помахом торкаєшся моєї ноги правою рукою і зжимаєш її. Я чую як ти глибоко зітхаєш, від чого мене починає трусити. Я притуляюся ближче, обіймаю тебе, щокою тулюся до твого тіла і руками торкаюся дужих грудей. Моя долоня, жадібно розкрита, застигає там, де б’ється твоє безстрашне серце. Я відчуваю його розмірений тяжкий бій. Ти у відповідь накриваєш мою руку своєю. Наші пальці переплітаються, і я заплющую очі, бажаючи так просидіти вічність.

Незліченна кількість людей і потвор залишили рубці на твоєму тілі. Десь тут на грудях видніється шрам, заподіяний і мною. Як добре, що ти не гніваєшся на мене.