Header Image

    Минуле. Одинадцять років тому назад. Відділення лондонської поліції. (Події до чорно-білих точок відбуваються за день до першого флешбеку: Виживший)

     

    – Як скуучно, – простогнав хлопчик, граючись з ручкою. – Тату, тобі ще багато перевірити треба?

    – Так, синку. Почекай, поки я не закінчу. – підписуючи протоколи та перечитуючи заяви, відповів чорнявий чоловік.

    – Уф, я не хочу більше чекати. – розкручуючи на столі ручку, пронив він.

    – Тоді піди пограйся на майданчику. – глянувши на того, посміхнувся поліцейський.

    – На тому, що перед відділом? Там ніколи не буває дітей. Що мені там робити?

    – Рей… будь ласка, не заважай мені працювати. Іди тоді з Вільямом посиди. – попросив Крістофер, ставлячи печатки на документах.

    – Урхг, добре… – Рей сповз із великого шкіряного крісла і вийшов із кабінету батька в зал очікування. Там він помітив русняву жінку з хлопчиком, який сидів на її колінках і не відривав захопленого погляду від скляної баночки з цукерками. Рей з пів хвилини дивився на нього, після чого зітхнув і попрямував до їхнього столу. Мейлі перевів погляд на темноволосого, який відкрив кришечку цукерниці і простяг йому полуничний чупа-чупс з коротким:

    – На.

    Мейлі розгублено закліпав віями і, вказавши на себе пальцем, запитав:

    – Це мені?

    – Тобі. Не бійся, солодощі безкоштовні. – Рей махнув цукеркою.

    – Дякую… – Мейлі прийняв льодяник і почав зацікавлено оглядати його, поки інший не запропонував:

    – Не хочеш піти зі мною на гойдалки?

    – На гойдалки? Хочу. – він повернув голову до своєї матері.

    – Та скільки разів вам повторювати? Я нічого не крала! Та нахабна жінка, яка працює зі мною сама мені підклала годинник начальника, – це правда! – виправдовувалася жінка. – Якби наш бос додумався поставити камери в цьому затхлому кафе ви б мені повірили, правда!? Усі претензії до нього! Він скупиться навіть на одну бісову камеру!

    – Міс, прошу вас, заспокойтеся… – махнула їй рукою жінка у поліцейській формі. – Будь ласка, напишіть заяву, і ми допитаємо вашого начальника.

    – Мама. – покликав її хлопчик. – Можна я піду покатаюсь на гойдалках?

    – Що? Ах, так, звичайно, йди любий. – коротко кивнула вона синові. – Так ось. Та жінка мене чомусь дуже недолюблювала, тому я впевнена на всі сто, що це вона мені підсунула годинник!

    Мейлі зліз з колін матері і попрямував слідом за іншим на ігровий майданчик, а вже там, голосно вигукнув:

    – Вау! Гойдалки на ланцюжках! Я ще на таких ніколи не катався!

    Ці гойдалки були не прості дощаті як біля будинку Мейлі, а зручні, гумові, що формою нагадували вигнуту шкаралупу, зі звисаючими з боків ланцюгами. Правда, був у них великий мінус — вони були для нього за високі.
    Мейлі намагався залізти на них, але ті, як живі, почали виляти туди-сюди. Він підскочив на одній нозі, але втратив рівновагу та впав. З його руки випав чупа-чупс, який підібрав та відкрив для нього Рей.

    – Допомогти тобі залізти? – він протягнув тому льодяник.

    – Так! Будь ласка… – Мейлі запихнув за щічку цукерку на палочці, а коли його підняли і акуратно посадили на гойдалку, він почав розмахувати ніжками, тримаючись за ланцюжки.

    Спостерігаючи за ним, Рей посміхнувся:

    – Пф, ти як каченя на качелі. Давай краще я тебе розкачаю. Знаєш, як на таких гойдалках найкраще кататися?

    – Не-а. А як?

    – Зараз покажу. – Рей почав закручувати його в ланцюги ще й ще, після чого запитав:

    – Готовий до зльоту?

    – Готовий!

    Отримавши чітку відповідь, Рей відпустив руки і зробив крок назад, спостерігаючи як хлоп’я із радісним: “Ву-у-у!” швидко розкручувався. Коли той зупинився і почав сміятися просячи його ще так закрутити, він спитав:

    – Тобі не стане погано?

    – Ні, моя мама завжди розгойдує мене високо-високо! До самого сонечка і мені ніколи не стає від цього погано. – розмахуючи ніжками туди-сюди, відповів той.

    – Пх-х, ти не боїшся колись опинитися на хмарах? – посміявся у долоню Рей.

    Мейлі замислився і відповів:

    – Якщо так станеться, то я хочу стати сонцем! І гріти теплими промінчиками всіх-всіх на планеті. А вночі – бути полярною зіркою на небі та вказувати морякам шлях додому до своїх сімей.

    – Багато ж ти хочеш. – посміхнувся Рей.

    – Ти так думаєш? – він посміхнувся йому у відповідь.
    Несподіванно інший приблизився до нього надто близько, та буквально витріщився. Мейлі сконфуженно спитався:

    – Ч-чого це ти так на мене дивишся?..

    – Та так… – не відриваючи погляду, промовив хлопчик. – Просто я ще ніколи ні в кого не бачив таких ясних зелених очей…

    – С-справді?

    – Угу, я зустрічав дітей зі світло голубими, карими, чи бурштиновими очима, но з такими як в тебе… ще ні разу. Ти… немов би не як всі.

    Мейлі, не в силі більше витримувати на собі його погляду, сором’язливо опустив оченята, як тут, його запитали:

    – Навіщо ти її носиш? – Рей тицьнув пальцем на чорну сумку поруч із гойдалкою.

    – У ній мамині та татові малюнки і мої теж. Я ніколи не розлучаюся з нею.

    – Ти малюєш?

    – Навчаюся ще…

    – Намалюєш мені щось?

    Мейлі вийняв з рота чупа-чупс і з усмішкою попросив того:

    – Добре. Але спершу відкрий рот, ось так, а-а-а.

    – А? а-а-а. – Рей повторив за ним, розкривши рота і розширив від здивованння очі, коли інший запихнув йому свій чупа-чупс.

    – Секундочку… – Мейлі зіскочив, сів на асфальт і, відкривши сумку, почав нишпоритись в ній, поки не дістав невеликий аркуш паперу і не підклав під нього чорний альбом.
    За ним спостерігав почервонілий до самих кінчиків вух Рей, з чупа-чупсом у роті.

    – Я намалюю тобі квіточку, добре? Які квіти тобі подобаються?

    – Квіти? Ну… моя мама любить троянди. – задумливо відповів хлопчик, сівши поруч із ним.

    – Троянди? Я ще не навчився малювати їх… – Мейлі ніяково опустив очі на свій аркуш. – Хм, моїй мамі подобаються ромашки. Хочеш і тобі намалюю?

    – Давай. – не спускаючи з нього пильних очей, усміхнувся Рей.

    Мейлі почав малювати серединку ромашки та пелюстки по бокам. Тут, він підвів очі на свого нового друга і зарум’янився, як персик. Він відсунувся від нього зі своїм малюнком і домалював біля ромашки маленьке сердечко. Коли ж закінчив, то невдоволено скривив губу і, сховавши листочок собі за спину, сказав:

    – Вийшло не дуже гарно…

    – Покажи мені. – Рей потягнувся за листочком, але спритний хлопчик зірвався на ноги і втік на кілька кроків.

    – Агов! Покажи! Ти ж для мене намалював! – підвівшись, Рей почав ловити його.

    – Так, для тебе, але малюнок не гарний! – ховаючись за гойдалку, вигукнув Мейлі.

    – І що з того, що не гарний!? – намагаючись схопити того за руку, спитав Рей.

    – Але ж ти гарний! І малюнок для тебе має бути гарним! – вигукнув Мейлі і спробував вислизнути від нього, побігши в іншу сторону, але відчув, як зловили за руку. Секунда, – і вони впали разом на траву, Рей почав лоскотати молодшого, доки той не заблагав:

    – Аха-хах!! Не треба! Я боюсь лоскоту!

    – Ти… – щоки Рея сильно почервоніли, коли він підвівся над ним, дивлячись у очі. Чупа-чупс при падінні випав у того з рота і зараз валявся в траві. – Ти тільки що сказав, що я гарний?..

    Мейлі від сорому закрив руками обличчя, відповівши:

    – Так, ти дуже-дуже гарний.

    Рей присів і ніяково відвів очі:

    – Ти теж… ем, ти не забився коли падав?..

    Він розкрив долоні, і посміхнувшись, відповів йому:

    – Ні. Зі мною все гаразд.

    – Справді?

    – Ага, – він присів і склав утричі свій малюнок, простягаючи йому. – Пообіцяй, що подивишся вдома, добре?

    Рей прийняв листочок і посміхнувшись, простягнув до нього руку, прибираючи тому з волосся травинки.

    – Добре. За твій малюнок я подарую тобі справжні ромашки наступного разу.

    Мейлі здивовано глянув у його чорні очі і з усмішкою кивнув:

    – Добре. Тоді і я нарву тобі троянд наступного разу!

    Рей на довго задивився на його світлу усмішку і відволікся, лише коли той спитав:

    – Ти не хочеш ще раз зустрітися?

    – Що?..

    – Ем! Просто мені нема з ким більше гуляти і я… якщо ти не хочеш, то я не змушую!

    – Ні, ні! Я з радістю ще з тобою погуляю! У мене… теж немає друзів, щоб гуляти…

    Мейлі здивувався. Він явно не очікував, що інший погодитись і поспішно осяяв обличчя яскравою посмішкою:

    – Тоді..! Як щодо… зустрітися завтра? Моя мама о дев’ятій вечора повертатиметься з роботи і ми будемо гуляти парком. – почав пояснювати Мейлі. – Через дорогу від кафе “Time”, де працює моя мама, є велика площадка. Зустрінемось там?

    – Добре! – посміхнувшись, Рей сховав його малюнок у карман шортів.

    – Ох, ось ти де, мій янголе… – жінка з коротким волоссям підійшла до них і взяла Мейлі за руку. – Пора би додому.

    – Мій янголе… і справді… схожий на янголятко… – тихо прошепотів Рей, як загіпнотизований дивлячись на іншого.

    Мейлі з мамою спантеличено повернули голови і подивилися на нього. Рей, зрозумівши, що сказав щойно ці слова в голос, почервонів і, опустивши очі, пробелькотів:

    – Я не..! Просто ти… дуже милий… – він квапливо затулив рота руками, щоб ще чогось не ляпнути.

    Мейлі, відчувши на собі усміхнений погляд мами, сховався за її довгу бірюзову сукню, ховаючи рум’яні щоки.

    Патрісія перевела погляд на хлопчика перед ними, і, оглянувши його, запитала:

    – Ти дуже схожий на офіцера, що брав у мене раніше свідчення… Твоє прізвище випадково не-…

    – Боже! Ось ти де! – до Рея несподівано підбігла чорнява жінка і схопила за руку. – Я обшукала увесь відділок, а ти на вулиці сидиш. У мене мало серце не вискочило… я думала, тебе вкрали.

    – Навіщо так переживати? Татко ж дозволив вийти на майданчик. – зітхнув Рей.

    – Гаразд, в дома поговоримо. Треба ще твого брата з садка забрати… – Грейс підвела очі і посміхнулася до іншої. – Добрий день.

    – Ах, добрий день. Не хвилюйтеся, вони разом гралися, доки я заповнювала заяву. – всміхнулася їй Патрісія.

    – Ах, я вас пам’ятаю, мій чоловік розповідав, що ви раніше приходили із заявою про домашнє насильство… сподіваюся, тепер усе владналося? – стурбовано спитала Грейс.

    – Не зовсім… – вона опустила очі. – Але тепер ми живемо порізно.

    – Ось як? Це теж добре. Сподіваюся, більше подібного не трапитись. Це великий гріх — піднімати руку на свою дружину. Вам потрібно бути сильною. – Грейс підійшла і взяла її за руку, ласкаво усміхнувшись їй, потім, опустила очі на дитину.

    Мейлі міцно вчепився ручками в мамине плаття.

    – Яка красуня. Скільки їй?

    – П’ять і це… хлопчик. – посміхнулася Патрісія.

    – Це хлопчик!? Боже мій. Вибачте, він настільки милий, що я подумала, що це дівчинка… – Грейс ніяково всміхнулася, після чого глянула на наручний годинник і поспішила вибачитися:

    – Пробачте, я поспішаю. Молодший не любить довго залишатися у садочку.

    – Що ви, я розумію. До побачення. – махнувши рукою, посміхнулася їй Патрісія.

    – До побачення.

    – Кохана! Поїхали! – її покликав чоловік, що чекав біля парковки.

    – Вже йду, коханий! – вона ще раз усміхнулася жінці на прощання і поспішила до чорного джипа. Рей, йдучи за мамою, на прощання помахав іншому рукою.

    – До завтра.

    Мейлі помахав у відповідь, з усмішкою проводжаючи його поглядом.

    – До завтра…

    – Що ж… пішли додому моє янголятко? – спитала сина Патрісія. – Мама приготує тобі млинці, як ти любиш.

    – Так! – Мейлі побіг за своєю наплічною сумкою, потім, узяв маму за руку і вони разом перейшли дорогу.

    ▪️▫️▪️▫️▪️▫️

    – Мамо… чому ти не пішла на роботу? Навіщо ти збираєш наші речі? – прокинувшись, спитав він, підводячись з двоспального ліжка.

    – Ми їдемо в Оксфорд. Тато нас знову знайшов… – поспішно пояснила жінка, збираючи одяг у велику валізу.

    – Що? Але чому ми їдемо так далеко? Можна просто переїхати в іншу квартиру… – Мейлі з хвилюванням спостерігав за нею. – Я хотів сьогодні зустрітися з тим хлопчиком з поліції…

    – Ангеле мій… пробач, але поки твій тато не перестане нас переслідувати ти не зможеш зустрітися з тим хлопчиком якийсь час. – Патрісія застебнула важку чорну валізу і поспішила одягати сина.

    – Ми більше не повернемося до Лондона?..

    – Повернемося, але наступного року. – вона взяла його за руку і попрямувала до виходу.

    ▪️▫️▪️▫️▪️▫️

    В Оксфорді Патрісію прийняли в невелике кафе посудомийницею. Грошей поменшало, доводилося якось викручуватися. Вона брала нічні зміни та прибирала зал після відвідувачів. На щастя, їхній будинок знаходився за один квартал від кафе і їй не доводилося витрачати гроші на автобус, добираючись що ночі до себе додому.

    Минуло вісім років, з тих пір, як вони покинули Лондон, але вони так і не повернулися туди. Мейлі виріс і самостійно приходив до матері на роботу, приносячи їй обід. Дедалі частіше помічаючи порізані пальці сина, Патрісія почала відмовлятися від його старанно зроблених бутербродів. Натомість він приносив мамі букет із зірваних біля їхнього будинку – диких квітів.
    Весною, коли Мейлі виповнилося тринадцять, його мама спекла йому найсмачніший бісквітний торт. На жаль, він виявився останнім. Наступного ранку, рівно о десятій, Патрісія, як завжди, збиралася на роботу.

    – Мама! – Мейлі з посмішкою вибіг зі своєї кімнати, зупиняючи її в тісному коридорчику, щоб показати свій малюнок. – Дивись! Я намалював тебе та себе!

    – Яка краса, янголятко, – усміхнувшись, та опустилася навпочіпки і міцно притиснула до серця сина, потім, взяла його листочок. – Ти намалював мене надто красивою тут.

    – Але ти справді дуже гарна! – він поцілував її в щічку. – Я сьогодні знову нарву тобі квітів! І намалюю ще один малюнок!

    – Ох, милий, дивися, щоб тебе ніхто не спіймав, поки ти їх збиратимеш. – захвилювалася вона.

    – Ніхто мене не зловить! Я не рватиму троянди місіс Женев’єви! Тільки твої улюблені ромашки. – посміхнувся їй хлопчик.

    – А давай, коли я повернуся, разом на малюємо ангела-хранителя?

    – Він буде захищати тебе і мене, мамо?

    – Так, любий мій. – Патрісія поцілувала його в щічки і сховала листок у кишеню спідниці, після чого піднялася щоб йти, але Мейлі зловив її за руку і, з хвилюванням дивлячись у блакитні очі матері, сказав:

    – Повертайся як найшвидше, мамо.

    – Добре, мій янгол. Я люблю тебе. – вона ласкаво погладила сина по маківці.

    – І я тебе люблю. – Мейлі стиснув маленькі кулачки проводжаючи маму стурбованим поглядом.

    ▪️▫️▪️▫️▪️▫️

    Чайна чашка вислизнула з рук і в щент розбилася, впавши на плитку кухні.

    – О Боже. Патрісіє, ти знову розбила чашку? – кудрява кухарка невдоволено обернулася.

    – Що у вас трапилось? – запитав товстий чоловік, що зайшов у кухню.

    – Патрісія розбила третю чашку за сьогодні. – відповіла друга кухарка.

    – Що!? Патрісія, ти хочеш щоб я збанкрутував!?- розгнівався керуючий кафе.

    – Вибачте… я зараз все приберу… – вона опустилася, збираючи уламки.

    – Я відмінусую з твоєї зарплати суму за вчинені мені збитки, – сказав директор. – Наступного тижня я не хочу більше тебе тут бачити. Ти звільнена.

    – Що!? – Патрісія ривком піднялася з підлоги, подавшись за чоловіком, що пішов геть з кухні. – Але містере Кромвель! Ви ж хвалили мене за мої старання! Як ви можете тепер мене виганяти!?

    – Раніше ти і справді старалася, але зараз від тебе одні збитки. Якщо завтра заплатиш мені за розбиті чашки, тоді я подумаю чи залишати тебе. – промовив директор кафе, проходячи до свого кабінету.

    – Але містере Кромвель!.. – вона вхопилася за його руку. – Я завтра точно не зможу вам заплатити стільки… давайте, я поверну вам половину наступного разу?

    – У такому разі йди зараз же з мого кафе, – Олівер відштовхнув її так, що вона, спіткнувшись об крайній столик, впала. – Ти звільнена, і крапка. – після цих слів чоловік зайшов до себе в кабінет, залишивши її в залі.

    По обличчю Патрісії потекли сльози. Схлипуючи, вона несподівано почала задихатися. Вхопившись за грудну клітку, Патрісія спробувала піднятися з підлоги тримаючись за стільчик, але зробивши кілька кроків у бік кухні, знепритомніла. За десять хвилин її помітила одна з офіціанток. На крики дівчини зібралися й інші. Містер Кромвель в паніці став викликати швидку.

    Приємний весняний вітерець розвівав хвилясте волосся. Мейлі співав французьку пісеньку, котрої його колись навчив батько і неквапливо крокував до кафе з маленьким букетиком ромашок у руці та новим малюнком для мами у чорній сумці.

    Раптом він зупинився. За поворотом біля маленької кафешки стояла карета швидкої допомоги, а навколо неї — натовп людей, серед яких Мейлі впізнав кухарів, офіціантів і керуючого. Двері швидкої зачинилися і та помчала до повороту, виїжджаючи на головну дорогу.

    Мейлі в тривозі забігав очима по натовпу людей біля кафе, але його матері серед інших не було.

    “Ні. Цього не може бути…” – він різко розвернувся до швидкої. Квіти посипалися з рук. Серце шалено застукотіло в грудях, він стиснув кулаки і вибіг слідом по дорозі.

    – Н-ні!.. – з сильною задишкою випалив Мейлі, прискорюючись і розтираючи на бігу сльози. – Мама!!!

    Він біг як міг, але наздогнати швидку не зумів. На наступному повороті вона зникла з поля зору. Мейлі спіткнувся об тротуар і роздерши коліна до крові, упав.

    – Мамо! Мамо!! Не залишай мене… не… не залишай… – захлинаючись сльозами, кричав він.

    Поруч зупинилася машина. Скло опустилося і товстенький дядечко за керком махнув тому рукою, вигукнувши:

    – Застрибуй! Я відвезу тебе до лікарні.

    Поки вони їхали, Мейлі не змовкаючи плакав, через що чоловік, що сидів спереду, почав злитися.

    – Не ний. Лікарі сказали, що у неї аритмія і трапився серцевий напад через те, що вона не прийняла вчасно свої таблетки. Але гадаю, в цьому немає нічого страшного.

    Мейлі згадав купу різних упаковок вдома на тумбочці. Але йому ніколи не спадало на думку, що у його матері можуть бути проблеми з серцем.

    – Хмф, твоя мати зовсім розуму немає. Прийшла на роботу з хворим серцем так ще й налякала мені всіх робітників та клієнтів сьогодні! – став обурюватися керуючий кафе.

    Мейлі мовчки дивився на свої руки, коли чоловікові несподівано зателефонували:

    – Алло? Так, це я дзвонив у швидку. Ким я є? Директор закладу, де вона працювала. Що?.. ви жартуєте!!? – він різко вдарив по гальмах, через що Мейлі мало не вистрибнув на передні сидіння.

    Після недовгої паузи містер Кромвель кинув слухавку і з гучним зітханням прошипів зі злості крізь зуби:

    – Дідько… через неї на моїй шиї тепер ця дитина…

    – Чому ми зупинилися?.. – Мейлі вчепився за сидіння чоловіка.

    – Сенсу їхати вже немає. Навряд чи тобі сподобається дивитись на труп своєї матері.

    – Що?.. – він у розпачі похитав головою. – Ви брешете… ви ж… сказали, що в неї немає нічого серйозного!

    – Стули писка! Я не винен, що в тебе така безмозка мати! Хто ж знав, що вона настільки зіпсувала своє здоров’я! Яка дурепа… не сказала про свою хворобу, прийшла без пігулок на роботу, так ще й про тебе не подумала! – чоловік розвернув машину і поїхав в інший бік.

    – Стійте! Куди ми їдемо!? Лікарня в іншому напрямку! – Мейлі злякано подивився у своє вікно.

    Містер Кромвель сердито зашипів:

    – Я ж сказав. Вже марно їхати до лікарні. Можеш подякувати своїй мамі, вона зробила тебе сиротою. Я відвезу тебе до найближчого дитячого будинку. Скільки ж клопоту вона мені додала на сьогодні… навіть її пропрацьованих днів не вистачить, щоб розплатитися за весь розбитий нею посуд.

    Мейлі, розтираючи долонями сльози, скрикував:

    – Зупиніть машину! Зупиніться!

    – Сиди мовчки і не дій мені на нерви, шмаркач! – огризнувся Олівер. – Якби не твоя матуся, я спокійно рахував би свої гроші в кабінеті! Через неї мене можуть забрати у відділок на добу!

    – Ви погано чуєте!? Зупиніть машину! – невгамовно кричав тому Мейлі, б’ючи кулачками в переднє сидіння.

    Чоловік зупинився на світлофорі і, обернувшись, схопив того за комір футболки, і зі злістю прошипів крізь жовті зуби:

    – Малий поганець… тебе навчити поважати дорослих!? Твоя мати мені гроші винна, хто тепер мені їх віддасть!? Може, мені комусь тебе продати? Думаю, за твоє миле личко я отримаю не погану суму. – чоловік хтиво зареготав.

    Мейлі відчув, як той піднімає його футболку і проводить по животу рукою, спускаючись нею до ґудзика на шортах. Він розкрив рота щоби закривати, але його в мить затиснули великою долонею разом з носом і очима. Від переляку малий схопив і з силою вкусив того за долоню. Секунда, – і чоловік заволав, відпустивши малого. Зі скаженим стукотінням серця Мейлі намацав ручку і відчинив дверцята авто. Вибігаючи, він чув гнівні крики чоловіка собі в спину:

    – Стій!! Куди ти!? Хочеш померти десь на вулиці!? Хах! Ну і чудово! Я не шукатиму тебе, дрібний ти засранцю!!

    Позаду почали сигналити автомобілі, адже на світлофорі вже спалахнуло зелене світло. Чоловік фиркнув і, потягнувшись, зачинив задні двері, після чого розвернув машину, їдучи назад у кафе.

    Мейлі пробіг безупинно кілька вулиць, поки не не скінчилися сили. Він почав озиратися на всі боки. Це був парк. Він неквапливо попрямував тротуарною стежкою, поки не помітив поруч лавку. Опустившись на неї, Мейлі затулив руками обличчя і зігнувся навпіл.

    З цього дня і всі подальші дні він звинувачуватиме себе. Якби він не народився, його мама зараз була б жива. Виступала на великій сцені, жила у достатку ні в чому собі не відмовляючи, і не працюючи по нічних змінах посудомийницею. Їхня сім’я не розпалася, якби не його невиліковне захворювання, і… якби вони з Реєм не зустрілися… можливо, він зумів би врятувати своїх батьків тієї ночі.

    Повернувшись ближче до вечора в їхню маленьку квартирку, Мейлі натрапив на орендатора, який, кинувши йому за двері кілька речей, що потрапили під руку, вигнав, вигукуючи, щоб він не приходив, поки його мати не заплатить прострочену орендну плату. Таким чином хлопчик і став безхатьком. Він проспав три ночі на вулиці, поки одного холодного вечора його не забрала віруюча, християнська сім’я, яка, як раз таки, збирала покинутих дітей в свій монастир. Правда, той був заповнений сиротами, тому подружжя перемістило кількох дітей до свого дому, в який відвезли і Мейлі. Як тільки він потрапив до чужого будинку, то одразу зрозумів, що буде тут не любимий. Інші дітлахи нахабно скидували на “брата” всю роботу по дому. Лариса і Том дозволяли їм робити, що тільки заманеться, сміючись, що ті просто з ним граються.

    Мейлі тягали за волосся, штовхали, кричали, били, і обділяли їжею. Декілька разів, вкравши буханку хліба він втікав, але за кілька днів його повертали додому поліцейські, або ж він повертався сам, так як тільки у них міг щось поїсти.

    Через те, що його названий батько був священиком, чоловіка ніколи не сміли звинуватити в тому, що він погано піклується про дітей, навіть якщо багато хто бачив сліди від побоїв на власні очі.

    – Боже правий! Святий отче, чому вони всі в синцях!?

    – Сестри мої, не варто хвилюватися, діти все ще не звикли один до одного, тому нещодавно побилися.

    – Господи… Не можна ж так, ви ж всі як рідні.

    – Ви абсолютно праві. Не тривожтеся, вони покаялися в гріхах перед Господом і все владнали між собою. – чоловік з сивою бородою опустив руку на маківку хлопчика поряд з собою. – Чи не так, Мейлі?

    Той дивився байдужим поглядом перед собою на інших, побитих їх “благочестивим батьком”, дітей. Розімкнувши обкусані губи, він відповів:

    – Хай простить вас Господь, батьку.

    Одного разу, у грудні, Мейлі зумів втекти з дому на три роки. Весь цей час, коли він стикався з поліцейськими, то брехав, що сидить у парку і чекає на маму з магазину або тікав, кажучи, що йому подзвонив батько, щоб іти додому. Мейлі не був зниклою дитиною, адже його “батьки” ще ні разу не подавали заяв що до його втечі.

    У нього з’явилася подруга: бездомна жінка, якій було 46, іноді “рятувала” його від правоохоронних органів, вдаючи, що являється його матір’ю, але одного дня вона зникла. За словами інших безхатьків, у Джулії пішло ускладнення з ангіною і вона померла.
    З часом Мейлі вивчив райони, де рідко буває поліція і ховався від усіх там, доки не зустрів парубка, закутаного в червоний шарфик…

     

    0 Коментарів