Частина 3: Незабутнє перше враження

Повільно підходячи до входу на арену цирку, Мейлі захоплено розглядав неймовірно високий, різнокольоровий купол. Зверху спускалися: кольорові полотна, високі трапеції, канати, сітки; очі сліпило світло безлічі прожекторів. Тут виявилося на диво дуже душно. Знімаючи з себе курточку, Мейлі з відкритим ротом роздивлявся трибуни для глядачів. Всі крісла неможливо було за раз перерахувати. Але, якщо рахувати по ряду, то їх було приблизно десяти. Вони піднімалися один за одним, до самого циркового купола. Всі сидіння були оббиті червоним шовком. Здавалося, що їх спинки переливались позолотою, ніби в розкішному оперному театрі.

Центр арени заповнювало багато людей. Всі вони були професійними акробатами, фокусниками, жонглерами, дресирувальниками, і не тільки.

Як змовившись, усі люди на арені разом обернулися на тих, хто щойно прибув. Багато хто з інтересом почав підходити.

– Ми на тебе чекали! – несподівано вигукнув чоловік із дуже гучним і високим голосом, як у оперного співака. – Міс Крайтон, і ви теж тут. Раді вас бачити.

– Привіт, – зі спокійним виглядом і легкою посмішкою на обличчі, вона окинула поглядом усіх присутніх. – Це всі?

– О, деякі не дочекалися і пішли до себе відпочивати, – відповіла мила на вигляд жінка з коротким каштановим волоссям. – Але більшість тут.

– Добре, тоді хочу представити вам нового члена цирку. Попрошу прийняти під своє крило та спрямовувати. – вона легенько підштовхнула Мейлі вперед.

На хлопчину миттю полилося море схвальних вигуків, привітань, усмішок і пильних поглядів. Люди обмінювалися один з одним репліками на рахунок новенького, зовсім не бентежачись тим, що він стояв перед ними і все чув.

Нахиливши до нього голову, Саманта пошепки промовила:

– Звикай, у нас так завжди. Ми тут як одна сім’я, все у всіх на очах. А тепер, мені треба йти, є ще деякі справи. Познайомся з усіма за моєї відсутності. Вони дуже хороші люди.

– Обов’язково, дякую, пані. – обдарувавши вдячною посмішкою, він злегка вклонився їй, перед тим як вона пішла.

Натовп з нестримною цікавістю налетів на нього, як бджоли на мед.

– Раді вітати тебе у нашому цирку! – широко розкинувши руки в боки, звернувся до нього голосистий чоловік. – Тепер ми — твоя сім’я! Звідки ти наша радість? Як тебе звати?

– Я з Оксфорда. Мене звати Мейлі Барлоу…

Йому стало трохи ніяково від стількох уважних поглядів, звернених на нього. Усміхаючись, він намагався розглянути кожного і запам’ятати по зовнішності.

Посипалися інші питання:

– Так ти з Оксфорда?

– Яке миле ім’я. Ну, просто сонечко.

– Чим захоплюєшся?

– Скільки тобі рочків?

– Тобі раніше доводилося виступати у цирку?

Перекидаючи свій погляд з однієї особи на іншу, Мейлі не знав кому відповідати першим, тому відповів усім одразу:

– Я малюю. Мені шістнадцять років. Ні, виступати у цирках ще не доводилося. – він трохи занервував. Йому здавалося, що його ось-ось розплющать у цьому натовпі.

– Така юна ще…

Від цього слова його посмішка спала з обличчя, а губи смикнулися.

“Юна?”

– То, виходить, вона сама молодша серед нас?..

– Схоже на те… – зауважила рудоволоса дама в довгій зеленій сукні з рукавами. – Но от мої близнята лише на рік старші.

– Божечки, яка ти худенька! – до нього підійшла симпатична блондинка і співчутливо обійняла за худенькі плечі. Ховаючись за її довгою напівпрозорою тюльовою сукнею, йому посміхалася така ж біловолоса дівчинка.
Оглянувши його, вона сказала:

– У тебе такі гарні очі, – з ніжною усмішкою та простягла йому руку. – Мене звуть Емілі. Мені сімнадцять. Це моя мама, її звуть Аманда. – вона представила біловолосу жінку. Та, усміхаючись, кивнула йому. Дівчинка взяла його за руку і запитала:

– Будемо друзями?

– Так, з радістю. – поклавши свою долоню поверх її руки, він дружелюбно посміхнувся.

– Ти одна, чи з тобою приїхали твої батьки, люба? – до нього звернулася її мама, погладивши свою донечку по волоссю.

– Батьки… ну… – це питання поставило Мейлі в глухий кут.

– І ким ти виступатимеш? Ти вже маєш партнера? – запитання йшло звідкись з натовпу. Мейлі навіть не зміг розглянути того, хто запитав.
Всі, киваючи, чекали відповіді, дивлячись на нього.

– У неї, напевно, вже є партнер, або партнерка. – махнула рукою жінка з волоссям прибраним у високий “кінський хвіст”.

– Якщо немає, я можу бути! – стиснувши його руку, відповіла Емілі. Її очі стали блищати як вогники.

– Ну, я навіть не знаю… – Мейлі дуже бентежило, що багато хто його прийняв за дівчину…

– Можливо, вона буде партнеркою нашій Фіоні! – раптом згадав чоловік у капелюсі, який першим привітав його.
Усі одразу почали шукати когось очима.

Тут, до нього вийшла висока дівчина, набагато старша за нього, з довгою русою косою та блакитними очима.

– Привіт. Я Фіона Перселл – повітряна гімнастка. Мені двадцять років. – вона трохи нахилилася до нього, обдарувала щирою посмішкою і простягла руку.

– Приємно познайомитися. – привітно помовив він, відповідаючи на рукостискання.

– А може, вона виступатиме з тваринами? – замислено запитала коротко стрижена міс.

Тут підключилася Емілі. Взявшись обома руками за руки Мейлі, з мерехтливим поглядом, вона запитала:

– Ти любиш голубів?!

– А? Люблю, мабуть…

“Якщо пригадати, я любив годувати їх у парках хлібом та насінням…”

Мейлі помітив, як її сірі очі ще більше засяяли. Не відпускаючи його рук, вона вигукнула:

– Тоді ти можеш виступати зі мною у номері з голубами!

– Мила, з тобою виступаю я, – взявши за руку дочку, відповіла Аманда. – Мейлі, мабуть, поставлять із кимось іншим.

– І все ж, з ким вона виступатиме в парі? – запитала блондинка з хвостиком.

Серед жінок почалися бурхливі обговорення, у який номер можна підключити Мейлі – виявилося, що всім потрібна була асистентка.

Мейлі сконфузився, не знаючи, як сказати їм… Напевно вони переплутали його з дівчинкою, через його рожеву кофтинку… Він так і думав, що його новий одяг виглядає занадто дівчачим. Прикро… Як він тепер з’явиться в трейлері Рея? Раптом той почне насміхатися з нього? Думки юнака раптово перервав гучний хлопок.

– Гаразд, завтра буде видно! – з цими словами жінка з високо зібраним хвостом і в довгій червоній сукні з глибоким декольте, відкрила пляшку шампанського, бризки якого хлинули, обливаючи всіх навколо. З гучним сміхом вона почала бризкати на всіх, хто був поруч. Потрапило навіть на Емілі.

Аманда несхвально крикнула:

– Роуз! Дивись, що робиш! Це шампанське взагалі-то, на Новий рік призначалося!

– Аха-хах! Вибач-вибач! Та яка різниця? Сьогодні особливий день, то давайте вип’ємо за нашу Мейлі! Нехай у неї все вийде! – Роуз помахала пляшкою перед усіма, закликаючи:

– Підносьте келихи, поки я все не випила!

Один за одним стали підходити циркові, з усмішками на обличчях усі підставляли свої келихи. Хтось вигукував тости і добрі побажання для Мейлі. Почувся радісний дзвін. Поки інші тільки-но починали пити, вже відкривалася друга пляшка.

Мейлі ще не можна було пити алкоголь, тому йому, як і іншим дітям, на лили фруктового соку. Пропонуючи цукерки та нарізані фрукти, до нього підходило все більше і більше людей, гладячи по маківці і представляючись, чокали свій келих об його склянку. Він не відмовляв собі ні в чому, пробуючи всі запропоновані частування. Він давно не їв так багато смачної їжі, ніколи не бачив так багато усмішок, звернених у його бік, і дуже давно не відчував себе таким потрібним і щасливим.

Людей довкола було багато, но Мейлі запам’ятав лише декількох із них: пана з гучним голосом, якого звали Норманом, коротко стрижену леді – Кейсі, Емілі та її маму Аманду, блакитно-оку Фіону, і, звичайно, ефектну жінку з шампанським – Роуз.

Мейлі було так тепло на серці. Він знайшов нових друзів та знайомих. Нову сім’ю.
З народження йому не приділяли такої уваги як зараз. Цей день надовго залишиться у його пам’яті.

Над загальним тріумфуванням раптом пролунав гучний вигук:

– Навіть мене не покликали, як так можна?

Після цих слів усі радісні крики та розмови замовкли. Затих і дзвін келихів. Тільки секунду тому тут звучали гучний сміх і музика, але тепер усіх неначе облили крижаною водою. Нависла напружена тиша. Всі завмерли на місці. Навіть Емілі, яка весело підстрибнула на спину мами, сповзала на землю, обертаючись на голос.

Біля входу під трибунами стояв Рей. Побачивши, що його нарешті помітили, він посміхнувся і помахав усім рукою на знак вітання. Отримавши у відповідь повну тишу, він продовжив:

– Бачу, ви всі так на мене чекали, чому ви перестали веселитися? – підходячи до групи, він розкинув руки в боки, ніби хотів усіх обійняти. Але ніхто не кинувся обійматися з ним у відповідь.

– Ну і ну, де веселощі? Музика, випивка, га? – вихопивши з рук високого чоловіка келих, Рей підняв його, наче для тосту, та посміхнувшись тому прямо в очі, підійшов до застиглого на місці новенького.

Поклавши свою руку тому на плече і притиснувши боком до себе, Рей сказав:

– А ось і винуватець усього галасу. Мейлі, чому ти зник? – Рей опустив голову до нього. – Ти повинен був зачекати на мене. Хіба ввічливо йти нічого не сказавши?

– Я… мене… покликала пані Саманта, познайомитися з рештою і я… Вибачте.

Здивований атмосферою, що раптово змінилася навколо нього, Мейлі сам не розумів, чому його язик став заплітатися.

Йому здалося, що сніговий вихор з двору проникнув усередину цирку: по тілу побігли дрібні мурашки. Окинувши інших винуватим поглядом, він почав теребити пальцями кофтину… Атмосфера навколо, раптово стала нестерпно важкою.

– Ну, то ви вже познайомилися з моїм новим партнером? – розмахуючи своїм келихом, звернувся до інших хлопець.

Всі навколо почали тихо перешіптуватися між собою, кидаючи на них здивовані погляди.

– В якому сенсі “партнером?”  – спитав Норман, невдоволений тим, що в нього прямо з рук забрали напій.

Після цього по лилися й інші запитання:

– Хто? Мейлі?

– Так це… не дівчинка?

– Він хлопчик!?

Явно потішаючись з піднятого галасу, Рей, награно запитав:

– Як так? Ви ще не зрозуміли? – підштовхнувши Мейлі до всіх, він вказав на того вільною рукою. – Цей малий буде моїм партнером, а точніше – мішенню для метання кинджалів. – відпивши трохи шампанського, парубок, прикривши усмішку рукою, продовжив:

– Схоже, ви сплутали його з дівчиськом. – зображуючи досаду, він прицокнув язиком.

Уважні погляди звернулися до юнака. Всі дивилися на нього з неприхованою тривогою, наче того щойно засудили до страти.

Тим часом Рей повільно ходив перед Мейлі, самовдоволено посміхаючись:

– Через цю довгу шевелюру, він скидається на “Рапунцель” з казки, чи не так? Ахах, до речі… – Рей став навпроти нього, та став оцінювально розглядати його новий видок, помітивши:

– Красива накидка, дай-но вгадаю… – заклавши руку під підборіддя, він ширше усміхнувся. – І справді, в ній ходила моя двоюрідна сестричка в десять рочків. Мабуть, тепер вона віддала її тобі, принцеса. – він почухав того по голові наче собаку і скуйовдив волосся зовсім розгубленого хлопчини.

Мейлі зіщулився від цього жесту, нервово тереблячи руками край туніки. На спині у нього справді був напис “Princess”.

Переставши свердлити його кепкуючим поглядом, Рей звернувся до всіх, пояснюючи:

– Я знайшов його в парку Оксфорда. Бідолаха, виявився бездомним. Без батька й матері у забрудненому, дірявому одязі, сидів там один, на морозі. – з награною жалістю промовляючи кожне слово, Рей погладжував його по плечу.

Мейлі хотілося провалитися крізь землю… Опустивши очі в підлогу, він стискав губи, відчуваючи на собі всі ці неприємні погляди…

Рей продовжив:

– Як я міг пройти повз? Я попросив дядька щоб ми забрали його з собою і ось, він тут, перед ва-…

– Ха!

Всі повернули голови до дівчини, що сміялася в долоню, стоячи віддалік від усіх – біля трибун. Вона була на кілька років старша за Мейлі, зі світлим, хвилястим волоссям, кольору – шампанського, що завивалось на кінцях. Но він ще не був знайомий із нею.

– Я так і думала, що він хлопчик. – вона подивилася тому прямо у вічі. – Чому ти обманюєш нас?

Мейлі, глянувши на неї, опустив голову.

– Я не обман…

– А-а-а, – обернувшись до неї, Рей хмикнув. – Матуся блохастиків, чому ти мене перебиваєш? Ти шукаєш…

– Не називай мене так!!! – гнівно викрикнувши, вона вказала на Рея пальцем. – З якої радості ти став би когось підбирати з вулиці!? – вона спрямувала на нього глузливий погляд, питаючи:

– Хіба хтось добровільно б погодився піти з тобою? Тим більше, ніхто не став би партнером такого мерзотника як ти. Хах! Напевно ти все це придумав. Ха-ха, смішно вийшло! – закінчивши свої глузування і міркування, вона самовдоволено посміхнулася.

Усі почали переглядатися, хитаючи головами та щось обговорюючи. Хтось підтримав дівчину, говорячи, що це все його вигадки.

З наростаючою злістю Рей дивився, як кожен почав намовляти і показувати на нього пальцями. Стиснувши кулаки, він хотів був відповісти на осуди, але його знову перебили.

– Прошу вас!

Усі погляди знову звернулися до Мейлі.

– Те, що сказав пан Рей, насправді… – він проковтнув ком в горлі, туплячись у підлогу арени. – …правда. Так, я сирота. У мене немає дому, немає сім’ї, немає… таких талантів, як у кожного з вас. Я ще зовсім пташеня, але…

Всі стихли, навіть та дівчина мовчки слухала його. У її погляді можна було прочитати здивування та провину.

– Я дуже прошу вас не засуджувати мене за походження, – Мейлі підняв очі на тих, що стояли перед ним. – Я міг тільки мріяти стояти тут і не у вигляді звичайного глядача, а як частина вас. Потискати кожному руку, називати на ім’я… Ви всі дуже добрі, я не хотів, зовсім не хотів якось вас обдурити, чи образити, я… – Мейлі розтирав очі рукавом кофти до почервоніння. Він не хотів здатися жалюгідним перед усіма, але нічого не міг з собою вдіяти. Шмигнувши носом, він промовив:

– Через мою зовнішність і ім’я мене з дитинства плутали з дівчинкою… Вибачте за те, що не сказав вам правду відразу! Я трохи розгубився. – нахилившись, він опустив голову перед усіма на знак вибачення.

– Мейлі… – першою відізвалася Емілі. Вираз її обличчя був сумним. Здавалося, вона теж ось-ось заплаче.

– Мейлі, сонечко, ти ні в чому не винний. Тобі не варто було вибачатися, це ми тебе не правильно зрозуміли… – звернулася до нього Аманда.

– І справді, чого це ми…

– Аха-хах, мабуть, не дарма мені лікар окуляри прописав. Потрібно починати їх носити!

– Відразу ж було ясно, що це пацан. Люди, вам треба менше перевтомлюватись на тренуваннях! І більше гуляти на свіжому повітрі!

– Ах-ах, який сором. Ти що, правда подумав, що це дівчина?

Натовп пожвавішав. Штурхаючи один одного в плече, люди почали обсміювати самі себе за таку помилку.
Та дівчина пішла, пропавши з очей.

Мейлі, витерши залишки сліз, усміхнувся усім:

– Дякую за розуміння…

Рей був явно не задоволений тим, що його веселощам завадили. По бовтавши в руці ще цілий келих шампанського, він відставив його на столик із закусками.

Саме в цей момент до всіх повернулася Саманта, оголошуючи:

– Агов, усі! Вже опівніч! Завтра потрібно тренуватися. Попрошу всіх залишити арену та йти відпочивати!

З великим нехотінням усі почали збиратися: хто прихопив із собою ще повну пляшечку шампанського, хто пхав цукерки, що залишилися в кишені. Кожен, поклавши до рота по бутерброду, поспішав до виходу.
Наостанок багато хто підійшов до Мейлі: погладивши по голові, просили вибачення, жартуючи і бажаючи спокійної ночі.

Емілі на прощання обняла його. Не бажаючи відлипати від нового друга, та запропонувала зустрітися тут завтра і подивитися на її королівських голубів, на що Мейлі, звичайно ж, не міг не погодитись. Потім, побажавши йому на добраніч, її повела за руку мама.

Втомлений, із заплаканими й місцями почервонілими очима, Мейлі посміхнувся сам собі… Він розумів, що люди бувають різні: є ті, хто засудить, є ті, хто зрозуміє, і багато хто тут був із другої категорії.

До нього підійшла Саманта, по даючи йому куртку. По її погляді можна було прочитати німе питання: “Що я пропустила?”

З втомою посміхнувшись їй, він узяв курточку, накинув на себе, та відповів:

– Відбулося невелике непорозуміння…

– Ще й яке, принцеса.

Як би ненароком, до них підійшов Рей. По обличчю зрозуміло, що його не влаштовував такий завершальний результат справ, але він прикривав це обурення за нахабною усмішкою. Закинувши на Мейлі руку, він звернувся до Саманти:

– Ми також можемо йти?

– Так… йдіть відпочивайте, приємних снів. – з непорозумінням вона перевела погляд з Мейлі на Рея, попередивши:

– Завтра зустрічаємося тут о дев’ятій годині. Ти не особливий, – нахмуривши обличчя, вона звернулася до кузена. – Не вздумай спізнюватися, говорячи, що знову проспав. В третій раз в твою брехню я вже не повірю.

На це зауваження Рей лише постарався зобразити милу усмішку.
Попрощавшись з Мейлі, Саманта пішла за іншими.

– Скиглійка… – вже без сліду посмішки на обличчі, Рей провів її крижаним поглядом і кивнув Мейлі головою, наказавши йти за ним.

При виході з шатра їх пробрало сильним морозним вітром. Білі повітряні пластівці невгамовного снігу кружляли з усіх боків, закриваючи погляду дорогу до трейлера, і як тисячі ножів, різали щоки. Навколо була непроглядна темрява. Годинник на телефоні Рея показував рівно опівніч. Ледве встигаючи за довгоногим хлопцем по засніженій стежині, Мейлі, накинувши на голову капюшон, почав розглядати сніжинки, що кружляли навколо нього, запутуючись в довгих локонах волосся… Раптом він усвідомив – завтра буде перший день як він стане справжнім циркачем.