Частина 34: Сльози неба і землі

Мейлі взяв вилку і спробував наколоти нею шматочок, але піца падала і розвалювалася. Подивившись на спроби молодшого, Ніколь криво посміхнулася і допомогла йому покласти піцу в тарілку:

– Скоріше спробуй! Це ну дууже смачно!

Мейлі вдячно кивнув і пів хвилини дивився на шматок піци на тарілці, не знаючи, що з ним робити.

– Що таке, Мейлі? Ти не хочеш піци? – жуючи, спитала Ніколь.

– Ах, ні. Просто… я не знаю, як її правильно їсти.

Ніколь мало не подавилася своїм шматком, перепитавши:

– Ти…ніколи раніше не їв піцу!?

Мейлі ніяково почухав щоку та кивнув їй.

– Ох, пробач, гномику, я просто вперше бачу людину, яка не їла піци! – здивовано промовила Ніколь, після чого повернула голову до дівчини поряд. – Навіть наша принцеса їла раніше піцу. До речі, як тобі?

– Найзвичайнісінька піца. – відповіла Саманта, доїдаючи великий шматок і запиваючи його лимонадом.

– Та бачу… – дивлячись на неї, вона посміхнулася. – А сама то мало пальчики не облизуєш. Хочеш ще шматочок?

– Ні, дякую. – стримано відповіла інша.

– Та годі тобі, – Ніколь відламала ще один апетитний шматочок, і поклала його їй в тарілку. – Тобі треба більше їсти, а то як і була худорлявою, так і лишилася.

Саманта хмикнула і почала їсти запропоновану їй піцу. Поки Ніколь, довольно посміхаючись, спостерігала за тим, як гордовита пані з великим апетитом кусала шматок за шматком, Рей став показувати Мейлі як правильно їсти піцу.

– Візьми її ось так у руки. Можеш і однією їсти, але якщо піца дуже велика, краще тримати її в обох руках, так вона не розвалиться. Так, молодець. Їсти потрібно з куточка шматка і так просуватися до скоринки, добре? І розжовуй її гарненько, не ковтай відразу.

Мейлі кивнув йому і зніяковіло відкусив шматок. Через секунду його очі за іскрилися і він відкусив ще шматочок і ще, затім, з повними щоками, пробормотів:

– Дуфе смапно!

– Хех, я ж казала, що піца тут відпадна! – нахвалюючи, гордо підвела голову Ніколь.

Коли вони об’їлися піци, їм піднесли морозиво. Мейлі з нетерпінням чекав на нього, тому став поспіхом пробувати, поки поруч не пробурчав Рей:

– Їж потроху. Ще горло заболить.

– Ти забув? – перервала того Ніколь. – Мейлі не відчуває болю, отже, навіть якщо й заболить горло, він цього не відчує. Дай дитині спокійно поїсти морозива.

– І що з того? – невдоволено хмикнув Рей. – Це не змінює того, що його горло потім буде червоним.

– Аргх, який ти зануда, – поїдаючи свою порцію морозива, пирхнула Ніколь, після чого глянула на забруднене обличчя іменника. – Пх, Мейлі подивися на себе. Ти схожий на поросятко. Секунду, я попрошу у Рейчел серветки. – Ніколь, підвівшись зі столу, попрямувала до своєї знайомої. Але, коли повернулася з серветками, помітила, що вони більше не потрібні.

– Я ж казав тобі не їсти так швидко морозиво… тепер увесь забруднився. – Рей почав витирати пальцями його щоки і розмазувати залишки пломбірного морозива на губах.

Мейлі спантеличено завмер, мовчки дивлячись на того. Поки не помітив клацнувший звук навпроти.

– Друге фото на згадку готове. – усміхнувшись повідомила Саманта, розглядаючи фотографію в смартфоні.

– Що?.. Стривай! Видали фотку! – Мейлі потягнувся через стіл до дівчини, але та вже сховала телефон у сумочку.

– Потім подивлюся всі фото і невдалі видалю.

– Ніколь. Дай пройти. – торкнувшись її плеча, попросила офіціантка, що тримала тацю з тортом.

– Ах, вибач. Проходь… – оцепенівша Ніколь опустилася на своє місце і глянула на здивоване обличчя юнака.

– Який красивий! – у захваті вигукнув Мейлі, розглядаючи фрукти та ягоди, що прикрашали білий кремовий торт.

– Вибач… я забула вчора запитати про торт, – винувато посміхнулася йому Ніколь. – Сподіваюся, ти любиш бісквітні торти?

– Ох, не вибачайся! Я люблю всілякі торти! Але з фруктами ще жодного разу не куштував!

Вона посміхнулася:

– Саме час спробувати!

Рейчел принесла різнокольорові свічки і, застромивши в тортик, запалила їх. Усі три дівчини стали наспівувати: “Happy birthday to you”, і Мейлі на хвилину пригадав день народження Рея і як той довго роздумував над бажанням. Його спрямовані в інший кінець столу – на нього, очі, і свічки, що в мить згасли…

– Загадуй бажання, Мейлі! Швидше! – плескаючи в долоні, підганяла його Ніколь. Саманта поруч із нею знімала все на камеру і з посмішкою поглядувала на нього.

Мейлі опустив очі на свічки.

“Бажання? Начебто, я вже загадував його на Новий рік… але яким воно було? Не можу пригадати…” – він упіймав на собі усміхнений погляд Рея. Його серце мимоволі стало битися частіше. Мейлі нахилився, задуваючи свічки.

“Хочу, щоб у нас із ним, нарешті, все було добре…”

Всі навколо радісно заплескали йому. Рейчел, змінюючи їхні тарілки на чисті, взяла в руки ніж, щоб розрізати торт, але її руку несподівано перехопив хлопець. Підвівшись, Рей попросив:

– Віднеси спершу тарілки. Я сам поріжу.

– А-ага, добре… – з рум’янцем на щоках, Рейчел усміхнулася йому, і, прибравши свій піднос, поспішно пішла до кухні.

Мейлі провів її задумливим поглядом і, опустивши очі на торт, подумав:

“Вона, начебто, непогана дівчина… може вони почнуть зустрічатися…” – він відійшов від цієї думки, побачивши як парубок зняв з верхівки торта велику вишеньку, і присівши назад, простяг її до його губ.

– Скажи: “а-а-а”, – розкривши рота, попрохав Рей.

Мейлі краєм ока помітив Саманту, що з-під тишка фоткала їх, і сильно зніяковів.

– Я не буду.

– Не любиш вишні?

– Не в цьому справа.

– А в чому тоді?

– Вдома… поговоримо…

Рей знизав плечима і закинув собі до рота вишеньку. Вони просиділи цілу годину. Кожен подарував Мейлі подарунок. Ніхто особливо не знав чого той хоче, тому вибрали на власний розсуд: хто подарував йому одяг, хто – прикраси для волосся. Але з усіх подарунків він зрадів найбільше, звичайно ж, подарунку Рея. Той подарував йому повний набір кольорових олівців та сотню аркушів паперу для малювання. Ось вже точно, хто знав  що йому по-справжньому потрібно.

Після розмов про різні історії, пов’язані з виступами у цирку, вони ще довго фоткалися на телефони дівчат у мальовничому внутрішньому дворику кафе. Рей став задирати дівчат і кудлатити їм волосся, через що було зіпсовано їх останні селфі.

За це вони ганялись за ним навколо столиків не менше пів години, намагаючись зіпсувати його зачіску, а Рей лиш сміявся, вислуховуючи їхні погрози. Мейлі нічого не залишалося як сидіти і підставляти милиці тому під ноги кожен раз, як він пробігав поряд, щоб влаштувати нахабному хлопцеві “сюрприз”, але той так жодного разу і не спіткнувся, а перестрибував їх, як справжній атлет. Пізніше, на обід, вони доїли торт з чаєм. Мейлі вже трохи втомився тому вони поїхали назад до цирку, відпочивати.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

– Щось не так? – глянувши на його кислий вигляд, спитав Рей.

– Чи можу я вас попросити більше так не робити?

– Не розумію про що ти.

– З морозивом та вишнею! Ви ж… не любите мене! Так навіщо поводитесь так, ніби закохані!?

– Я просто намагався догодити і задобрити тебе, щоб ти забув про той інцидент.

– Не треба так робити, і… не сподівайтеся, що я коли-небудь забуду про все, що ви зробили. – Мейлі вказав на свій гіпс, сердито зиркнув на того, після чого ліг на своє ліжко і відвернувся спиною. Він зовсім забув про те, що хотів прийти в гості до місіс Міллер.

Після його дня народження пройшов майже тиждень. Настав день матері… Мейлі з самого ранку не знаходив собі місця. Він дуже хотів відвідати могилу своєї мами, адже вже через тиждень у них буде перший виступ, після якого вони повинні будуть рухатися далі і шансу прийти до неї в нього більше не буде.

– Пане Рей.

– Чого тобі?

– Я хочу відвідати-…

– Ні. Ти нікуди не підеш. – в раз обірвав його хлопець.

– Але ж… – стиснувши кулаки, мовив Мейлі, проте Рей знову його перебив.

– Мейлі, я не ясно висловився? Поки тобі не знімуть гіпс ти нікуди не підеш. – категорично повторив той.

З нього вистачить! Мейлі більше не збирався слухатися його. Кращого дня для втечі більше може не випасти. Він вирішив щось вигадати. В роздратуванні він кинув погляд на подаровану Самантою синю сорочку, і до нього зненацька прийшла ідея. Він напише їй листа, в якому попросить про послугу, сховає його в кишеню сорочки і передасть руками Рея Саманті в руки. Ідея була не надто надійна, адже він не знав, чи знайде дівчина його записку, але вигадувати інший план не було часу.

Поки хлопець був зайнятий переглядом чогось у телефоні, Мейлі вийняв зі своєї сумки шматочок паперу з новеньким олівцем і почав писати записку. Закінчивши, він склав її втричі, взяв у руки сорочку, засунув у кишеньку записку і, відірвавши один ґудзик, звернувся:

– Пане, можете віднести Саманті її подаровану сорочку?

– Що? Навіщо? – Рей, відклавши телефон, підвівся на ліжку.

– Я помітив, що в неї відірвався ґудзик… Ви ж не вмієте шити, правда? – Мейлі підняв сорочку, щоб той побачив недостающий ґудзик.

– Ну… Не вмію.

– Тоді можете передати її Саманті? Чи мені самому піти, відвідати її?

– А навіщо тобі здалася ця сорочка зараз?

Мейлі зам’явся, відводячи очі.

– Ну… я хотів її одягнути завтра, але… якщо вам важко, я розумію.

– Гаразд, – він підійшов та вихопивши сорочку. – Я туди й назад. Щоб нікуди не виходив, зрозуміло?

– Звичайно, – посміхнувшись, кивнув Мейлі. – Тільки скажіть Саманті, що ґудзик знаходиться в лівій нагрудній кишені.

– Так-так. – байдуже махнув той рукою. Натягнувши на себе пальто і взувшись, Рей вийшов надвір зачиняючи за собою двері.

Мейлі голосно видихнув. Йому вперше вдалося його обдурити і, схоже, той нічого не запідозрив, але ще рано було щось гадати. Треба було дочекатися та дізнатися, прочитала Саманта записку, чи ні.

Рей незабаром повернувся і відразу ж приніс обід. Мейлі не хотів їсти. Він дуже переживав, що його план провалиться.
Швидше за все, хлопець не нагадав Саманті про кишеньку, і вона попросту не додумається зазирнути туди. Минула година, ось і друга. Мейлі вже втратив всяку надію і змирився з тим, що цього року не зможе прийти до мами. Як тут, у двері постукали. Він обнадійливо глянув на двері, які відразу ж відчинив Рей.

– Вибачте, що так довго не відвідував. Була купа справ, – до їхнього трейлера зайшов високий чорнявий чоловік в окулярах. – Як ти, Мейлі?

– О, я вже думав, що ви ніколи не прийдете. – вимовив замість вітання, Рей, зачинивши за тим двері.

– Я ж казав, що прийду. Правда запізно трішки. – лікар підсунув табурет і присів навпроти юнака. – У тебе все добре? Не сумуєш? Знаю, з гіпсом особливо не розгуляєшся, але чекати ще не довго, пару тижнів пройдуть так само швидко, як і ця неділя. – лікар почав оглядати його ногу, після чого зробив перев’язку і поміняв бинти на нові, краще зміцнюючи їх. Закінчивши, він запитав:

– Нічого не тисне? Є дискомфорт у нозі? – закінчивши, запитався Фредерік.

– Ні. Все нормально. – опустивши очі, тихо відповів Мейлі.

– Як шкода, що я не можу запитати, чи болить у тебе нога, адже ти все одно не відповіси мені, – зітхнув той і стурбовано глянув на нього. – Ти виглядаєш пригніченим, тобі погано? Ти добре харчуєшся?

Мейлі прикусив нижню губу і мигцем глянув на парубка, що стояв за чоловіком. Рей схилив голову на бік, уважно спостерігаючи за ним.

– Ем-м, у мене немає апетиту. Я мало чого з’їв сьогодні, і погано сплю останнім часом… – нервово перебираючи пальцями ковдру, промовив Мейлі.

– Це зле. Тобі потрібні сили, щоб скоріше одужати, інакше ти сильно ослабнеш або, навіть, втратиш свідомість під час виступу. – містер Бреккем пошарив у своїй аптечці, потім, поклав тому на столик дві пачки таблеток і, обернувшись до Рея, пояснив:

– Якщо буде безсоння, даси йому на ніч ці пігулки. По одній перед сном. У зеленій упаковці — таблетки для покращення апетиту та травлення. Теж одну перед кожним прийомом їжі, зрозуміло?

– Так, звісно. – прикривши очі, відповів Рей.

– От і добре. – Фредерік нахилився і погладив молодшого по маківці. – Він тебе не кривдить? Може, ти хочеш повернутися до медпункту?

Помітивши нахмурене обличчя хлопця, він поспішно крутнув головою:

– Все в порядку. У вас і без мене багато справ, тому я залишусь у себе. Дякую за.турботу.

– Що ж… мої двері завжди будуть відчинені для тебе. До зустрічі, Мейлі.

Містер Бреккем пішов і Мейлі стало важко на душі. Він повалився на ліжко, зосереджено дивлячись у стелю.

“Все втрачено. Вона не прийде”.

За цією думкою почувся стукіт у двері. Рей попрямував відкривати:

– Що цей старий знову забув…

Але за дверима пролунав холодний і чистий дівочий голосок:

– Старий? Ти головою вдарився чи як?

– Саманта! – зрадівши, підскочив на ліжку, Мейлі.

– Привіт, – вона посміхнулася йому, але тут же стерла усмішку з обличчя і, схрестивши руки, глянула на кузена перед собою. – Мені треба забрати Мейлі на годинку.

– Чого б це раптом? – невдоволено буркнув Рей.

– Хочу, щоб він приміряв пару зшитих мною одеж.

– Він не піде. Принеси речі сюди.

– Що таке? – зробивши крок, вона зазирнула йому у вічі. – Чому це ти за нього почав все вирішувати? Він тепер не може піти посидіти зі мною годинку? Ти його в неволі тримаєш чи що?

Рей насупив брови і, кинувши на іншого пильний погляд, відповів:

– Гаразд. Ідіть. Але за годину я прийду за ним.

– Через дві години прийдеш. – Саманта відволіклася на дзвінок і вийшла.

Рей, схопивши за руку Мейлі, попередив:

– Тільки без дурниць. Не здумай розповідати їй про те, що трапилося в лісі або просити зміну партнера. Вона точно буде проти цього. Зрозумів?

– Так… Можете не турбуватися, молодий пане. – промовив він, намагаючись вирівняти тремтячий від хвилювання голос.

Дівчина повернулася і Рей відпустив іншого з нею, проводжаючи їх двох пильним поглядом, поки ті не зайшли до намету Саманти.

– Я знайшла твою записку. Ти не поясниш, чому хочеш таємно від Рея поїхати до головного цвинтара Оксфорда? – поцікавилася Саманта, як тільки вони зайшли.

– Це довго пояснювати… Словом, ми в сварці з ним і я не хочу щось просити у нього.

Вислухавши його, вона розуміючи кивнула:

– Добре, я доставлю тебе туди цілісіньким та неушкодженим. Дорога, правда, займе багато часу… Він щось запідозрить. Але я спробую його заспокоїти і переконати, тож можеш не хвилюватися.

– Спасибі тобі велике.

– Дрібниці. Ми ж друзі.

Їхня дорога зайняла справді дуже багато часу, до того ж, Саманта знову взяла машину батька без його дозволу, пояснюючи це тим, що краще не брати на себе підозри і не їхати машиною на якій постійно їздить Рей. Дорогою Мейлі попросив Саманту зупинитися біля квіткового кіоску, і вони разом зайшли вибирати квіти.
Приїхали на цвинтар вони вже над вечір. Ще було видно, але Саманта турбувалася, щоб той не заблукав десь.

– Не хвилюйся. За три роки я добре вивчив кожен камінчик тут. Повернуся за пів години, добре?

– Гаразд. Тільки повертайся поскоріше.

“Пробач, Саманта… але я не повернуся з тобою в цирк”.

– Звісно. – Мейлі зайшов за велику кам’яну арку. Саманта дивилася йому в слід, доки в кишені її пальто не заграв телефон. Вона підняла слухавку і після паузи заговорила:

– Так?.. заспокойся, я привезла його на головний цвинтар. Він мене попросив. Рей, вгамуйся, він просто захотів відвідати могилу своєї матері! Приблизно за годину будемо. Га? Ти в своєму розумі? Алло? Аллоо? Дідько, повісив трубку… Ну що за дибіл…

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

– З днем ​​матері, мамуль. Це я. Як ти? – Мейлі відклав у бік милиці і опустився навколішки перед невеликою могилкою. – Я приніс тобі квіти. Ти ж любиш білі лілії? Я пам’ятаю лише… що тобі подобалися ромашки… та їх не було, вибач. – він поклав букет на могилу і обвів її понурим поглядом, прошепотівши:

– Я так давно тут не був… такий безлад. Я приберуся, добре? – стримуючи сльози, він почав рвати бур’ян, що виріс навколо плит. – Пам’ятаєш, як ти ні разу не лаяла мене за безлад? Якось, я розмалював стіни у себе в кімнаті, але ти мене не на сварила, навпаки, здивувалася і почала розпитувати що ж я такого намалював. Тато ж… розлютився і змусив тебе все відтерати. Тоді я допомагав тобі вимити всі стіни і з того дня я більше ніколи не влаштовував без порядку і прибирав після себе всі іграшки, пам’ятаєш? – по щоках по бігли перші сльозинки, які він одразу ж витер брудними від землі долонями. По всьому цвинтарі нависала гробова тиша, яку переривав ледь чутний шепіт:

– Я приєднався до цирку, в який ти по обіцяла мене зводити. Правда дивовижно? Ти ж рада за мене? Незабаром мій перший виступ. Я так хвилююся. Не хочу нікого підвести. Я старатимусь заради тебе… Ти тільки не хвилюйся за мене, добре? Кістка на нозі вже зовсім скоро зростеться. Ти ж знаєш, це не перший мій перелом, я переживу їх ще дуже багато, ахах… – Мейлі заплющив очі та спитав:

– Ти бачила? Того хлопця, що забрав мене з вулиці? Спочатку, мені здавалося, що він добрий, але… це не зовсім так. Я заплутався, мам. Що мені робити далі? Він знову буде на мене сердитися… і цього разу сильно. Але ти не гнівайся на нього, добре? Мамо… якби ти тільки була поруч… – він проковтнув ком у горлі і почав тихо наспівувати пісеньку, що колись співала йому перед сном матуся:

– “Спи мій янголе піднебесний.

Сплять дерева, спить вода.

Від моєї тихої пісні над тобою зійде зоря.

За далекими пагорбами, за сусідньою стіною — сон із гарною бородою ходить з лампою-луною.

Спи мій янголе піднебесний,

Сонце за море зайшло.

Все що буде — невідомо.

Все, що було, то пройшло.

Все приходить хто зна звідки, і втікає в нікуди.

Спи мій любий, спи.

Ти один тут назавжди.

Спи мій янголе піднебесний.

Ти ще не знаєш зла.

Ти вже не чуєш пісні.

Ти вже давно дріма.

За далекими пагорбами

старенький сон тебе веде.

Далі мені не можна за вами.

Але ж хто пісню закінчить?”

Мейлі відчув впавші на обличчя – холодні каплі.

“Не плач мамо… не треба”.

Він витер сльози рукавом і ліг на холодну надгробну плиту. Він хотів би залишитися тут на цілу ніч. Все-таки, він не вперше засинав на маминій могилі. Так і зараз, бажання було вище за нього. Мейлі не звертав уваги на краплинки дощу та крижаний холод під своєю щокою. Він не розплющував важкі повіки, і хотів заснути так, надовго… Його охопив солодкий сон на цілу годину… А потім він стрепенувся і помітив, що дощ над ним уже не падає, а поряд хтось стоїть.

Розплющувати очі зовсім не хотілося, але він, таки, розімкнув сонні повіки і подивився на іншого.

– То тут спочиває твоя мама? – спитав до болю знайомий голос, від якого по спині у нього пробігла хвиля мурашок. Він ривком підняв голову з мармурової плити і перелякано подивився на парубка.

– Чому ти мені не…

Мейлі не  став вислуховувати його. Він схопив жменю бруду в перемішку з камінчиками і жбурнув все тому в обличчя.

– Аргх! Мейлі, що ти..! – хлопець випустив з рук свою парасольку і почав розтирати очі.

“Біжи, біжи, біжи!” – луною звучало в його підсвідомості. Мейлі в паніці схопився за милиці і поспішно попрямував в інший кінець цвинтаря. Коли Рей розплющив очі, той уже був досить далеко.

– Стривай! Куди ти!? – розлючено крикнув Рей та побіг за хлопчиськом.

Дощ повністю змочив і сплутав довге волосся, яке зараз злиплося по всьому його обличчю, затуляючи очі. Від тривоги, що охопила його, серце мало не вискакувало з грудей. Милиці заглиблювалися в мокру землю і постійно застрягали в ній. Він почав нервувати ще більше, коли почув позаду гнівний крик:

– Мейлі не тікай! Давай поговоримо!

– Відчепіться від мене! Їдьте разом із Самантою! Я не повернуся в цирк! – хриплим голосом крикнув він, і помітивши, що інший наближається, що є духу став перебирати милицями в руках.

– Та стій же! – Рей простяг руку і майже спіймав його за капюшон куртки, але раптово його права нога підсковзнулася і шматок землі під нею провалився. Секунда, – і він упав у глибоку яму, спиною прямо в її середину.
Коли Рей розплющив очі, то відразу все зрозумів. Він звалився в одну з викопаних могил. З пів хвилини він дивився на чорне небо, де вже з’явилися перші маленькі зірки.

– Хах… ахах, таки потрапив куди мені саме місце. – натягнувши на обличчя посмішку, тихим голосом прошепотів Рей. Він заплющив очі, відчуваючи, як на обличчя капає прохолодний дощ. – Це на краще… я мав лежати тут ще одинадцять років тому назад.