Частина 6: Колесо тортур

Світ перед очима різко закружляв. Арена помінялася місцями зі стелею цирку, а обличчя людей, що дивилися на нього, вже не можна було розпізнати: через сильні обертання колеса вони стали розпливчастими.

Раптом, поряд з його вухом почувся різкий свист і тріск деревини.
За ним по слідував такий самий глухий звук, але летіли вже два предмети. Прорізаючи повітря, вони потрапляли у дерев’яну стінку з глухим “тук” і віддавали вібрацією по дошці.

Мейлі стало не добре… Він не був готовий до подібних випробувань. Від обертань мозок та шлунок начебто помінялися місцями. Він стиснув зуби від думки, що його ось-ось знудить, і в паніці скрикнув, заплющивши очі:

– Зупиніть!

Темп обертання став сповільнюватись, а очі потроху фокусуватися на оточенні. Колесо миттєво зупинила перелякана Кейсі.

– Любий! Що трапилося? Тобі не добре!? – розстебуючи ремені, стривожилася вона.

Мейлі зробив крок, – і зістрибнув з табуретки, приземлившись прямо на підлогу арени колінами. Не в силі більше стримуватись, він із кашлем почав плювати на арену. Місіс Кейсі простягла йому хустку і легесенько по плескала по спині. Позаду неї підбігли артисти: хтось із дівчат простяг йому пляшку води. Серед загальної картини стурбованих циркових, виділялася байдужістю лише одна людина…
Рей, не тільки не підходив до нього, але й із огидою спостерігав як його партнер, стоячи рачки, все ще намагається від кашлятися від блювоти.

– Позорище. – серед галасу довкола себе це слово чітко долетіло до свідомості Мейлі — і, немов стріла мисливця, встромилось в мозок.
Юний артист витер рукавом рота, і, не відриваючи очей від парубка, що від вернувся, піднявся на тремтячі ноги.

– Давайте повторимо ще раз… – сказав він, і відразу ж отримав несхвалення помічниці:

– Мейлі! Але ж тебе щойно знудило! Іди краще до себе і відпочинь. Рей тебе проводить.

– Ні. Мені вже набагато краще. Я хочу повторити цей раунд.

– Але, мій любий…

– Будь ласка, – з вимогою глянув він на жінку. – Цього разу мені вдасться звикнути.

Коли він підійшов до колеса, Кейсі зітхнула і по прямувала туди ж, щоб допомогти йому з ремінцями.

Перший раунд розпочався з другої спроби. Разом із обертанням колеса повернулося і запаморочення, проте коли Мейлі сфокусував погляд на одній фігурі, то двоїтися в очах і нудити перестало.
Леза прилетіли зі швидкістю світла, в тій же кількості, що спочатку. Колесо відразу зупинилося в тому ж вертикальному положенні, що було раніше. Мейлі зітхнув, як тут, зовсім поруч, щось різко встромилося, змусивши серце в грудях стиснутися.

Він в безмовному здивуванні перевів погляд на ліву сторону від свого обличчя. Там, менше ніж за дюйм від його щоки, виднівся довгий металевий предмет. Його гостро заточений кінець був глибоко встромлений у дошку. Світло циркових прожекторів відбивалося в металі і сріблястим відблиском падало на щоку Мейлі. Шкірою він відчував, як від кинджалу віяло крижаним холодом. Мейлі здавалося, що варто йому повернути голову, то він поріже обличчя за цей гострий клинок. Відводячи очі, він глянув на метальника цих кинджалів. Той, із задоволеною усмішкою на обличчі, дивився в очі своєму новому напарнику.

– Браво! – заплескала в долоні Кейсі. – Чудове влучення, Рею.

Парубок, заплющивши очі, зімкнув руки замочком і потягнувся руками до гори. Ліниво позіхнувши, він недбало відповів:

– Це що найменше, що я можу. – посміхнувшись, він крок за кроком, попрямував до пристебнутого до колеса хлопчини, що завмер від потрясіння. Підійшовши, він, насамперед, не поспішаючи, став витягувати з дошки свої кинджали, один за одним. Спочатку ті, що потрапили біля ноги та плеча, потім і той, який потрапив біля обличчя Мейлі.

– Як відчуття? Сподобалось? – глянувши на того і помітивши розширені від шоку очі, він тихо пирснув зі сміху. – Бачу, що так. Удачі, це лише початок. – поплескавши того по щоці, Рей відійшов назад до свого місця.

– Мейлі? Тебе все ще нудить? – місіс Міллер підійшла, та схопила його за бліді щічки.

– Все гаразд… здається, – не відводячи очей від хлопця, що перевіряв гостроту кинджалів, він глибоко видихнув.

– От і добре! – вона плеснула у долоні і повернулася до Рея, оголосивши:

– Другий раунд! Починаємо!

Колесо сильно крутанули. Голова пішла обертом від швидкого обертання, але Мейлі тримався, стиснувши зуби. Свист металу, гучний тріск деревини у вухах, мурашки по тілу від близького відчуття холодної сталі коло шкіри. Раз, два, три, чотири, п’ять… шість попадань. Але не по живій цілі, все повз.

Відчувши, як колесо сповільнюється, Мейлі полегшено зітхнув, розслабивши стислі кулаки.

– Добре! Мейлі, може, зробимо перерву? Чи продовжуємо?

– Ні, все добре. Можна продовжувати.

– Як скажеш, мій хороший. – жінка з каштановим волоссям, кивнувши парубку, вийняла з кишені кофти чорну довгу пов’язку. Підійшовши до Рея, вона простягла її йому із за питанням:

– Третій раунд. Готовий?

Рей мовчки взяв пов’язку і зав’язав її на очі. Потім, намацавши на столі поруч кілька кинджалів, взяв їх в обидві руки зі словами:

– Я завжди готовий, навіщо питати?

Вона з тим самим запитанням глянула на Мейлі. Той відповів не одразу. Побачивши хлопця з повністю зав’язаними очима, він затремтів. Його пробрала нова хвиля тривоги та страху.

– Не хвилюйся, любий, – поспішила заспокоїти його Кейсі, широко посміхнувшись. – Пам’ятаєш, що я тобі казала? Довіряй своєму партнеру. Тільки коли є довіра, страх пропадає.

Подивившись на неї, Мейлі стримано посміхнувся:

– Так, я пам’ятаю. Все гаразд.

Колесо знову закрутилося. Він із хвилюванням намагався вловити силует чорнявого молодика у пов’язці. Йому це вдалося, але саме в цей момент над його головою почувся грубий ламкий стукіт встромленого леза. Слідом за цим полетіли одразу три кинджали, по різних точках. Ще два пролетіли повз нього в дошку колеса, але один з них був у небезпечній близькості з шиєю Мейлі. Чотири – вже нижче, в області тазу. Два з боків від обличчя.
Насамкінець, Рей кинув ще три кинджали: два встромилися по краях колеса, а останній прилетів між ніг. На цей раз Мейлі не втримався і заплющив очі на прикінці.

Після зупинки колеса він розплющив одне око, та запитав:

– Вже закінчилося? – відкривши очі він побачив чимало людей, що, залишивши свої місця, прийшли подивитися на їхній напружений номер.

Вони почали аплодувати Мейлі, поки місіс Міллер звільняла його від ремінців, допомагаючи безпечно зійти з колеса.

– Наш малий такий молодець! Витримав! Не заплакав, не відмовився!

– Мейлі, ти такий хоробрий у нас!

– Молодчина, котик. Я знала, що в тебе вийде.

– Я ж казала, що страх зникне варто лиш забути про нього. – Кейсі погладила його по плечу, посміхаючись.

Рей, схрестивши руки, з похмурим обличчям дивився на оточеного натовпом юнака, що щасливо посміхався.

– Дрібниці. – Мейлі полегшено зітхнув, і з подивом став розглядати дошку колеса після себе… Це йому нагадувало його портрет статури, але намальований він був не пензлем або олівцями, а… кинджалами.

– Ти заслуговуєш на відпочинок. Потім продовжите.

– Потім… продовжимо? – Мейлі вже сподівався, що це нелегке тренування, яке вже потріпало його нерви не гірше американських гірок, закінчилося. Невже це ще не кінець?

– Так, ще два раунди. Тому що ви запізнилися, любий. – відповіла Кейсі.

– Ох-х… зрозуміло.

– Відпочивай! А мені потрібно йти. Мій час тут скінчився. Я ще маю допомогти Домініку побудувати картковий будиночок. – сказавши це жінка пішла переодягатися.

Також розійшлися й інші. Мейлі не знав куди себе діти, і що тепер робити. Поки він, задумавшись, опустив очі в підлогу арени, до його щоки несподівано, приклали щось холодне. Обернувшись, він глянув на темноокого хлопця з пляшкою мінеральної води.

– Випий, освіжись трохи. А то весь на дибах стоїш.

Мейлі, слабо посміхнувшись, взяв протягнуту йому пляшку. Відкривши її, він став жадібно пити великими ковтками. Він тільки зараз помітив, як сильно пересохло у нього в горлі.

Дивлячись на того, Рей не поспішав пити зі своєї пляшки. Відклавши її він пожартував:

– Невже це через мене тебе так сушить?

Закінчивши пити, Мейлі, не зрозумівши питання, перепитав його:

– Через вас?

– Ага.

– Що? – Мейлі досі не міг віддихатися і прийти до тями, тому не розумів, жартує його напарник чи ні.

Парубок із роздратуванням глянув на нього, перефразувавши питання:

– Невже, тобі було настільки страшно?

– Мені? Ні, що ви… – він опустив погляд на напівпорожню пляшку. – Насправді… так, трохи було. Але потім страх пройшов.

– Пройшов? Чому?

Піднявши голову, той широко посміхнувся:

– Тому що я почав довіряти своєму партнеру.

Рей запитально підняв брову:

– Що за нісенітницю ти говориш? Став довіряти? Мені то?

– Так, і не дарма. Ви ж не завдали мені ніякої шкоди.

Рей з насупленим обличчям дивився на нього. Помовчавши, він підійшов, узяв зі столу свою не тронуту пляшку води і через плече кинув її Мейлі. Той встиг зреагувати, і зловив її обома руками.

– Якби я захотів, то давно би проробив у тобі дірку, – парубок попрямував у бік закулісся. – Подивимося, що ти скажеш мені після перерви, дворняга.

Мейлі зітхнув, дивлячись йому в слід. Краєм ока він помітив, що ще не всі пішли, хтось таки лишився. З іншого боку арени, де стояли трибуни, він побачив ту дівчину, яка минулого разу сперечалася з паном Реєм при всіх і… звинувачувала самого Мейлі в тому, що він всіх обманює.

Він вирішив підійти до неї привітатись. Та була зайнята дресируванням собак. Тримаючи обручі, дівчина віддавала їм команди. Ті, слухняно перестрибували по черзі через маленьке кільце, вставали на задні лапки, а передні клали одне одному на спинки.

– Привітик. – привітався Мейлі, підійшовши до неї.

Артистка, гладячи пузо великому кудлатому пуделю, не відразу помітила його появу. Поки один із її собак, а саме – маленький світлий мопс, не гавкнув, тим самим не попередивши господиню про чужинця.

Піднявши свої сріблясто-сірі очі, вона глянула на нього і помовчавши, запитала:

– Ти щось хотів, чи як?

Мейлі нервово перебирав пальці на руках, ніяково усміхаючись і не знаючи, як почати та підтримати діалог. Раніше, він ніколи не знайомився з кимось щоб потоваришувати і як починати дружнє знайомство він, звичайно ж, не знав. Дивлячись на собак, він спитав:

– Вони такі гарні, як їх звати?

Юна дресирувальниця окинула поглядом усіх своїх чотирилапих вихованців.

– Ось цього, плямистого — Лонгі, – вона почухала за вушко довгоногого далматинця з чорними цятками і чорним вушком. – Мопса — Барні. Того великого пуделя — Біггі, вона мама меншого — Бембі. – взявши на руки кудлатого білого бобтейла, вона сказала:

– Це Дон-Дон. Поряд з ним бордер-колі — Клава. Там спанієль Джин. Фокстер’єр Міккі. Шпіца звуть Флеш, а це такса Нора. – перераховуючи, вона вказувала на всіх своїх пухнастих артистів.

Мейлі запам’ятав кожного з них, на рахувавши близько десяти собак різних порід. Деякі собачки мали спідниці, що вказували на те, що це дівчатка. В інших були або пачки на шиях, або ті були одягнені в жилети, що вказувало на те, що це, мабуть, хлопчики.

Милуючись чотирилапою милотою, Мейлі не міг не запитати:

– Можна погладити?

– Не можна.

– Чому?

– Вони не терплять чужинців і не люблять, коли їх гладять діти. Вони нервово поводяться від такого. Бувало й кусали. Так що й не думай-…Ей! – не домовивши, вона зойкнула, адже всі її собаки побігли до Мейлі.

Налетівши, вони збили того з ніг і навалилися, почавши облизувати його щоки, руки і мало не губи. Розмахуючи своїми кудлатими хвостами з боку на бік, ті переверталися перед ним на спинки, щоб той почухав їм животики. Він з радістю їх гладив і обіймав, потопаючи в собачій шерсті та слині.

Хмикнувши, світловолоса дівчина підійшла і задумливо присіла поряд з Мейлі, який гладив по голові карамельного спанієля.

– І чому вони пішли до тебе, а мене не слухають?

– Мама казала, що собаки відчувають добрих людей і самі до них липнуть. Вибач, я не збирався їх забирати у тебе.

– Пф, та все нормально, – погладивши по грудях пуделя, вона підняла очі на Мейлі і пом’явшись, промовила:

– Вибач за вчорашнє, я… сказала, що ти брехун. Це було непорозуміння, – помовчавши, вона додала:

– Я не знала, що слова цього гада насправді правда… Взагалі-то, ти не єдиний тут такий, я теж сирота.

Мейлі, переставши чухати маленьке пузичко симпатичного мопса, приголомшено по глянув на неї.

– Правда? Ох… Не треба вибачатися, ти ж не знала. Я і не ображався.

Вона з вдячністю усміхнулася йому, потім швидко представилася:

– Мене, до речі, Ніколь звати. Я старша за тебе, мені вісімнадцять років.

– Радий знайомству!

– Взаємно, гномику.

Вони ще з дві хвилини говорили про вчорашній вечір, і про свої тренування. Ніколь почала розповідати про циркових артистів, та про рудих близнюків акробатів. Як виявилось, вона тут виступає цілісіньких десять років, і живе у трейлері одна, без друзів чи знайомих.

Їхню милу бесіду, раптом, перервав знайомий голос:

– Чому ти до сих пір тут сидиш?