Чергова спроба захистити Єву

Єва

– Що тебе так злякало? 

– Розвідникам надійшло повідомлення про титанів в стіні Роза. Майор Ханджі наказала доповісти вам.

Титани в стіні Роза… Байдуже. Нехай хоч в Мітрасі! Хоча ні, стоп. Не можна піддаватись болю утрати. Я все ще Липа, я все ще… 

– В якому районі зʼявились титани? 

Я все ще маю дім і родину. 

– Між Хлорбою і Тростом. 

Якийсь час пішов на усвідомлення цих слів. Тоді ж я відчула як мої вуста розтягуються в посмішці, випускають смішки. Я знала, що сміялась, але сміху не чула. Намагалась припинити, але не знала як. Занадто, це все занадто! Єва занадто швидко усе втрачає, так і до поразки недалеко. 

– Ходімо. 

Кволими і липкими від крові руками я дістала мечі з піхов. За допомогою ППМ ми швидко дістались штабу. Вже твердо стоячи на землі, я викинула використані леза з мечів і рушила всередину, щоб оновити ППМ. Марко намагався не відставати. 

– Лишаєшся в місті, прослідкуєш, щоб загін розбирав завали. 

Він поквапився щось мугикнути на згоду, а тоді ніби опам’ятався:

– А ви? 

– А я поверну титанів на їхнє місце. 

Швидко відкріплюючи один з балонів, щоб наповнити його знову, я почула гострий стукіт металу об камінь – балон вислизнув з моїх рук. Блядь. 

– Але невідомо, що там сталось! Якщо стіну пошкодили, ви помрете без підкріплення. До того ж… 

Він мовчав, не наважувався озвучити правду. Так, я повністю втратила ґлузд: кинулась сама в бій, стріляла в камінь, обіймала труп якоїсь жінки, посміялась з новини про титанів в Розі, а тепер і балон втримати не можу. Справжня народна героїня, найсильніша людина в стінах та інші титули! Насправді він має рацію – моя реакція зараз мінімальна, а шанси здохнути у щелепі титана максимальні. До того ж… поки я дістанусь Даупера… саме буде час для сну. Отже, найкращим рішенням буде уникати бою, але це все ще не гарантує мою безпеку… Та ж не піду я до Леві з проханням рятувати мій тил! До того ж він поранений. Ніхто цього не зробить за мене – ніхто не врятує Єву. 

– Нічого, я не помру так легко. 

З другим балоном усе було швидше. Лишилось тільки взяти леза і перевірити іншу свою зброю. 

– Я поїду із вами.

Я знову на мить завмерла, тоді подивилась на нього, щоб пересвідчитись у реальності почутого. Марко спокійно, але рішуче готував свій ППМ за моїм прикладом, а я не знала що сказати. Зазвичай усі бояться мені заперечувати…

– Це дисциплінарне порушення, – усе, на що я спромоглась. 

– Тоді покараєте мене після. 

Вау… Гаразд, нехай. Закінчуючи із лезами, я швидко пробігалась пальцями по усіх ременях кобури, тоді перевіряла ножі. 

– Кайданки я на тебе не одягатиму, але вдруге з зубів титана не витягатиму. – Я зустрілась із ним поглядами, показуючи усю свою рішучість. – Відстанеш, травмуєшся, помиратимеш – розраховуй на себе. 

Лиш на мить він задумався, застиг. Очікувано. Дасть задню.

– Гаразд.

Ну… можливо, я його недооцінюю? Байдуже. Кулі в револьвер я вставляла вже по дорозі до коней. 

– Розвідники щось тобі розказали про власний маршрут? 

– Наскільки мені відомо, вони хочуть обʼїхати через Герміну.

Герміна, місто моїх найкращих років! Ні, це марно і довго. Швидше буде через Яркель, але… як туди дістатись? Через Мітрас? Тоді це так само довго… А якщо по стіні поїхати? Тоді вже краще через Герміну.

– Ми будемо там раніше. 

Яблуні не подобалась кров на мені, тож довелось ще заспокоювати її якийсь час. Хоча насправді заспокоювати треба було мене – я чудово знала, що Яблуня давно звикла до запаху крові, їй не подобалась саме ця конкретна кров. Звісно, вона добре знала Марі… Я обережно прихилилась до неї чолом, погладжуючи. Вчергове я шкодувала, що ношу маску, бо зараз вона заважала. 

– Я знаю, знаю, маленька, – я заледве шепотіла, але я знала, що вона мене чує, уважно слухає, – мені теж болить. Але нам треба рухатись. Ти потрібна мені зараз. Будь ласка, Яблуне… 

На знак згоди вона коротко заіржала та закивала головою, крокуючи на місці. Мої вуста слабо сіпнулись. Я вчергове мʼяко провела долонею по її морді.

– Дякую, моя хороша… 

Тепер нарешті я могла одягти на неї збрую і вивести зі стайні у двір. І тільки вже я хотіла сісти в сідло, як вона незадоволено фиркнула. Я навіть злякатись встигла, але причина її фиркання швидко знайшлась позаду мене: 

– Тобі не здається, що це не твоя справа? 

Ну звісно, куди ж без двох озер чистого засудження, що прикипіли зараз до мене. Щоправда, зараз це засудження мінилось новою барвою, на розгадку якої у мене не було часу. Ну що ж, коли він так хоче… Я швидко підійшла до нього, схиляючись до його вуха.

– Аліса чекатиме на тебе в Трості завтра ввечері. Під штабом. – Відхиляючись, я поплескала його по плечі, імітуючи оскал, навмисно голосно промовила: – Тому краще тобі не указувати що мені робити. 

Більше мене ніхто не спиняв. Яблуня скорилась мені, дозволяючи себе використати, тож тепер я мчала пощербленими вулицями у сторону Мітраса. Марко, на диво, не сильно відставав від мене, хоча Яблуня зараз була на вершині своїх можливостей. За допомогою ліфта ми піднялись на Шіну. По ній ми гнали коней до Герміни. Спустимось ліфтом на зовнішніх воротах, а далі по землі… 

В голові крутилось стільки всього, але заразом було зовсім тихо. Я бачила уривки вистав Марі, але не чула її голосу в них. Відчувала її руки, але не бачила очей. Чула голос, але не знала звідки… 

А якщо Леві мав рацію? Може, це справді не моя справа? Чи варто мені продовжувати це? Можливо, краще просто втекти і сховатись, довірити усе Ервіну, Ханджі, йому, на кінець? Адже усе, чого я торкаюсь, що намагаюсь захистити, зрештою опиняється під загрозою смерті. Хто наступний?.. 

Я ж це вже проходила – жодної втечі доки мені нема куди втікати і нема де лишитись. Отже, і вибору у мене нема…

Я повернулась до тями лише щоб наказати гермінському Гарнізону спустити мене ліфтом. Їх таке бажання звісно здивувало, але вони мовчки виконали. На землі відстань між нами з Марко зросла, але вона не була критичною. Чим ближче до Даупера, тим більше я почала зустрічати гарнізонників.  А потім я побачила попереду загородження – блокпост. А поруч віддавала накази Рошель… Ні, я не зупинятимусь тут. Лише у потрібний момент я натягнула поводи Яблуні, щоб сповільнити її для стрибка. Коротке іржання і постать що пронеслась над загородженнями привернули увагу солдатів, що були поруч. Яблуня з гуркотом приземлилась по іншу сторону, продовжуючи бігти вперед. Мені лишалось коротко похвалити її, погладивши по шиї. Зазвичай в такі хвилини ми із нею отримували оплески, але на цей раз не було трибун навколо, не було оголошення результатів і нагород. Тепер це були не змагання, не конкурс… І тільки тоді мене осяяло усвідомлення – фігура дівчини, що розмовляла з Рошель, без форми, з зібраним у хвіст темним волоссям… це була Саша. Якщо вона тут, мабуть, знову якісь проблеми з її корпусом.  

Мене раптом охопив сум за мирним, минулим життям. Але… хіба зараз воно не мирне? А чи було колись воно мирне? Де та межа, що розділила моє мирне і не дуже життя?.. Я не знаю. 

Отямило фиркання Яблуні. А потім і тупіт. Уже? Гаразд, байдуже. Заспокоюючи Яблуню, я обернулась в пошуках Марко. Боже, що я роблю? Хіба я не попереджала його? Мені треба дивитись вперед. 

Але… Мені хотілось заперечити самій собі, та аргументів я не знаходила. Знала, що вони існують, але видобути із себе не могла. Отже, вперед… 

Я швидко дістала рукоятки з кобури, вставила в них леза, залишаючи мечі в піхвах. Титан біг посеред засіяних полів на захід, але зупинився побачивши мене. Тоді рвонув на мене. Чудово, не доведеться ганятись за ним потім. Я лише в останній момент відірвалась від сідла за допомогою ППМ. Тоді пролетіла під рукою титана і миттєво дісталась його потилиці. Так він і впав, здіймаючи хмару пилу і гуркіт, а я повернулась до Яблуні. 

Я збавила швидкість лише коли побачила потрібний дім. Поруч титанів більше не було, як і слідів руйнування, тож я могла видихнути. І тільки-но я почала думати, що, можливо, Йорґен все-таки не вперся, як це завжди буває, і вирішив зберегти собі життя, як усі нормальні люди, та привʼязані до старого паркану коні, що починали нарешті заспокоюватись після падіння титана, швидко переконали мене відкинути ці дурощі. Невдовзі Марко нарешті зміг мене наздогнати і ми порівнялись. Його кінь був втомлений, що після такого марафону не дивно. Моя Яблуня ще мала трохи сил, але, враховуючи, що потім мені треба до Тросту, а тоді в Мітрас, доведеться її поміняти зараз, щоб встигла відпочити.

– Можливо, варто перевірити куди біг титан? 

Я хмикнула. Коли тільки він устиг перебрати мою манеру бігати за проблемами? 

– Варто, але спочатку поміняємо коней. 

Мабуть, Йорґен зачув стукіт копит, тому і вийшов з будинку, спираючись плечем на двері. Зараз я ненавиділа те, наскільки добре ми одне одного знали. Він був настільки впевнений в мені, що ось так вийшов зустрічати мене лише за одним звуком. А я знала, що в будинку був ще хтось, кому не варто мене тут бачити, саме з його пози. Але найбільше я ненавиділа його за те, що знову не помилилась, що бачу його зараз тут, що впертий не менше, ніж я сама, що дбає про себе в тій же мірі, що і я. 

Натягуючи поводи, я спішилась і швидко привʼязала Яблуню. Тоді звела погляд на Йорґена, поки Марко повторював мої дії. 

– Є ще коні в селищі? 

– Є. Там, нижче за стежкою стайні. Візьміть, коли так треба. 

Я хмикнула. Не схоже на нього, зазвичай він посилає військових з такими запитами. Я кивнула Марко: 

– Приведи двох. 

Уважно дивилась йому вслід, а тоді ніби отямилась – у мене занадто мало часу, щоб мовчати. 

– Чому не евакуюєтесь? – навмисно трохи голосно, щоб відвести підозру. 

– Тут десь титан ходив, страшно якось було.  

Відчуваючи чергову хвилю втоми, я сперлась руками на паркан, опускаючи на них голову.

– Уже впав… Це насправді небезпечніше, ніж здається. 

– В чому справа? 

Тепер ми обидвоє стишували голоси, що було куди проблемніше насправді – довкола занадто багато звуків, що глушили, перебивали його голос. Але не можна давати Йорґену приводи для сумнівів, перепитуючи…

– Довго пояснювати. Просто титани навколо це не найгірше, що може тут бути. Поки що у тебе є можливість вийти, але потім… не гарантую, що вона буде потім… Хто в будинку?

– Артур і якесь дівча з околиць, яке цей дурень чомусь приволік до мене. 

– Ти сьогодні любʼязний, як ніколи… Якщо ти настільки хочеш тут вмерти – гаразд. Але зроби одну річ для мене… – я підвела погляд на нього. У світлі місяця він здавався мʼякшим, не таким суворим… І все-таки треба поспати, якщо вже таке ввижається. – Прожени свого брата, те дівча і Люка разом з ними. До Герміни, не знаю наскільки безпечна дорога до Яркеля, але в сторону Герміни вже є блокпости принаймні. Зроби це, добре? 

Я відчувала себе зараз зовсім маленькою. Уся зброя, що була на мені, здавалась непідйомною, тягнула лише донизу. Хотілось викинути її, викинути тверду від застиглої крові куртку, хрустку колись білу сорочку і липкі рукавиці. 

Хотілось скиглити, щоб отримати бажане, ніби дитина, хоча я так ніколи в дитинстві не робила. 

Хотілось сісти в гарячу, ніби пекло, ванну, здерти з себе шкіру разом з усім тим брудом і тихо так ревіти в процесі, шморгаючи носом. 

Хотілось, щоб Йорґен втримав мене тут обіймами, як робив це вже колись. Хотілось піддатись теплим і шорстким рукам на моїх лопатках, вдихнути солодкий запах полину. 

Хотілось тут лишитись назавжди і ніколи більше не повертатись. Можна ж просто побудувати довкола ще одну стіну і ніхто мене з неї не витягне… Чому я постійно переймаюсь про майбутнє настільки, що ризикую не дожити до нього? 

– Як ти? 

Я вже чула, що Марко повертався верхи. Дуже навіть вчасно для таких питань. Що я маю сказати? Що краще опише мій стан? 

Як я… Жахливо? На дні? Погано? Ні, це все не те. 

– Марі померла. 

От хай сам вгадує які емоції і почуття це у мене викликало. 

– Я питав про твої почуття. 

– Не знімай із мене маски зараз, не треба. Ти знаєш, що це…

Я не встигла договорити. Відблиск жовтого світла змусив мене миттєво озирнутись. Я лише на секунду побачила сам спалах. Ніби блискавка. Ніби Трост. Чудово, сьогодні про сон можна забути. 

– Геть звідси! – це усе, що лишалось сказати наостанок.

Підбігаючи до Марко, який теж помітив цю грозу, що от-от може нас поглинути, я швидко опинилась в сідлі коня, якого він привів. 

– Це ж?..

– Так, вони там. Вперед. 

Тепер уже я могла собі дозволити зважати на нього, не лишати позаду, адже принаймні Саша не там. Хоча поспіх все ще прискорював мене, бо там однаково могли бути люди, яким потрібна допомога. 

Небо набуло барви рожевого перламутру заки ми знайшли епіцентр хаосу – якась стара вежа, яку оточували титани і на верхівці якої була групка моїх улюблених дітей. Райнер і Бертольд були людьми. Тоді хто? Я обернулась на Марко, щоби запитати у нього, але він випередив мене, вказуючи на титана, що нападав на інших, чіпляючись за вежу. 

– Це має бути Імір. 

– Зараз треба допомогти їй, титанів забагато. 

– Гаразд.

Але в останній момент довелось зупинити коней. Імір навмисно використала вежу, щоб відбитись від титанів. Рішення ніби і непогане, але тепер її та інших дітей оточували титани, а для ППМ тепер гірші умови. Ще й розділитись доведеться… 

– Захищай своїх друзів і спробуй не померти. 

Так ми розділились. Зачепившись за титана, який намагався ухопити Імір, я легко вирізала його. Потім ще одного, і ще. Рівно допоки якийсь титан не вхопив мене. Через втому навіть не було сил панікувати. Жевріла лише надія, що він зжере мене достатньо швидко. Хоча ця надія досить швидко стала непотрібною – я почула занадто знайомий голос. Слова я не розібрала, але була впевнена, що це моя найкраща подруга-рятівниця. Завдяки їй титан відпустив мене, падаючи замертво. Я не встигла зреагувати, щоб приземлитись достатньо мʼяко, але принаймні нічого не зламала. Здається, за ці два дні я відбила собі усе, що тільки можна, а що не можна, я відбила двічі. Давно звісно я в такій сраці не була. 

Ханджі простягнула мені руку, допомагаючи звестись. Так я змогла продовжити бій, вбивши ще півтора титана. Невдовзі ми остаточно відбили Імір, якій хтось вже надавав першу допомогу. Побачивши поруч Марко, я вперше за останні години по-справжньому зраділа. І хоч це відчувалось, ніби тління в порівнянні з моєю колишньою радістю, що палала яскравим полумʼям, але це все ще радість. 

– Ти молодець. 

В його очах майнула певна недовіра, неочікуваність, але це швидко вщухло за браком доказів. 

– Дякую… 

Здавалось, що він хотів сказати більше, але нашу увагу привернула Кріста, що заговорила до Імір: 

– Моє справжнє імʼя – Хісторія. 

Отже, імʼя фальшиве… Святі стіни, чому усе стає дедалі заплутаніше? Навіть думати далі про цю Крісту чи Хісторію не хотілось – хай сама розбирається зі своїми особистостями. Я зірвалась з місця, повільно крокуючи до Ханджі, що сиділа поруч з цими нещасними дівчатами. 

– Майоре, можна із вами поговорити? 

Вона погодилась, наказуючи розвідникам переміститись на стіну. Я кивнула Марко, щоб приєднався до них. Ми із нею відійшли трохи, зберігаючи приватність. 

– Що думаєш? 

– Мені потрібне справжнє прізвище Хісторії… чи Крісти? Байдуже. Щодо Імір… Зараз я б віднесла її до умовно хороших. Стін вона не ламала як деякі. 

– Мене непокоїть її мовчання. 

І справді – її очі кольору міцного чаю зараз виглядали насторожено, шукали загрозу. Та й загалом вона була напруженою від чого здавалась трохи більшою і міцнішою. 

– Мене теж. Але з іншої сторони… як ти це собі уявляєш? Вона прийшла б до тебе і сказала: “Вітаю, я вмію перетворюватись на титана. Ось, подивіться”? Можливо, вона хотіла втекти від цього. От мовчання Хісторії мене більше хвилює зараз. 

Вона промичала на згоду, потираючи підборіддя. 

– Ти знаєш пастора Ніка? Ти так швидко втекла в Стохесі, що я вже зовсім заплуталась…

– В душі не їбу хто це. 

Знімаючи маску, я протерла очі. Сон це не прогнало… 

– Власне, пастор… Він знає якісь таємниці повʼязані з титанами та стінами, не знаю як багато. Він назвав імʼя Крісти і сказав, що вона може допомогти із цим безладом. Сказав, що йому було доручено стежити за нею. 

– За духовенством завжди стоїть шляхта, шукати треба там… Я, може, займусь цим пізніше, зараз справ занадто багато. Твої знають щодо Райнера і Бертольда, так? 

– Так. Гадаєш, дійде до цього? 

Не люблю цей її погляд. Куди більше мені подобається звичайна Ханджі, ніж ось ця серйозна командувачка. Готова закластись, що те саме вона скаже про мене. 

– Спитай у них, їм видніше. Але газ і мечі понови. 

Ми теж неквапом рушили до стіни, замикаючи стрій. Я знала, що вона от-от щось у мене запитає про вчорашній день, але вірити в це не хотіла. 

– Чия кров? 

– Не моя. Далі не продовжуй. 

Вона замовкла, але я знала, що лише для перегрупування. Зараз буде друга хвиля і мені треба встигнути вибудувати захист. 

– Послухай, ми тут впораємось. Іди… – вона запнулась, бо в таких випадках посилають додому, але у мене із цим є деякі проблеми, – кудись, відпочинь, гаразд? Це більше не твоя справа. 

Ханджі мала рацію. А що мені ще тут робити? Стіну відбудовувати? Але… ні, я не могла. Допоки тут поруч уся ця орава розумних титанів… 

– Я не зможу піти, доки не вирішу, що тут достатньо безпечно.

 

Вільний час, доки розвідники перегруповувались, я витратила на декілька десятків хвилин сну між якимись бочками та ящиками. Марко я дозволила зробити те саме, попросивши Ханджі особисто розбудити мене у випадку будь-якого лайна. Перед цим я оновила мечі та газ, щоб бути максимально готовою. 

Вона розбудила мене, коли розвідники збирались повертатись до Тросту. Їхня участь тут більше не була потрібною, адже титанів ніби перебили, а дірки в стіні не знайшли. І як це сталось взагалі? Це все ще вважається недостатньо безпечно! Треба знайти причину і знищити, доки це не повторилось! Я не можу звідси ось так піти… Але і більше я зробити не можу.

Ми з Марко змішались з натовпом розвідників, щоб не привертати уваги. З часом ми опинились в самому кінці натовпу і дуже добре відчували розмову Бертольда, Райнера і Ерена, які відділились від групи. Невже вони справді зараз атакують? 

– Не обертайся, – я просичала максимально тихо, щоб лише Марко чув. – Нам треба швидше повертатись в місто, у нас і без того багато справ, – а це вже було гучніше, імітація звичайної розмови. 

– Так, справді… Сподіваюсь, загін виконує своє завдання.

Я посміхнулась. Він дуже добре грав роль, яку я на нього повісила. В ту ж мить я обережно торкнулась револьвера, що сумирно відпочивав в кобурі на поясі. Зараз плащ би мені знадобився, щоб приховати цей рух, але він, мабуть, лишився в Стохесі. 

– Знаючи цих ледарів, вони точно зараз займаються будь-чим, але не роботою. 

І лише коли Ханджі поруч зупинилась, повільно обертаючись, я дозволила собі повторити її рухи, приховуючи револьвер в руках. 

– Як воїн, я виконаю свій обовʼязок, чого б це не коштувало! 

І оскільки на Райнера вже мітила Мікаса, мені довелось стріляти в Бертольда, щоб не зачепити її. Третина секунди пішло на прицілювання, а тоді постріл. Я влучила прямо в чоло, а Мікаса вирішила добити його. Він має вже бути мертвим, але ні, він досі рухався. Навіть на коліна підвестись зміг! Він, блядь, не людина! Це ж неможливо! 

Гаразд, на це зараз нема часу. Вони перетворювались і вивільняли велику кількість енергії, що спричиняло неймовірно сильний потік повітря. Навіть мене з ніг збиває, погано. 

– Конні і Кріста позаду без ППМ, потурбуйся про них! 

Дивовижним чином Марко почув мій крик через усі ці масиви повітря навколо нас і рушив назад. Я ж змінила револьвер на мечі ППМ. Хотіла зійти зі стіни, зачепившись за неї збоку, щоб уникнути цього вибуху, але в останній момент довелось захопити з собою і Сашу, яку теж знесло. І лише опинившись в умовній безпеці, я відчула наскільки спекотніше стало. Жар миттю вдарив по моїх пальчатках, їхня чорна шкіра почала втискатись в мої руки, викликаючи нестерпні відчуття. Треба їх зняти, але я не можу! Не можна, щоб хтось тут бачив мої руки! Доведеться змиритись з новими опіками. 

Коли ж повз нас з Сашею промчались Броньований разом з Ереном, ми повернулись на стіну. Знаходячи Марко, я втримала його від атаки на Колоса, яку здіймала Ханджі. 

– Спочатку спостерігаємо і аналізуємо побачене, а тоді підемо в атаку. 

Ухиляючись від його атаки за допомогою ППМ, ми знову повернулись на місце, де стояли. Тоді розвідники і накинулись на нього, а він заледве встигав махати руками. 

– Він повільний. 

– Не може все бути настільки просто. 

І коли розвідники вже дістались його потилиці, кількість пару, що він виділяв раптом збільшилась, занадто сильно збільшилась. 

– Він… 

– Може спалити живцем… Допоки не придумаємо що із цим робити, із ним не бʼємось. 

– А Броньований? 

– Він танцює з Мікасою та Ереном. Наші леза все одно його не беруть…

Я прислухалась до наказів Ханджі. Вона наказувала чекати і не чіпати Бертольда – він однаково колись зʼявиться… Що ж, це має сенс. Сама вона пішла до Броньованого. Тепер і мені туди хотілось. 

– Гаразд, можемо подивитись на Броньованого. Але не витрачай дарма леза і газ. 

Ми наблизились до Райнера, спостерігаючи зі стіни, але були від нього далі, ніж розвідники. Найбільше мене цікавило як же зняти з нього цю броню. Він же ніби лицар, а ми ніби діти, що тикають в нього патиками і дивуються, що броня не пробита. 

Лицар! 

– Лишайся тут. 

Я ринулась до Ханджі, вниз. Це може нам допомогти. 

– Його броня повинна мати прогалини. Згин коліна, ліктів, пахви, пах. Як броня старого зразку, памʼятаєш? 

Вона придивилась, обдумала мною сказане. 

– Це має сенс. Дякую! 

Я повернулась до Марко, який з острахом дивився нагору, на Колоса, який буквально почав танути. 

– Він меншає. Можна спробувати атакувати…

– Ні. Пара ще йде.

Ерену нарешті вдалось заломити Райнера, що його броня почала тріщати. Але я тепер очей з Колоса не спускала – не може бути усе так просто! Вони не могли так легко датись нам в руки! На фоні кричав Райнер, але мені було байдуже. А тоді Колос хитнувся. Я не повірила. 

– Він падає! 

А падати йому на Райнера. Це був паровий вибух неймовірної потужності! І він зачепить Ханджі з її людьми! 

– На стіну! Бігом! 

Поки Марко поквапився виконувати мій наказ, я ринулась до Ханджі. Їй помирати я теж не дозволяла! Але я трохи не встигла – перші потоки повітря встигли зачепити її, вона вже приклалась головою і втратити свідомість. Я ризикувала повторити її долю через неймовірно високу температуру і потік, що теж прибив мене до стіни. Частина моєї маски скололась і кудись впала. Мені все-таки вдалось відчепити її ППМ від стіни і дивом ми піднялись нагору. 

Святі стіни, я пережила пекло. Буквально. Обережно поклавши її тіло на холодний камінь, я швидко скинула свою куртку від спеки і розкинулась поруч, відсапуючись. Мої руки повільно знайшли застібки на ременях для ППМ і почали розстібати. А тоді прийшло усвідомлення: зранку йшов дощ. Мають лишитись хоч якісь калюжі! Я трохи відірвала голову, роззираючись. Тоді повністю підвелась щойно знайшла одну. Спочатку я вмочила руки. Глухий стогін випадково вирвався з моїх грудей. 

– Підполковнице! 

Я обернулась. До мене біг переляканий Марко. Це навіть незвично. І заки він добіг, я вже розтирала каламутну воду на плечах, шиї та ключицях. 

– Внизу ще є люди. Їх треба дістати. Доки не зʼявляться кращі претенденти, ми за головних. 

Я бачила нерозуміння, збентеження в його очах: “Вона щойно ледь не вбила себе, а тепер командує! Це взагалі нормально?!” Але він стишив емоції, не дав їм виходу. 

– Вони забрали Ерена. 

– На жаль, зараз ми його не зможемо повернути. 

Насолодившись своїм імпровізованим купанням, я підвелась та поглянула з краю стіни вниз. Вцілілі вже снували туди-сюди, щоб забрати постраждалих. Це добре, вони впораються без мене.

– Які наші наступні дії? 

– Доглядати постраждалих і дочекатись основних сил Розвідки. А поки… я чекаю твою доповідь про камінці і титана в стіні. 

 

– Отже, Енні пошкодила стіну, коли спробувала видертись на неї, в результаті від стіни відколовся шматок, за яким ховався титан. Тоді з’явився пастор Нік, який звелів заховати цього титана від сонячного проміння і відмовився будь-що пояснювати навіть під страхом смерті. На кінець Ханджі вирішила порівняти уламок броні Енні з уламком стіни. Так все було? 

– Так. 

– І що Ханджі виявила, порівнюючи? 

– Я не знаю чи закінчила вона дослідження, тоді надійшла звістка про титанів.

Навмання згинаючи та розгинаючи порожнє пакування від крекерів, я задумалась. Розвідка зайшла занадто далеко із цим. Якщо духовенство щось знає про секрет стін та титанів, отже знає і шляхта. Коли шляхта дізнається про дебош в Стохесі, про невміння того пастора тримати язика за зубами… Це погано закінчиться для всіх нас. І для Липи теж. Дідько, мені справді не варто було сюди пертись! Хоча… Ні, не час оцінювати мій вибір. 

Далі лишалось чекати. Я дрімала, їла кляті крекери, які смакують наче пісок, доглядала за постраждалими. Коли до тями повернувся Мобліт, мені стало спокійніше. Не те щоб він міг на щось вплинути, мав неабияку силу чи ще щось – він просто виглядав надійним. Принаймні тепер я знала, що про Ханджі знову є кому турбуватись. Першим, що він зробив, щойно отямився – почав шукати Ханджі, на що я слабко посміхнулась, змушуючи його лягти назад.

– Скільки часу минуло? 

– Майже пʼять годин. 

І тільки-но я хотіла сказати, що Ервін трохи запізнюється, як відчула вібрації каменя під ногами. Пустив коней стіною за моїм прикладом. Обернувшись, я лише підтвердила цю гіпотезу. 

– Більше не відпочинеш. 

Подаючи руку, я допомогла Мобліту звестись. Якийсь час він стояв на місці, оглядаючи усе довкола. Я його розуміла, це справді неприємне видовище. Особливо, коли це твої люди. Тоді він почав поправляти ремені ППМ на собі, які хтось лишив розстібнутими. Я швидко перевірила свої – памʼятаю, що розстібала, але не памʼятаю чи застібала назад. Вони виявились застібнутими.

Мобліт вже про щось говорив з Ервіном, який спішився. Розвідники снували довкола, встановлюючи ліфти. Я бачила жадібний погляд Марко на це все і не могла не здивуватись. Навіть трохи шкода ламати потім його мрії, бо у мене для нього зовсім інше завдання. З думок мене вихопив сухий кашель позаду. Обернувшись, я побачила Ханджі, що намагалась звестись. Та що ж таке? 

Мої рухи помітили Мобліт з Ервіном, тож невдовзі її обступили чи не усі розвідники, хтось передав їй мапу. Що ж, на цьому моя робота тут закінчена. 

Знаходячи Марко, я поклала руку на його плече, щоб привернути увагу. Тоді мовила: 

– Ходімо, у мене є завдання для тебе. 

Наостанок я лише затримала погляд на Саші, поки він прощався зі своїми друзями. Коли ми нарешті спустились додолу та осідлали коней, вже вечоріло. Погано. 

– Зараз ми заберемо своїх коней, а тоді розділимось: ти поскачеш в столицю і особисто доповіси про події останніх двох днів Даріусу Заклі, а я владнаю деякі особисті справи і теж повернусь до столиці.

– Але… чи буде він мене слухати? 

– А чому ні? Ти мій помічник, а це великий авторитет для нього… І було б непогано, якби ти попросив його знайти Ерату. Але сам із нею не розмовляй, бо це погано закінчиться.  

 

Знову дивлячись Марко у слід, я нарешті могла видихнути. Мої руки швидко майнули до застібки маски, тоді я нарешті зняла балаклаву. Настільки вільною я себе ще ніколи не відчувала. 

– Ти побила свій рекорд. 

– Я побила три своїх рекорди, – виправила я. Тоді виставила руку і почала лічити на пальцях: – Настільки побитою я ще не була, настільки брудною я ще не була і… моїм маскам ще ніколи не було так погано. 

Стільки бажання привʼязати мене або закрити десь, щоб я нарешті перестала вихвалятись кожним своїм пораненням, я ще не бачила в його очах. Але це неважливо зараз. 

– Ходімо, мені треба, щоб ти мене вислухав.